Хвилина мовчання у школі. Як наповнити її сенсом і не перетворити на рутину

Як говорити про пам’ять з дітьми, щоб це не перетворилося з часом на “хвилину для галочки”?

Разом з усією країною щоранку о 9:00 для вшанування пам’яті загиблих українців зупиняються на Хвилину мовчання й школярі. Зазвичай це відбувається під час уроку, а після цього в коридорах та класних кімнатах звучить гімн. Але чи достатньо цього ритуалу для розуміння важливості процесу вшанування пам’яті? Про це ми запитали в активістів з ГО “Вшануй”, педагогів та самих школярів.

У цій статті буде про таке:

• Для чого потрібні “дорожні карти” практики вшанування.
• Навіщо питати у дітей, які форми пам’ятання для них близькі.
• Як почуваються рідні загиблих під час недоречних драматизацій на шкільних заходах.
• Чи потрібно долучати до практик вшанування молодших дітей.
• Як школярі бачать те, що відбувається під час Хвилини мовчання у їхніх закладах.

Над впровадженням треба працювати

Хвилина мовчання, як щоденний ритуал пошани та пам’яті, начебто не вимагає окремого пояснення – люди зупиняються, щоб подякувати тим, хто віддав своє життя у цій війні. Але щоб до вшанування доєднувалися широкі кола суспільства, формуючи символічне почуття об’єднання та залученості, потрібні певні механізми. Таку “дорожню карту” для громад розробила ГО “Вшануй” спільно з Міністерством розвитку громад та територій України.

Це тематичний довідник, в якому прописана покрокова інструкція для органів місцевого самоврядування з впровадження хвилини мовчання. Також запропоновані готові алгоритми, які кожна громада може втілити у себе. Наприклад, як зупиняти транспорт на Хвилину пам’яті, що говорити чи показувати назовні, оголошуючи її.

Наталя Некипіла – проєктний менеджер “Вшануй” і дружина загиблого військового. Її син – школяр, тому вона детально занурилася у питання організації Хвилини пам’яті та взагалі процесу вшанування у навчальних закладах. І зараз ГО готує опитування для школярів кількох закладів: про те, яким вони бачать ритуали подяки та вшанування.

“Син ходить до школи, де колись вчився його батько. Тому у мене, так би мовити, особистий інтерес. Свого часу ми з командою вирішили розробити такі рекомендації для школи у співпраці з Міністерством освіти. Ми прагнемо зробити так, щоб процес вшанування був ближчим до дітей, а не в такому вигляді, як зараз це відбувається в більшості випадків: коли вчителі розповідають дітям, як їм треба вшановувати, як пам’ятати, – каже пані Наталя. – Тому питатимемо у самих дітей: як вони бачать, як би вони хотіли, щоб це відбувалось у школі, щоб було для них близьким, а не нав’язливим”.

Для того, щоб питання були максимально коректними та зрозумілими дітям різного віку, їх розробляє спеціальна фокус-група, у яку входять психологи та вчителі. Отримавши зворотній зв’язок від дітей і на основі досвіду політики культури пам’яті в інших країнах, “Вшануй” планує надати рекомендації та приклади для вчителів, як вони можуть говорити із дітьми різного віку про вшанування пам’яті загиблих у школі.

“Це не тільки про хвилину мовчання, це загалом про заходи вшанування. Ми хочемо зібрати різні успішні практики, які вже існують, щоб вчителі могли комунікувати про ці варіанти з дітьми. Наприклад, зараз у школах можна побачити й дошки пам’яті, цілі стіни з портретами загиблих учнів. Але чи відбувається з цими просторами взаємодія: наприклад, чи можна принести та покласти щось особисте: шеврон, якесь фото, жетон? - пояснює пані Наталя. – Важливо, щоб взаємодія була усвідомлена дітьми, була для них зрозуміла, близька. Мій син щодня проходить повз фото свого батька… І, думаю, таких дітей зараз в Україні багато”.

