У 2025 році програма Polaris, яка реалізує шведсько-українське партнерство в напрямі багаторівневого врядування, оприлюднила один із найкомплексніших аналітичних документів про стан дошкільної освіти в Україні. Звіт “Дошкільна освіта в Україні сьогодні”, підготовлений міжнародним експертом з освітньої політики Генріком Ліндом, став першою після початку повномасштабної війни спробою системно показати, у яких умовах функціонує українське дошкілля, як війна змінила його обличчя та які рішення будуть визначальними для майбутнього всієї системи освіти.

Автор звіту дуже точно формулює контекст, у якому варто розглядати дошкілля сьогодні. У документі підкреслюється: “у процесі відбудови країни в умовах повномасштабної війни та руху до членства в ЄС дошкільна освіта отримує нове визнання як основоположний елемент демократичного розвитку, забезпечення гендерної рівності та соціальної інклюзії”. Фактично йдеться про повернення дошкілля у центр суспільної політики, адже саме від нього залежать рівність освітніх можливостей, майбутня успішність дітей, розвиток людського капіталу та добробут сімей.

Сам звіт визначає себе як “звітування про вихідний стан” — документ, покликаний закласти міцний фундамент для майбутніх реформ. Він “представляє комплексний аналіз дошкільної освіти в Україні, надаючи оцінку відповідним правовим, інституційним, фінансовим і педагогічним аспектам, зокрема порівняно з міжнародними рамковими інструментами та європейським досвідом“. Іншими словами, це не лише опис поточного стану дошкілля, а й спроба вписати українську систему у ширший європейський контекст — важливий для країни, яка рухається до членства в ЄС.

Нижче — аналітичний виклад ключових положень і висновків звіту Polaris, підготовлений редакцією НУШ.

В цьому матеріалі читайте:

• Контекст звіту Polaris та значення дошкілля під час війни і євроінтеграції.
• Європейські моделі розвитку дошкілля та українська історична траєкторія.
• Демографічні зміни та інституційний контекст, у якому функціонує сучасне дошкілля.
• Вплив війни: масштаби руйнувань, втрати системи та проявлена стійкість педагогів.
• Територіальна нерівність: як місце проживання визначає доступ і якість дошкільної освіти.
• Новий Закон “Про дошкільну освіту”: можливості, обмеження та необхідні кроки держави.
• Управління й децентралізація: автономія громад і посилення нерівності.
• Фінансування: низькі витрати на дитину, проблеми оплати праці та відсутність державних механізмів вирівнювання.
• Освітні програми й педагогічні практики: розрив між сучасними рамками та реальними умовами в закладах дошкільної освіти (ЗДО).
• Кадрова ситуація: виснаження педагогів, брак молодих фахівців і ризики для майбутньої стійкості системи.
• Моніторинг якості: відсутність інструментів оцінювання та ризики формального контролю.
• Підсумкове бачення: дошкілля як фундамент майбутньої демократії та суспільної відбудови.

Європейські витоки та українська траєкторія

Дошкільна освіта ніколи не була “додатком” до школи — це окрема сфера, яка має власну історію, традиції та філософські засади. Щоб пояснити, чому сучасні підходи в Європі такі різні, автори звіту повертаються до витоків розвитку дошкілля. Вони наголошують: “історично головним чинником для державного фінансування дошкільної освіти були потреби ринку праці”. Саме через це у ХХ столітті дошкільні заклади стали частиною ширшої соціальної інфраструктури. Дошкільна освіта ніколи не була “додатком” до школи — це самостійна сфера з власною історією, традиціями та філософськими засадами. Щоб зрозуміти, чому сучасні підходи в європейських країнах такі різні, варто повернутися до витоків розвитку дошкілля. Історично головним чинником для державного фінансування цієї сфери були потреби ринку праці, саме тому у ХХ столітті дошкільні заклади поступово перетворилися на важливий елемент ширшої соціальної інфраструктури.

