Професійна освіта: яких фахівців бракує на ринку праці, і скільки можна заробляти після профтехів

Професійна освіта в Україні роками залишалася в тіні — непрестижна, стигматизована, часто сприймана як “план Б” для тих, хто не вступив до університету. Водночас саме вона дає можливість швидко здобути дефіцитну професію та знайти високооплачувану роботу.

• Яких фахівців бракує Україні та чому роботодавці готові платити більше за практичні навички?
• Чому короткі програми навчання не менш важливі, ніж класична кількарічна підготовка?
• Які навички потрібні сучасному працівникові: від технічних компетенцій до цифрових і soft skills.
• Чому українські профтехи мають навчати не лише підлітків, а й дорослих?
• Як професійна освіта допомагає ветеранам, жінкам, людям з інвалідністю та внутрішньо переміщеним особам реалізувати себе на ринку праці?
• Чому інклюзія в професійній освіті виходить за межі пандусів і ліфтів?
• Що може запозичити Україна з німецької моделі дуальної освіти, щоб зробити навчання практичнішим і ефективнішим?

Про це в подкасті “Що там з НУШ” говорили очільниця ГО “Смарт освіта” Іванна Коберник та Міхаель Пауло, програмний директор Мультидонорської ініціативи Skills4Recovery, яка підтримує розвиток професійної освіти в Україні.

Медіа НУШ пропонує текстову версію інтерв’ю. Переглянути відео можна на YouTube-каналі Нова українська школа.

ІК: Я хотіла б почати зі стереотипу, який досі дуже сильний в Україні: мовляв, професійна освіта — це для тих, хто не зміг вступити до університету. Чому, на вашу думку, цей стереотип досі існує? І як його зруйнувати?

МП: Професійна освіта в Україні, справді, не має достатньо хорошої репутації. Водночас ринок праці змінюється настільки кардинально, що технічні професії потрібні дедалі більше, і вакансій стає все більше. Міністерство економіки оцінює, що упродовж наступних восьми років на ринку праці бракуватиме приблизно 8 мільйонів людей. Це особливо стосується робітничих професій. Ми бачимо нестачу водіїв, технічних фахівців, сантехніків, працівників логістики та транспорту. Тому українці, які цікавляться практичними навичками й хочуть працювати руками, вже зараз мають дуже хороші можливості. У майбутньому вони також виграють від зростання зарплат і підвищення престижу цих професій.

ІК: Ви кажете про підвищення зарплат. Чи є у вас дані, які підтверджують, що випускники професійної освіти швидше знаходять роботу і добре заробляють?

МП: За останні два роки ми підтримали приблизно 2600 людей в Україні, щоб вони могли здобути технічну освіту та кваліфікацію. І ми бачимо, що зарплати зростають. Наприклад, маючи базову кваліфікацію водія вантажівки в Борисполі неподалік Києва, можна заробляти від 1200 до 1400 євро. Звісно, діапазон залежить від складності вимог конкретної професії, але загальне зростання зарплат помітне в усіх технічних професіях. Приклад водіїв показовий: потрібно приблизно 40 000 водіїв, роботодавці їх шукають і готові платити більше. Тож якщо у вас є водійські права, ви маєте реальні можливості заробляти понад 1000 євро. І це лише один приклад.

ІК: Роботодавці часто кажуть, що проблема не тільки в нестачі людей, а й у нестачі потрібних навичок.

МП: Ми бачимо дві різні проблеми. Перша — дефіцит людей. Друга — дефіцит навичок, які зараз потрібні на ринку праці. Йдеться і про технічні компетенції, і про інші типи навичок. Ми приділяємо особливу увагу будівельному сектору, де потрібні нові компетенції: як будувати енергоефективно, як використовувати відновлювані джерела енергії. У транспорті та логістиці все більше пов’язано із цифровізацією, зростає роль штучного інтелекту. Важливо, щоб ці навички опановували не лише молоді люди під час початкової освіти, а й дорослі — через курси підвищення кваліфікації.

