“Сучасне покоління чутливе до різноманіття”: як в одній зі шкіл Києва учні вивчали жестову мову

В одній з альтернативних шкіл Києва є традиція запрошувати на зустрічі з дітьми та підлітками людей різних професій. Це дає змогу учнівству більше дізнатися про сучасні фахи й приміряти їх на себе, або просто познайомитися з незвичайними чи нестандартними спеціалістами. Так, минулого року до них завітала дівчина, яка вивчає і викладає санскрит. Її розповідь про мотивацію до вивчення мови, якою володіє дуже мало людей у світі і яку багато хто вважає мертвою, викликала жвавий інтерес у дітей.

Після цього заняття учні зацікавилися й іншими незвичними мовами, зокрема, жестовою, яка є значно ближчою до нас. Адже поряд живуть люди, які користуються нею у своєму щоденному вжитку – це й люди з порушеннями слуху, і члени їхніх родин.

Про те, як діти знайомилися, вчили окремі слова жестовою мовою та надихалися, відкриваючи для себе новий світ, нам розповіла директорка альтернативної школи в Києві Валентина Мержиєвська.

Далі – пряма мова пані Валентини.

ЯК ШУКАЛИ ВИКЛАДАЧА ТА ІЗ ЧОГО ПОЧАЛИ НАВЧАННЯ

“Як так? Поруч із нами живуть громадяни нашої ж країни, а ми навіть не можемо з ними привітатися чи сказати елементарні слова ввічливості?!” – дивувалися наші підлітки й попросили організувати для них заняття із жестової мови.

І я почала пошуки. Спершу змогла знайти можливість лише занять онлайн, оскільки багато людей виїхали з України й нині перебувають за кордоном. Однак підлітки гірше сприймають онлайн-формат, особливо коли йдеться про жестову мову, яка є наочною та виразною. Тому я дуже хотіла знайти можливість організувати декілька уроків у Києві наживо.

Навесні 2024-го відбувся Книжковий Арсенал, де багато дискусій перекладалися жестовою мовою. Я навіть записала відео однієї з розмов, оскільки перекладачка працювала так емоційно й натхненно, що привертала увагу багатьох людей, у яких не було потреби в жестовій мові. Коли почався новий навчальний рік, я знову взялася за пошуки викладачів жестової мови й звернулася до команди Книжкового Арсеналу, щоб дізнатися, де вони знаходили фахівців. Саме так я вперше почула про “Дивись як чутно”. Це соціальна ініціатива MEGOGO, покликана зробити різний контент доступним для людей із порушеннями слуху та зору. Як вони самі кажуть: “Дати можливість відчути радість перегляду фільмів, серіалів та шоу”. Дізнавшись про нашу школу й цей запит, ініціатива відгукнулася і знайшла перекладача, який погодився провести декілька занять.

Так до нас завітав Олександр Рудик, який одразу зацікавив дітей своєю особистою історією та розповідями про життя людей із порушеннями слуху в Україні. Виявляється, таких людей чимало – приблизно 40 тисяч. Олександр народився в родині нечуючих. Він вивчив жестову мову для спілкування з батьками, а згодом зробив це своєю професією. Він розповів, як діти змалечку опановують жестову мову, як нині адаптують пісні та навіть цілі концерти для сприйняття нечуючих, передаючи звук через вібрацію, жести, емоції та ритм. “Дивись як чутно” перекладає багато різних подій – книжкові фестивалі та концерти, зокрема й нещодавній виступ гурту “Океану Ельзи”.

Олександр Рудик одразу зацікавив своєю історією та розповідями про життя людей із порушеннями слуху в Україні

На першому занятті діти вивчили абетку: вони знайомилися, називаючи свої імена жестовою мовою, а потім упродовж тижня на уроках намагалися спілкуватися між собою, підказуючи одне одному відповіді та безшумно жартуючи.

Особливу цікавість викликала розповідь Олександра про те, що в Совєтському Союзі жестова мова існувала лише в російському варіанті, а нині перекладачі активно працюють над її українізацією.

Через те, що деякі жести базуються на перших літерах слів, які відрізняються в російській і українській мовах, зміна мови спілкування для людей, які користуються вербальною і жестовою мовою, несе схожі виклики.

Дуже кумедно було дізнатися, що в спільнотах, де люди спілкуються тривалий час, кожен отримує власне жестове ім’я. Спершу – під час знайомства – люди називають свої імена по літерах, особливо якщо ім’я незвичне. Але в повсякденному спілкуванні незручно звертатися до когось, щоразу вимовляючи його ім’я по літерах, тому придумують скорочені імена, які нагадують прізвиська, індіанські імена чи позивні, але жестовою мовою. Зазвичай вони базуються на асоціаціях, які викликає ця людина й часом можуть бути доволі іронічними. Учні одразу почали вигадувати, які прізвиська вони б придумали одне одному чи викладачам. Приємно, що серед пропозицій не було образливих – намагалися підібрати щось особливе, що відображає риси характеру чи поведінку кожного, або ж відзначити особливі моменти у взаємодії.

Одне із занять із жестової мови

Також Олександр показав, як працюють спеціалізовані служби, зокрема, зателефонував до ПриватБанку й поспілкувався жестовою мовою з працівницею, пояснивши їй, що це демонстрація такої послуги для школярів. Учні залишилися дуже натхненними, у них з’явилося відчуття, що відкрився цілий новий світ, який раніше вони просто не помічали.

