Грантова система, об’єднання університетів, вступ до аспірантури й інші зміни у вищій освіті – розмова із заступником міністра

Цьогоріч у сфері вищої освіти відбулося чимало змін. Наприклад, щоб потрапити до університетів, вступники складали НМТ, який містив завдання з чотирьох предметів (нагадаємо, що минулого року таких предметів було три). Залежно від своїх балів, вони вступали на бюджет або ж на контракт, але тут ще одна новація: МОН запровадило державні гранти для абітурієнтів, які не потрапили на бюджет, однак хочуть навчатися в українських закладах вищої освіти. Якщо вони отримали принаймні 150 балів з двох предметів на НМТ, то могли претендувати на державні гранти.

Про що насправді свідчать результати цьогорічного НМТ? Якими є проміжні результати пілотного проєкту з державними грантами? Як рухається процес об’єднання, укрупнення українських університетів – і чи виправдали себе зміни вступу до аспірантури, які вносили вже під час вступної кампанії?

Про все це нам розповів заступник міністра освіти і науки України Михайло Винницький. Він став гостем восьмого епізоду четвертого сезону подкасту “Дофамін для освіти” від ГО “Смарт освіта”.

Послухати розмову з ним можна на сторінці подкасту (там є посилання на інші подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом. У цьому матеріалі ви дізнаєтеся:

• про те, як запровадження грантової системи та ідея суб’єктності студентів пов’язані з підвищенням якості вищої освіти;
• про проблеми “пільгових місць” у системі вищої освіти;
• про те, на які спеціальності вступило найбільше “грантових” здобувачів освіти;
• про те, які зобов’язання перед державою матимуть вступники на 100% бюджетну форму навчання, та інші зміни, які передбачає законопроєкт № 10399;
• про функції університетів і підготовку фахівців до ринку праці;
• про те, чи справді відбувається “відтік мізків” талановитих абітурієнтів за кордон;
• про те, як формуються світові університетські рейтинги й чому вони не релевантні під час вибору бакалаврської програми;
• скільки університетів залишиться в Україні в результаті об’єднання;
• про проблеми вступної кампанії до аспірантури у 2024 році й принципові рішення, які ухвалили в МОН;
• про те, чому надмірна бюрократизація роботи є відповідальністю закладу освіти, а не вищих інстанцій.

ГРАНТИ, ДЕРЖЗАМОВЛЕННЯ, ПІЛЬГОВІ КАТЕГОРІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПЕРЕТВОРЕНЬ У ВИЩІЙ ОСВІТІ

• Почнімо обговорення з теми, яка зараз на слуху. Вона стосується, власне, державних грантів. Яку конкретну проблему в освіті – якість освіти, доступ до безплатної вищої освіти – мали на меті вирішити державні гранти? І чи вони виправдовують ваші сподівання? Чи досягли цієї мети?

Можу сказати, що з усього, що ми робимо у вищій освіті, це унікальний випадок, коли реформа стала популярною. Ми маємо навіть опитування серед абітурієнтів і їхніх батьків (маю на увазі вікову категорію, якщо не помиляюся, 15–17 років, плюс батьки).

Так от, 91% українців цієї категорії підтримує ідею державних грантів.

Ваше запитання дуже правильне: а навіщо це було робити? І в підводці я так скажу: є ще одна річ, яку ви не згадали, але насправді це те, чим я найбільше пишаюся, будучи вже 17-й місяць зараз на посаді заступника міністра. Коли ми зайшли [як команда міністерства – ред.], однією з речей, яку я дуже хотів завести, був закон про індивідуальні освітні траєкторії. Нам вдалося його ухвалити. Наступного року будемо бачити перші освітні програми, які йтимуть, власне, за цими індивідуальними траєкторіями. Отже, можна буде вступити, наприклад, на широку галузь, на міждисциплінарну програму, а пізніше обрати собі спеціальність, уже будучи в університеті.

Ідея, яка закладена в грантах і в індивідуальних траєкторіях, і фактично у всіх речах, які ми робимо зараз в міністерстві освіти щодо вищої освіти, – це ідея суб’єктності студента. Отже, якісна освіта на рівні вищої освіти – це вже не про навчання. Це не про те, що людина заходить у якусь систему, її голову там наповнюють знаннями, а тоді перевіряють, чи, можливо, не витекло крізь вуха, – ми це називаємо атестацією. А в будь-якому випадку мова про здобуття освіти.

Для того, щоб бути реально здобувачем освіти, людина має мати певну суб’єктність. Що це означає? Людина має мати вибір, і, що дуже важливо, – відповідальність за цей вибір.

Як це переходить у систему фінансування? У нас дотепер була система: ти або бюджетник, або контрактник. Відповідно, якщо ти бюджетник, то це означає, що за тебе все платить держава, плюс ти ще маєш непоганий шанс отримувати стипендію. А якщо ти контрактник – ну, вибач, нічого не отримаєш. І насправді цей поділ на бюджетників і контрактників, по-перше, не дуже справедливий, тому що в нас набагато менше бюджетників, ніж контрактників, хоч мало би бути, як мінімум 50 на 50, відповідно до Закону “Про вищу освіту“.

Але питання не тільки у справедливості розподілу, а, власне, у цій суб’єктності.

Якщо молода людина співфінансує свою освіту, вона відчуває певну відповідальність за цю освіту.

Я можу взяти приклад своєї доньки, яка цього року вступила й паралельно з тим, як вчиться в Могилянці на денній формі, хоч їй важко, але 10 чи 12 годин на місяць працює касиром, офіціанткою тощо. І це нормально, тому що вона дозаробляє. (До речі, мабуть, я неправильно сказав про 10-12 годин, Роксолано, вибач, напевно мало бути на тиждень а не на місяць).

Факт у тому, що вона працює, і для неї принциповим є, що вона має доплачувати, вона хоче брати відповідальність за свою освіту. І це правильно. Це так само як і я виростав: я теж заробляв для того, щоб здобувати вищу освіту. Це додає певної суб’єктності, певної відповідальності. Ти розумієш, що вкладаєш у цю освіту, отже, ти хочеш від неї отримати якнайбільше.

Гранти – це про те, що держава співфінансує контрактника. Заробити достатньо студентові для того, щоб заплатити за весь контракт, – ну, вибачте, це трошки задорого. Відповідно, держава буде співфінансувати. Держава тобі дає, наприклад, якщо ти здібний студент, 25 тисяч, а твій контракт коштує 50 тисяч. Це означає, що ти маєш впродовж року чи сам заробити, чи, можливо, батьки доплатять. Але в будь-якому разі 25 тисяч – це вже підйомна сума, на відміну від 50 тисяч.

Ідея суб’єктності пов’язана з тим, щоб завести в нашу систему освіти цю ідею співфінансування. Результат який? Ми можемо взяти той кошик, який для нас є виділений державою для бюджетного фінансування здібних дітей, і трошечки більше його розтягнути. Раніше маленька кількість отримувала 100 % фінансування. І для найздібніших завжди будуть місця державного замовлення – для тих професій, які однозначно потрібні державі, держава буде замовляти фахівців й оплачувати 100 %. Але тепер у нас з’являється можливість у зв’язку з деяким зменшенням державного замовлення взяти ті самі кошти і їх розподілити на більшу кількість вступників.

Так що, якщо традиційно в нас було 40 % бюджету, 60 % – контракт, то зараз ми виходимо десь на 50 на 50, а в деяких спеціальностях – насправді вже 60% тих, хто отримує державну підтримку на здобуття своєї освіти. Вона може бути не 100%, не повною, але держава фінансує і вкладає, інвестує в молодих людей саме за тих спеціальностей, які їй потрібні.

• Чи правильно я почула, що фактично додаткових коштів, наприклад, з бюджету на фінансування цих грантів не виділяють? Це фактично перерозподіл частини тих грошей, які були виділені на звичні бюджетні місця?

Саме так. Ми можемо бути дуже соціалістами й сказати, що вихід із ситуації з вищою освітою буде – ми просто маємо знайти більше коштів для вищої освіти. Гарно звучить, правда? Нехай держава дасть більше коштів. А звідки вона їх може взяти?

• Звісно, десь їх перерозподілити. Це означає, що…

Більше коштів не буде. Візьмемо в цифрах. Насправді мене завжди дивує, що ми так мало популяризуємо цю цифру. До вторгнення, до 2022 року, українська держава витрачала 5,7 % щороку, точніше, 5,5–5,7 % свого ВВП на освіту. Середній показник по Європі – 3 %. Отже, ми вже інвестуємо в освіту набагато більше, ніж наші європейські партнери.

Наше ВВП маленьке, це правда, але ж немає звідки брати гроші. Просто будемо збільшувати податки? Насправді для того, щоб забезпечити всі ті речі, які ми хотіли би забезпечити в освіті, нам потрібен приблизно один місяць оборонного бюджету. Сьогодні. Але ми не можемо взяти з одного місяця оборонного бюджету, тому що за той місяць наша держава перестане існувати. Ми не маємо можливості зараз збільшити бюджети на освіту.

У нас і так вже досить багато інвестується в освіту. І це правильно, це добре, тому що це наше майбутнє. Але ми маємо більш справедливо розподіляти ці кошти в такий спосіб, щоб не було ситуації, де меншість отримує все, а більшість – нічого. Є в нас здібні вступники, які не потрапляють на бюджетні місця, але держава однаково має в них інвестувати. Отже, держава співфінансує їхнє здобуття освіти через гранти.

