5 мітів про іграшки, які заважають нам розуміти дітей: гра, що стає терапією

Іграшки здаються нам чимось буденним і швидкоплинним. Сьогодні діти масово просять Фуглерів, вчора всі хотіли Хагі-Вагі, а завтра буде новий тренд. Здається, що все це — тимчасові забавки, підживлені маркетингом. Та насправді іграшка може стати потужним інструментом підтримки дитини.

На фото – психотерапевтка, докторка Дафна Шарон-Максімов.

Саме через гру дитина виражає емоції, які не завжди здатна озвучити словами. Про це розповіла ізраїльська психотерапевтка, докторка Дафна Шарон-Максімов під час свого виступу на Толоці стійкості, онлайн-події, вже четвертий сезон якої організовує ГО “ЕдКемп Україна” за підтримки Громадянської служби миру GIZ. Пані Дафна протягом багатьох років працює з дитячими й підлітковими травмами та посттравмами, а також є авторкою унікальної методики Хібукі-терапії. У її центрі — м’яка собака Хібукі з сумним личком, яка ніби потребує допомоги дитини. Саме в цьому полягає терапевтичний ефект: дитина переходить із пасивної до активної позиції того, хто може рятувати й піклуватися і завдяки цьому набуває сили і стійкості.

Хібукі-терапія — це не вигадка чи мода, а метод, підтверджений науковими дослідженнями, відмічений премією Genesis Prize 2023, а також високо оцінений на засідання ООН у березні 2025 року голова ГО “ЕдКемп Україна” Олександр Елькін зазначає: “Є багато різних способів роботи зі стресом. Але у випадку з Хібукі мене вражає наукова доказовість. Є дослідження, що підтверджують: метод працює. Це не просто красива іграшка з маркетинговим ефектом, а справді дієва терапія. І в цьому її сила”.

За результатами застосування Хібукі-терапії опубліковано 20 науково-дослідних праць, які доводять ефективність цього методу. За даними однієї з експертних груп:

• прояви агресії знизилися у 80% дітей, які працювали з Хібукі (у контрольній групі без терапії — у 36 %);
• рівень тривожності зменшився у 75% дітей (у контрольній групі він, навпаки, зріс у 95%);
• соматичні прояви зникли після Хібукі-терапії у 88% випадків (у контрольній групі — у 32%).

У часи, коли діти переживають щоденний стрес і травми, саме іграшка може стати безпечним містком між їхнім внутрішнім світом і зовнішньою реальністю. Спеціально для “Нової української школи” разом з пані Дафною розвінчуємо поширені міти, які заважають дорослим розуміти дітей.

“Діти не гратимуться зі страшними іграшками”

Дорослі дивляться на Лабубу й бачать “страшне створіння”. Діти ж бачать просто м’яку, пухнасту іграшку. Для них важливіше, як з нею можна гратися, ніж те, що дорослим здається дивним її вигляд.

Дафна пояснює: “Страх — це суб’єктивне відчуття. Декому Лабубу здається моторошною, але для дітей це просто кумедний друг. Проблема виникає тоді, коли важливі для дитини дорослі нав’язують їй свою реакцію. Якщо мама, тато чи вчитель/-ка каже, що це страшно, дитина повірить”.

Психологиня наголошує, що в іграшках немає чогось страшного чи поганого. Іграшка — це лише іграшка, навіть якщо вона виглядає дивною, її метою все одно залишається розвага та зняття напруги.

Слід також ураховувати відмінності у сприйнятті різних образів, які залежать від культурних особливостей країни. “Наприклад, у культурі Японії чи Китаю багато образів здаються страшними для нас, європейців: це ті ж самі Лабубу, герої коміксів чи аніме. Але для дітей це звичні персонажі. Як і з мовами: японська чи італійська для не рідномовців можуть звучати грубо й сердито, хоча це лише інтонації. Так само і з Лабубу — в ній немає нічого лячного, це просто іграшка”, — ділиться спостереженнями Дафна Шарон-Максімов.