Європейські країни розвивалися двома різними шляхами. Англосаксонська модель — більш “шкільна”, орієнтована на академічні результати й підготовку дітей до формальної освіти. Скандинавська ж бачить дитину як рівноправного учасника навчання і ставить у центр добробут, соціалізацію, гру й дослідження. Зазначається, що “у скандинавсько-центральноєвропейській традиції робиться більший акцент на інтеграції догляду й освіти з ширшими, більш цілісними цілями”.

Україна ж успадкувала зовсім іншу логіку — радянську централізовану модель, бо усі програмні та методичні документи раніше розроблялися централізовано в Москві. Українське дошкілля десятиріччами було частиною ідеологічної системи, а не автономною освітньою сферою. Після 1991 року почалися зміни, але вони були фрагментарними, іноді суперечливими, і жодна реформа не була доведена до логічного завершення.

Прийняття нового Закону “Про дошкільну освіту” у 2024 році вважається переломним моментом, проте: закон лише створює рамку, а ось наповнення практиками, фінансами та управлінськими рішеннями — завдання наступних років.

Демографічний та інституційний контекст: країна, що змінюється

Щоб зрозуміти, у яких умовах живе дошкілля, аналізуються макро- й демографічні дані останніх років. На систему одночасно впливають демографічний спад, міграція, внутрішнє переміщення та руйнування інфраструктури внаслідок війни. Зменшується кількість дітей відповідного віку, змінюється географія проживання сімей, зростає навантаження на окремі регіони й громади.

У звіті показано, як за кілька років суттєво скоротилася кількість дітей, які потенційно можуть відвідувати ЗДО, а також як війна посилила ці тренди через вимушену міграцію. Ці дані важливі для розуміння того, чому в одних громадах садки переповнені, а в інших — стоять напівпорожні.

Війна як тест на міцність: що втратила і що зберегла система

Війна стала для дошкілля не просто викликом — а переломним моментом. Масштаби руйнувань нагадують катастрофу, з якої потрібно починати нову історію сектора. За даними Polaris, понад 1200 закладів дошкільної освіти пошкоджені або зруйновані. Це означає втрату не лише приміщень, а й звичних маршрутів дітей, педагогів, батьківської спільноти, соціальних зв’язків.

Експерти підкреслюють “Діти позбавлені звичних повсякденних практик, стосунків і безпечного середовища — необхідних умов соціально-когнітивного розвитку”. Порушення ритму життя, часті переїзди, розлука з друзями та вихователями, нестача передбачуваності — усе це впливає на психіку та навчання маленьких дітей більше, ніж будь-які формальні оцінки.

Ситуація у громадах різна. Одні працюють із перевантаженням — наприклад, у західних регіонах групи приймають по 35–40 дітей. Інші громади — особливо на прифронтових територіях — втрачають дітей через евакуацію, і заклади стоять порожні. Чимало садків не відкриваються через відсутність укриттів.

Попри це, звучить дуже важлива оцінка: українські педагоги і керівники демонструють “надзвичайну стійкість” та вражаючу гнучкість. Вони створюють тимчасові групи, працюють у пристосованих приміщеннях, організовують змішані формати, співпрацюють із батьками та громадами. Але ця витривалість не безмежна.

Територіальна нерівність: коли якість освіти визначається місцем проживання

Децентралізація стала важливою реформою, але в дошкільній освіті вона призвела до явища, яке автори називають “структурною нерівністю”. Громади отримали право управляти дошкіллям, але ресурсна база в них дуже різна. “Доступ та якість дошкільної освіти є дуже нерівномірними… доступ дитини залежить від місця її проживання, а не від її потреб”.

Фактично, в Україні існують кілька паралельних моделей дошкілля:
— перенавантажене у великих містах і громадах із ВПО;
— недовантажене у регіонах, що постраждали від війни;
— ресурсно сильне в окремих громадах;
— ресурсно слабке там, де місцеві бюджети обмежені.

Саме цей показник найкраще ілюструє дисбаланс. Якщо в одних громадах групи переповнені, в інших — напівпорожні. Це не просто управлінська проблема, а фактор, що визначає якість і доступність дошкілля на десятиріччя вперед: у переповнених групах важко забезпечити індивідуальну увагу дитині, а у недозавантажених — виникають питання до ефективності використання ресурсів.