• Перейдімо від грошей до якості. Поговорімо про те, у який спосіб, наприклад, система грантів допомагає покращити якість – вищої освіти, людського капіталу. Не дуже люблю це слово, але воно містке, бо це і про наше майбутнє: які люди будуть працювати над відбудовою країни, який буде потенціал економіки. Як система грантів впливає на те, щоб університети отримали вступників з вищими балами? Як вона покращує якість освіти?

Дивіться, цього року, по-перше, ми маємо розуміти, що система грантів була введена дуже пізно. Ми намагалися це зробити правильно через закон, а закон не вдалося в належні терміни ухвалити. Було дуже багато зауважень від народних депутатів, до речі, дуже правильних в де чому зауважень. Тут я не можу сказати, що хтось у чомусь винен: цей закон був внесений Урядом [на розгляд Верховної Ради – ред.] на початку 2024 року, у перших числах січня. Але в демократичній країні процес обговорення потребує певного часу.

Відповідно, гранти було введено достатньо швидко – і не повністю було прокомуніковано всім вступникам. Тому, коли я говорю про цифри й те, як гранти спрацювали, то треба все-таки враховувати, що це був пілот.

Ми маємо на сьогодні цікаву цифру: 4000 осіб із 66 000 – це не більшість, але! – 4000 осіб, які отримали запрошення на бюджет, на повне фінансування своєї вищої освіти, відмовилися від цього фінансування і пішли до іншого закладу вищої освіти, отримавши грант. Це означає, що гранти дійсно спонукають до того, що “гроші ходять вступником” – те, про що дуже часто ми говоримо, що саме так має бути. Отже, ще раз повторюю: особа отримала запрошення безплатно – і вона сказала: ні, я на це не хочу, я йду на контракт, але з грантом…

• У той виш, який я хочу.

У той виш, який я хочу, на ту спеціальність, яку я хочу, – абсолютно правильно. Бо ж дуже часто ми бачимо, що особа, наприклад, хотіла потрапити на якийсь пріоритет, але розуміла, що за балами вона тут не потрапляє. За системою її розподіляють за іншою спеціальністю в інший виш, і вона там отримує бюджетне місце. Але вона говорить: ні, все-таки не хочу, беру грант – і йду, буду співфінансуванням займатися.

Так само 400 із тих 4000 місць пішли до дуже престижного приватного закладу, який називається Український католицький університет, який традиційно не має бюджетних місць взагалі. Але він так чи так вважається хорошим закладом вищої освіти, приватним, який на сьогодні отримав вступника зі співфінансуванням від держави. Уперше ми бачимо, що таке відбувається. Це багато критикують, тому що державні кошти йдуть нібито на приватний сектор, але насправді до тих приватних університетів, які не рейтингові, дуже мало пішло людей з грантами. Туди переважно потрапляють тільки ті вступники, які мають дуже-дуже низькі бали.

Отже, гроші ходять за студентом. У нашій філософії ми вважаємо, що суб’єктність у такий спосіб збільшується, відповідно, кращі студенти мають кращий вибір. Вибачте, ті, які мають кращі бали, під час вступу отримують грант – інвестицію від держави, яка дає їм змогу здобувати освіту за тією спеціальністю і в тому університеті, де вони хотіли би це робити.

• У мене тут питання. Бюджетне місце, яке було закріплене за цією дитиною [яка обрала грантове навчання – ред.], передається до вступника нижчого за рейтингом?

Воно повертається і переважно йде пільговику. Те, що стається в такому випадку, – показник ще однієї проблеми, яку маємо на сьогодні у вищій освіті.

Гранти насправді виконують іншу функцію, яка дуже-дуже важлива для нас. На сьогоднішній момент, якщо взяти всю систему, приблизно 15% наших вступників – це пільговики. І це, з одного боку, зрозуміло: є певний обов’язок держави. Наприклад, якщо батько [або мати – ред.] воює, дитина мала би мати якусь пільгу від держави. Правильно звучить: він/вона служить за нас, держава має відповідальність так само – забезпечувати [дитині захисника чи захисниці – ред.] якісну освіту.

💡 Але якщо цей вступник не має достатньо балів для того, щоб потрапити у вищу освіту? Умовно кажучи, батько воює, але дитина здає НМТ на 125. Постає питання. Ми маємо обов’язок давати пільгу, з одного боку, і це правильно. Але з іншого боку: чи ця пільга має бути стовідсоткова?

Тут є проблема, тому що дуже часто стається, що цей вступник забирає місце в особи, яка має, наприклад, 175 чи скільки там балів, – і не потрапила на бюджет. Гранти – це альтернативний спосіб забезпечити цей державний обов’язок щодо, наприклад, дітей учасників бойових дій. Ми в міністерстві освіти і науки маємо один принцип: якщо йдеться про дитину загиблого, ця особа автоматично переходить на бюджет, тут навіть питань не може бути.

💡 Але ми маємо сьогодні величезну кількість вступників, які є дітьми тих наших захисників, які служать, захищають нас, і ми маємо певну відповідальність супроти них. Але ці діти, зі свого боку, мають відповідальність добре вчитися. І як знайти баланс одного з другим? Що ми зараз бачимо: гранти нам з наступного року дадуть, власне, цей інструмент. Якщо дитина не потрапляє на бюджетне місце, бо не має достатньо балів, якщо немає бюджетного місця на цю спеціальність, то що ми можемо зробити? Ми можемо створити грант для дітей учасників бойових дій, який покриє спеціально 40, 50, 60 % – це буде залежати від цифри бюджету, від того, скільки буде таких вступників, але в будь-якому разі відсотки будуть суттєві щодо того, яку частину їхнього контракту буде оплачувати держава. Так, фінансування не буде стовідсотковим, тому що, якщо ми говоримо про стовідсоткове, то це означає, що це місце забирають від іншої здібної дитини.

І, зі всією повагою, якщо так сталося, що, наприклад, пільговик має 125 балів, виникає запитання: чи це справедливо, що ця особа забирає бюджетне місце в іншої дитини, яка має 170–175 балів? Я все розумію щодо того, що дитина учасника бойових дій, ймовірно, не має тих самих можливостей скласти НМТ, можливо, що треба…

• Можливо, вона в стресі.

Дуже багато є різних “можливо”, але на сьогодні вступ має бути рівний. Як тільки ми починаємо говорити про нерівність умов, уже виникає проблема справедливості. І якість освіти базується на тому, що держава інвестує в тих, хто має кращі бали.

• Ви згадували Могилянку. Я випускниця Могилянки, ви колись працювали в Могилянці. Але, як приклад про сильних вступників, я одразу пригадала ту історію, що феномен Могилянки був у тому, що вона відбирала вмотивованих, сильних учнів. І навіть якщо, умовно кажучи, викладачі були не такими сильними, через саму спільноту Могилянка давала високий результат. Престижно було вчитися, класно було мати однолітка, який може з тобою ділитися своїми знаннями, здобутками, і тебе підштовхувати дізнаватися щось нове. І тут ми говоримо про те, що спільнота вступників має бути достатньо сильною.

Відповідно, оцього великого розриву в балах теж не має бути, тому що тоді, по-перше, і дитині буде не дуже комфортно, вона буде відчувати, що не дотягує. Тому що треба бачити поле, куди ти можеш дотягнутися.

Ви якраз “розклали на лопатки” ту ідею суб’єктності. От про те й мова. Дитина чи молода людина, яка розуміє, що вона вмотивована, має відповідальність, має вибір, може багато чого досягнути в цьому житті. І тих чотири роки бакалаврату є якраз тим середовищем, де ти можеш розвинути цю суб’єктність. Оце якраз є та філософія, яка фактично лежить в основі всього, що ми робимо.

• Повернімося ще трохи до грантів. Я бачила, що, наприклад, є ще коефіцієнти, які враховуються. І, наприклад, економістам, правникам, журналістам недоступний грант навіть у розмірі 15 тисяч гривень, тому що їх на ринку зараз багато. Роботи насправді для цих спеціальностей не так багато, є інші, яких держава потребує, тому це такий м’який стимул рухатися туди, куди би нам дуже хотілося.

Водночас, скажімо чесно, ми розуміємо, що тих вступників, яких нам дуже потрібно – а це математика, хімія, фізика, – їх дуже мало. І коли вони вступають, то переважно на бюджет. Виходить, що оці вступники, яких я раніше згадала (економісти, правники), все одно вступають. І вони все одно вступають на контракт, але держава доплачує ще й тут.

Дуже мало. Дивіться, візьмемо по цифрах, і це важливо. Найбільше грантів цього року отримали на спеціальність “Психологія”. На другому місці – а може, і на першому, залежно, як рахувати, – у нас чотири спеціальності, а може навіть п’ять, які входять в групу IT. Це комп’ютерні науки, це програмна інженерія, кібербезпека, це фактично прикладна математика. Це спеціальності, які належать до групи IT.

І найбільше державної підтримки, державного фінансування йде саме на групу IT. З усіх тих спеціальностей, які є з комп’ютерних наук (інженерія програмного забезпечення, кібербезпека), немає показника нижчого від 60 %: майже дві третини осіб, які вступили на ці спеціальності, або потрапили на бюджет, або отримали грант.

Порівнюючи з цією цифрою кількість осіб, які вступили на право [на таких само умовах – ред.], не дотягує до 30 %. Отже, є дуже мало державного замовлення. Але є велика кількість здібних вступників, які заходять на контракт, і вони дійсно отримували грант.

