“Наші діти більше не читають російських книжок”

Наші діти більше не читають російських книжок, не співають російських пісень. Вони рахують російські атаки, які відбуваються щоночі на мирні міста України.

Психологиня Світлана Ройз на своїй сторінці у Фейсбуці поділилася власними рефлексіями на четверту річницю повномасштабного російського вторгнення. З дозволу авторки публікуємо її думки.

Зі мною відбулося дивне. Я купила нову скатертину у вітальню. Сказала чоловіку, що хочу її випрасувати. Я не діставала праску, напевно, рік чи більше. В етикет нашого часу вже давно не входить прасований одяг. Електроенергії, часу та сил на це шкода. А скатертини, здається, я взагалі ніколи не прасувала.

На охайно випрасувану скатертину поставила стаканчик із білими ніжними квітами, що мені нещодавно подарували. А потім дістала з шафи вишиванки й почала прасувати їх.

До великої війни у мене була одна вишиванка. Зараз - шість. З кожною пов’язана моя історія воєнних років. Наче в стежках вишивки закодовані й мої власні спогади та сила.

Коли ми розбирали речі в батьківській квартирі, знайшли дідусеву вишиванку - білу, з червоним орнаментом. У прекрасному стані, зовсім неушкоджену.

А всі книги, на яких ми з братом зростали, просочені водою. Мама казала: “Давай ти забереш для своїх дітей, може, колись для онуків”.

Я знаю, що моя відповідь образила її. Бо для неї ці книги - не просто речі й не просто тексти, а спогади про те, як вони з татом читали нам уголос, наш сміх, подив, реакції.

Але я сказала: наші діти вже не читають російською. І сподіваюся, мої онуки не читатимуть російських книжок.

… Сьогодні донька запитала, чи пам’ятаю я, яка завтра дата: “Звісно. Ти хотіла б пригадати той день, коли почалася велика війна?”

Минулого року їй ще було важливо переказувати всі події й подробиці. Розставляти їх у пам’яті по місцях. Виводити реакції на рівень усвідомлення.

У перші дні й тижні великої війни ми більше діяли, ніж проживали й осмислювали. Частина реакцій могла бути відкладена.

Цього року донька просто відзначила факт.

Доньці й кільком знайомим я сьогодні казала: сьогодні понеділок, 23 лютого 2026 року. Завтра вівторок 24 лютого 2026 року, післязавтра середа 25 лютого 2026 року.

Донька сміялася: “Мамо, в школі ми постійно пишемо дату, я пам’ятаю, який день саме сьогодні”.

А я цього і добивалась - фіксації саме на тому, що час іде.

І зрозуміла, що мені важливо подивитися далі - взагалі на лінію часу, на лінію горизонту. І питала тих, хто фіксувався саме на 24 лютому: а що у вас далі в планах? На тиждень? На кілька тижнів?

Подруга сказала: “О! 26-го виходять нові серії “Бріджертонів”.

У мене наступного тижня починається новий проєкт.

І вже буде весна.

Сьогодні понеділок. Завтра - вівторок, 24 лютого 2026 року. Ми вже в реальності 2026-го. Це складна, але зовсім інша реальність.

У цій дивній реальності з нами зараз батьки. Їхня квартира в жахливому стані, але ми її точно відновимо.

Ще пів години тому ми вже рутинно слідкували за тим, куди летять під час повітряної тривоги ракети.

Кішка попросилась “на роботу” в підвал, принесла в зубах впольовану мишку. Біжить до кімнати дітей з гостинцем. А за вікном вже гуляють коти з гучним березневим нявчанням: “Шира, виходь!”

На новій випрасуваній скатертині - букет білих ніжних квітів. І мама, зі зламаною рукою, малює цей букет. Ми врятували її акварелі. І, сподіваюся, скоро з’являться зовсім нові.

Я готуюся до найближчих майстерок, вивчаю результати досліджень, пишу нові ідеї й дивлюся на свою колекцію вишиванок. Нова для мене сила, яку я віднайшла за ці складні роки.

…Я знаю, навіщо прасувала скатертину. Я не можу повернути зараз “форму” квартирі батьків. Не можу повернути чоловіку-ветерану здоров’я. Але це доступне мені “затишне” повернення до форми, впорядковування “зім’ятого світу” та часу і можливість витримати складний зміст.

…Це потрібно, щоб не заперечувати дати й реальність, а вписувати їх у простір і об’єм життя.

У безперервну лінію часу нашого життя. В якому є минуле, теперішнє і точно є майбутнє.

Обіймаю, Родино, так, як хочу Перемоги!