Як виховувати в учнів національну свідомість і яка в цьому роль шкільної освіти

Якщо навіть тисячу разів сказати слово “патріот”, це не означатиме, що ми справді стали патріотами України. Якщо діти в дитсадку чи школі розказують віршики до Дня Незалежності, а вдома спілкуються з батьками російською, які ще й нарікають на “погану державу”, — навряд чи це патріотизм, правда?

• Що формує наш патріотизм і що є його справжнім проявом;
• яка роль сім’ї у формуванні національної ідентичності;
• як шкільна освіта сприяє національному вихованню, зокрема, нова концепція історичної освіти, де ця тема є наскрізною?

Про все це ми розпитали Василя Дяківа, переможця Global Teacher Prize Ukraine-2020, вчителя історії, громадянської освіти та основ здоров’я Заліщицької державної гімназії.

Далі — пряма мова Василя Дяківа.

ЯКІ Є ВИМІРИ ПАТРІОТИЗМУ?

Освіта не може бути відірваною від суспільно-політичних процесів, які відбуваються в державі. А ще освіта є вагомим складником формування національної ідентичності. Коли дитина приходить до школи, то вже має певний набір моделей і уявлень, нехай хаотичних, які сформувалися в неї раніше. Усе це комплексно впливає на формування національної ідентичності.

• Насамперед варто розібратися, як держава розуміє патріотизм.

Як на мене, через те, що ми формуємо все ж таки політичну націю, проявом патріотизму є саме вчинки та дії, спрямовані на усвідомлення того, що я житиму в цій державі (Україні), творитиму для неї й будуватиму нову Україну. Якщо для мене держава є цінністю, тоді я докладатиму зусиль і робитиму все, що можу, аби приносити державі користь, аби вона завдяки мені залишалася незалежною.

На жаль, наше суспільство часто сприймає патріотизм через його емоційний компонент. Він важливий, але нам бракує прагматичного та практичного складників ментальності, які були і є в Сполучених Штатах Америки, особливо, коли будувалася їхня незалежна держава, або в Польщі.

Яскраві приклади прояву емоційного складника патріотизму — це три українські революції [Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція Гідності — ред.]. Це гостра реакція на несправедливість, на необхідність відновлення гідності, честі й демократичних цінностей. Це був, повторюю, емоційний спалах патріотизму, а далі має відбуватися щоденна робота, якої, на жаль, не вистачає.

• Також кожен громадянин має розуміти: хоче він жити чи ні у своїй державі та чому, навіть попри війну.

Наведу приклад Ізраїлю, який будували ті, хто свідомо і з розумінням тієї небезпеки, яка на них чекає в Палестині, їхали, щоби зі зброєю в руках обстоювати та будувати незалежність новоствореної держави. Тобто для тих ізраїльтян держава була цінністю, вони готові були віддати за неї життя.

Водночас думаю, що патріотизм — це дії на користь своєї держави. Тож жінки, підлітки й навіть діти можуть допомагати своїй країні з будь-якого куточка світу. І знову приклад Ізраїлю. Єврейська діаспора активно та постійно лобіює інтереси Ізраїлю, впливаючи на рішення держав, у яких вони перебувають.

Наше суспільство загалом, на превеликий жаль, за понад 33 роки незалежності остаточно не сформувало для себе цінності держави. За період незалежності, починаючи з 1991 року, перед нами нагально не виникало питання життя і смерті, не було в нас трагічного розуміння, що зараз маємо гинути, щоб держава збереглася (звісно, крім періоду війни).

Відповідь на це питання якраз криється у формуванні національної ідентичності.

ЯК СІМ’Я ВПЛИВАЄ НА ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ДІТЕЙ?

Формування національної ідентичності й усвідомлення себе як частини спільноти, яка будує Україну, містить три компоненти:

• сім’ю;
• суспільство;
• інформаційний простір у широкому розумінні (соціальні мережі, спілкування тощо).

Крім того, зараз на нашу національну ідентичність впливає культура споживання, яка кардинально відрізняється від цінностей національної ідентичності й національного виховання. Адже культура споживання може розвивати егоїстичність, індивідуалізм, формування поглядів на себе як на найвищу цінність.

Насамперед національна ідентичність має починатися з сім’ї. І в цьому є певний ризик: щоби передавати дітям конкретні цінності, розуміння того, що означає бути українцями, батьки мають самі пройти цей шлях самоідентифікації та виховання в собі дієвого патріотизму.