Різниця в тому, що держава розуміє, що ми фінансуємо так чи так велику кількість вступників у вищу освіту. Це нам треба, бо це інвестиція в наш людський розвиток. Так чи так, нам треба людей, які мають вищу освіту.

Але ми намагаємося спрямувати кошти на ті спеціальності, які нам будуть потрібні реально для економічного розвитку. І IT однозначно більш у пріоритеті, ніж право. Психологія в пріоритеті також, тому що нам будуть потрібні фахові психологи. Чи архітектура містобудування. Понад 60% вступників на цю спеціальність отримували цього року державну підтримку. Знову ж таки, тут або стовідсоткове державне замовлення, або грант.

Серед економістів, маркетологів, менеджерів відсоток менший ніж 20, так що велика кількість людей, які вступають на ці спеціальності це особи, які не мають високих балів, і там дуже маленьке державне замовлення.

Що ми будемо робити наступного року? Гранти, щоб ви розуміли, ця ідея по 150 балів за два предмети й по 170 за два предмети, де відповідно дають 15 000 і 25 000 гривень, – вона ніде не записана в законі [докладніше про розподіл грантів першого й другого рівня читайте за посиланням – ред.]. Насправді це ті речі, які ми, як Кабінет Міністрів, як Уряд, маємо змогу з року в рік дещо коригувати.

Ми бачимо, що ідея недоступності гранту першого рівня, 15 000 гривень, на так звані кон’юнктурні спеціальності спрацювала правильно. Грант є, але ти мусиш мати високі бали для того, щоб його отримати.

💡 Де ми будемо працювати наступного року, щоб зробити краще, – це аграрні спеціальності. Вони також потрібні для держави, але, на жаль, там вступник дуже часто навіть до двох предметів по 150 балів не дотягує. Можливо, треба буде зробити для аграрних спеціальностей дещо нижчий бал. Імовірно, у такий спосіб ми можемо більше людей заохочувати до того, щоб іти на агроінженерію, на агрономію. Ці спеціальності однозначно нам також потрібні, бо так чи так це сільське господарство.

Ми будемо мати дивну економіку після перемоги, я не маю сумніву. Ми, з одного боку, будемо аграрною державою, а з іншого – такою, яка має дуже високо розвинутий IT-сектор.

• Інноваційно-аграрною.

І нічого поганого в цьому немає, це просто два сектори, які для нас будуть дуже важливі, тому в них треба інвестувати однозначно. І гранти тут, можливо, цього року не настільки спрацювали, як хотілося б. Наступного ми це відкоригуємо. Сам факт, що ми запустили гранти як механізм, уже є величезний крок. А тепер його треба відточувати з року в рік, зокрема в аспекті пільговиків, через адресні гранти на деякі спеціальності.

А ваше запитання про математиків, і хіміків, і фізиків мені дуже болить. Ми зараз трохи поговоримо про НМТ. Ми знаємо, що цього року, як і в минулі роки, результати з математики не вражають, м’яко кажучи.

Є деякі батьки, які говорять про те, що саме тестування з математики заскладне. Я не поділяю цієї думки. Я вважаю, що ми маємо мати достатньо складні тести, тому що так чи так це вступ у вищу освіту. Але ці тести однозначно складніші, ніж ті, які складають, наприклад, у Західній Європі чи в Північній Америці. Я дивлюся на своїх дітей: вони набагато краще знають математику, ніж я, який є випускником школи в Канаді. І це добре, що вони її знають. Але тести є, а з року в рік наші результати в математиці не вражають. І що з цим робити?

💡 Не знижувати рівень тестування, очевидно, а покращувати шкільну освіту саме в математичному напрямі. Нещодавно мене запитували журналісти, яка найважливіша реформа, яку треба провести у вищій освіті. Я відповідаю, можливо, дивно, але зробіть нам старшу профільну школу.

Зробіть нормальну старшу профільну школу, щоб покращити 12-річну програму (саме 12-річну, бо ми єдина країна в Європі, яка не має 12-річної школи). Зробіть так, щоби вступник у вищу освіту мав уже 18, а не 17 років, – от тоді ми зможемо говорити про якісну вищу освіту, зокрема повертатися до питань математики, фізики, хімії тощо. Дуже часто база для тих спеціальностей втрачається десь на рівні 9 класу. І якщо ми втратимо її на рівні 9 класу, то вже не підтягнемо до 11-12-го, і очевидно тому в нас мало вступників на тому рівні.

Тут треба дивитися комплексно. Мені здається, що реформа старшої профільної школи – це однозначно зараз та, яка є найважливіша. Ми пройшли реформу НУШ на рівні молодшої школи, це було дуже важливо. Ми багато змін проводимо впродовж останніх десяти років у вищій освіті. Зараз старша профільна однозначно має бути в центрі, у фокусі уваги.

• Я знаю, що багатьох вступників фруструє математика. Вони навіть не до кінця розуміють, навіщо вона їм потрібна. У декількох подкастах я вже поверталася до цієї теми й пояснювала, що математика потрібна. Цитуючи Тетяну Вакуленко, це один із тих інструментів – показники з математики, – які дають змогу визначити, наскільки людина спроможна навчатися на другому рівні освіти, тобто здобувати вищу освіту, чи вона спроможна вчитися добре, чи ні. І ось нещодавно до Києва приїжджала Барбара Оклі. І Юрій Чоп’юк – він методист нашої організації з математики – надіслав мені фрагмент її книжки, де йдеться про математику. Насправді математика, крім того, що дає розуміння того, як працювати з дробами й відсотками, дає ще й системне абстрактне мислення, яке використовують потім у вивченні інших дисциплін. І в економіці воно теж працює в такий спосіб, і в інших предметах.

І от у цій книжці Барбара Оклі говорить, що дитина, яка опанувала одну іноземну мову, потім значно легше вивчає другу й третю, тому що алгоритми й система опанування мови вже напрацьовані.

Це дуже правильна аналогія. Ми ніколи не сумніваємося в тому, що знання додаткової іноземної мови – це добре для дитини. Це не ставиться під сумнів. А якщо ми просто подивимося на математику, як на додаткову іноземну мову? Це ж насправді засіб комунікації, це спосіб мислення, так само як і інша мова, спосіб розуміння світу навколо. Математика – це просто ще одна мова. Ми ж не ставимо під сумнів, що дитина має знати англійську мову. Очевидно тому, що сьогодні без англійської мови ти у світі не даси собі ради. А чому ми вважаємо математику чимось іншим? Це просто ще одна мова.

• Не кажучи вже про те, що вона дає доступ до опанування і фізики, і інших дисциплін, тому що в цих предметах використовують інструментарій, який напрацьований саме в математиці. Тут ми з вами синхронні: ми розуміємо, що математика важлива і потрібна.

Повертаємося до грантів. Ще одне питання, яке мене хвилює, це оці 150 балів з двох предметів, які дають право на отримання нехай 15 тисяч гривень. Мені видається, що під 150 балів це насправді низький бал. Тобто все-таки виходить, що ми підтримуємо слабких вступників. Це взагалі справедливо? Тому що мені видається, що цей поріг мав би бути вищим.

Може, і так. Можливо, що і мав би бути вищим. Я ще раз повторюю: це вперше ми спробували. Наша ціль цього року була взагалі завести саму ідею співфінансування у вищу освіту. Я нагадаю, що цього року вперше, коли в нас немає цього чорно-білого поділу бюджетник-контрактник. У нас є бюджетник, контрактник з грантом, контрактник без гранту. І дуже важливо, що цей елемент співфінансування зараз відточений. Ну, і сам механізм: через телефони, через сертифікати, через “Дію” тощо. Це надзвичайно важливо.

І ви собі не уявляєте, скільки було дискусій на цю тему, тому що моя концепція на початку була така, що гроші будуть перераховані на рахунки самих вступників – за такою самою ідеєю, як “єВідновлення” чи “єПідтримка”. Вступники мали самі перерахувати отримані гроші в заклади освіти. Це було змінено в процесі, і я вважаю, що це дуже правильно, визнаю, що зараз цей процес, який запроваджений, набагато кращий.

Принципово було те, що гроші мають заходити в спецфонд [закладу вищої освіти – ред.], а не в загальний фонд. Там дуже багато різних деталей, і це не є завершений продукт. Зараз, у листопаді, ми будемо ухвалювати законопроєкт № 10399, і там уже будуть всі ці речі, яких ми навчилися в результаті пілоту. Вони будуть внесені в закон, і тоді вже можна буде говорити про якісь елементи сталості, постійності тощо.

💡 Експеримент вдався, пілот вдався, тепер йдемо до закону. У законі не буде прописано 150 балів чи 170 балів – це буде гнучкість, яку кожного року можна буде закласти. Знову ж таки, повторюю: я підозрюю, що наступного року ми будемо бачити навіть нижчий бал для аграрних спеціальностей, цілком імовірно, а вищий – для деяких інших спеціальностей.

Чи 150 було занизько? Не знаю, мені здається, що нам треба дивитися комплексно. У нас цього року 174 000 вступників, приблизно 63 000 – це бюджетники, а приблизно 15 000 – це ті, які реалізують свої гранти. Ми виходимо на цифру 80 000, а 174 000 – це загальна кількість тих, хто вступили у вищу освіту. Ми ще не дійшли до тієї цифри, яку хотіли би бачити, коли 60% наших вступників отримують державну підтримку і лише 40% йдуть на повний контракт. Я думаю, що це та справедливість, яка має бути в сьогоднішніх умовах.