Ще один важливий аспект нерівності — інклюзія. Діти з особливими освітніми потребами мають значно різні можливості залежно від регіону, наявності асистентів, фахівців та адаптованого середовища.

Інклюзія в Україні розвивається, але дуже нерівномірно, а в багатьох громадах елементарно бракує умов, щоб забезпечити потреби таких дітей. Це стосується і середовища, і фахівців, і часу педагогів.

Без державних механізмів вирівнювання — субвенцій, мінімальних стандартів фінансування, індикаторів якості, моніторингу — ця нерівність лише зростатиме. Політики довгострокового фінансового вирівнювання поки не існує, і це одна з ключових рекомендацій Polaris.

Правове поле та новий Закон про дошкільну освіту

Окрему увагу приділено новому Закону “Про дошкільну освіту”, ухваленому у 2024 році. Його розглядають не як завершення реформи, а як необхідний стартовий етап, що створює правову рамку для подальших змін. Закон “визначає загальні принципи організації дошкільної освіти та розподіл повноважень між рівнями управління”, однак сам по собі не розв’язує ключових системних проблем. Йдеться передусім про фінансування, забезпечення якості, кадрову політику та механізми підтримки громад.

Ефективність нового закону залежатиме не від його формулювань, а від того, як саме держава наповнить його практичним змістом — через підзаконні акти, фінансові інструменти та управлінські рішення. Без чітко визначених мінімальних стандартів фінансування, без національних механізмів вирівнювання між громадами та без системи моніторингу якості існує ризик, що прогресивні норми залишаться декларативними. Таким чином, новий закон у звіті постає не як відповідь на всі виклики дошкілля, а як можливість: або перетворити його на реальний інструмент змін, або знову обмежитися частковою, незавершеною реформою.

Управління та децентралізація: між автономією та нерівністю

Аналіз управлінської моделі дошкільної освіти показує, як вона сьогодні фактично повністю залежить від громад. Формально це відповідає логіці децентралізації й наближає ухвалення рішень до дітей та батьків: саме громади визначають, як організована мережа закладів, у що інвестувати ресурси, як підтримувати педагогів і реагувати на локальні потреби. Такий підхід потенційно дає більше гнучкості й можливостей для розвитку, особливо в умовах війни та швидких змін.

Водночас фіксується зворотний бік цієї моделі. Реальна спроможність громад суттєво різниться — як за фінансовими ресурсами, так і за управлінською, кадровою та інфраструктурною потужністю. У результаті виникає ситуація, коли дошкілля в економічно сильній громаді з відносно безпечною ситуацією та стабільними доходами має зовсім інші можливості, ніж дошкілля у прифронтовому або депресивному регіоні. Йдеться не лише про ремонти чи оснащення, а про базові речі: наповнюваність груп, наявність укриттів, доступ до інклюзивних послуг, можливості професійного розвитку педагогів.

Проблема полягає не в самій децентралізації, а у відсутяності ефективних механізмів загальнонаціонального вирівнювання. Polaris підкреслює: дошкільна освіта потребує державних субвенцій, мінімальних стандартів фінансування, чітко визначених показників якості та прозорої системи моніторингу. Без цих інструментів автономія громад фактично закріплює нерівність, коли доступ дитини до якісного дошкілля визначається не її потребами, а фінансовими можливостями місцевого бюджету. Якщо ці дисбаланси не буде усунуто на національному рівні, територіальна несправедливість у дошкільній освіті лише посилюватиметься.

Фінансування: ресурси, що не доходять до дітей

Фінансування — один із найпроблемніших аспектів системи. Зазначається, що “фактичні витрати на одну дитину є одними з найнижчих у Європі”. Це відображається в усьому — від стану будівель до зарплат вихователів.

Зі структури видатків видно: більшість коштів спрямовуються на оплату праці, тоді як інвестиції в середовище, укриття, інклюзивність, навчальні матеріали залишаються обмеженими. Громади часто не можуть дозволити собі повноцінну модернізацію будівель, не кажучи вже про нове будівництво.