Загалом в Україні змінюється підхід до роботи. Ви стаєте дедалі більш європейською країною. Люди мають навчитися бути ініціативнішими на роботі, не чекати завдань від керівника, краще працювати в командах і між командами. Тема м’яких навичок — величезне завдання, яке повинні вивчати всі. Навчання впродовж життя є викликом для кожного з нас — і в Німеччині, і в Україні.

ІК: Як саме ви допомагаєте закладам професійної освіти навчати м’яких навичок поряд із технічними?

МП: Ми сформували портфель підтримки й бачимо, що закладам потрібна допомога, аби реагувати на потреби місцевих компаній. Це, безумовно, питання управління: реформа професійної освіти дає закладам більше автономії. Другий аспект — заклади мають навчати більше дорослих, а методи навчання дорослих відрізняються від підходів для молоді, тож потрібні зміни в педагогічному підході. Третій напрям — як заклади можуть краще співпрацювати з компаніями. Кожен здобувач освіти має навчатися в закладі, а також проходити практику в місцевих компаніях, і це має бути частиною навчальної програми.

І ще один важливий виклик: заклади повинні бути готові приймати людей з інвалідністю та травмами. Зараз Україна потребує додаткових робочих рук. Тож якщо ми хочемо активізувати людей на ринку праці, потрібні окремі пропозиції для людей з інвалідністю, які хочуть вийти або повернутися на ринок праці.

Саме тому ми активно підтримуємо заклади професійної освіти, щоб вони знаходили нові підходи та методики, які допомагають людям з інвалідністю здобути професію, повернутися в суспільство та отримати можливість знайти роботу з гідною зарплатою.

Це починається з базової фізичної доступності — безбар’єрних входів, щоб люди на інвалідних візках могли потрапити до навчальних приміщень. Але інклюзія — це не лише ліфти й пандуси. Вона стосується і того, як відбувається навчання. Закладам потрібні підготовлені викладачі, адаптований навчальний процес, навчальні засоби для людей з різними видами інвалідності та травм.

ІК: Заклади професійної освіти звикли працювати з молодими людьми, а дорослим і роботодавцям часто потрібні короткострокові курси. Як ваша ініціатива допомагає перебудувати підходи й посилити співпрацю з бізнесом?

МП: У секторі освіти, як і в приватному секторі, є різні погляди на те, кого і як довго навчати. Компаніям сьогодні потрібні короткі курси, більш орієнтовані на дорослих, щоб швидше залучати людей на ринок праці. Натомість сектор освіти наголошує: навчання має бути довшим і більше спрямованим на молодь.

Я вважаю, що важливо враховувати обидва погляди під час планування програм. Молоді з базовою кваліфікацією потрібні інструменти й навички, щоб розпочати доросле життя. Тут є і соціальний вимір: допомогти сформувати характер, зрозуміти власні уподобання. Цього не зробиш за 6 чи 12 місяців. Тому кожен заклад має і надалі пропонувати програми для молоді.

Водночас в Україні є дефіцит робочої сили, і компанії гостро потребують працівників у найкоротші терміни. Тому заклади мають пропонувати програми, які дають змогу швидко навчати дорослих. Ми бачимо, що багато закладів наздоганяють цей тренд. Поєднання програм для молоді з курсами для дорослих і спеціальними програмами для вразливих груп дає змогу ефективніше використовувати приміщення та викладачів.

Це також питання фінансування. Кожен заклад має показати, що може заповнити навчальні місця — і молоддю, і дорослими. Нині в Україні приблизно 500 професійних училищ та приблизно 700 фахових коледжів. Це рівень, як до війни, але майже 7 мільйонів людей покинули країну. Економіка скоротилася приблизно на 24%. Тому, на мою думку, Україні варто ширше подивитися, як ці заклади можна використовувати ефективніше, пропонуючи програми для різних цільових груп.

ІК: Ви згадали вразливі категорії: жінок, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб. Чи є вже приклади, коли вдалося дати таким людям новий шанс у професійному житті?