Цифра 150 має певну таку, я би сказав, ритуальність…

• Вона почалася ще з медичних закладів і, як бачу, всюди простежується. Це такий мінімальний benchmark [англ. “рівень стандарту” – ред.].

Але чи він дійсно мінімальний, чи ні? Тут питання. А якщо я отримав 149, а не 150?.. Знову ж таки, мають бути якісь правила гри, зрозумілі наперед. Я думаю, що нам буде дуже важливо на початку 2025 року вже оголошувати ті правила гри, які нам цього року не вдалося оприлюднити настільки рано.

Як ви самі згадали, були певні зміни, внесені до системи вступу через зміни до законодавства, які були ухвалені. Йдеться, зокрема, про мобілізаційний закон у травні, про різні невизначності, які були у зв’язку з грантами тощо. І так, я можу просити вибачення перед цьогорічними вступниками.

• Тобто з наступного року можуть бути зміни, можуть бути коригування в тому, щоб більше підтримувати вступників з фізики, з хімії, з математики, тих, які реально потрібні нам, нашій економіці для відбудови…

Я думаю, що тут дуже важливо розуміти, що гранти, фінансування й держзамовлення – це не єдиний інструмент, яким ми будемо стимулювати здібних дітей вступати на ті спеціальності, які необхідні для держави. Очевидним є те, що коли ми не стимулюємо ефективно, стається така штука: вступник вирішує, мовляв, підемо на менеджмент, на право чи на маркетинг. Чи на журналістику. І з усією повагою до журналістів (абсолютно прекрасна професія, немає питань), але в нас їх забагато.

І є проблема, що випускник вийде з вищої освіти й, ймовірно, не буде працювати за фахом. І тут можна говорити, що це непогано, бо є деякі спеціальності, які не мають роботи за фахом. Знаєте, в нас популярна спеціальність – політологія. Ще одна популярна спеціальність – філософія. Чи нам потрібні філософи? Дуже потрібні. Але ж яка робота за спеціальністю філософа? Ну, я, як випускник філософії у свій час на бакалавраті, можу сказати, що це дуже класна школа життя.

💡Я дуже люблю цитувати першу жінку-ректорку, чи то президентку, Гарвардського університету, яка говорила, що

ціль університетської освіти має бути підготувати, чи радше надати ті навички студенту, які йому чи їй будуть потрібні для шостої роботи, а не для першої. Я вважаю, що це дуже правильна цитата. Університет формує людину, створює світогляд. Але запит від вступника є на практичні речі: підготуйте мене до професії.

Я завжди з молодими студентами говорю про це й трохи сперечаюся. Я кажу, запитайте у своїх батьків, коли був найкращий період їхнього життя. І вони завжди вам скажуть: “Студентські роки”.

Вмикаємо логіку: ми зараз, будучи студентами, готуємося до того, що завідомо буде гірше. Це ж не дуже логічно, правда? Візьмімо найбільше від студентського середовища, від студентського життя сьогодні. Я знаю, що дуже складно говорити про це під час воєнного стану, під час того, як багато з нас вчаться онлайн тощо. Але якщо ви офлайн, то залучайтеся до цієї спільноти максимально, витягуйте всі соки, тому що так чи так, будучи в цьому студентському середовищі, ви отримаєте ті навички, які вам будуть потрібні, коли вам буде 35–40.

Не готуйтеся до першого місця праці: якщо ви прийшли в вищу освіту готуватися до першого місця роботи, ви насправді прийшли не за адресою. До першого місця праці готують коледжі, готує профтех. У нас величезна кількість вступників іде у вищу освіту.

Це доходить до абсурду, тому що три чверті наших випускників шкіл ідуть у вищу освіту. Чому? Ну, тому що мама сказала, що треба мати диплом.

💡 Ми забуваємо про функцію вищої освіти. Це не є підготовка до ринку праці. Знаєте, за радянських часів завжди говорили, що вища освіта має готувати кадри для народного господарства. Ми змінили слова, але залишили сам сенс. Ми тепер не готуємо кадри для народного господарства – ми готуємо фахівців для ринку праці. Але суть та сама. І це неправильна сутність, це перетворює університет на інструментальну, якщо хочете, фахову школу. І фахової школи нам треба, але це насправді є коледж.

Або це може бути, як у Європі зараз стає популярним. Ті країни, які зіткнулися з подібною проблемою, мають так звані Applied Sciences Universities [практично спрямовані університети, які готують студентство до конкретних професій протягом чотирирічних бакалаврських програм – ред.]. Є університет, а є прикладні університети. Я думаю, що з часом, власне, через гранти, через зміну системи державного замовлення, через індивідуальні траєкторії ми будемо бачити, що деякі заклади будуть більше працювати на ринок праці, а деякі будуть такими академічними спільнотами. І нічого поганого в тому немає. Будемо бачити різні системи вступу, різні системи фінансування, і гранти – це перший крок саме в той бік.

Ваше запитання було “Чи це про якість?”. Так, я вважаю, що це про якість. Це коли один студент потрапляє в середовище, де розуміє, що за дуальною системою, за різними практичними програмами працює з роботодавцем і готує себе до кар’єри. А інший на запитання “Ким ти будеш?” відповідає: “Людиною”.

• Гранти в іноземних країнах, наприклад, у Сполучених Штатах, працюють, тому що там немає в принципі безплатної вищої освіти. В Україні доступ до вищої освіти відбувається на безплатній основі, про це є, зокрема, і в Конституції.

За конкурсом.

• Так, за конкурсом. Скажіть, будь ласка, чи оця грантова система означає, що ми рухаємося до того, що в нас все-таки буде більш оплачувана вища освіта?

Ми рухаємося до того, що у нас обов’язково будуть бюджетні місця за кожною спеціальністю. Однозначно, тому що, як ви сказали, це конституційний обов’язок, відповідно, певна кількість бюджетних місць має бути забезпечена державою, стовідсотково оплачуваних. Але є ще дві речі. Перша: таких місць може стати дуже мало за деякими спеціальностями, тому що держава реально не може їх замовити.

Пам’ятаємо, що мова саме про державне замовлення – отже, держава замовляє фахівця. Якщо держава бачить, що для замовлення потрібно мало фахівців, відповідно, буде мало бюджетних місць. На інші спеціальності буде багато бюджетних місць: на медиків, на вчителів. Там, де однозначно потрібна велика кількість фахівців, я не маю сумніву, що держава буде замовляти й 100% оплачувати за навчання більшій кількості вступників.

Але держава, крім того, що замовник, ще й інвестор. Вона інвестує у власне майбутнє. Точніше, краще сказати, що ми, як громадяни, через свої податки інвестуємо у своє майбутнє. Ми з дружиною завжди говорили про те, що в нас четверо дітей, то це означає, що в нас пенсійний фонд нібито забезпечений. Сумнівно, що він настільки забезпечений. Але все ж ми інвестуємо у своє майбутнє, тому що хочемо жити в тій державі, де будуть освічені люди.

І держава інвестує в такий спосіб. Ми хочемо мати освічених людей, мати якісну освіту, ми розуміємо, що ці дві речі потребують інвестицій, а грошей мало. Отже, нам потрібно інвестувати через інструмент співфінансування, грантами забезпечувати велику кількість людей.

💡 Ще дві речі хочу сказати. Гранти призведуть до того – це не дуже популярне, – що освіта стане дорожчою. Якісна освіта має бути дорогою. Я не уявляю собі, як викладач і як людина, яка трошечки розуміється на фінансовій частині університетського менеджменту, не розумію, як можна підготувати будь-якого фахівця вищої освіти за 25 000 гривень. А в нас є заклади вищої освіти, які таке пропонують. Переважно вони приватні, але все-таки 25 00 гривень: приходь і плати. Це просто купівля диплома. Це ціна на рік. Я не розумію, як це можна зробити.

Маємо на сьогодні реальну статистику по Європі, скільки коштує вища освіта в яких країнах. Навіть у найбідніших країнах Європи (це Румунія і Болгарія) менше ніж за 3000 євро не буває підготовки. 3000 євро – це найменше. А коли ми говоримо про Німеччину, то це 6000–8000 євро на рік для того, щоб підготувати одного студента.

Сьогодні в нас середня ціна – 1000 євро. Фактично виходить 46 000–47 000 гривень. Це означає, що в нас викладачі мало заробляють. Це означає, що в нас освіта низької якості, тому що, очевидно, викладачі не особливо зацікавлені. Нам треба підіймати середню вартість підготовки одного фахівця. Ми можемо це сказати, знову ж таки, в дуже соціалістичний спосіб. Давайте держава надрукує грошей і…

Не виходить так. Держава не має більше грошей, щоб туди вкладати. Відповідно, нам треба створювати систему співфінансування. Частково піде від держави, частково від приватного сектора. І в цей спосіб освіта стане дорожчою – освіта стане якіснішою.

Це може звучати дещо дивно, і це довготривалий процес, ми маємо підіймати середню вартість підготовки одного студента. Це думка не дуже популярна, але це ще одна з речей, яка стоїть за грантами. Тут не тільки про справедливість – тут насправді й про якість.

• Це дуже важливо. У принципі, можна умовно сказати, що за п’ять років у нас може виявитися така ситуація, коли є одне бюджетне місце за державним замовленням і, умовно кажучи, пропорційно п’ять осіб, які йдуть, наприклад, уже за грантами.

