Ігор Гаєвий: “Може, я мрійник, але думаю, що освіта Донеччини вистоїть. І стане тим фундаментом, на якому ми будемо розбудовувати та відновлювати її на звільнених територіях краю”

Директор департаменту освіти та науки Донецької облдержадміністрації Ігор Гаєвий, з яким медіа НУШ поговорила під час освітньої конференції МОН “Серпнева 2026”, розповів, з якими планами освіта Донеччини йде у навчальний рік, чому зберегти регіональну ідентичність важливо та хто, власне, вирішує — куди та в якому статусі релокується той чи той заклад.

У цьому тексті ви дізнаєтеся зокрема про таке:

• Чому на Донеччині не так багато релокованих шкіл;
• чи очікується масштабне скорочення закладів області і від кого це залежить;
• як офлайн-практики, які вже працюють для профтехосвіти, можна застосовувати для навчання старшокласників;
• чому збереження “донецької ідентичності” важливо для майбутньої відбудови регіону.

Пане Ігорю, скільки закладів Донеччини, на початок цього навчального року, фізично релоковані, щоб можна було організувати навчання офлайн? Чи буде збільшена ця кількість?

- Якщо говорити про загальну середню освіту, то це небагато - п’ять релокованих закладів. Два з них - з Маріуполя, два з Покровська, і один з Краматорську. Якщо ми говоримо про профтехи, то тих, що вже релоковані, розбудовані і займаються офлайн, шість. Фахових передвищих, тобто, коледжів — вісім. Також вища освіта: Донецький національний університет імені Стуса знаходиться давно вже у Вінниці, Маріупольський державний університет - у Києві. Горлівський інститут іноземних мов - у Дніпрі, Донецький технічний університет знаходиться в Дрогобичі, також працює Маріупольський технічний університет.

Складна ситуація в тому, що школи – це підпорядкування громад. Саме громади вирішують, треба чи не треба релокувати заклад, куди саме, на яких умовах. Вони шукають різні варіанти, які враховують специфіку освітньої системи громади, компактне розселення місцевих мешканців, які виїхали, інші причини та важелі.

Так, є ті, які поки що працювали виключно дистанційно, але, до прикладу, Бахмут, який досі не відкрив жодного закладу для навчання дітей за партами, вже на шляху до цього. Зараз у нас проходив круглий стіл з управлінцями зокрема були представники Бахмута і ми говорили про “Сталевий Бахмут”, який збираються будувати у Гощі.

Це там, куди ви, як тодішній директор Бахмутського центру профтехосвіти, перевезли свій заклад у 2023 році?

- Так, я був в Гощі нещодавно, центр розбудувався дуже добре, і продовжує розширюватися. І плани амбітні: вони хочуть створити повноцінний багаторівневий освітній простір. На круглому столі ми говорили й про це. Першим туди переїхала наша Українська інженерно-педагогічна академія, яка є структурним підрозділом Університету Каразіна. Фізично вони релокувалися туди. Тож, і школу робити саме там — логічно, як на мене.

А скільки переселенців з Бахмута зараз у Гощі?

- Точно я вам не порахую, але понад двадцять сімей - точно. Багато в самому Рівному. І якщо там буде побудований квартал для переселенців з Бахмута, то школа - це потрібний освітній ланцюг. Я впевнений, бахмутяни приїдуть, бо спілкувався з цими людьми: вони шукають безпечні місця, а якщо там буде підтримка громади, розбудована освітня система, то Рівненщина може стати одним з центрів для об’єднання бахмутян.

Я їжджу по всій Україні. І знаю, як в кожному регіоні сприймають переселенців. Рівненщина мені особисто подобається: багато допомагають, адміністрація області відкрита до пропозицій, бо розуміє потенціал.

Скажіть, будь ласка, на 1 вересня 2026 року скільки шкіл області вперше не почнуть заняття?

