Інклюзія - поки ілюзія? Де шукати помічника дитині з особливими освітніми потребами

Питання інклюзивного навчання, здавалося б, вже не має викликати суперечок у суспільстві: за кілька років широкої комунікації та законодавчих ініціатив педагогічна та батьківська спільнота обізнана про засоби соціалізації та доступності освіти для всіх дітей без винятку. Але практика показує, що інклюзія, у тому вигляді, як її наразі можуть забезпечити у школі, доволі часто “пробуксовує”: без додаткової людини, яка допомагає саме дитині, складно створити в інклюзивному класі по-справжньому безпечний та зручний простір як для дітей з ООП високого рівня підтримки, так і для всіх інших учасників освітнього процесу.

Чому посаду помічника дитини для соціального супроводу так важко виборювати навіть при наявності фіксації такої потреби у висновку інклюзивно-ресурсного центру, і чи всі батьки можуть дозволити собі тьютора, якого не надає держава, - про це розповідаємо у цій статті.

Знаки питання та знаки оклику

Якщо дитина з ООП планує вчитися у звичайній школі, в неї визначена індивідуальна програма розвитку та є висновок ІРЦ, саме на школу покладається обов’язок створити умови для навчання. Для цього, згідно з Наказом МОН № 706, на уроках має працювати асистент вчителя. Він допомагає педагогу організовувати процес навчання з урахуванням особливості одного чи кількох учнів з ООП, які навчаються у класі.

З цим, звісно, можуть бути певні проблеми, особливо кадровий дефіцит спостерігається у невеликих населених пунктах, тому батькам краще заздалегідь повідомити адміністрацію щодо планів про навчання дитини з ООП. Втім, за роки впровадження інклюзивного навчання, зокрема й завдяки винятковій наполегливості самих батьків, ця позиція більш-менш успішно закривається. А ось про інші можливості підтримки дітей з ООП обізнані не всі батьки.

“На сьогодні в законодавстві фактично прописано все, і це достатньо непогано виглядає. Батьки можуть написати заяву на інклюзивне навчання у школі, на основі чого створюється інклюзивний клас. Керівництво навчального закладу відкриває ставку та шукає людину на посаду асистента вчителя, - пояснює процедуру Марина Кучерява, голова БФ “С.А.М.” та мама дитини з аутизмом. - Коли у дитини, за висновками ІРЦ, перший чи другий рівень підтримки, в принципі, цього може бути достатньо. Якщо таких дітей двоє-троє, це вже знак питання. А якщо йдеться про рівень підтримки три, чотири, п’ять - тоді вже знак оклику”.

Пані Марина пояснює, що таким дітям потрібні вже асистенти дітей, а не тільки вчителя. Бо до зобов’язань асистента вчителя не входить купа нагальних задач. І туалет, про який зазвичай згадують, - не найскладніша ситуація. До прикладу, вона помітила, що в одній школі зняли ручки з вікон, а в іншій – ні.

“І слідкувати, щоб дитина, не дай Боже, не випала з другого чи третього поверху, не мусить помічник вчителя. Також не в його компетенції питання ліків, якщо це треба робити у певні терміни, реагування на агресію тощо. Тому батьки часто чергують самі: або оформлюючись як асистент дитини, або просто ставлять хрест на власній кар’єрі і перебувають у школі поруч з дітьми”, - пояснює жінка.

Варто знати, що помічник дитини – це вже не освітня послуга, а соціальна. І надається вона мешканцям громади через територіальний центр надання соціальних послуг. Є кілька варіантів кадрового рішення щодо отримання такої послуги від держави: соціального працівника вам запропонують у терцентрі, ви або ваші родичі зареєструються там на цю посаду, або ви самі знайдете людину, яку оформите як помічника дитини.

Переселенка з Донеччини Дар’я Грудкіна, мама першокласника Назара, який є дитиною з аутизмом, навіть не знала, що син може отримати додатково ще й помічника: попри третій рівень підтримки, якої потребує першокласник, їм не розповіли про таку можливість. А коли вона про це запитала в інклюзивно-ресурсному центрі, сказали, що це зайве: мовляв, не варто створювати дитині “тепличні умови”, а якщо в нього є певні проблеми з самообслуговуванням, - вчіть!

Дар’я з чоловіком працюють, тому бути поруч з сином увесь навчальний день не зможуть. Вона зізнається, що така підтримка була б дуже вчасною – особливо для родин-переселенців, які часто не мають поруч рідних, які могли б бути такими помічниками. Але на разі, в класі, де буде вчитися Назар, всього 12 учнів, є асистент вчителя, і усі запевняють батьків, що ситуація буде під контролем. Мама хлопчика теж на це сподівається, але досі не розуміє, чому ніхто не розповідає про цю можливість батькам.

Не ті критерії

Наразі начебто все зрозуміло щодо помічника дитини: є потреба, є законодавче рішення. Але на практиці існує величезна кількість проблем, які стають на заваді отримання такої послуги. Частіше за все - брак фінансування чи кадровий дефіцит. Інколи це є питанням невідповідності функціоналу помічника очікуванням батьків та потребам дитини.