Контрактники, які йдуть з грантами, абсолютно правильно. Ця пропорція буде залежати від спеціальності, очевидно, але так, по-середньому ми хотіли би таке бачити. Друга річ, яку я хочу сказати: ми все-таки залишаємося в парадигмі замовлення. А це означає – і це буде ще одна річ, яка є не надто популярною, але вона закладена в законопроєкті № 10399, який голосуватимуть у Раді, сподіваюся, у листопаді, – таку ідею: якщо держава тебе замовила, заплатила за твоє навчання, то ти маєш певні обов’язки перед замовником.

І це означає, що держава має запропонувати тобі перше робоче місце. Хтось це назве відпрацюванням, я насправді цього слова дуже не люблю, тому що не вважаю, що це ти відпрацьовуєш обов’язок. Це держава має запропонувати конкурентне, за конкурсом перше робоче місце. Це можливо робити серед медиків, це можливо робити з вчителями, з деякими іншими спеціальностями, пов’язаними з державним сектором. Але я ще раз повторюю: з конкурентною зарплатою, це не про кріпацтво.

Отже, бюджетні місця будуть мати в майбутньому певні обов’язки. Грант не матиме обов’язків. Грант – це інвестиція в майбутнє держави, де платник податків каже, що нам потрібно інвестувати в молоду людину.

А державне замовлення – це замовлення фахівця для державного сектору. І це означає певні обов’язки того фахівця перед державним сектором.

• Водночас можуть бути студенти, які бояться отримати це робоче місце, тому що воно, наприклад, буде десь на передовій або близько до передової. І вони можуть навіть відмовлятися від бюджетного місця на користь контракту, тому що не хочуть цього цієї роботи.

💡 У законопроєкті № 10399 передбачена така ідея: вступник у 17 років не повинен ухвалювати рішення про своє працевлаштування через чотири роки. Після двох років навчання, коли студент уже зрозумів, що це його спеціальність, що це те, чого він хоче, є опція продовжити державне замовлення. Тоді ти береш на себе відповідальність за те, що будеш брати перше робоче місце. Або можна “зійти” з державного замовлення і продовжувати з грантом. Оця ідея, яка закладена в законопроєкті, – загальнодержавне тестування за спеціальністю, так званий ЄДКІ [Єдиний державний кваліфікаційний іспит – ред.], після другого курсу. Я підозрюю, що після другого курсу можуть бути люди, які зайшли за грантом, склали ЄДКІ й будуть продовжувати за державним замовленням, розуміючи, що насправді це перше робоче місце непогане. Їх може бути менше, але такий шлях передбачений.

Ця ідея, на мою думку, правильна, тому що якщо держава все-таки вкладає 100 % у твою підготовку, то, будь ласка, попрацюй трошки на державу. Але є і друга річ: це не може бути рабська праця. Це має бути конкурентна зарплата, яка має бути привабливою. Ми дуже часто цей підхід асоціюємо з радянськими часами – відпрацювання, розподіл тощо. Розподіл в радянські часи був жахливий тим, що могли відправити на Камчатку, чи в якусь Якутію, чи щось отаке от. У нас таких перспектив немає.

Ці речі треба буде відпрацьовувати. Я не маю сумніву, що їх можна відпрацювати. Мій досвід за останні пів року, коли ми відпрацювали насправді дуже класну систему грантів, показує, що і систему конкурсу на перше робоче місце також можна відпрацювати. Було б бажання і були б люди, які здатні це зробити.

РЕЗУЛЬТАТИ НМТ, “ВІДТІК МІЗКІВ” ЗА КОРДОН І ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ СВІТОВИХ РЕЙТИНГІВ УНІВЕРСИТЕТІВ

• Рухаємося до університетів, але зачепімо ще тему цьогорічної вступної кампанії, а власне НМТ. Які ви для себе зробили висновки за результатами цьогорічного вступного випробування?

У нас було дуже багато дискусій щодо того, що формат чотирьох предметів не спрацює, що ми мучимо дітей, що люди не зможуть висидіти чотири з половиною години тощо.

Я нагадую всім, що НМТ не є обов’язковим в розумінні того, що ти не зобов’язаний вступати у вищу освіту. Вища освіта – це виклик. І нічого поганого в тому немає, що дитина в 17 років має сконцентруватися на чотири години.

У нас у сім’ї колись був такий вислів, sitzfleisch, це німецьке слово. Його прямий переклад – “сидяче м’ясо”, або ж м’ясо, на якому ти сидиш. Тобі потрібно трохи мати м’ясо, на якому ти сидиш, так? Ця посидючість має бути. Тому що так, ти потрапляєш у вищу освіту – і в тебе буде три пари поспіль. А я нагадаю, що три пари поспіль – це що? Це чотири з половиною години. І нічого поганого в тому, що ти три пари поспіль мусиш просидіти – і мусиш сприймати.

• Ти маєш бути ще й зосереджений, тому що маєш сконцентровано працювати.

Правильно. Отже, ми говоримо про якість. Тепер про те, що ввели три обов’язкові предмети й один на вибір. Я маю думку, що це дуже правильно. Що ми хочемо бачити щодо вступника у вищу освіту?

Ми хочемо бачити людину, яка знає українську мову, ми хочемо бачити людину, яка знає свою історію, і ми хочемо бачити людину, яка має певні навички в математиці. І, крім того, має певні можливості з додатковим предметом. Я нагадаю, що переважна більшість наших вступників обрала англійську мову як четвертий предмет. І це дуже добре, це насправді позитивно.

І так, були деякі, які не склали одного з тих предметів – так, це проблематично. Але ми маємо рекордну кількість вступників до фахової передвищої освіти, у коледжі. Після 11 класу в нас додатково 20 000 людей, які в минулі роки не потрапляли в цей сектор, маючи не найкращі бали з НМТ, вирішили перейти у фахову освіту й підсилити цей рівень. І це дуже правильно, тому що це рівень, який готує безпосередньо до ринку праці.

Тож я вважаю, що НМТ цього року себе виправдав. І наступного року ми будемо за тією самою схемою провадити вступні іспити, це буде “три плюс один”.

💡 Історія буде містити цього року 10% питань з блоку Київської Русі. Минулого року ми вирішили, що все-таки починаємо з Козаччини, тому що це шкільна програма 9–11-х класів. Але [цього року – ред.] будуть питання з Київської Русі. Це політичне рішення, і я вважаю, що воно правильне. Ми не маємо віддавати Київську Русь, вибачте, нашому ворогу-агресору, який постійно теревенить про те, що нібито це їхня історія. Ні, це наша історія. Це Київська Русь.

Вийде, що приблизно три питання будуть у НМТ з Київської Русі. Я думаю, що нашим вступникам не буде важко до цього підготуватися.

Отже, все правильно було проведено, все дуже добре.

• Тобто ми вже можемо говорити про те, що буде така комбінація предметів з ймовірністю 90%?

Ну, дивіться, 100% буде після того, як Верховна Рада проголосує відповідний закон, але буквально нещодавно закон пройшов Комітет, усі депутати його підтримали. Я би сказав 99 %.

• Є одне питання, яке мене дуже цікавить. Це питання відтоку мізків і наших вступників, які залишаються за кордоном. Я бачила ваш коментар про те, що насправді таких студентів небагато – їх приблизно 2 %, два з хвостиком.

Тут треба уточнити. У нас трохи більше ніж 60 000 осіб, які отримали запрошення на бюджетні місця. Тих, які відмовилися від бюджетного місця і не вступили на контракт, було приблизно 1200. Відповідно, виходить якраз 2 %. Це не 2% від всіх вступників, бо в нас 174 000 вступників цього року. 2 % – це ті, які отримали найкращі бали, відповідно, могли претендувати на бюджетне місце, вирішили відмовитися від бюджетного місця і не вступили взагалі в Україні.

• Тому ми робимо припущення, що це ті вступники, які вже за кордоном. Вони обрали закордонний виш, а не український. Тут у мене до вас два питання – про дані, про статистику, тому що ми розуміємо, що НМТ складали ті, хто збиралися вступати до українських вишів. Частина тих, хто виїхав за кордон цього року, – це, можливо, 17-річні хлопці, які вирішили виїхати, тому що бояться, що потім не зможуть.

І водночас є такі, хто не складав Національний мультипредметний тест, тому що вони не збиралися навчатися в Україні. Чи має міністерство інформацію про те, скільки таких одинадцятикласників, які зараз навчаються за кордоном? Які потенційно могли би бути нашими вступниками, але навчаються в закордонних вишах?

У нас немає такої статистики напряму. Можу вам сказати дві речі. Перше: одинадцятий клас, атестат про завершення 11 класів в Україні не дає в переважній більшості доступу до вищої освіти в Європі. Європа має 12-річку. Наш атестат дає доступ до якоїсь освіти, але не до університету. Так що ті, які повиїздили, або працюють за кордоном, або беруть якісь додаткові, підготовчі курси, але не вступають в університети безпосередньо. Можливо, у 18 років вони вступають, але мусять пробути там якийсь рік.

Що можу сказати також? Це банальна арифметика. У нас цього року випускників шкіл української системи повної загальної середньої освіти було приблизно 250 000. У вищу освіту вступили 174 000, у коледжі вступили ще десь 35 000, відповідно виникає запитання: а де поділися ще десь 20 000? Ну, плюс-мінус 20 000, які або пішли на ринок праці, або виїхали за кордон. Це трошки менше ніж 10 % тих, хто були випускниками наших шкіл.