- Призупиняють роботу закладів освіти територіальні громади, як я вже й казав. Тому зараз ще складно сказати точно - бо то рішення громад. Це не залежить від департаменту або від мене особисто.

Поки жодної інформації про закриття шкіл немає. Більшість працює в онлайн-режимі. І з цим дуже багато питань… Якщо ми говоримо про реформу освіти, НУШ, то в області є опорні заклади, чотири ліцеї братимуть участь в пілоті, а потім вже запрацює структура. Але хто залишиться у форматі гімназії, а хто стане академічним ліцеєм, знову ж, вирішують у громаді.

Добре, але об’єднання закладів точно плануються? До прикладу, ситуація з Краматорською школою імені Степана Чубенка. Про її об’єднання з іншою школою, яка носить ім’я відомого вчителя, вже відомо, і питання, що разом з цим, зникне й назва-присвята учню-Герою України, який навчався у цьому закладі. Там досі працює його мама…

- Я не знаю, чим це закінчиться, якщо чесно. Але ніяких заяв з боку Краматорської громади про закриття цієї школи не було. Будемо слідкувати за ситуацією.

(UPD. Пані Сталіна Чубенко, мама Героя України Степана Чубенка та вчителька школи, напередодні початку нового навчального року написала на своїй сторінці у ФБ: “А тим часом Краматорська міська рада і управління освіти припинили функціонування ЗЗСО 12 імені Героя України Степана Чубенка, умисно об’єднавши її із ліцеєм, який носить ім’я фізика Валентина Шеймана. Не відповідають на петицію, яка за три дні набрала необхідні для її розгляду голоси. Не відповідають на офіційні запити журналістів, депутатів ВР України. Ось така вона турбота про краматорських дітей, батьків під час війни і пам’ять про того, хто віддав своє молоде життя за Україну, за рідний Краматорськ”.)

Якщо ми говоримо про академічні ліцеї, то йдеться про нові підходи до старшої профільної освіти. Це зокрема STEM-класи, практичні заняття, обладнання кабінетів тощо, тощо. Чи не вважаєте ви, що у форматі виключно дистанційної освіти це - явний програш в плані якості?

- А я б не сказав, що це програш. Так, я на цій конференції бачив яскраві стенди, тренажери, манекени, наочність, лабораторії. А це не все. Я бачу багато цікавих програм, які розроблені для онлайн-навчання. І фізику, і хімію, і біологію можна зробити наочною та цікавою онлайн. Але я розумію, до чого ви ведете: фізична присутність, робота, як кажуть, руками - важлива.

А новий предмет “Захист України” школярі з Донеччини теж опановуватимуть тільки за комп’ютером?

- Ні, це буде відбуватися в двох напрямках: онлайн і наживо. Як колишній військовий, я розумію важливість практичного відпрацювання навичок. Зараз ми будемо розбудовувати центри “Захисту України” зокрема для старшокласників зі шкіл Донеччини. Перший, знов повертаючись до Гощі, плануємо зробити там на базі Центру профтехосвіти. А користуватися ними зможуть школярі й місцевих закладів теж. По заявках будуть приїжджати діти групами і проводити там офлайн заняття. Ще є такі “Центри супротиву”, наприклад, на у Дніпропетровській області, ми співпрацюємо й з ними. У планах - розбудова такого центру для вивчення предмету “Захист України” на Закарпатті.

А яким чином будуть збирати дітей, які розкидані фізично по всій країні?

- Думаю, можна організувати приблизно так, як зараз працюють профтехи. Як маляр-штукатур або газозварювальник опанує професію без практичних занять? Звісно, є усілякі симулятори на комп’ютерах, але виробнича практика є виробничою практикою. І воно має проходити виключно у режимі офлайн.