Контекст та доречність

Рекомендації для вчителів надають більше контексту, щоб вони могли з чогось обирати. Тобто, розповісти учням, що десь, наприклад, висадили дерева на Алеї пам’яті, а десь розвісили жетони загиблих на дерева у дворі школи. Щоб разом з учнями обрати формат пам’яті, який був би прийнятний для всіх.

“Бо інколи, попри старання вчителів, виходить не дуже добре. Це природно, у нас війна, непересічний досвід, коли ми маємо відрефлексовувати втрати, які є щодня, - каже пані Наталя. - Але коли до школи запрошують рідних загиблих воїнів, садять у перші ряди актового залу і починаються вірші з надривом під відповідний музичний супровід… Коли року ще не було, як загинув мій чоловік, я це сприймала як натискання на больові точки. Чого не треба робити. Хай це буде сказано просто, чесно, без музики, без спеціальної якоїсь підготовки, віршів, рушників, цього всього. Це має бути щиро і максимально наближене до наших сьогоднішніх дітей. Дорослі мають давати розуміння дітям, що це світла пам’ять. Не туга, не горе, чорне і безпросвітне, без оцієї зайвої драматургії”.

Рекомендації, на думку активістки, можуть бути помічні педагогічному колективу, коли йдеться про дискусії за участю рідних загиблих щодо форм вшанування. Бо це дуже тригерне питання, і часто школа витримує неабиякий тиск з боку рідних загиблих героїв, коли кожна родина прагне особливої уваги та пам’яті. Але намалювати стінопис на шкільній стіні на честь одного з загиблих, і не зробити це на честь інших – неправильна позиція. Або, наприклад, перетворити весь фасад школи в меморіальну дошку. А наявність рекомендацій може стати певним дороговказом у веденні дискусій і досягненні компромісів.

“Наша головна мета - зробити процес вшанування зрозумілим та прийнятним для дітей, таким, що їм відгукується, - категорично каже пані Наталя. – Діти насправді вже настільки звикли, що часто вони спиняють дорослих, нагадуючи про Хвилину мовчання. І навчили дітей, що це норма, саме у школі. Варіантів проведення цього ритуалу небагато, але у початковій школі, наприклад, дітям не обов’язково стояти. Вони можуть просто взятися за руки в коло, їм можна запропонувати намалювати у цю хвилину свої відчуття або написати слово вдячності, або кого вони згадують”.

Для молодших – окремий підхід

Дискусії, чи потрібно взагалі залучати дітей до такої непростої теми, періодично виникають у суспільстві. Є люди, які вважають, що саме вшанування пам’яті, а не обстріли, тривоги та вибухи, лякають дітей. І молодшим краще взагалі не пояснювати, що відбувається.

Галина Броницька, директорка молодшої школи “Майбутні” для дітей 5-7 років, каже, що під час спілкування з малюками вони не занурюються у надто складні чи травматичні подробиці, щоб не налякати дітей. Дуже обережно добирають слова й форму подачі, не показують страшних зображень. Але й не уникають важливих тем та продовжують говорити про історичні події, свята, дати, щоб формувати свідоме ставлення, співпереживання й відчуття суб’єктності.

“Зазвичай щороку, 1 жовтня, на День захисників і захисниць України, ми збираємось із дітьми на вечірньому колі й говоримо про те, що таке Хвилина пам’яті, для чого її започаткували й чому це важливо - бути вдячними, - ділиться пані Галина. - Розуміємо, що враховуючи вік дітей, більшість їх дій поки залежить від графіка, звичок і переконань батьків, тож не завжди можемо організовано всі разом зупинитися рівно о 09:00 (бо хтось в цей час в дорозі в громадському транспорті, чи тільки прокинувся). Та перед вечірнім колом в школі ми всі на хвилинку обов’язково стишуємося, аби подумки чи пошепки подякувати всім, завдяки кому можливе те чарівне, що маємо”.