Це реальність, з якою ми маємо сьогодні боротися. Я вже про це казав в різних інтерв’ю: на мою думку, ми дещо перебільшуємо проблему. Так, у нас є достатньо велика кількість наших цьогорічних вступників у вищу освіту, які вступали з-за кордону. Вони часто вступають до харківських вишів, тому що розуміють, що Харків онлайн. Відповідно, вони перебувають за кордоном, а вчаться в харківських вишах. Чи це добре, чи це погано? На мою думку, це не дуже добре, але так чи так, ми залишаємо їх у системі української вищої освіти, і це добре.

Але приблизно 10 % наших вступників десь чи за кордоном, чи в Україні – і не вступають ні у фахову передвищу, ні в коледжі, ні у вищу освіту. І я не думаю, що більшість з них іде на ринок праці. Це насправді та цифра, про яку ми говоримо, коли кажемо, що є відтік за кордон.

Ми зробимо певне уточнення. Це не ті діти, які складають НМТ на високі бали. Тож, якщо говорити про відтік мізків… Я розумію, що зараз, можливо, неполіткоректний, але це не ті діти, які вступають у нас в найкращі заклади вищої освіти.

Якщо ми говоримо про тих, які мають найвищі бали, де ми дійсно можемо говорити про відтік мізків, тут включається цифра 2%. Це ті, які мали найвищі бали в Україні, могли вступити на бюджет – і вирішили на бюджет не вступати. Вони ухвалили рішення вступати десь-інде, імовірно, за кордоном, хоча ми, знову ж таки, не можемо точно встановити цифри. І це трошки більше ніж тисяча людей. Я розумію, що це велика втрата, але все-таки говоримо про… 2 %.

• Гаразд. Усе-таки ось ці 2 % – розумні діти, які могли потрапити на бюджет, але не скористалися цією можливістю, не вступили до українських вишів. Можна припустити, що вони обрали іноземні, ми про це вже сказали. Наймовірніше, вони могли орієнтуватися на рейтинги іноземних вишів. Розумні діти люблять розказувати: “А ну ж, дивіться, ось тут є ТОП-100 університетів, ТОП-500 університетів, а де наші українські виші?”. Розумні, чіпкі підлітки – вони такі. Люблять туди зануритися й прийти до батьків зі словами: “Це ж рейтинги, вони ж міжнародні, всі на них орієнтуються. А де тут українські виші? Чому мені варто йти сюди, а не вступати кудись за кордон?”.

Що б ви могли сказати таким підліткам, аби переконати їх, що наші прекрасні університети варті того, щоб залишатися і вчитися тут?

Є декілька відповідей на це запитання. Перша: подивімося, з чого складається рейтинг. Чи рейтинги пов’язані з якістю освіти? Відповідь: абсолютно ні. Я особисто дуже скептично ставлюся до всіх рейтингів. Чи то буде Times, чи то буде QS, чи то будь-який інший. Рейтинги надзвичайно важливі, якщо я хочу зрозуміти, куди вступати в аспірантуру. От це точно.

💡 Рейтинг складається на 70, а то й більше відсотків на підставі наукового доробку. Якщо я подивлюся на Times, який я добре знаю, то [науковий доробок – ред.] – це приблизно третина рейтингу. Це те, що називається research volume [англ. “обсяг досліджень” – ред.]. Це англійський рейтинг, це про дослідження, про вал досліджень, які публікуються. А друга третина – це є citations, тобто цитування тих досліджень. Дві третини рейтингу базується на тому, скільки викладачі цього закладу публікуються і скільки викладачів інших закладів цитують викладачів з цього закладу.

Я випускник дуже рейтингового університету. Я закінчував свою магістерку і захищав аспірантуру доктора філософії в такому маловідомому англійському університеті, який розташований у місті Кембридж. Може, дехто з вас чув. Кембриджський університет. Я розумію, що я тут трошечки понтуюся, але чому я про це говорю? Тому що я, як випускник Кембриджа, маю можливість влаштувати своїх дітей на бакалаврат у Кембриджі. Я вам можу сказати, що в жодному випадку я би такого ніколи своїм дітям не бажав. Чому? Тому що бакалаврат – це точно не про дослідження.

Наша студентська хата, де нас жило 12 студентів, була через одну хату від Стівена Гокінга. І я чудово кожного ранку я бачив, як Стівен Гокінг виїздив на своєму візочку, а його дружина, яка була медсестрою, його вивозила. Він їхав у свою лабораторію. І що, що я це бачив? Ну, я хіба фізик? Я став кращим фізиком через те, що я його бачив? Ні.

💡 Університети цього типу є, там можна побачити нобелівських лауреатів, відомих людей. Але якщо ці люди зайдуть до вас, першокурсники, в аудиторію – вибачте, ви їх не зрозумієте. Тому що вони говорять термінами, які поки що не є для вас доступними. Треба отримати базу. Українська система освіти є надзвичайно сильною в передачі цієї бази.

На превеликий жаль, ми не настільки сильні в дослідженнях. У нас дуже давно є проблема з тим, що в нас дослідження – це такий певний радянський, якщо хочете, рудимент – дослідницька сфера була в Академії наук, а університети були призначені для передачі знань, для того, щоб учити. І, як не дивно, деякі з них це добре роблять. Для формування бази, яка потрібна для бакалаврату, вони це роблять часто краще, ніж нібито рейтингові університети на Заході.

Так, я не можу сказати про всі університети. Ми всі знаємо, що в Україні є більш, скажімо так, відомі, престижні університети – і менш престижні. Я можу їх назвати, але насправді вони на слуху. Ми їх всі знаємо: це двадцятка наших університетів, кращих по країні, які мають хороші результати з акредитації. Вони відомі, у них там конкурентний вступ.

Я можу сказати зі свого власного досвіду: дуже часто для бакалаврату якість передачі знань, формування бази в тих кращих українських університетах є на голову вищими, ніж вони би були в так званих рейтингових університетах на Заході.

Проблеми починаються з магістратурою, або ж магістеркою. Я вже борюся багато років, тож буду це говорити часто: коли ви потрапляєте до університету, де вам говорять, що магістерка – це п’ятий-шостий курс, це проблема. Магістерська освіта – це спеціалізований рівень, який дуже часто готує або до ринку праці, або до подальшого академічного розвитку. А далі за ним іде аспірантура. І ці рівні, другий рівень, магістра й аспірантура, на жаль, є набагато краще розвинуті в тих рейтингових університетах на Заході.

Чи ми рухаємося в правильний бік? Так, цього року один із наших університетів зайшов у загальносвітовий рейтинг – Шанхайський. Це дуже важливо: це означає, що в нас уже з’являються, власне, ці наукові осередки, які дуже потрібні для магістерського й аспірантського рівня. Ми рухаємося в цей бік.

Але ми все-таки в цьому подкасті переважно говоримо для вступників на бакалавра. І я можу сказати, що рейтинги абсолютно не релевантні для бакалаврського вступу.

• Тобто ми можемо сказати батькам, які нас слухають (а нас слухають і вчителі, і батьки): якщо ваші підлітки приходять до вас із питанням “А де там наші університети у відомих рейтингах?”, то наберіться аргументів від пана Михайла і розповідайте про те, що ось база, прекрасна бакалаврська база є в ТОП-20 університетів нашого українського рейтингу. Сміливо можна йти туди, а далі ми сподіваємося, що і науковий, і дослідницький складник у нас дотягнеться.

За тих чотири роки, що ви будете вчитися на бакалавраті, я думаю, що ми дотягнемо і магістерку, і аспірантуру.

ОБ’ЄДНАННЯ УНІВЕРСИТЕТІВ, ЗМІНИ У ВСТУПІ ДО АСПІРАНТУРИ, ЗАРПЛАТИ ВИКЛАДАЧІВ І НАДМІРНА БЮРОКРАТИЗАЦІЯ РОБОТИ ВИШІВ

• Рухаємося до університетів, тому що це ще одна тема, яку би я хотіла зачепити. Власне, дві теми. Це тема й аспірантури, і укрупнення університетів.

Почнімо з укрупненням університетів, тому що хотілося б, щоб їх було не 140. Я не знаю, скільки їх зараз, але до початку цієї процедури, до процесу з об’єднанням університетів їх було, якщо я правильно пам’ятаю, приблизно 140, тобто величезна кількість. І тут ми говоримо, знову ж таки, про якість, тому що хочеться, щоби було умовних 20 або 30 університетів, але таких, які батьки могли би зі спокійною душею рекомендувати своїм прискіпливим підліткам, що шукають можливості для якісної реалізації свого потенціалу й доброго навчання. Як рухається цей процес?

У нас не буде ніколи 20–30 університетів в країні – у нас буде набагато більше. Чому? Тому що в нас є дуже цікавий феномен, це називається – можливо, це трошечки русизм, який я використаю, – містоутворюючий університет. Острог не був би Острогом, якби не було там Острозької академії. Глухів не був би Глуховом – а Глухів надзвичайно важливе місто для нас зараз, 35 кілометрів від російського кордону, – якби там не було університету. Те саме про Ніжин, те саме можна говорити й про Білу Церкву, і багато інших, наприклад, Дрогобич на Заході України. Це маленькі університети, які ніколи не будуть якимись великими світилами й ніколи не будуть у світових рейтингах, але вони надзвичайно важливі для тих громад. І насправді, як показала Острозька академія, вони можуть бути дуже якісними центрами, що дадуть фору університетам, які розташовані у великому обласному центрі за 45 кілометрів від Острога [Острог розташований у Рівненській області – ред.]. Там на сьогодні є проблема з університетами, і там ми будемо проводити певну модернізацію, власне, тих двох університетів, які є, плюс одного медичного.