Рівень оплати праці є однією з ключових системних проблем дошкільної освіти: “заробітна плата залишається низькою (еквівалент 200–600 євро), і місцеві органи влади не здатні самостійно забезпечити її суттєве підвищення”. Ця ситуація не є тимчасовою чи винятковою — вона має стійкий, структурний характер і безпосередньо впливає на здатність системи розвиватися.

Низький рівень оплати формує замкнений негативний цикл. Обмежені фінансові стимули знижують престиж професії вихователя, що, своєю чергою, зменшує інтерес молодих фахівців до роботи в дошкіллі. Брак нових кадрів призводить до старіння колективів і зростання навантаження на тих педагогів, які залишаються в системі. У підсумку це посилює професійне вигорання, знижує мотивацію до впровадження нових підходів і підриває довгострокову стійкість дошкільної освіти загалом.

Висновок: без чіткої державної політики фінансового вирівнювання та цільових рішень щодо підвищення оплати праці вихователів неможливо забезпечити ані стабільність кадрового складу, ані якісне оновлення змісту дошкільної освіти. У такій логіці питання зарплат постає не як соціальна пільга, а як ключовий інструмент освітньої політики.

Освітні програми і педагогічний зміст: між сучасними рамками та звичними практиками

Один із ключових блоків звіту Polaris присвячений тому, що фактично формує щоденний досвід дитини в закладі дошкільної освіти, — педагогічному змісту та освітнім програмам. Саме тут найчіткіше проявляється розрив між задекларованими сучасними підходами та реальною практикою, у якій працюють вихователі.

Базовий компонент дошкільної освіти, ухвалений у 2021 році оцінюється позитивно. Документ закладає сучасне бачення дошкілля, у центрі якого — дитина, її розвиток через гру, дослідження, взаємодію та свободу самовираження. Базовий компонент “заохочує навчання через гру, дослідження та співпрацю”, відходячи від суто академічної логіки та орієнтації на формальні результати.

Водночас фіксується серйозний розрив між цими рамковими положеннями і тим, як освітній процес організований у багатьох закладах на практиці. У повсякденній роботі ЗДО часто продовжує домінувати логіка “занять”, жорстких розкладів і чітко визначених активностей з акцентом на підготовку до школи. Зазначається, що “навчання все ще часто визначається через структуровані, визначені в часі дії… з наголосом на готовності до школи”. У такій моделі потреби дитини “тут і тепер” нерідко поступаються очікуванням щодо майбутніх шкільних вимог.

Причина цього розриву полягає не в опорі педагогів до змін і не в небажанні працювати за сучасними підходами. Навпаки, багато вихователів демонструють готовність до оновлення практик. Проблема — в умовах, у яких їм доводиться працювати: перевантажені групи, брак часу на планування й рефлексію, недостатня методична підтримка, надмірна регуляція та значний обсяг звітності. У таких обставинах інноваційні підходи часто залишаються приватною ініціативою окремих педагогів, а не стають системною практикою.

Саме тут ключову роль відіграють освітні програми. Вони розглядаються не як формальна вимога, а як центральна ланка між державними стандартами та реальним педагогічним процесом. Через освітні програми визначається баланс між грою і навчанням, між свободою дитини і структурованістю освітнього дня, між розвитком особистості та орієнтацією на майбутню школу. Якість дошкілля, за логікою звіту, залежить не від кількості затверджених програм, а від того, яку педагогічну логіку вони закладають і як саме реалізуються в повсякденній практиці.

У європейському контексті видокремлюються дві основні традиції освітніх програм дошкілля. Перша орієнтована на цілісний розвиток дитини, її благополуччя, соціалізацію, гру та дослідження. Друга робить сильніший акцент на структурованому навчанні, формуванні конкретних умінь і підготовці до школи. Саме це порівняння допомагає зрозуміти, чому навіть у межах Європи дошкільні системи можуть суттєво відрізнятися за філософією та практиками.

