Ганна Новосад: “Україна багата на різні позашкільні формати, які можна використовувати для подолання освітніх втрат”

Над подоланням освітніх втрат в Україні зараз працюють державні та громадські інституції, які пропонують різні підходи для окремих областей і навіть громад. Для дітей, які кілька років взагалі не сиділи у шкільному класі та для тих, хто змушений вчитися з окупації чи з-за кордону. Будуються так звані “підземні школи”, започатковуються осередки для спілкування та додаткових уроків, діти записуються на освітні кемпи та самі наполягають на допомозі психологів.

Про те, чому насправді ми не можемо виміряти якість освіти у прифронтових громадах, як організовувати короткострокові інтегровані заходи і що можна зробити для дітей в окупації, ми поговорили з співзасновницею фонду savED Ганною Новосад.

У цій статті ви дізнається зокрема про таке:

• Як зміни безпекової ситуації вплинули на роботу освітніх закладів;
• У чому бачать найбільші проблеми самі учні;
• Чи є альтернатива “підземним школам” та освіті через гаджети;
• Яким може бути майбутнє релокованих шкіл.

- Пані Ганно, в яких саме регіонах зараз працює фонд?

- Зараз – в дев’яти прифронтових регіонах, хоча ми, чесно кажучи, почали це називати громадами, які потерпають від війни. Прифронтовість, з точки зору впливу на освіту, стала після цієї зими дуже широким поняттям. Бо ракетні та дронові удари, пошкодження енергетики – це все те, що вплинуло не тільки на ті території, які ближче до лінії розмежування, а на усіх. Наразі ми є у дев’яти областях: Чернігівській, Сумській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Київській області, по одній громаді в Одеській та Херсонській областях.

Ключовим, що потрібно підкреслювати і відображати в інструментах допомоги цим громадам, є те, що у всіх дуже різний контекст. Він визначається безпековою ситуацією, щільністю та частотою повітряних ударів, атаками FPV-дронів, можливістю російської авіації скидати КАБи на ці громади. І він не варіюється від області до області, а, скоріше, від громади до громади в певній області. Деякі громади Харківщини, як-от, Лозівська, знаходиться далі від можливих ударів, чим, до прикладу, Ізюм, де все частіше дістають КАБами.

- Які тенденції в освітній системі цих регіонів ви бачите?

- Можна було говорити про певну адаптацію до осені минулого року. До початку навчального року у вересні 2025 року регіони щонайменше мали усталений формат того, як вони працюють. Миколаївщина вже півтора роки, як працювала офлайн там, де збереглися школи, у яких є укриття. У Запорізькій області почали будувати спеціальні “підземні школи”. Деякі громади почали повертатися до очного формату. Наприклад, окрім наближених до кордону з РФ громад, в офлайн повернулася Чернігівщина. І Міністерство освіти та науки на початок навчального року давало статистику, яка, на жаль, вже не має нічого спільного з поточною реальністю. Бо з осені інтенсифікувалися повітряні удари.

Ми вирішили звірити ці офіційні дані з тим, що бачили на кінець вересня. Аналітики фонду savED порахували, що:

• у вересні 2025 року тривога на Чернігівщині лунала сумарно 367 годин. Частка повітряних тривог в денний час з 8:00 до 21:00 склала 57%. Тобто, це більше ніж 188 годин.
• У вересні 2025 року чернігівські школярі сумарно майже дві доби провели в укриттях у шкільний час. І більше половини навчального часу за три тижні.

Тому офіційна статистика не може чітко сказати, який у нас формат навчання, бо не відслідковує зміни  так швидко.

До речі, фахівці Education Cluster порахували з середини січня до середини лютого поточного року кількість втраченого навчального часу у Київській, Житомирській, Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській і Одеській областях. Так ось, через відсутність світла у цей період діти втратили орієнтовно 79,88% навчального часу. Це 16,5 навчальних днів і чотири години - в середньому протягом цього місяця навчання було повністю перервано через відключення світла.