Часто згадую журналіста Віталія Портникова, який каже, що “українці мають нарешті визначатися зі своєю національною ідентичністю. Не просто проговорять це, а усвідомлять, що наше перебування під владою імперій — це наша проблема, адже ми проявляли амбівалентність, обираючи власне виживання на шкоду державності, через що її й втрачали під час Гетьманщини, Української Народної Республіки”.

Відповідно, дитина, яка приходить до школи, уже має певні уявлення про національну ідентичність, які сформовані в сім’ї та в її інформаційному просторі. Якщо ж говорити про шкільну історичну освіту, виникає питання: як працювати з дітьми, які вже мають своє розуміння патріотизму? Ніде в освітній галузі, насамперед історичній та громадянознавчій, не сказано, що спочатку треба розібратися з тим: а що є в головах дітей?

Бо на перших уроках вчителі їм розказують, що історія — це наука про минуле. Зрозуміло, що це накладається на дитячі стереотипи та досвід, про який вчителі не знають. А ми маємо знати цей досвід і корелювати його, бо не можна вводити дітей у систему історичної освіти, коли їхня свідомість заповнена невідомими для вчителів ідеями та думками.

Я завжди порівнюю вчителя з лікарем у контексті того, як лікар має лікувати, тож так само вчитель має навчати історії: насамперед зрозуміти, а що в дітей є в голові?

Наприклад, я маю два уроки історії в 5 класі, три уроки в 6-му, бо в Заліщицькій державній гімназії цього навчального року виділили додаткові години з варіативної частини навчального плану із цього предмета, згідно з рекомендаціями МОН України.

Буває, що, розвиваючи тему уроку, я спілкуюся з дітьми про те, що їх цікавить. І саме це запам’ятовується їм найбільше. Скажімо, ми говорили з учнями про Другу світову війну, Голокост, партизанський рух. Та коли почали говорити про причини Другої світової війни, від дітей посипалося багато запитань. Якщо я, як учитель, скажу, що не буду про це говорити, бо немає часу або ще щось подібне, то дитина раз “обламається”, другий-третій. А далі запитає: навіщо взагалі вчити те, що мене не цікавить, а про те, що цікаво, вчитель не хоче / не може говорити?

Я би взагалі починав вчити історію з 1–4 класів. Нехай це буде не “Я досліджую світ”, у якому, як у пазлі, все гамузом: історія, географія, природознавство. Нехай це буде окремий курс історії, щоби привчати до цього дітей із молодшої школи. Та навіть із дитсадків.

Бо знову ж таки в дитсадках є багато заходів, пов’язаних із національним вихованням, які наповнені передусім емоційним складником. Діти завчили віршики, виступили, прийшли додому, де батьки спілкуються російською, і розповідають, яка держава погана. То що дасть вивчений дитиною віршик?

Я прихильник того, що з дітьми треба спілкуватися, витягувати їх з інформаційної бульбашки, щоб вони проговорювали, а ми розуміли, що відбувається в їхніх головах.

Бо коли більшість населення не має визначеності, що таке національна ідентичність, то було б добре розуміти, а що із цим у сім’ях, які приводять дітей у школи. Маючи розуміння, чи є в сім’ї сукупність уявлень, переконань та відчуттів щодо української національної ідентичності, тоді нам, учителям, буде легше працювати з дітьми.

ЯК ДЕРЖСТАНДАРТ ТА НОВА ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ПРОПОНУЮТЬ ВИХОВУВАТИ ПАТРІОТІВ?

Історія є інструментом для формування національної ідентичності. Але це не означає, що з дітьми треба говорити лише про унікальність процесів, явищ та подій української історії [власне, цей підхід – розглядати історію України в контексті світової – пропонує нова концепція історичної освіти — ред.].

Наприклад, у 8 класі на уроках всесвітньої історії ми вчимо спочатку релігійні війни, які відбувалися в 16–17 столітті в Європі, а далі на уроках історії України говоримо про національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, яка також мала релігійний аспект. Тому ця війна теж є частиною релігійних війн, які відбувалися на той час у Європі.

• Отже, як учитель, я маю показати, що Україна є в контексті світових процесів.
• Далі маю звернути увагу на групи результатів, за якими дитина має орієнтуватися в історичному часі та вміти встановлювати причинно-наслідкові зв’язки.