“Помічник/асистент дитини, який, згідно з законодавством, не зобов’язаний мати профільну педагогічну освіту, за своїм функціоналом не займається освітнім процесом. Тобто, навіть якщо ви зможете знайти людину для закриття побутових та комунікаційних питань, він не працюватиме тьютором, - каже Марина Кучерява. -
Щодо самого тьютора, тут вже інший перелік задач. Він інтегрує дитину у колектив, займається зокрема й адаптацією освітнього процесу до потреб дитини разом з підтримкою комунікації та соціалізації. Це місток між дитиною і освітнім, соціальним середовищем.

Практика ж сімейної підтримки, на думку пані Марини, не завжди є позитивною: постійне перебування мами чи іншого члена родини і вдома, і у школі, зменшує рівень соціалізації та адаптації дитини. Тому часто батьки дітей з ООП “міняються місцями”: мама Олі йде помічницею до Іванка, а мама Іванка – помічницею до Олі.

Своє рішення використовувати приватного тьютора для супроводу дитини у школі коментує також Яна Салахова, мама третьокласника Олега.

“Я навіть не пробувала безплатний для батьків варіант з Мінсоцполітики через те, що невідомо, кого нам призначать, і чи “зайде” ця людина дитині. Бо якщо не зайде, це зробить ситуацію ще гіршою, і ми втратимо дорогоцінний час дитини на розвиток та соціалізацію в колективі, - пояснює пані Яна. - Тому я готова платити власні кошти, але знати, що це йде на користь розвитку моєї дитини, і я маю вплив на цей процес”.

Вона пояснює, що взагалі зі скепсисом ставиться до державної системи підтримки інклюзії, бо бачила, що навіть асистентом вчителя для учнів ООП можуть взяти людину без педагогічної освіти (нормативно-правова база це дозволяє) і без спеціалізованого навчання. І не впевнена, що стандарти та критерії, котрі застосовуються при підборі асистента учня з ООП в Мінсоцполітики, є більш ефективними.

“Особисто я шукала тьютора приватно через спеціалізовану групу у фейсбуці, написала оголошення про сина і наступного дня мені написала людина, яка має багаторічний досвід роботи з такими дітьми та педагогічну освіту. Була пробна зустріч, на якій я дивилася, як син реагує на людину, оскільки він дуже чутливий до людей, і якщо йому не подобається людина, він одразу це покаже”, - розповіла пані Яна.

Вона впевнена, що той прогрес сина, який фіксує моніторинг ІРЦ, є завдяки роботі саме тьюторки, яка багато комунікує з вчителем, бо дитині з ООП потрібен індивідуально-персоніфікований підхід.

“Вчитель має свою програму, вимоги і не завжди підлаштовує темп класу під одну дитину - це робить тьюторка, - каже пані Яна. - І якщо говорити про систему, то я би на місці ІРЦ та шкіл вивчала досвід роботи приватних тьюторів, в яких більше досвіду та практики. І інтегрувала б його в підготовку асистентів вчителів та персональних асистентів/ок від держави”.

Не всі помічники – тьютори

Людмила Шамсутдинова - за освітою психокорекційний педагог та є консультанткою з питань інклюзії. Вона має досвід роботи з дітьми з особливими освітніми потребами понад вісім років.

“Я створила власний курс тьюторів і заснувала агенцію по підбору такого персоналу. Чому таке рішення – бо зараз великий попит, і це провокує створення багато міфів щодо функціоналу тьютора. Агенція займається ретельним відбором та навчанням тьюторів. І нібито вже можна було б сказати, що ця професія виходить на рівень держави, але ні, - каже пані Людмила. – По -перше, з мого досвіду, мало кому щастить взагалі отримати цю послугу, фінансування якої має бути з місцевого бюджету. І по-друге, цей соціальний працівник не покриває всіх питань і всіх потреб, які має дитина з ООП.

Засновниця агенції пояснює, що соціальний працівник, який не має корекційних спеціальних навичок та знань, супроводить дитину на кріслі колісному, але не допоможе у питаннях, до прикладу, проблемної поведінки та соціалізації. Бо, вважає фахівчиня, уявлення, що дитина з особливими освітніми потребами, яка потрапляє в загальноосвітній клас, автоматично соціалізується, це міф.

“Для цього має бути дорослий, який володіє корекційними техніками та методами, спрямовувати дитину до якісної комунікації та соціалізації. Це й є основним завданням тьютора, - впевнена пані Людмила. - Але станом на зараз такої людини на державному рівні просто не існує. Тому батьки шукають варіанти приватного тьютора, якого можуть оформлювати як довірену особу батьків у якості асистента дитини”.

Вона пояснює, що справжньому тьюторству треба навчатися. Бо дуже часто ті, хто подаються на такі вакансії, доволі умовно уявляють собі, про що йдеться, не мають базових знань чи фізичних ресурсів.