Конкуренція має бути, але [мають лишитися – ред.] і ці маленькі університетські центри. Якщо хочете, є хороший приклад дуже престижного німецького університету, який розташований у маленькому містечку Гайдельберг і вважається одним із провідних європейських університетів. Там, якщо мені не зраджує пам’ять, 80 000 людей усього в місті – і 20 000 студентів. От таке співвідношення насправді може бути цікаве.

Тепер щодо цифр, які ви назвали, 140. Залежить, як ми рахуємо: ми дуже часто в цій усій історії про мережу університетів не рахуємо, наприклад, військові академії, не рахуємо університети, які підпорядковані МВС, тощо. Я можу сказати, що на початку нашої каденції, минулого року було 130 університетів, які підпорядковані безпосередньо Міністерству освіти і науки. Плюс до цього ще були університети, які входять у систему МОЗ, охорони здоров’я. І ще є мінкультівські, і ще багато різних.

130 – це та цифра, з якою я працюю. Державних університетів, які підпорядковані Міністерству освіти і науки, зараз стало 122. 121, якщо точно, за цей рік. Це безпрецедентне зменшення мережі.

💡 Чому ми це маємо робити?

Демографія показує, що в нас було 15 років тому 630 000 випускників шкіл. Цього року в нас буде трохи більше ніж 300 000 випускників, і ми говоримо, що рухаємося в бік 250 000 реальної бази потенційних студентів. А мережа була побудована на 600 000. Очевидно, її треба зменшувати.

Середня кількість студентів в Європі в університетах – 10 074. 10 000, якщо круглу цифру взяти. Середня цифра в наших університетах – 5700. Ми розуміємо, що відмінність серйозна.

Це дуже політично важкий процес. Цього року нам вдалося здійснити вісім приєднань. Кожне з них було більшою чи меншою мірою політично важким. Деякі абсолютно нормально, легко пройшли, тому що зрозуміло було, що фактично заклад, який ми приєднували, уже не мав ні економічної, ні академічної спроможності продовжувати роботу. Коли на весь заклад вступає 50 студентів, ми розуміємо, що це не той рівень, де ми можемо продовжувати. На весь заклад не може бути й 500 студентів на денній формі.

У такому разі ці заклади стають інститутами чи факультетами в межах великого університету. Інший випадок нещодавно був у Львові: у нас є університет ветеринарної медицини, а недалеко, уже тепер в одній територіальній громаді міста Львова, є аграрний університет. Зараз вони стали одним університетом, і ми маємо змогу в ці університети тепер інвестувати.

💡 У нас є спеціальна програма Світового банку: на кожне таке приєднання ми виділяємо півтора мільйона доларів, я наголошую, доларів, не гривень. Півтора мільйона доларів – у науково-навчальне обладнання. Це якраз те, про що ми говорили, про рейтинги: ми підіймаємо спроможність для здійснення досліджень у цих закладах. Це різного роду електронні мікроскопи, спектроскопи. Я зараз підписав дуже багато різних контрактів на постачання різного обладнання, і, чесно кажучи, не можу вимовити його назву. Це наукове обладнання, складне.

І 8 університетів зараз мають змогу впродовж найближчого року отримати таку інвестицію. Буквально наприкінці жовтня – на початку листопада будемо перерізати перші червоні стрічки нових лабораторій, які встановлені в закладах, що пройшли таку реорганізацію.

Я думаю, що це безпрецедентно. Це фактично 10 мільйонів доларів інвестицій, які були зроблені в час війни в наукове обладнання в ці університети. І такого буде більше у 2025 році.

• Скажіть, чи немає в цьому процесі фіктивного об’єднання? Коли насправді були три слабенькі, вони об’єдналися в один, скажімо так, не дуже сильний, і там залишився адміністративний штат, всі позалишалися, просто вони вже тепер стали одним університетом.

Знаєте, Галино, відповідаючи на це питання, я вже розумію, чому мені кажуть, що ректори мене бояться. Я взагалі людина, яку складно боятися, але є певна кількість ректорів, які виявляють страх.

У минулому в нас були декілька прикладів, коли ректори прагнули оминути вимогу Закону “Про вищу освіту”, де прописані максимум два терміни [на посаді ректора – ред.]. Я нагадаю, що ця вимога була внесена у 2014 році, так що в нас є певна кількість ректорів, які на посаді набагато більше ніж 10 років. Але зараз 2024 рік, і все-таки ці два терміни поспіль, по 5 років, завершуються. Так от, для того, щоб обійти цю норму, вони робили фіктивне об’єднання. І ми маємо два київські заклади, які це зробили: фактично перереєструвалися, реорганізація відбулася не для того, щоб реально якось модернізувати мережу, а для того, щоб убезпечити ректорів на посаді. Це сумно.

За нашої каденції про таке не може говоритися. Ці об’єднання є реальними, ми їх робимо для того, щоби збільшити можливості для студентів, для вибірковості предметів, щоби завести інвестиції в ці заклади, у наукове обладнання, щоб покращити ту інфраструктуру, яка в нас є. Я маю надію, що нам вдасться дійсно зменшити ту кількість закладів, яка є в країні, тому що нам очевидно їх забагато, мережа надто розпорошена.

💡 Наша ціль – приблизно 100 закладів на країну під МОН. Нагадаю, зараз цифра – 121. Є в нас деякі міста, де вже фактично все, що мало бути зроблено для покращення мережі, зроблено. А в деяких містах ще навіть не розпочато.

Я зверну увагу, що, наприклад, у Львові – це місто, де трохи менше ніж мільйон мешканців, – є тепер три потужні центри й ще два маленькі заклади: Львівський [національний – ред.] університет, Львівська політехніка і тепер агротехнологічний університет, про який я щойно згадував, це ветеринарний разом з природокористування. А залишаються ще лісотехнічний і спортивний, маленькі заклади, але це мережа для Львова.

А тепер порівняємо з Одесою, яка так само місто-мільйонник, де є 13 закладів вищої освіти: будівельний, два морські, юридична академія, класичний імені Мечникова, політехніка, університет зв’язку, аграрний, економічний… Я, здається, ще когось забув. Ну, в будь-якому разі, це дуже розпорошена мережа маленьких закладів, які стануть неспроможні в майбутньому, тому що демографічна ситуація показує, що буде менше студентів просто фізично.

І це такі дві екстреми. У Львові все вже зроблено, в Одесі ще треба почати, у Дніпрі багато вже зроблено, а в Києві вже дещо зроблено. Харків у нас – болісна тема, тому що об’єднувати, модернізувати мережу, коли студенти й викладачі постійно під обстрілами, очевидно, зараз не на часі.

Але ми маємо це зробити, тому що маємо вийти з війни з кращою мережею закладів вищої освіти, ніж та, з якою ми увійшли у війну. І є шанс це зробити.

Але, я наголошую, зменшення кількості не є самоцільною. І це не про якусь економію коштів. Це про створення спроможних спільнот, які мають певну вагу, де студенти мають можливість індивідуальних траєкторій, більшу кількість вибіркових курсів. Це дає можливість якраз інвестувати в наукову інфраструктуру, зокрема для того, щоб деякі університети потрапили в рейтинги, щоб ми покращили, власне, ці центри для майбутньої аспірантури й магістратури.

• Ви плавно перейшли до аспірантури. Це, напевно, остання тема, яку би я хотіла сьогодні в цьому випуску зачепити. Вступ до аспірантури цього року був складнуватий, я б сказала, навіть трохи скандальний, тому що умови вступу змінювалися вже власне під час вступної кампанії.

Ідеться про 160 з Тесту загальних навчальних компетентностей і про не таку велику вагу іноземної мови. Показник з іноземної мови могли враховувати в конкурсному балі, а могли не враховувати – залежно від того, як вирішував заклад вищої освіти.

Усе це відбувалося дуже швидко, дуже стрімко. І цілком зрозуміла проблема, яку МОН намагалося тоді розвʼязати, – це питання з ухилянням від мобілізації. Скажіть, наскільки ці кроки були виправдані, наскільки все те, що відбувалося довкола вступу в аспірантуру, було зроблено не дарма? І чи не погіршило це, власне, саме науковий складник? Тому що, бачте, ми говорили з вами, що англійська суперважлива, а виходить, що конкурсний бал вступного іспиту зменшив вагу англійської мови. Чи це не вплинуло на те, що ми отримали аспірантів, які можуть не знати англійської?

Я думаю, що зараз не буду коментувати розподілу ТЗНК й англійської мови. Мені здається, що це та річ, яка наступного року буде змінена.

Умови, коли це було, коли вся ця історія з аспірантами виникла, треба розуміти для контексту. У нас закон про мобілізацію був ухвалений коли? У травні. Раптом ми маємо кількість людей, що хочуть використовувати аспірантуру не за призначенням, яка зашкалює. Я нагадаю, що в нас було приблизно 95 000 чоловіків призовного віку, які записалися на ЄВІ [Єдиний вступний іспит – ред.] і вже мали магістерський ступінь. Отже, ми можемо говорити про те, що вони претендували на аспірантські місця.

Я так само нагадаю, що у 2022 році в аспірантуру за контрактом вступили понад 10 000 осіб, якщо мені пам’ять не зраджує. У 2023 році ця цифра була 18 000. Отже, була ситуація, коли ми, чесно кажучи, були досить налякані, тому що розуміли, що мова про абсолютну й повну дискредитацію аспірантури як такої. І доволі голосно звучали сильні думки, мовляв, просто залишімо це, як є. Якщо аспірантура стає засобом для ухиляння – ну, що зробити? Є 33 000 ліцензійних місць. От куплять ті місця – і все.