МП: Так. Ми співпрацюємо в Україні приблизно із 65 закладами, підтримуючи впровадження програм для вразливих груп. Особливо хочу згадати ветеранів. Їхня кількість зростає, і вони можуть стати важливим ресурсом для ринку праці. Але ми бачимо це і як процес реінтеграції. Завдяки навчанню люди можуть знайти роботу та повернути собі місце в суспільстві.

Наведу приклад: Володимир Лега, 33-річний ветеран із Київської області, повернувся з передової, пройшов курс зварювання в одному із закладів, що підтримується Skills4Recovery, і отримав роботу на промисловому підприємстві. Для нього це було не лише поверненням до роботи, а й можливістю піклуватися про сім’ю, трьох синів і забезпечити їм гідний рівень життя.

Такі приклади показують: Україні потрібні всі, хто готовий працювати — ветерани, внутрішньо переміщені особи, жінки. Кожен, хто зараз поза ринком праці, може знайти там своє місце. А містком до ринку праці є професійна освіта. Короткі чи довші курси допомагають налагодити контакт із роботодавцями й знайти робоче місце.

ІК: А якщо говорити про людей з інвалідністю: у яких сферах вони можуть реалізуватися?

МП: Люди з інвалідністю мають мати заздалегідь визначені професії, за якими вони можуть працювати. Ми бачимо можливості насамперед у секторі послуг, а також у транспорті й логістиці. Для них важливо мати стабільне робоче середовище, без частих переїздів. Звісно, важка фізична робота для багатьох неможлива.

Водночас є багато можливостей у логістичних, адміністративних або асистентських функціях. Але не всі можуть працювати в офісі. І навіть у практичних професіях є варіанти. Наприклад, ми підтримували ветерана, який мав одну руку. Він пройшов курс підвищення кваліфікації як електрик і зараз працює в місцевій компанії, яка обслуговує муніципальні будівлі — підтримує електропроводку та освітлення в належному стані. Тобто навіть із такою травмою можна повернутися до роботи.

ІК: Ви згадали про жінок у традиційно “чоловічих” професіях. Що є більшим викликом: жінкам наважитися на таку роботу чи роботодавцям їх наймати?

МП: Жінки сьогодні є одним із потенційних ресурсів робочої сили в Україні. Коли я говорю з роботодавцями, вони кажуть: “Нам потрібні всі. Ми б охоче наймали жінок на професії, де традиційно переважають чоловіки”. Але статистика показує інше: участь жінок на ринку праці зменшується, і вони одержують нижчу зарплату. Гендерний розрив в оплаті праці зростає.

Ми дослідили це питання і побачили: часто жінки не зацікавлені в певних професіях через стереотипи, а інколи — тому що робота занадто брудна, фізично важка, пов’язана з підйомом вантажів. Завдання роботодавців — змінювати робоче середовище так, щоб робота ставала більш технологічною, цифровою, з більшою автоматизацією, продуктивнішою і з вищою зарплатою. Коли ці умови виконуються, жінки починають заходити в такі професії.

Є хороший приклад: компанія Scania навчила приблизно 1300 жінок-водіїв. Їхній меседж був простий: вантажівки змінилися, стали більш автоматизованими, керування більше не потребує фізичної сили, це під силу жінкам. Усі ці жінки знайшли роботу. Я вважаю це досить хорошим прикладом того, як може змінитися сприйняття професій серед жінок, якщо поліпшити умови праці.

Коли я відвідую компанії, перше, що перевіряю, — туалети. У багатьох випадках жіночих туалетів немає. Тому роботодавці мають реально змінювати умови праці, щоб вони були привабливими й безпечними для жінок.

У Skills4Recovery ми зараз працюємо приблизно зі 100 компаніями й разом із їхніми HR-відділами шукаємо, як поліпшити умови праці для жінок, як формулювати вакансії більш гендерно чутливо, як зробити робоче середовище кращим. Навчання — лише перший крок. Роботодавці також мають змінюватися. Чисте робоче середовище, більше технологій і краща зарплата — вагомі аргументи для залучення жінок.