Працюючи на Харківщині, ми облаштовуємо підземні освітні простори. Але у нас це не школа, це фактично позашкілля. І коли немає світла, то й ця опція частково втрачається. Десь хоча б пару годин є денне світло, а коли це в укриттях без засобів додаткового живлення – це дуже важко. Тому от ситуація дуже-дуже різна залежно від регіону. Тож, усі мусили наново адаптуватися до нових викликів. Ще ми бачимо, що у деяких громадах Дніпропетровщини та Запоріжжя, де ми працювали ще у 2024 році, з січня місяця розпочали вимушену евакуацію. Коли ми зайшли у Дніпропетровську область з надолуженням освітніх втрат, лінія евакуації від нашого останнього пункту роботи була за 70 км. Тепер ця територія сама повністю в зоні евакуації.

Тобто, ситуація щонайменше за осінь - початок зими регресувала в тих регіонах, де і так було дуже складно. У Запорізькій області навчання навіть у захищених приміщеннях ускладнюється через полювання російськими FPV-дронами на цивільних, бо до цього укриття треба якось дістатися. В Ізюмі, на Харківщині, де вже три роки працює наш освітній центр “Вулик”, теж вже більш небезпечно.

- Скажіть, пані Ганно, як це впливає на якість освіти, на навчальні досягнення школярів?

- Думаю, ніхто не знає цього достеменно. Щоб сказати, як ці всі обставини впливають на успішність та освітні результати учнів, потрібно проводити постійно діагностичні тести. Так, можна подивитися результати НМТ, можна проаналізувати моніторинг УЦОЯО по початковій школі, наступний цикл PISA. Але це нам нічого не скаже про фронтові регіони, тому що минулого циклу PISA це було 19 регіонів, зараз, - 17. Ця картинка по решті країни, але не по цих регіонах.

Проте ми ще менше знаємо системно про психоемоційний добробут учнівства та педагогів з тих регіонів, яким найскладніше. І мені б дуже хотілося, щоб у нас була чесна розмова про те, як ми можемо саме ці регіони підтримувати. Адже, вочевидь, що запорізькому чи харківському учнівству і вчительству складніше, ніж колегам і одноліткам у Львові. І відтак ми не можемо робити вигляд, що ми їм допомагаємо в однаковий спосіб.

- А якої саме підтримки вони потребують? 

- За даними фонду, ключовий бар’єром для підлітків у 2023-24 навчальному році була відсутність технічних засобів, проблем зі зв’язком тощо. Але ми адаптувалися й до відключень, а навесні 2025, коли ми проводили опитування ідентичної вибірки, учні кажуть, що зараз для них найбільшим бар’єром є втома, стрес, страх, тривожність, тобто, психоемоційні фактори. І як на мене, коли ми говоримо про вплив на освіту, це і є ключовим.

Ми вже побачили корисність програми психоемоційної підтримки тьюторів, які працюють у просторах подолання освітніх втрат на Харківщині. Це, як правило, місцеві вчителі. І з ними займаються психотерапевти, потім ми їх вивозимо у Карпати, де вони продовжують м’яку групову роботу з підтримки свого стану.  І всі кажуть, мовляв, в мене немає досвіду, щоб мене взагалі питали, як я, як себе почуваю. Тому мені б дуже хотілося, щоб ми дивилися на проблематику не лише крізь сухі якісь цифри з таблиці даних, а й на те, як себе почувають люди на п’ятий рік вторгнення.

Нам усім, і державі, і громадськості, треба подумати як надати різні можливості для навчання. Але йдеться не лише про академічні уроки. А зокрема й про можливість інтегровано працювати з різними сферами знань, з різними навичками в позашкільному форматі. В більш безпечному просторі, де від тебе не очікують виконання домашнього завдання чи оцінюватимуть твої успіхи.