Ця домовленість, каже пані директорка, живе протягом року, до нового набору дітей. Зазвичай на такі великі кола педагоги готують матеріали, озвучують факти, слухають думки дітей, ставлять питання, запрошують експертів чи свідків подій, відвідують пам’ятні місця, показують відео чи мультфільми. І, звісно, обговорюють все це з малюками.

“Мріється, щоб наші малюки відчували впевненість, значущість і небайдужість, щоб виростали свідомими громадянами України”, - ділиться пані Галина.

Це не експерименти – це норма

Ініціативи щодо вшанування, які пропонують самі діти, зазвичай про дію. Бо їм притаманне бажання активної участі, щирості та залученості. І якщо поруч є чуйні та розумні дорослі, такі заходи щодо вшанування можуть стати традиціями, що підхоплюватимуть.

Наприклад, старшокласники Академічного ліцею №5 Обухівської міської ради Київської області розповіли, що запропонували провести локальний благодійний марафон “Біжу за героя”. Хтось з них брав участь у подібних заходах великого масштабу, тому перенести таку традицію і пробігтися разом з батьками та вчителями, здалося непоганою ідеєю. Ідею підтримали.

Кожен обирав, за кого біжить – наліпку можна було обрати як для вшанування пам’яті загиблих, так і щоб подякувати тим, хто зараз боронить Україну. Багато дітей прийшли на забіг з прізвищами своїх рідних, які зараз на фронті – це стало дуже особистісним, але водночас єднальним. “Під час марафону було зібрано 48000 гривень, які передано 135 Окремому Батальйону Територіальної Оборони 114 ОБрТрО”, - написали на сторінці закладу у Фейсбук.

Діти зізнаються, що сприймають Хвилину мовчання як норму, і більшість навіть не задумуються, чи хотіли б, щоб її та інші заходи пам’ятування проходили якось інакше. З одного боку, це про сталість традицій, а з іншого, про те, що з цього приводу з самими школярами, на жаль, не говорять.

Микола Богуненко, шестикласник-переселенець з Часів Яру, продовжує навчатися у рідній школі дистанційно. Він каже, що навіть у такому форматі у них проходить Хвилина мовчання – щоденно.

“Під час ранкової зустрічі з класним керівником відбувається Хвилина мовчання, під час якої ми у себе вдома маємо встати, а на екран вчителька виводить відео з українським прапором та зворотним відліком часу, - розповідає хлопець. – Це робиться для вшанування пам’яті Героїв. Чи можна було б якось інакше це робити, я не задумувався. Для мене такий варіант підходить, бо зробити це ми можемо разом з усією країною, де б у цей момент не знаходилися”.

Сестра Миколи, дев’ятикласниця Надія, додає, що інколи однокласників збирають трохи раніше, щоб показати якесь відео, наприклад, до пам’ятної дати, а вже після нього усі підтримують Хвилину мовчання.

“Буває, що ми онлайн збираємося усією школою після навчання – щоб послухати або обговорити важливу історичну тему чи подію”, - додає Надія Богуненко.

Дарина, 11-класниця київської школи, ділиться досвідом, через який Хвилина мовчання набула для неї особливої ваги:

“Через російські обстріли загинула дівчинка з нашої школи. Ми тоді були збентежені, бо це жахливо і несправедливо – днями вона ще бігала з нами на стадіоні, а ось її тіло намагаються дістати з-під завалів. Її однокласники та друзі ходили у той двір, щоб залишати квіти та іграшки. Ніхто не змушував – просто так їм хотілося віддати шану подрузі. Казали, що певний час у тому класі плакали під час Хвилини мовчання. І я розумію, чому, бо сама часто згадую цю дівчинку, коли встаю на Хвилину пам’яті о 9 ранку”.