ІК: Щоб навчати сучасних навичок, потрібне сучасне обладнання. Чи допомагаєте ви закладам професійної освіти з матеріальною базою?

МП: Так. Матеріальна база — це основа кожного успішного курсу. Ми підтримуємо розроблення успішних моделей і зараз працюємо з одним закладом у Львові та одним у Києві, щоб поліпшити їхні майстерні.

Львівський заклад розташований неподалік центру “Незламні”, де багато ветеранів і людей з інвалідністю проходять лікування. Наша ідея — разом із закладом створити сучасну технічну майстерню, поліпшити умови так, щоб люди з інвалідністю також могли там навчатися, і показати приклад, як інклюзія та професійна освіта можуть поєднуватися.

У Києві ми співпрацюємо з одним закладом у сфері муніципального будівництва. Йдеться про будівельні професії: мулярів, теслярів та інших. Ми хочемо створити сучасну майстерню, щоб залучати жінок до цих професій. Тут важливо мати чисте робоче середовище та показати, що це не лише важка фізична праця, а й використання технологій.

Цими двома майстернями ми хочемо продемонструвати, як можна підтримувати інклюзивність і водночас робити “чоловічі” професії привабливішими для жінок.

ІК: Ви родом із Німеччини, де дуже розвинена професійна та дуальна освіта. Розкажіть, як вона працює і який потенціал має для України, щоб люди вчили теорію і паралельно здобували практику.

МП: Дуальна освіта — фундамент економічного успіху Німеччини за останні 60 років. Німецькі компанії пишаються інженерами та технічними експертами, і багато з них — випускники дуальної освіти. Система працює так: компанії наймають стажерів, учнів, які три дні на тиждень працюють у практичному середовищі, а два дні відвідують теоретичні заняття в навчальному закладі. Завдяки цій моделі люди здобувають практичні навички, розуміють реальне робоче місце й часто залишаються в роботодавця, у якого навчалися. Водночас ми все ще маємо теоретичні заняття в навчальному закладі.

Я бачу, що в Україні потенціал дуальної освіти досі використовується не повною мірою. Це актуально і для молоді, і для дорослих. На мою думку, одна з причин — недовіра між компаніями та сектором освіти. Потрібна нова форма партнерства: діалог уряду з бізнесом, нові моделі співпраці, взаємні інвестиції. Також важливо не перевантажувати систему правилами.

У межах Skills4Recovery ми активно просуваємо дуальні підходи. Коли підтримуємо навчальні програми для молоді або дорослих, включаємо теорію в закладі та практичні стажування в компаніях. На сьогодні ми підтримали приблизно 2600 осіб, які здобувають таку форму освіти. Відгуки позитивні, але щоб це стало системним і масштабованим, потрібно більше угод. 2600 осіб — недостатньо для ринку праці в умовах кризи. У такий спосіб можна навчити 10 000 чи 100 000 осіб, але потрібні нові партнерства та дерегуляція. Адже молоді люди, наприклад, віком до 18 років, наразі не можуть навчатися в компаніях через страхування та питання здоров’я і безпеки на роботі. Я вважаю, що обидві сторони повинні обговорити, як зробити це можливим і для молодих людей, і для дорослих, щоб вони могли навчатися в закладі освіти та компанії.

ІК: Чи правильно я розумію, що для того, щоб діти до 18 років могли навчатися в компаніях, потрібні законодавчі зміни?

МП: Так, це питання до Верховної Ради і до нормативних актів українського уряду. Йдеться про те, як забезпечити безпеку молодих людей на робочому місці під час дуального навчання. Просто заборонити — не найкращий підхід. Можливо, правильніше сказати: це можливо, але компанії мають інвестувати в здоров’я і безпеку на роботі, має бути інструктор. Потрібні позитивні зміни в законодавстві. Якщо подивитися на Німеччину, там молоді люди після 16 років можуть навчатися за дуальною системою, а компанії мають механізми підтримки й нагляду, зокрема важливу роль відіграють інструктори.