Так, ми робимо дуже красиві укриття, в них добре перебувати в цих обставинах, проте підвал завжди буде підвалом. І для харківських чи запорізьких дітей дуже важливо пробувати знаходити, як, наприклад, вивозити школярів на якісь односторонні обміни - до Львова, в Карпати. Щоб вони трохи мали можливості побути в якійсь відносній нормальності поспілкуватися один з одним в режимі офлайн.

Бо з власної роботи і дослідження освіти під час війни ми бачимо ізоляцію, втрату можливості спілкуватися. Є певна зневіра у підлітків. Особливо, в тих громадах, де очне навчання не відбувається вже який рік.

Думаю, варто активізувати позашкільні форми навчання для тих регіонів, де можна вивозити дітей на різні короткотривалі заходи. Для цього не потрібно мати дозвіл на роботу школи офлайн. Можна шукати варіанти, як збиратися в безпечних місцях. Абсолютно згодна з колегами, бо ми, люди, соціальні істоти, люди зав’язані на потребу спілкування. Особливо маленькі українці, початкова школа, яким важко навчатися онлайн, бо так вони не здобувають тих важливих вікових вмінь і навичок, досвіду гри, через який можна вивчати правила і світоустрій, в широкому сенсі. І це неможливо замінити навіть найкращим девайсом і онлайн заняттями.

Тому мені дуже бракує на системному рівні підтримки таких форматів. Я переконана, що значно менші кошти були би потрібні, аби підтримувати таку позашкільну діяльність. Україна багата на різні позашкільні формати, які можна використовувати для подолання освітніх втрат. Цей досвід для нас не є чужим. І, враховуючи це, можливо, варто розширювати програму МОН та впровадження політики “Школа офлайн” не тільки будівництвом додаткових укриттів, а й альтернативними заходами, які мають допомогти школярам подолати освітні втрати та психоемоційні труднощі. Тим більше, що вже кілька років існує досвід організації таких проєктів, пошуку на них коштів та успішного впровадження.

- Пані Ганно, як ви думаєте, ситуація з дітьми, котрі продовжують навчання, але знаходяться в окупації, тупикова?

- Мені важко відповісти на це питання, оскільки це сильно залежить від безпекового фактору. Навряд чи тактовно очікувати, що учні та вчителі, попри свою любов і відданість Україні, будуть наражати своє життя на небезпеку, виходячи на уроки онлайн.

Але я наочно бачила приклади кількох шкіл, які переїхали з окупації ще на початку вторгнення. Думаю, що варто б створити на їхній базі такі школи, які би приймали і, у безпечний спосіб, агітували сім’ї виїжджати з окупації, якщо це можливо. І створювати для них умови, аби приймати їх на підконтрольних нам територіях. Як на мене, це було би доцільно. У нас є приклад переміщеного Маріупольського ліцею, який працює тепер в Києві. Але мені дуже прикро, що цьому закладу, який був одним з кращих в Маріуполі, не змогли надати нормального приміщення. Вони мають змогу працювати лише на одному з поверхів місцевої школи у Пущі-Водиці.

У них в черзі в школу були діти-ВПО з різних областей, і вони дивляться на цю школу, як на острівець власної ідентичності, де їх можуть розуміти, сприймати. Але там просто фізично немає місця…

Як на мене, абсолютно робоча історія, спробувати зробити школи, які підпорядковуватимуться, власне, Міністерству. Або, і це буде оптимально, щоб засновниками таких шкіл стали університети. Вони не мали би прив’язки до території обслуговування і були б відкриті для дітей з різних регіонів. Саме у ці школи ми могли б “витягувати” нашу молодь з окупації, надавати їм максимум умов для того, щоб діти могли навчатися повноцінно і зберігати зв’язок з рідним регіоном. Але питання дуже часто не лише в школі, а й в проблемі житла. Якби ми могли поєднати рішення, можливо, певна кількість родин ризикнула б вивезти дітей з окупації.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало “Як допомогти молодшим школярам надолужити освітні втрати: досвід програми КЕЧ”.

Фото надано фондом savEd