Ця таблиця наочно демонструє відмінності між підходами — від ролі педагога і дитини до організації освітнього середовища та очікуваних результатів.

Переходячи до українського контексту, зазначається, що формально в Україні існує широкий вибір освітніх програм для дошкілля, затверджених на державному рівні. Проте це різноманіття не завжди трансформується у справжню педагогічну свободу. На практиці багато програм реалізуються в межах тієї ж традиційної логіки “занять”, жорстких розкладів і орієнтації на шкільну підготовку. Навіть програми, які декларативно підтримують дитиноцентричність і навчання через гру, часто набувають формалізованого характеру.

Ключова проблема полягає не у відсутності сучасних програм, а у розриві між задекларованими підходами та реальними умовами їх упровадження. Без системної підтримки педагогів, інвестицій у професійний розвиток і зміни управлінської культури освітні програми ризикують залишатися “паперовими” документами, які мало впливають на щоденний досвід дітей.

Експерти наголошують: освітні програми мають стати інструментом реальних змін, а не формальною вимогою. Для цього необхідно створити умови, за яких педагог матиме простір для професійного вибору, а громади — підтримку у впровадженні сучасних підходів. Освітня програма, за логікою звіту, повинна не обмежувати, а відкривати можливості — для гри, дослідження, взаємодії та розвитку дитини в безпечному й підтримувальному середовищі.

Кадрова ситуація: стійкість, яка має межі

Окремий розділ присвячений людському ресурсу дошкільної освіти — і саме він звучить найбільш тривожно. Після двох років повномасштабної війни система тримається переважно на відданості й самопожертві вихователів. Але автори попереджають, що “не можна припускати, що ця стійкість триватиме, особливо з огляду на психологічне навантаження, низьку зарплату та обмежені можливості професійного розвитку”. Це одне з найважливіших і найчесніших формулювань, яке вказує на глибинну проблему: люди, на яких тримається дошкілля, працюють на межі можливостей.

Умови, у яких сьогодні працюють педагоги, “складні й стресогенні”: “Педагоги ЗДО працюють у складних і стресогенних умовах, які посилюються через зростання кількості дітей у групах, невизначеність і постійні вимоги до адаптації освітнього процесу”. Переповнені групи в багатьох громадах, нестабільність, евакуації, відсутність укриттів і загроза повітряних тривог — усе це створює професійні умови, які не є типовими ні для однієї європейської країни.

До цього додається структурний дефіцит молодих фахівців: “У дошкільній освіті спостерігається відтік молодих спеціалістів та брак нових кадрів, що створює ризики для стійкості системи в середньо- та довгостроковій перспективі”. Тобто система не просто має кадрову нестачу сьогодні — вона ризикує не мати достатньої кількості педагогів у майбутньому.

Це особливо помітно у віковій структурі працівників: “значна частка працівників ЗДО перебуває у передпенсійному та пенсійному віці, що вказує на системний ризик майбутнього кадрового дефіциту”. Якщо не змінити мотиваційні та фінансові умови, професія ризикує втратити ціле покоління фахівців, а замінити їх буде дедалі складніше.

Серед причин падіння інтересу до професії і низький престиж. Він, своєю чергою, формує негативний цикл: “Низький рівень заробітної плати та високий рівень емоційного вигорання суттєво знижують престиж професії вихователя”. Коли оплата праці залишається на рівні 200–600 євро, а відповідальність і навантаження постійно зростають, молоді люди просто не обирають цю професію. Це питання не окремої громади, а всієї системи.

Проблему поглиблює ще один чинник: недостатні можливості для професійного розвитку: “Обмежені можливості для підвищення кваліфікації ускладнюють впровадження сучасних педагогічних практик, навіть якщо існує готовність педагогів до змін”. Тобто навіть там, де є мотивація працювати за новими методиками, бракує умов — часу, ресурсів, методичної підтримки. У результаті реформування змісту освіти відбувається набагато повільніше, ніж хотілося б.