Щоб допомогти з цим своїм учням, пропоную пограти в онлайн-гру “Гетьманщина” про історичні часи, коли помирає Богдан Хмельницький, а до влади приходить Іван Виговський. Ця гра — як стратегія — дає учневі змогу побачити, що буде, якщо він піде одним шляхом, наприклад, у ролі гетьмана укладе союз зі Швецією, а що буде, якщо обере інший напрям – укладаючи союз із Річчю Посполитою.

Скриншот з онлайн-гри “Гетьманщина”

Це трохи “якбитологія”, але дитина бере на себе відповідальність, бачить на прикладі гри, до чого можуть призвести певні історичні рішення і події. Тобто має зробити виважений вибір. А це вже шлях до формування поглядів свідомого виборця.

• Також маю брати до уваги амбітні цілі, визначені в Державному стандарті, наприклад, учень/учениця “мислить системно та критично”, “визначає взаємозв’язки” тощо.

Та чи багато дорослих людей, суспільство в цілому вміє критично мислити? Як на мене, у нормативно-правових документах визначаються ті уявлення та цілі, які відрізняються від реальності.

Наприклад, за Держстандартом базової середньої освіти дитина має дотримуватися демократичних принципів. А з іншого боку в сучасних реаліях російсько-української війни, учень / учениця знає, що Північна Корея дала снаряди росії через місяць після повномасштабного вторгнення. А ми в Україні пів року чекали на розблокування допомоги в конгресі США. Але це теж ознака демократії, бо демократичні цінності потребують тяглості та часу на обговорення, знаходження компромісу. Натомість авторитарні системи діють набагато простіше в ухваленні рішень.

За новою концепцією історичної освіти наскрізною лінією є громадянська освіта, яка має вивчатися впродовж усього часу навчання дітей у школі через інтеграцію в інші предмети. Це гарне рішення, але поки що для його реалізації немає інструментів.

До концепції мають бути розроблені ще інші нормативні документи, які пропишуть, як це робити на практиці.

Наприклад, в американській системі освіти обов’язковим компонентом є певна кількість годин волонтерської діяльности. Це дає дитині розуміння, що вона має проявляти свою громадянську активність, реалізовувати її через конкретні дії та вчинки.

Фото американських підлітків з волонтерського літнього табору. Джерело: volunteerhq.org

Американські підлітки під час прибирання в межах волонтерства. Джерело: chase.com

У нас же громадянська освіта що в 5-му, що в 10 класі має теоретизований характер. І наситити навчання практикою ми не можемо через класно-урочну систему, яка вже віджила своє, а нові формати однаково складно втілити в життя.

Скажімо, маємо пів години на тиждень громадянської освіти в 7 класі. Можна прочитати декілька уроків. А далі хай учні розробляють проєкт, реалізують його — і це буде зараховано як проходження курсу громадянської освіти. Тільки проблема в тому, що під час уроків зробити все неможливо.

Тоді як зробити курс громадянської освіти практично орієнтованим? Адже громадянська освіта — це не лише уроки в школі, а й активності в громаді, які вчать дітей бути відповідальними громадянами.

З огляду на описані чинники, я не певен, що абсолютно всі представники молодого покоління незалежної України розуміють цінність держави. Звісно, захисники й захисниці, які зараз боронять державу на фронті, волонтери, суспільно відповідальні особистості на своїх робочих місцях це добре розуміють. Та, на жаль, у нас ще немає критичної маси людей, які мають українську національну ідентичність.

Ті, хто не мають національної ідентичності, не бачать себе частиною Української держави. Вона для них ворожа або нейтральна, або їм байдуже. І в цьому є проблема. Ми дуже тяжко трансформуємося саме в контексті прояву патріотизму як реальної дієвості в суспільстві. Якщо тисячу разів вжити слово “патріотизм”, ти не станеш патріотом, для цього маєш діяти, робити щось корисне та потрібне тут і зараз для своєї країни. І це необхідно робити всім у контексті солідарности та єдности: від чиновників до пересічних громадян, свідомо жертвуючи частиною свого егоїзму на благо збереження незалежности України.

Українська національна ідентичність має гуртувати людей. Але, щоб її сформувати, треба докладати значних зусиль. Якщо ми — дієві патріоти, то маємо робити для рідної незалежної держави такі кроки, які посилять її авторитет, зміцнять і зроблять сильнішою, зокрема в протистоянні з російським ворогом уже сьогодні.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – tubik.arts, dribbble.com