Я дуже жорстко до цього поставився. Я розумію, що ми зараз говоримо більше із вступниками до бакалаврату і з їхніми батьками. Але останні 15 років я займався тим, що, будучи радником міністра, будучи на різних посадах в НАЗЯВО [Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – ред.], опікувався реформою аспірантури. І велика частина мого життя пішла на те, щоб ми відмовилися нарешті від корумпованої часто – не завжди, але часто! – системи кандидата наук з постійними радами, з дисертаціями, які писалися невідомо ким і невідомо як, і щоб ми перейшли до європейської системи доктора філософії.

Ця європейська система доктора філософії в нас повною мірою запрацювала, як не дивно, у січні 2022 року. Якраз наприкінці 2021 року був повний перехід до системи PhD [скорочення для Doctor of Philosophy, “доктор філософії” – ред.].

І тут раптом виявляється проблема, що фактично [нівелюються – ред.] ці 15 років роботи для підняття рівня аспірантури до європейського, де ми говоримо про публікації, про спецради, які не складаються з постійних пенсіонерів дуже часто, а з людей, які збираються під конкретний захист, де ми відмовляємося від державного диплома, а маємо диплом закладу – це різні престижності. Я часто повторюю, що в мене диплом PhD з Кембриджу, і, вибачте мені, він трошки більше вартий, ніж PhD-диплом з якогось іншого університету, крім Оксфорду. Є певна різниця в цих градаціях. Коли ми мали кандидата наук, це був державний диплом, і нібито всі були рівні. Я, дивлячись на це все, розумів, що це питання моїх власних цінностей.

💡 Що ми зробили [щоб зупинити навалу незацікавлених у навчанні вступників до аспірантури – ред.]? Найважливіша річ, на мою думку, не стосувалася тестування. Найважливіша річ, яку ми зробили: ми цього року взагалі відмовилися від контракту на аспірантуру. Я сьогодні маю відгуки від закладів вищої освіти з цього приводу, і це насправді було найправильніше рішення. Традиційно в нас контрактних місць в аспірантуру було приблизно 3000. Ми цього року зробили 7000 місць у державну аспірантуру. Держава повністю фінансує аспірантуру.

Я, наприклад, ніколи не розумію, як могла людина нібито за контрактом йти в денну аспірантуру. Тому що, перепрошую, контракт коштує немалих грошей. І ще ти, крім того, маєш ті гроші заробити. А це ж люди, яким 25–26 років, дуже часто мають власну сім’ю. І ти маєш заплатити за аспірантуру, і ще, крім того, працювати – ну, вибачте, але це профанація.

Ми зробили правильно: ми сказали цього року, що ми беремо тільки на державне замовлення. Я насправді дуже надіюся, що ця практика буде продовжуватися, що держава буде інвестувати в обмежену кількість місць в аспірантурі, і вони будуть оплачені. Це означатиме, що ми матимемо людей, які реально пишуть дисертації, серйозно ставляться до цього рівня освіти. І який я маю зараз фідбек? Дуже хороший. Ми маємо рекордну відвідуваність від наших аспірантів першого року – тих курсів і предметів, які їм потрібні для старту.

Проректори, які переважно займаються аспірантурою, до мене звертаються і кажуть: “Ми ще такого ніколи не мали: аспіранти всі ходять на пари”. Так, велика частина – це чоловіки, які також хочуть ухилитися, не бачать себе на фронті тощо. Але велика кількість цих аспірантських місць – на інженерні спеціальності, які пов’язані з війною. Відповідно, аспіранти – це люди, які роблять свої інновації, які пізніше їх публікують, які пізніше роблять речі, пов’язані з дронами, з відбудовою, безпосередньо з військово-промисловим комплексом.

І ми маємо державні місця, які дають змогу людям цим займатися. Тому цього року ми прийняли 7000 аспірантів, з них 4000–4500 – люди, які реально працюють на нашу перемогу.

А ми інвестуємо в цей капітал, я вважаю, що це дуже правильно. І, як кажуть, немає поганого, що б не вийшло на добре. Це той випадок, коли з ажіотажу, який був шалений, коли аспірантура мала бути використана не за призначенням, зараз маємо ситуацію, коли з 7000 ми можемо отримати через чотири роки, я думаю, добрих три з половиною – три тисячі захистів. А це величезний імпульс для нашої науки й для вищої освіти загалом.

• Але чи правильно я розумію, що ці показники з балами й з вагою кожного з компонентів Єдиного вступного іспиту в цьому році можуть змінитися?

Вони будуть змінюватися однозначно, тому що в нас уже два роки є так званий ЄВІ для вступу до магістратури. Це означає, що в нас цього року будуть перші вступники в аспірантуру, які вже писали ЄВІ. Відповідно нам потрібно буде мати інший загальнодержавний іспит для вступу в аспірантуру цього року. Він не базуватиметься на ЄВІ, він буде іншим іспитом, який матиме іншу природу. Там, імовірно, буде якийсь мовний складник, але там так само можуть бути інші речі, над якими ми зараз працюємо.

• Це важливо знати всім, хто поєднує своє майбутнє з наукою і планує вступати цьогоріч до аспірантури.

Ми маємо декілька запитань від викладачів, я просто буду їх зачитувати – ми спробуємо коротенько ybv пройтися.

Питання, наприклад, звучить так: “Чому відкрито обговорюється підвищення зарплат чиновникам, а педагогів постійно просять почекати кращих часів? Коли доцент з 28-річним стажем отримує на руки 11 000 за місяць, про яку ефективність праці можна говорити?”.

Я не знаю, про що йдеться щодо підвищення зарплат чиновникам – це першу річ скажу. А друга річ: я не буду стверджувати, що зарплата викладачів адекватна. Вона не є адекватною, я думаю, що це ми всі розуміємо. Це повертає нас до питання, як має фінансуватися вища освіта.

💡 Я скажу щось непопулярне. У нас у країні занадто багато викладачів. Це реальність. На ту кількість студентів, на ту кількість університетів ми не можемо собі дозволити таку кількість викладачів. У нас на сьогодні понад 100 000 викладачів на мільйон студентів. Один до десяти. Я розумію, що ще за часів Януковича – усі пам’ятають сумнозвісного Табачника – говорилися про те, що давайте зменшимо, зробимо це співвідношення таким, як у Європі – 18 до 1. Ніхто це силоміць робити не буде.

Але ми маємо розуміти, що одна з причин, чому зарплата викладачів є такою, як вона є, – те, що їх багато, а студентів мало. І студентів стане ще менше. Тому який вихід із ситуації? Ну, він буде соціально болісний. Ті можливості для реалізації, які були в академічному світі колись, підтримувалися завжди тим, що в нас був певний вал студентів, які заходили в систему. Студентів стало менше, а викладачів стало більше, як не дивно. Зараз, під час повномасштабного вторгнення, дуже цікава статистика, тому що викладачі отримують відстрочку. Велика кількість наших викладачів, які працювали поза академічним світом або мали менші ставки, зараз повернулися в заклади вищої освіти. А бюджети закладів вищої освіти не витримують цього, і загальнодержавний бюджет не витримує. Тому не популярно, але викладачів стане менше.

• Добре, ще одне питання. Звучить воно так: “Найгірше – це те, що протягом року треба подавати декілька різних звітів з різним оформленням, кожного року форма звіту змінюється, досі зберігається поняття “куратор”, який виконує більше роботи, ніж класний керівник. Принизливим є те, що керуванням курсовими, кваліфікаційними роботами є, по суті, хобі викладача, адже за курсову нараховується аж дві години, за магістерську – не більше”.

Я хочу звернути увагу дописувача, що такі норми не встановлюються в Міністерстві освіти і науки. Це норми вашого закладу вищої освіти: норми про дві години на курсову, норми про звітність тощо. Це речі, які виходять із закладу вищої освіти.

Наша політика в Міністерстві освіти і науки націлена на те, щоб дати якнайбільше автономії закладах. Проблема в тому, що заклади дуже часто до нас звертаються і кажуть: “Автономія дуже гарна, але що скаже КРУ? Або що скаже НАЗЯВО? Або що скаже ще щось інше?”. Ну, я перепрошую, по-перше, КРУ [Контрольно-ревізійне управління – ред.] уже немає – є Державна аудиторська служба. По-друге, що скаже НАЗЯВО? Експерти НАЗЯВО – це ті самі наші колеги, це люди з нашого середовища.

Давайте ми в нашому середовищі в горизонтальний спосіб почнемо говорити про те, що в нас забюрократизована система. Міністерство освіти і науки навпаки себе абстрагувало від усіх цих речей. Ми перейшли на формульне фінансування, це означає, що заклад вищої освіти отримує певну кількість грошей на підставі своїх показників. Ми відмовляємося – ухвалили рішення, що з 1 січня відмовимося, – від того, щоб затверджувати штатні розписи. З 1 січня 2025 року штатні розписи будуть затверджуватися виключно на рівні закладу освіти. Ми не зацікавлені в тому, щоб встановлювати кількість годин на конкретні роботи чи збільшувати бюрократизацію, навпаки.

Текстову версію підготувала Ірина Пасько, “Нова українська школа”

Титульне зображення: автор – Ahmet Kurt, unsplash.com

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Докладніше за посиланням.