Окремо підкреслюється, що педагоги дедалі більше потребують психологічної підтримки: “Потреба педагогів у психосоціальній підтримці значно зросла, однак доступ до такої допомоги залишається обмеженим”. Без підтримки професія стає емоційно виснажливою, а емоційне вигорання — хронічним.

На думку експертів, українське дошкілля функціонує завдяки людській самовідданості. Але це ресурс, який не можна вважати безкінечним. Якщо держава хоче мати якісну дошкільну освіту, то ключовим рішенням має стати не лише будівництво закладів чи оновлення стандартів, а й створення справедливої, стабільної та престижної системи праці для вихователів. Без цього жодна стратегія не буде життєздатною.

Моніторинг якості: найслабша ланка системи

Моніторинг якості дошкільної освіти визначено як одну з найбільш проблемних і водночас найменш розвинених складових системи. В Україні фактично відсутній комплексний, регулярний і зрозумілий механізм оцінювання якості дошкілля. На відміну від багатьох країн Європейського Союзу, де якість дошкільної освіти оцінюється за допомогою стандартизованих інструментів, інспекцій, зовнішніх і внутрішніх оцінювань, українська система “залишається фрагментованою і нерегулярною”.

Нинішні підходи до контролю та оцінювання зосереджені переважно на формальній відповідності — дотриманні нормативів, звітності, санітарних і організаційних вимог. Водночас майже не вимірюється те, що безпосередньо впливає на якість дитячого досвіду: взаємодія дорослого з дитиною, освітнє середовище, емоційний клімат у групі, можливості для гри, дослідження та самовираження. Саме ці аспекти у сучасних європейських системах вважаються ключовими показниками якості дошкільної освіти.

Без чітко визначених індикаторів якості та регулярних вимірювань держава не може впроваджувати доказову освітню політику. Відсутність системного моніторингу унеможливлює аналіз того, як на практиці працює Базовий компонент дошкільної освіти, які педагогічні підходи дають результат, а які — потребують корекції. Фактично система не має зворотного зв’язку, без якого будь-яка реформа ризикує залишитися декларативною.

Без якісного моніторингу неможливо побачити реальну картину дошкілля — не лише на рівні документів, а й у щоденній практиці закладів. Саме відсутність таких інструментів призводить до того, що успішні практики залишаються локальними, а проблеми — невидимими на національному рівні. Polaris фактично закликає перейти від формального контролю до культури професійної рефлексії, підтримки та розвитку якості, у якій моніторинг стає не каральним механізмом, а інструментом вдосконалення системи.

Висновки звіту: дошкілля як фундамент демократії

Ключовий висновок: Україна має шанс побудувати сучасну й справедливу систему дошкільної освіти, але для цього необхідне державно підтримане реформування — у фінансуванні, управлінні, педагогічній практиці, кадровій політиці та забезпеченні безпеки.

“Попри важливий поступ, структурні прогалини продовжують бути перепоною для повсюдного рівного доступу до високоякісної дошкільної освіти й догляду”.

Центральна ідея звіту — дошкілля не є маленькою ланкою в системі освіти. Воно формує відчуття безпеки, довіри, соціальної справедливості, а також участі дитини у світі. Це — основа демократії.

Недарма експерти звертаються до думки Карли Рінальді — італійської педагогині, дослідниці та багаторічної президентки Reggio Children, яка продовжує філософію підходу Реджіо-Емілія. Рінальді вважає дошкілля не інституцією, а суспільним простором, де формуються перші демократичні практики: слухання, висловлення думки, взаємодія, переговори, розуміння іншого.

Саме її слова завершують звіт: “Ми віримо не просто в будівництво закладів дошкільної освіти — ми віримо в необхідність розбудови оновленого глобального демократичного громадянства”.

Це стратегичне бачення, у якому дошкілля відіграє роль фундаменту майбутнього суспільства.

Примітка

У тексті використані таблиці, графіки та інфографіка з аналітичного звіту “Дошкільна освіта в Україні сьогодні”, підготовленого програмою Polaris

Повний текст звіту - за посиланням.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало “Їхнє дитинство не повториться”. Як педагогам дошкілля підтримати дітей і самих себе”.