А ще Дарина каже, що коли після Хвилини пам’яті звучить гімн, їй завжди хочеться підспівувати, але це не вітається: вчителі кажуть, що на то це й Хвилина мовчання, а не урок співу. Тож, доводиться стримувати себе.

Арсеній Шевченко навчається у ліцеї Вінниці. У них кожен ранок грає гімн перед початком уроків. А вже о 9:00 - Хвилина мовчання: в школі вмикають гучномовець і посеред уроку діти встають в знак подяки та шани.

“Але це традиція не тільки для школи. Навіть якщо ми йдемо містом, і на вулиці гучномовцем оголошується Хвилина мовчання, перехожі зупиняються, транспорт стає, в громадському транспорті всі теж встають. Я теж так роблю, - каже Арсеній. - Розумію, що це важливо - зберігати пам’ять про Героїв, які віддали життя. Особисто я часто згадую нашого друга і земляка з Костянтинівки Артема Попіка, який загинув, захищаючи нашу державу”.

Третьокласниця Олександра Любиш-Кірдей з ліцею №112 імені Тараса Шевченка каже, що попри важливість уроків, Хвилина мовчання відбувається щодня. Для вшанування пам’яті Героїв вона з однокласниками встає з-за парти на будь-якому предметі, окрім математики. Але не через те, що вона важливіша за пам’ять, просто у них математика ніколи не буває першим уроком.

“Це пам’ять про тих, хто віддав життя на цій війні. Я інколи просто закриваю очі й думаю про зруйновані будинки, про тих, хто змушений бути в окопах, поки я просто сиджу за партою. А ще Херсон згадую, - каже дівчинка. – Мене це не втомлює. Про інших не знаю. Але я зранку прислуховуюсь, щоб не пропустити оголошення Хвилини мовчання: якщо в класі шумно і двері закриті, можна ж і не почути. А не встати під час неї може хіба що якийсь не українець!”

Микита Коцан з київського ліцея каже, що нічого б не змінював у проведенні Хвилини мовчання. Бо для нього у цьому ритуалі все чітко та ясно.

“Це щоденний ритуал, який нагадує хто ми і завдяки кому маємо можливість жити і вчитися, - каже хлопець. - О 8.30 лунає дзвоник на перший урок і лунає гімн України, діти в класах слухають стоячи, приклавши руки до серця. А о 9:00, вже під час уроку, з гучномовців звучить текст звернення до школярів про вшанування пам’яті загиблих хвилиною мовчання, урок зупиняється діти та вчителі встають, мовчки схиляють голови, слухають. Додатково до цього зазвичай вчителі нічого не додають. Після закінчення хвилини мовчання – продовжують далі вести урок”.

Як бачите, школярі наразі мають чітке уявлення навіщо вшановувати пам’ять на цій війні. Але щоб це з часом не втратило для них сенс, дорослим поруч дуже важливо теж демонструвати щирість, не вдаватися до непотрібного пафосу і відчувати настрої дітей. Наталя Некипіла з ГО “Вшануй” впевнена, що якщо не включати у ці алгоритми думку та бачення дітей, з часом ми ризикуємо втратити можливість донести до них головне.

“Вони так само проживають війну, втрату, вони так само проживають багато важкого досвіду. І в школі, на жаль, ми їх не зможемо якось убезпечити чи відірвати від цієї реальності. Ця реальність - частина шкільного життя також, - каже пані Наталя. - Тому школа, коли говорить з дітьми про пам’ять, має в першу чергу добирати слова, зрозумілі дітям і робити це для дітей і про дітей, а не відпрацювати чиюсь вказівку. Інакше не досягнути мети об’єднання та формування спільної національної пам’яті”.

Нагадаємо, раніше Світлана Ройз, дитяча та сімейна психологиня розказала медіа НУШ “Як наповнити сенсами формальні “Хвилини мовчання” в закладах освіти”. 

Фото – shutterstock