“Захист України”: чого навчають на уроці про сучасну армію

Знати, як зупинити кровотечу та накласти джгут, розбиратися у видах безпілотників і навіть вміти правильно купити запчастини до них, керувати на стимуляторі та наживо справжнім дроном і правильно падати на землю, якщо під час ворожого обстрілу опинився на вулиці. І це не перелік завдань для бійця-новачка на полігоні, а звичайний урок “Захист України” за новою програмою, яка впроваджується з 2024 року в українських школах.

Щоб на власні очі побачити, чим нова програма відрізняється від нудних занять з дерев’яними автоматами і неробочими протигазами, журналістка медіа НУШ сіла за парту разом з 11-класниками одного з ліцеїв Білогородської громади, що на Київщині. Цілий день старшокласники займалися в освітньому осередку предмета “Захист України”, який на початку 2025 року відкрили у Білогородському ліцеї №1.

І це насправді варто побачити і про це важливо розповісти.

Горіти справою

Рівно о дев’ятій години ранку в коридорах та класах ліцею звучить гімн України. Ми з директоркою Інною Петровською перериваємо бесіду – хвилина мовчання, хвилина пам’яті. Наприкінці гімну у дворі чутно: “Слава Україні!” І у відповідь – “Героям слава!”

“Це саме ті діти, що приїхали на заняття по “Захисту України”, - каже жінка, киваючи у бік, звідти доносились гасла. – Вони мають шість уроків в один день, розклад складений так, що майже тиждень займає один із п’яти ліцеїв нашої громади. От, наприклад, зараз приїхали 11-класники з Музичанського ліцею”.

Нова програма “Захист України” була презентована у 2024 році, але у Білогородці осередок запрацював у лютому 2025. За ініціативи місцевої влади застосували співфінансування: ремонт приміщення взяла на себе громада, а наповнення класів сучасними симуляторами, манекенами, технікою відбулося коштом держави.

“У нас було дуже гарне відкриття осередку. Ми тісно співпрацюємо з Національною гвардією. Тому це був справжній парад зі стройовою підготовкою від Національної гвардії, - не без гордості каже пані Інна. - Це така мотивація дітей до навчання у таких осередках”.

Директорка пояснює, що змінилось не тільки обладнання, а й підходи до навчання. Усі заняття практичні, проходять спільно у групах, але не окремо для дівчат та хлопців: тепер домедична допомога не позначається “жіночою справою”, а навички поводження зі зброєю та безпілотниками – суто чоловічою.

“І вчителі – мега мотивовані! Дмитро Михайлович, який раніше викладав у Боярському лісогосподарському коледжі, а потім прийшов до нас, влітку зателефонував з новиною, що у відпустці своїм коштом пройшов курси операторів безпілотників. Бо це треба дітям: у 11 класу перший модуль – саме безпілотні літальні апарати. Для мене це показник того, що людина “горить справою”, – розповідає директорка, проводжаючи коридорами ліцею. – Друга наша викладачка, Анна Ткаченко, побачите, має шеврон мобільної групи “Захисники неба” нашої громади. Вона практик і викладає навіть для військових! Діти її обожнюють за цікаві уроки!”

Навіть оцінки стали вищими

- О, відсутніх немає? - з усмішкою говорить Дмитро Малихін, дивлячись у список своєї групи, які вже всілися за парти і з захопленням розглядають безпілотники, що лежать перед ними.

- Та всі, звісно. Ми ж сьогодні будемо по-справжньому літати? – відзивається хлопець, очі якого горять від нетерпіння.

- Та подивимося, як ви впораєтеся спочатку на симуляторах, - трохи з викликом каже вчитель.

Дмитро Михайлович жартує: приємно, каже, що вони засмучуються, якщо тривога припадає на наші заняття. Мовляв, ну от краще б на математику, а не на “Захист України”.

Він згадує, що так було не завжди. На перші заняття діти приїхали з байдужими обличчями: ну що тут може бути цікавого? Бо, зізнавалися, по-справжньому з ними з цим предметом не займалися: то урок скасують, то якийсь конспект писати змусять.