Наступного разу діти намагалися вивчити вже окремі слова жестовою мовою. Деякі з них можна зрозуміти інтуїтивно, але є і чимало неочевидних. Діти вчилися називати міста України, проговорювати буденні фрази, як-от “сьогодні”, “завтра”, “осінь”, “зараз”, “світанок”, “школа”, “гратися” тощо, а потім спробували розібрати казки, розказані жестовою мовою. Саме так опановують мову маленькі діти, які не чують, але завдяки цьому вчаться спілкуватися. Втім, у людей, які мають слух, рідко виникає бажання вивчати жестову мову, особливо якщо в їхньому найближчому колі немає людей із такими потребами. Тому навіть серед вчителів і учнів нашої школи ніхто не знав, що існують додатки та програми для вивчення жестової мови. І тепер, якщо бажання залишиться, кожен знатиме, що можна продовжити її вивчення. І, можливо, це стане не просто знайомством, а й додатковою мовою спілкування.

ВРАЖЕННЯ ДІТЕЙ ПРО ЗАНЯТТЯ

• Вася: “Жестова мова – це мова, яку можна бачити. Це щось абсолютно нове для мене, бо всі інші мови треба чути або читати, а тут ти руками передаєш сенс. Це наче особлива взаємодія”.
• Каріна: “Коли я була в пластовому таборі, там був один з організаторів, який викладав у школі для нечуючих дітей. Там усі трохи говорили жестовою мовою. І я теж там трохи навчилася”.
• Власта: “Є такий театр, де всі актори – з порушеннями слуху. Вони танцюють, співають, ставлять вистави, і мені сподобалося, що я можу розуміти це завдяки жестовій мові. У мене також є викладачка з вокалу, яка трохи вивчає жестову мову й ми з нею спілкуємося”.
• Маша: “Жестова мова – це не просто набір рухів. Це спосіб передавати емоції, іноді навіть краще, ніж словами. Коли бачиш, як хтось жестами передає казку або пісню, це зачаровує”.
• Ян: “Це як вирівнювання можливостей. Люди, які не можуть говорити, отримують шанс спілкуватися. І коли я можу зрозуміти їхню мову, я можу спілкуватися з більшою кількістю людей. А ще я навіть не уявляв, що в жестовій мові є діалекти! Це як в усній мові – люди з різних регіонів жестами можуть сказати те саме, але по-іншому. І це ще більше вражає, бо ти усвідомлюєш, наскільки вона багатогранна”.
• Лі: “Прикольно придумувати жестові імена – це не просто вигадка. Це означає, що ти маєш побачити в людині щось особливе, її родзинку, і показати це жестами. І потім усі будуть це бачити. Було би класно, якби жестову мову викладали в школах, як англійську чи іншу іноземну. Це важливо, щоб усі могли порозумітися. Щоб жодна людина не відчувала себе самотньою, чи що до неї всім байдуже, що ніхто навіть не намагається зрозуміти”.

ЯК ЗМІНИЛОСЯ ДИТЯЧЕ СПРИЙНЯТТЯ ЛЮДЕЙ ІЗ ПОРУШЕННЯМИ СЛУХУ

• Лі: “Коли я бачила людей, які спілкуються жестовою мовою, то розуміла, що нічого не розумію. Мені стало так шкода, що більшість людей, як і я, не розуміють, що вони кажуть. А раптом вони говорять щось важливе? А якщо їм потрібна допомога, а ніхто не розуміє? Люди, які по-різному сприймають світ, розуміють його по-різному. І, спілкуючись, вони можуть вчитися чогось у нас, а ми можемо вчитися в них”.
• Вася: “Нещодавно я бачив двох хлопців, які розмовляли жестовою мовою в метро. Я зрозумів, наскільки це цікаво. Вони говорили щось про вулицю, і я, хоч знаю зовсім трохи, зміг зрозуміти частину їхньої розмови. Зараз я розумію, що вони можуть спілкуватися жестовою мовою навіть швидше, бо один жест може замінити ціле слово чи речення. Іноді це зручніше, ніж словесна мова”.
• Даша: “Пам’ятаю, як у нас якраз на занятті жестової мови вимкнули світло й одразу виникло питання: “Ого, а тепер як?!”. А ще мене вразила історія про вчительку, яка так добре читала по губах, що цілий рік учні не здогадувалися, що вона не чує”.

Сучасне покоління чутливе до різноманіття. Якщо раніше дитяча спільнота сприймала основну групу як однорідне середовище, де панувала майже повна схожість, а тих, хто помітно відрізнявся, часто не приймали, а іноді навіть цькували, то сьогодні діти дедалі більше схильні помічати й цінувати індивідуальність кожного. Нині для них немає єдиної норми чи однакових для всіх стандартів – навпаки, кожен є унікальним. Як на мене, у цих питаннях сучасні підлітки просунулися значно далі за попередні покоління.

Після цього короткого курсу я задумалася про те, що подібні уроки є необхідними для розвитку емпатії. Так, декілька років тому до нашої школи завітала Олеся Яскевич, засновниця фонду “Бачити серцем”, який підтримує дітей і підлітків із різними порушеннями розвитку. Вона розповідала про те, які бувають різновиди порушень зору, як вони впливають на життя людини, як саме людина сприймає навколишній світ і як коректно взаємодіяти з нею.

І це вселяє надію, адже наше суспільство потребує особливої уважності до інакшості, створення інклюзивних просторів, підтримки різних людей. Це стає ще більш важливим у нинішній час, коли наслідки війни позначилися на кожному з нас. Саме повага до різноманіття та особливостей кожного допоможе нам не роз’єднуватися через відмінності, а навпаки – шукати спільні точки дотику і єдність у різноманітті.

Валентина Мержиєвська, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото надала Валентина Мержиєвська