Наприклад, в одній з тематичних груп авторка цієї статті побачила цікаву пропозицію пана Євгенія, який презентує себе у якості наставника, няні чи тьютора. На умовах анонімності він зголосився розповісти про свій шлях, який допоміг знайти своє, як він стверджує, покликання. У віці 18 років його залучили до супроводу хлопця, який мав особливі освітні потреби. Головною проблемою були складнощі комунікації та агресія хлопця. Щоб не допустити фізичних травм, Євгенію доводилося навіть застосовувати фізичну силу.

“Було дуже складно, і я думав, що більше ніколи таким займатися не стану. Але коли вже я був дитячим спортивним тренером, отримав пропозицію наставництва з проживанням у родині – хлопцям було 14 та 12 років, старший був дитиною з аутизмом, - розповідає чоловік. – І я займався з ними різними видами спорту - самозахист, стрільба з лука та гвинтівки, навіть гра на гітарі. Головне, запропонувати дитині те, що її б зацікавило”.

Наразі Євгеній пропонує цілий спектр можливостей для дітей як няня, наставник та тьютор. Вважає, що його 15-річний тренерський досвід роботи з дітьми, серед яких були й з порушенням слуху, і з аутичним спектром чи РДУГ, допоможе йому у будь-яких ситуаціях. А соціалізація через спорт – ефективна та дієва, бо діти з задоволенням беруть участь у подібних тренуваннях. Проте місяць тому він все ж прослухав кілька курсів щодо особливостей дитячої психіки та нейровідмінності, бо відчув брак теоретичних знань.

“Впевнена, що навчання – це обов’язковий етап”, - каже пані Людмила Шамсутдинова. Але вона усвідомлює, що так чи так – приватних тьюторів можуть собі дозволити далеко не усі сім’ї, де є діти з ООП. У віддалених чи маленьких населених пунктах їх взагалі можна не знайти, та й вартість цих послуг – не мала, якщо йдеться про фахову підтримку, а не просто побутовий догляд.

“В ідеальному світі, можливо, державі дійсно варто було б змінити функціонал асистента дитини. Чи додати ще одну одиницю до команди супроводу дитини з особливими освітніми потребами, - каже пані Людмила. – Але на зараз про це можна тільки мріяти: для цього потрібне суттєве збільшення матеріальної складової. Це величезний пласт роботи, і до речі, в інших країнах все це відбувається теж по-різному. Десь тьютор оплачується виключно коштом батьків, десь державні помічники проходять обов’язкове навчання, тому є більш професійними та ефективними”.

Інклюзія не має ставати ілюзією

Марина Кучерява каже, що станом на зараз їй комфортно саме з тьютором, якого вона сама обрала. Людина, яка інтегрується в систему освіти і підтримує сина, підготовлена до будь-яких ситуацій, з якими можна зіткнутися під час навчання. На її погляд, ця конструкція доволі життєздатна.

Але вона зізнається, що все ж хоче спробувати пройти всі етапи оформлення державного помічника дитини. Бо попри доволі відчутний рух України у напрямку інклюзії, ще дуже багато треба змінювати та відпрацьовувати на практиці.

“Батьки, фактично, вибороли кожну законодавчу норму, яка зараз регулює цей процес. Але вони приходять в терцентр, де їм кажуть: “Ні, в нас бюджету немає, людей немає, ми такого не планували”. І все це залишається просто на папері, - каже Марина Кучерява”.

Щодо кадрового голоду - потрібен механізм довгострокового планування на рівні громад, шкіл, створення мережі центрів, які навчають асистентів дітей, широке інформування щодо курсів з інклюзії серед педагогічної спільноти. Зацікавлювати людей працювати у цій сфері офіційним оформленням, цінним досвідом.

Однак, дуже вірогідно, що батьківська доплата таким фахівцям буде актуальна ще довго: держава, яка втрачає мільйонні бюджети на соціальні виплати неадаптованим у соціумі людям з інвалідністю, чомусь не забезпечує достойну заробітну плату фахівців у сфері соціального захисту, які могли б допомогти адаптувати цих людей до успішного життя у суспільстві. Тому, на жаль, об’єктивно, впровадження тьюторства як універсальної підтримки на державному рівні навряд чи у найближчому майбутньому може стати повноцінною практикою для всіх без винятку дітей через нестачу людського та матеріального ресурсу.

Так чи так, українським батькам зараз доводиться обирати з усіх наявних можливостей певну модель, яка має задовольнити потреби дитини: хтось намагається впоратися самотужки, оплачуючи тьютора. Хтось чекає на впровадження ресурсних класів для інтеграції, де діти з ООП можуть навчатися в малих групах або індивідуально, а певні активності та уроки відвідувати разом з учнівським колективом. Хтось обирає спеціальні школи, а хтось вимушений погоджуватися на навчання вдома, яке дуже наполегливо “рекомендують” у навчальних закладах, не маючи бажання чи ресурсів для повноцінної підтримки дитини і перетворюючи інклюзію в ілюзію.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало про дистанційну освіту та інклюзію: як школи адаптують нові формати навчання

Фото - freepik