Оборонна свідомість та як її формувати у юнацтва

Головне, що потрібно запам’ятати кожному, хто хоче реалізувати в системі освіти національно-патріотичне виховання (НПВ), а тим більше військово-патріотичне виховання (ВПВ): все, що ви зробите, - навіть найкраще - все одно буде гіршим за московське.

Бо це їхні тоталітарні концепції, наративи і визначення. Мільярдні вливання нафтодоларів, які воююча Україна може дозволити на подібні цілі далеко не в таких об’ємах. Відповідно й найкращі ваші методи будуть впиратись врешті-решт в стелю, де людина - гвинтик системи, а не основна цінність. При цьому завжди бракуватиме грошей на масштаби такого “виховання”.

Досі в Україні так і не відбулось давно потрібної дискусії науковців та практиків про роль і місце НПВ та ВПВ в системі формування українського громадянського суспільства. Але основні думки та настрої загалом можна згрупувати у два концепти.

Актуальні концепти українського НПВ та ВПВ

Перший концепт полягає у тому, що його прихильники виступають за відновлення “ефективних” совкових практик, де - як влучно сформулював один із народних депутатів-”рухівців” – працює ірраціональний підхід. Людина чинить не задумуючись, просто відтворює завчене.

Друга спільнота ратує за максимально повну практичну імплементацію Хартії Ради Європи з освіти для демократичного громадянства і освіти з прав людини (яка свого часу стала компромісом напрямківців по правах людини і тих, хто працював з громадянською освітою). У результаті цього підходу в Україні є окремий предмет “Громадянська освіта” аж у 10-му класі. Коли особистість дитини вже переважно сформована і ота вся теорія підліткам нудна та не цікава в принципі. Тут все начебто раціонально, але тільки переважно на словах.

Певна дискусія суміщення НПВ, ВПВ та громадянської освіти відбулась під час розробки досі діючої урядової Концепції розвитку громадянської освіти в Україні. Там стверджено, що НПВ є невід’ємною частиною громадянської освіти. Бо громадянська ідентичність це не лише про права, але й про обов’язки і не лише для тих, хто визначає себе патріотом, а для всіх (зокрема конституційний обов’язок захисту України).

Дискусії під час підготовки Концепції були палкі, “ліві” та “праві” активісти виступали на гострих тонах, але компромісного документу було досягнуто. З акцентом, що вся праця має реалізовуватись через участь, через дію. Дуже раджу ознайомитись із цією Концепцією та використовувати їїв роботі.

Наступним кроком стало ухвалення загалом компромісного, але навряд чи консенсусного щодо наративів та інструментів, Закону України “Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності”.

Первинна робоча назва цього закону була – “Про національно-патріотичне виховання”. Але усі розуміли, що якщо цю назву перекласти англійською, то вийшло би дуже жорстко для сприйняття європейськими партнерами. Вони, на відміну від нас, побороли тоталітаризм (гітлерівський) у себе і добре розуміють, що які слова означають. У результаті спершу виникла ідея, що закон цей має бути про громадянську ідентичність, але в результаті дискусії додано ще два слова: національну, українську.

Що може і має робити система освіти?

Людям, не обізнаним з нюансами творення згаданої Концепції та Закону, природно дуже важко зрозуміти, що ж має робити система освіти з цими всіма компромісами.

Хто оці фахівці із утвердження української національної та громадянської ідентичності? Але тим, хто хочуть бути ефективними, привідкрию один “секрет”. Насправді, терміни НПВ та ВПВ, як широко відомі у нашому постсовковому постоталітарному суспільстві, увійшли до закону скоріше тимчасово. Бо ті, хто з цими поняттями реально працює - не лиш практично, але й теоретично - вже мають рішення, як вийти із замкнутого кола, коли навіть найкраще НПВ та ВПВ із намаганнями раціональних змістів завжди буде програвати ірраціональним підходам, які відроджуються та масштабуються московським імперіалізмом.

Справа в тому, що НПВ – якщо хочемо перемагати, а не рухатись у московському фарватері – слід трансформувати (зокрема з часом і в законі) у інший зміст та відповідно визначення: громадянська стійкість. А ВПВ у оборонну свідомість.