ІК: В яких регіонах реалізується ваш проєкт, і чи працюєте ви ближче до лінії фронту?

МП: Ми працюємо на всій території України. Для наших донорів — Європейського Союзу, Німеччини, Польщі, Естонії та Данії — важливо, що ми присутні в усіх регіонах. Завдяки данському співфінансуванню, яке ми одержали у вересні, ми змогли розширити підтримку на регіони, близькі до лінії фронту. Вперше ми працюємо в Харківській, Миколаївській, Сумській та Одеській областях.

Для нас важливо підтримувати заклади в цих регіонах, бо вони потребують допомоги: щоб могли й далі надавати освітні послуги й мати більше практичних пропозицій як для молоді, так і для дорослих.

ІК: Ви детально говорили про транспорт і логістику, будівництво, сферу послуг. Але ви працюєте також у сільському господарстві. Які там головні проблеми й досягнення?

МП: Я думаю, що сільське господарство та експорт сільськогосподарської продукції можуть стати новим поштовхом для економіки України, особливо після завершення війни.

Ми бачимо, що навчальні програми в цій сфері часто застарілі й надають перевагу ручній праці. Сучасні компанії працюють інакше. Планування врожаю відбувається автоматично, у цифровому форматі. Збирання врожаю може здійснюватися автоматизованими машинами. Оператори дронів збирають дані в реальному часі, пролітаючи над полями. Тут великий потенціал для модернізації кваліфікацій і програм — через автоматизацію, цифровізацію та, з часом, використання штучного інтелекту. Професійна освіта має наздогнати те, що вже робить приватний сектор.

ІК: Чи є вже прогресивні заклади, які дають сучасну аграрну освіту?

МП: Я хотів би згадати аграрний ліцей у Решетилівці на Полтавщині. Я відвідав його та був вражений тим, як директорка просувала модернізацію кваліфікацій та майстерень. Вона чітко наголошує, що партнерства з роботодавцями — надзвичайно важливі. Тож навчання там передбачає і стажування в компаніях. Від цього виграє весь заклад. Важливо й те, що програми розвитку підтримують цей ліцей: Skills4Recovery також активно працює там, а попередні програми надавали обладнання і підтримували модернізацію та цифровізацію підходу до навчання.

ІК: Що було б великим успіхом для вашої ініціативи? Яким ви бачите позитивний результат?

МП: Для нас найбільший успіх — щоб люди сприймали професійну освіту не як глухий кут, а як початок великої кар’єри. Це почалося у 2023 році. Стало зрозуміло, що в Україні не вистачає людей, і водночас потрібні краще навчені, продуктивніші працівники. Я захоплююся тим, що українці хочуть робити внесок під час війни, щоб стабілізувати й відновити економіку. І найкраще, що може зробити кожна людина, — використовувати свої руки.

Я не хочу сказати, що юристи не важливі, але з одними юристами не відбудуєш країну. У цій ситуації професійна освіта стала популярнішою і розглядається як місток для повернення людей на ринок праці.

Тепер важливо переконати й молодь, що робота руками — у будівельних, аграрних, транспортних і логістичних компаніях — є престижним способом почати кар’єру й далі вдосконалювати свої навички. Ми працюємо із 65 закладами професійної освіти, а також із центрами професійної освіти Державної служби зайнятості. Разом ми просуваємо професійну освіту, переконуємо роботодавців, що в неї важливо інвестувати, пояснюємо батькам, що це хороший шлях для навчання їхніх синів і дочок. І ми також бачимо, що уряд розглядає професійну освіту як реальний шлях для людей здобути потрібні навички й долучитися до відбудови України.

ІК: Дякую вам за підтримку України. Дякую за розмову і за плани. Сподіваюся, вони здійсняться.

Фото - скріни з відео