Ба більше, іноді “негарна” іграшка навіть допомагає дитині подолати власні страхи. Це спосіб прожити щось складне у безпечному форматі гри. Дорослим варто пам’ятати: у дитячому світі логіка інша. Там навіть страшний герой із мультфільму може стати іграшковим ліпшим другом чи подругою.

“Чим дорожча іграшка, тим цінніша вона для дитини”

У свідомості дорослих часто спрацьовує формула: висока ціна дорівнює високій якості і престижу. Але для дітей усе інакше. Їм важливий сам факт приналежності до гри чи спільноти, а не вартість іграшки в магазині.

“В Ізраїлі, — ділиться Дафна, — дітям байдуже, чи купили іграшку на аліекспресі, чи в дорогому магазині. Для них значення має лише можливість грати разом з іншими, відчувати себе частиною компанії”.

Ця приналежність іноді виявляється навіть важливішою за саму іграшку. Відчуття “я не гірший/-а за інших” формує соціальну впевненість. І тут ми, дорослі, часто переоцінюємо матеріальне й недооцінюємо прості дитячі потреби.

“Іграшка викликає шкідливе звикання”

Поширений страх серед батьківства: “А що як дитина занадто прив’яжеться й не зможе без іграшки?” Насправді таке звикання корисне й природне.

Дафна розповідає історію свого сина: він виріс поруч із Хібукі, але вже у 4–5 років відклав песика. Іграшка залишилася важливим символом, але не стала залежністю. “Я ще ніколи не бачила дорослих, які брали Хібукі на весілля, — жартує вона. — Діти мудріші, ніж ми думаємо. Вони беруть рівно стільки, скільки їм потрібно, і потім відкладають”.

Так і працює дитяча психіка: іграшка стає “мовчазним свідком дитинства”. Колись вона нагадає про певний етап життя, але не заважатиме рухатися далі. Звикання до іграшки — це насичення любов’ю й відчуттям безпеки, яке дитина отримує саме тоді, коли найбільше цього потребує.

Пані Дафна також зауважує, що діти часто отримують задоволення від самого факту володіння чи колекціонування. Це не ознака залежності, а природний спосіб навчитися цінувати речі, пишатися своїми маленькими здобутками. Вона пояснює: “Дитині важливо мати щось своє. Це викликає радість і відчуття впевненості: я можу, я маю, це належить мені”.

“Іграшки потрібні лише дітям”

Іграшка — це не лише розвага, а й інструмент терапії як для малечі, так і для дорослих. Вона допомагає ветеранам/-кам, які повернулися з війни, людям похилого віку, що пережили Голокост, і навіть мамам, які втратили дитину.

Дафна пригадує перший несподіваний досвід у Львові, коли Хібукі потрапив до реабілітаційного центру для військових.

“Хібукі-терапія не розроблялася як інструмент для дорослих, — зізнається вона. — Але коли ми побачили, що хлопці лежать самі, без обіймів, я порушила всі правила. І Хібукі їх обійняли”. Військові розмовляли з песиком, прив’язували його до протезів, засинали з ним — і відчували себе не такими самотніми. Отже, гра може відновлювати не лише дітей. У дорослих також є потреба не залишатися на самоті, особливо у складний період життя.

Схожий ефект був у роботі з людьми похилого віку, які пережили Голокост. Завдяки адаптованому процесу Хібукі-терапії вони наче проживали втрачене дитинство: згадували концтабори, моменти, коли їх ніхто не колисав і не обіймав. Завдяки іграшці вони отримали шанс відчути це тепло тепер.

В Україні метод також допомагає матерям, які втратили немовлят. У кількох центрах, зокрема в Дніпрі, Хібукі став тим “посередником”, який допомагає пережити горе і дає простір для сліз та зцілення.

Дафна наводить ще один приклад застосування Хібукі в терапії як для дітей, так і для дорослих. Група психологинь, які заснували дитячу студію телеведучих “Веселка ТВ”, що наразі працює в Києві, об’єднали дітей з інвалідністю та дорослих ветеранів, які отримали поранення, у змішану групу та провели для них спільний курс із десяти зустрічей з Хібукі-терапії. “Це був справжній фурор, — згадує Дафна. — Ветерани зізнавалися, що вперше за довгий час дозволяли собі плакати, а діти знаходили в них підтримку. Вони разом гралися з Хібукі та допомагали одні одним”.