Обидва ці терміни вже є в діючому законі про ідентичність, а саме:

5) громадянська стійкість - здатність особи виявляти свою національну та громадянську ідентичність у повсякденному житті і в умовах негативних зовнішніх впливів;

13) оборонна свідомість - свідоме сприйняття та готовність громадянина до захисту незалежності і територіальної цілісності України, конституційних засад державного ладу, національних інтересів та суспільно-державних (національних) цінностей України;

Визначення і зміст оборонної свіломості привезла у 2015 році із Франції одна українська делегація освітян та практиків, делегована за американські гроші (свідомо не до США). Спадкоємці великої французької революції, які в основі своєї “громадянської освіти та моралі” (приблизно так в них називається факультативний предмет у школах) мають Декларацію прав людини та громадянина 1789 року. Але крім громадянської освіти велику увагу звертають і на оборону.

Оборонна свідомість у французів - це опція, яку формують з дитинства. Коли українська делегація запитувала у одного із спікерів, що є головним в цій свідомості, то отримали відповідь: державна мова та здатність її захистити.

А один із колишніх міністрів освіти Франції, соціаліст за переконаннями, розповів цікавий приклад (який мабуть ніколи не сказав би публічно). Ліві партії виступають за інтеграцію, праві за асиміляцію імігрантів (наших емігрантів теж, і не лише у Франції).

Особливостей в підходах багато, але спільним є для основних політсил Франції - консолідуюча націю державна мова. Привіт всім освітянам, які гадають що спілкуючись й надалі в побуті та педагогічних колективах мовою окупантів зможуть сформувати із своїх учнів не ухилянтів, а захисників від московських окупантів - вбивць та ґвалтівників.

Більше того, потрібно розуміти що десь у Львові, де українська мова - на перший погляд – не є загроженою, насправді мова також має значення. Бо наші діти, які постійно перебувають в українському мовному середовищі, спілкуються не лише із батьками та вчителями. Поза межами цієї стереотипної бульбашки, є інший світ – соцмереж.

Моя племінниця, яка навчається в одній із типових львівських шкіл заставленої у коридорах вишиванками, поскаржилась: у класі лише троє дітей ведуть свій інстаграм українською мовою. Це при тому що московську мову в цій школі перестали викладати ще років 30 тому. Наратив, що мова окупантів дасть більше “охоплень” та “захоплень” давно зайшов в учнівське середовище навіть дуже патріотичних населених пунктів України.

У результаті маємо ситуацію, коли цілком україномовні діти, в оточенні яких за все їхнє життя могло й не бути жодного носія чужої мови, насправді значну частину свого життя проживає у соціальних мережах, де базовою є далеко не українська і навіть не англійська мови. Більшість цих дітей підтримують ЗСУ, розуміють хто такі окупанти, але при цьому спокійно дивляться відео мовою тих, хто щоденно бомбить Україну. І це не про критичне мислення, це про елементарну гігієну соціального життя, якої потрібно навчати.

Що таке ВПВ у розуміння освітян та суспільства

Як же розуміють ВПВ наші освітяни та й суспільствю? Якщо дуже стисло: діти у воєнній формі ходять строєм та обов’язково розкладають і складають автомат, в ідеалі - десь в лісі чи на природі або в круто обставленому класі, де основні інвентарні макети за замком, “щоб не зламали (вкрали)”. Типовий такий постколоніальний наратив, який зараз масово масштабується в московській імперії. Для них цілком прийнятний, бо потрібно більше ірраціональних “гвинтиків”, які готові вмерти за “велику” ідею великоросії. Але чи підходить нам такий підхід?

Нашим освітянам, зокрема організаторам гри “Джура”, передусім потрібно зрозуміти, що в сучасній війні форма військового вже давно не кольорово-шараварна, а передусім захисна. Стрій, масові шикування це в першу чергу - чудова ціль для противника (звички вони такі, що опісля “несподівано” може прилетіти ракета). Ну і стрілецькі бої вже скоріше рідкість, бо основною зброєю давно вже стали дрони: розвідувальні, ударні, “скиди”, перехоплювачі. Навіть московити відчули щось недобре і їх акцент масштабування пішов в новопіонерію, де плекається передусім “соучасть” у геноциді українців.