Наразі діти групами за спеціальним графіком приїжджають для роботи у майстернях, які розбудовані у більш-менш безпечних регіонах. Вони їдуть з батьками або самі: забирають їх на вокзалі, на час практики передбачені гуртожитки. Щось по типу заочного навчання, де треба їздити на сесії. Просто тут навчання постійно, а для практики працюють такі виїзні збори. Звісно, для школярів, навіть старшокласників, це важче буде зробити, але однозначно варто думати над цим форматом.

На “Серпневій 2026” я запитала заступницю міністра освіти Анастасію Коновалову, чи доцільно довгостроково зберігати дистанційні дошкільні заклади громад, які окуповані. Вона відповіла, що “поки в нас є діти, які готові отримувати послуги в дистанційному форматі, доцільно зберігати ці заклади”. Бо дистанційна освіта зокрема у дошкіллі не замінює звичайну, але “вона краще, ніж відсутність освіти”. А ви, як начальник освіти Донецької області, чи вважаєте формат екстериторіальної освіти ефективним? Її варто штучно тримати, навіть якщо дистанційні школи не набиратимуть перших класів?

- Ну, не все так погано: перші класи набирають. Як на дивно, батьки віддають дітей саме у такі школи. Я не знаю, наскільки це довго буде. Але думаю, що дуже довго ми не зможемо тягнути ці моменти. Тому маємо надію, що війна закінчиться на наших умовах, і ми повернемося додому, відновлювати систему і мережу.

Або вона просто поступово інтегрується, асимілюється в різні громади, перестане бути, по факту, освітою Донеччини?

- Не згоден з вами. Розумію, що та кількість шкіл, яка була в громадах до великої війни, ми не відкриємо по всій Україні. Але певна кількість шкіл у нас залишиться. Навіщо? Для збереження регіональної ідентичності, тяглості традицій освітянського середовища Донеччини, пам’яті, історії, відчуття причетності до регіону. Ми маємо розуміти, що патріотизм і нація складається з того, що ми збережемо. А освіту нашу зберегти треба. Я скажу так: працюю в освіті вже 35 років, і бачив багато турнірів, предметних олімпіад, різноманітних заходів, де учні могли продемонструвати знання, навички, рівень підготовки, творчості. І Донеччина ніколи не пасла задніх, особливо, якщо казати про довоєнний період. Це певна педагогічна система, яка має свої джерела та свої корні. Так, вже зараз наші діти та вчителі переходять до шкіл за новим місцем проживання, але більшість, з ким мені доводиться спілкуватися, хочуть зберегти те, що нас об’єднує зокрема через дистанційну освіту.

Знаєте, може, я мрійник, але думаю, що освіта Донеччини вистоїть. І стане тим фундаментом, на якому ми будемо розбудовувати та відновлювати її на звільнених територіях краю. Нічого страшного й в асиміляції чи інтеграції. Що поганого у тому, що діти будуть дізнаватися про культуру та різноманітність регіонів, навчаючись разом? Та й хто сказав, що, взагалі, нація складається з якоїсь однієї людини. Вона складається з мільйонів. Я хотів би зберегти світ нашої донецької освіти. Я не погоджуюсь, це не штучна підтримка життя. Освіта Донеччини - жива. Я бачив, коли наші школярі, перебуваючи в інших містах і навіть країнах, досягали успіху на різноманітних учнівських змаганнях. І гордо, інколи зі сльозами на очах, казали, що вони з Донеччини. А їм аплодували.

Якщо ми можемо працювати краще, навіть через дистанційний формат, учні будуть. А давати якісну освіту ми можемо, бо маємо міцний фундамент. Тож, сподіваюсь, ми збережемо свою індивідуальність і обов’язково повернемося на Донеччину.

Нагадаємо, що меді НУШ публікує серію матеріалів щодо впливу війни на освітню системи прифронтових регіонів. Зокрема про Донеччину та освітні втрати читайте у статті Війна і освіта: як змінюється шкільна система України під тиском фронту

Фото з архіву Ігоря Гаєвого та Вільне радіо