Цей досвід доводить: у будь-якому віці ми маємо право на гру та тепло. Іграшка здатна стати підтримкою і для дитини, і для дорослого, який переживає втрату чи травму.

“Сумне личко іграшки робить дітей сумними”

У Хібукі все продумано до дрібниць: від кольору тканини й розміру іграшки до виразу мордочки. Важливо було створити образ, який викликає не страх і не жалість, а бажання подбати.

“Ми спеціально добирали відстань між очима, щоб песик виглядав сумним, але не дурненьким, — пояснює Дафна. — Сенс у тому, щоб дитина відчула: він потребує її допомоги. І саме дитина рятує Хібукі, а не навпаки”.

Сумні очі дозволяють дитині асоціювати себе з іграшкою та переносити на неї свої страхи й переживання. Так вона отримує досвід розуміння свого стану та потреб, піклування про себе через Хібукі.

Цей принцип — ключовий. Він переводить дитину в активну позицію, і замість ролі жертви вона стає здатною діяти й підтримувати. Саме так працює терапевтичний ефект іграшки.

Дафна додає, що для дітей іграшка — це спосіб вчитися емпатії. “Коли дитина обіймає чи годує Хібукі, вона вчиться піклуватися про іншого. Це важливий досвід, який формує соціальні навички та відповідальність”.

Як іграшка може стати помічною для батьківства і вчительства

Іграшки — це мова дітей. Вони говорять не словами, а діями у грі. І саме через іграшку вчительки/-лі та та батьківство/опікунство можуть зрозуміти справжні емоції дитини.

Дафна радить уважніше спостерігати за грою дітей. Наприклад, коли дитина “грає у школу”, розсаджує ляльок і ведмедиків, ми чуємо тон голосу її вчителя/-льки, бачимо емоції, які дитина прожила.

Таке спостереження дає більше ніж десяток запитань “Як минув день?” “Дитина може не сказати словами, що їй страшно чи сумно, але це проявиться у грі. І вчительство, і батьківство має звертати увагу на ці дрібниці, — пояснює вона. — Під час гри іграшка стає своєрідним віддзеркаленням внутрішнього стану дитини”.

Діти можуть проводити ранкове коло з Хібукі, обговорювати з ним запитання та робити вправи. Іграшка може стати “учнем”, який разом з іншими опановує математику чи географію, або “помічником учительки/-ля”. Це гра, яка урізноманітнює навчання та знижує рівень стресу. Крім того, через Хібукі вчительство може налагоджувати контакт з дітьми, підтримувати їх у періоди адаптації, допомагати пережити травматичний досвід чи спогади. Ба більше, за допомогою Хібукі можна помітити ознаки дистресу у дитини.

Команда ГО “ЕдКемп Україна” оцінила значущість цього методу і поєднала принципи програми соціально-емоційного та етичного навчання (СЕЕН) та Хібукі-терапію. У спеціально розробленому практичному пораднику детально показано, як метод може стати підтримкою для педагогів/-инь, вихователів/-льок, працівників/-иць психологічних служб і адміністрацій закладів. Наразі організація планує долучити до навчання Хібукі-терапії працівників і працівниць закладів дошкільної освіти за підтримки UNICEF Україна. Реєстрація відкрита до 22 вересня за формою: https://forms.gle/YUGU5J65SqWNUWdq6

Ініціатива здійснюється за підтримки федерального уряду Німеччини в межах програми “Громадянська служба миру” Civil Peace Service Ukraine – GIZ ZFD.

Метод Хібукі-терапії (Hibuki Therapy) розроблений ізраїльськими фахівцями й фахівчинями, навчання здійснюється за методичної підтримки розробника.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало про арт, піскову терапію та кабінет із домашнім обладнанням – як на Рівненщині соціалізують дітей.

Фото – Микола Карпенко, Олена Давиденко