Що таке оборонна свідомість, якщо коротко? Це передусім, як зазначалось про українську мову. І нехай мене вибачать вчителі української мови та літератури – зокрема й про ту мову, яка цензурувалась (нецензурна лексика). Бо заборонений плід солодкий. Давно мабуть пора вивчити із старшокласниками, наприклад, літописні згадки слів, які починаються на “б” та “х” і закінчуються на “ять” та “уй”. Останнє слово зустрічається в усіх слов’янських мовах і далеко не є “татарського” походження.

За слова теж треба боротись. Десь так само, як проводити заняття із статевого виховання (так теж, до речі, можна перекладати з англійської модний термін “сексуальна освіта”). Щоб зникло щось чуже, потрібно знати і популяризувати своє. Що, наприклад, знає сучасна молодь про цілком літературну українську лайку, як є жартівливою і кусючою, але не несе “інтимних кольорів”. Матвій Номис зафіксував десятки прикладів у своїй книзі “Українські приказки, прислів’я і таке інше”, укладеній в далекому 1864 році.

Підлітки все одно почують обсценну лексику. Ще добре, коли з передач “Телебачення Торонто” чи Бігуса. А в практиці більшість давно її знає та розуміє із нецензурних кліпів співунів московської пропаганди у контрольованих чекістами та їх собратьями соціальних мережах. До речі, український реп зараз пишуть й молоді фронтовики із зони бойових дій, і там далеко не лише літературна українська мова. А тим, хто запитує про те, де той український реп – послухайте, наприклад, свіжий альбом фронтовиків “Нетолерантний Зігомет” (дуже рекомендую пісні про РУБАК, ген радості і навіть - для практичного розбору поняття гідності – пісню про полковника із ОТУ).

Оборонна свідомість, насправді, вже працює. Бо, наприклад, цілком україномовні підлітки, яким чекісти пропонували за гроші підпалювати машини військових і воєнні об’єкти - відмовились, оскільки вважали себе “ідейними”. Та з громадянською стійкістю в тих підлітків вже була проблема. За гроші таки погодились зробити вибухівку (якою їх і підірвали “куратори”). Такий сумний приклад, але добре ілюструє чим у житті оборонна свідомість відрізняється від громадянської стійкості.

Якби завербовані чекістами українські підлітки раціонально оцінювали ціну цим своїм легким грошам, то трагедій могло б не статись. Оборонна свідомість сьогодні це не лише про вміння складати дрони та управляти ними, про навички тактичної медицини, мінної безпеки, цивільного захисту (уміння знаходити укриття, захищати себе і оточуючих від військових загроз окупанта). Це не просто про мову спілкування, а також і про мовну гігієну. Бо перш ніж підлітки навчатимуться початкової військової підготовки вони передусім вже мають розуміти, хто ми, чому нас вбивають і яке значення має московська мова в цій війні. І чинити відповідно - ігноруючи не лише чергові пропозиції чекістів про легкі гроші, але й інші форми московського проникнення в Україну.

Ну і, звісно ж, треба пояснювати дітям, що “руська” мова – це українська, яку вкрали. Що не було ніякої “Київської Русі” чи “Древньої Русі” (цей термін вигадав імперіаліст Ключевський у XIX, щоб обґрунтувати ребрендинг московського царства на “нову” Русь “московську”). Пояснювати чому московські імперіалісти ображались, коли навіть при совку в Україні викладали їхній “родной язик” не як “руську мову”, а як “російську”. Чому, слухаючи московський реп, наші діти не витрачають і копійки, але дають цим можливість заробити тим, хто щоденно вбиває нас. Як слухаючи той реп чи інший контент московською допомагають економіці окупанта та фінансують приліт шахедів у свій дім, квартиру.

Наших дітей треба менше повчати, що вони повинні шанувати і дбати - мову, землю, націю тощо. Їм потрібно донести, що це все їх особисте, унікальне, гідне їх і їхніх батьків і прабатьків. Вони мають відчути, що все це робить їх виразними серед інших народів, дозволяє стати більш успішними і конкурентними поміж інших. Зокрема і в нерівній боротьбі із окупантами.

Юрій Юзич, історик та громадський діяч

Фото — Арміяінформ

Матеріали, які розміщуються у рубриці “Погляд”, відображають особисту позицію автора. Думки і оцінки, які висловлені автором у цій рубриці, не обов’язково поділяються редакцією медіа “Нова українська школа”. У випадку, якщо в авторській публікації згадуються конкретні установи чи особи, медіа “Нова українська школа” готове надати їм можливість висловити свою позицію.