“А як вже на другий місяць приїхали, дивлюся, “запрацювало”: у дітей очі горять від нетерпіння. У нас якраз пішла медицина. Для медицини тут є все: манекени і турнікети, бандажі і симулятори поранень різноманітні. І все це можна не на картинці подивитися, а спробувати зробити самостійно: тампонування, бандажування, - каже вчитель, показуючи на полиці в кабінеті. - Вони включені у діяльність, їм цікаво. Навіть оцінки можемо порівняти: багато дітей перейшло з достатнього рівня на високий. Чому? Бо практика, а не нудна теорія!”

Хлопці на питання, чи помітили вони різницю у викладанні цього предмета, аж присвиснули. Ми, кажуть, були здивовані, коли це все побачили. А от як були здивовані наші викладачі, що ми прийшли до них майже з нульовим уявленням про сучасні військові технології і вмінням тільки стояти в шеренгу у коридорі – кажуть, то окрема історія.

Воїн – той, хто має знання

Пан Дмитро впевнений, що так змінюється зокрема й ставлення до армії – підлітки бачать, що для перемоги потрібна не тільки хороша фізична форма, а й ґрунтовні знання – з математики, фізики, англійської мови. І реалії сучасної війни пов’язані з підготовкою освічених та розумних воїнів.

Це стає більш ніж очевидно, коли починається урок. Вивчаючи будову дрона, підлітки чують багато термінів: викладач показує на електронній дошці частини безпілотника, вони порівнюють з тими, що лежать на партах. Малюють схеми, як сигнал йде від передавача до приймача, розглядають, які бувають види гвинтів-лопастей, намагаються зрозуміти, чим відрізняється аналогове та цифрове з’єднання і на яких частотах зазвичай працюють військові. А ще – вгадати, що може слугувати орієнтиром, якщо літаєш над полем або містом. Хтось радісно вигукує, коли знає правильну відповідь, хтось зосереджено фіксує в зошиті, хтось списує у сусіда – звичайні діти…

- В мене дядько воює. Завжди, як приїздить, розповідає, що дрони – це майбутнє цієї війни, - каже дівчинка.

- І в мене дядько.

- А в мене усі на війні: тато і два старших брати, - майже буденно каже хлопець, який додає, що теж йде на пілота літака вчитися. – Ні, не цих. Справжніх, великих. У Харків поїду вступати.

- А я в Академію СБУ, - каже хлопчина, що сидить біля вікна.

- А я просто контракт підпишу, - коротко говорить той, що сидить поруч. – Безпілотники – то для слабких. Я в інші війська піду.

- Ну, якщо насправді доведеться, то дівчата все ж, мабуть, у медицину, - не дуже впевнено каже дівчинка, у якій воює дядько. – Але хто знає, може я волонтеркою буду, щоб хоч знати, які запчастини до дронів купувати.

Ознайомившись з тим, як працює безпілотник, учні з неприхованим ентузіазмом поспішають до симуляторів. Обирають вид віртуального дрона, місцевість, вчаться правильно тримати пульт та рухати стіками. Майбутній працівник СБУ стає штурманом, а той, який чекає свої 18 років, щоб підписати контракт з ЗСУ, - оператором.

Дівчата літають обережно, інколи лякаючись якоїсь не тієї “кнопочки”, деякі хлопці тримають пульт впевнено – кажуть, вже робили це на цивільних безпілотниках. Усі хочуть показати клас, бо найкращі зможуть політати наживо – на маленькому, здавалося б, іграшковому, але справжньому дроні. У школі – перерва. До вікон класу, де тренуються старшокласники, заглядають трошки молодші учні. Перегукуються, про що, не чутно, але по обличчях видно - заздрять…

Повітря і “повітря”

Хоча стройової підготовки немає у сучасній програмі “Захисту України”, учні виходять на двір, щоб вишикуватися у шеренгу. Викладач каже, що в армії без цих навичок теж не вийде, а для підлітків - не виграти у грі “Джура”, наприклад. Тому, як варіант трохи порухатися, пропонує виконати команди на кшталт шикування, поворотів чи маршування.

- Повітря! – несподівано кричить викладач, і хлопці падають на землю. А дівчата сором’язливо ховаються під деревом. Викладач вказує на тих, хто правильно впав, а значить “вижив”. Усі сміються і повертаються до класних приміщень.

Діти, які чи не щоночі чують дзижчання ворожих дронів та вибухи ракет усіх можливих калібрів, все одно залишаються дітьми. Яким смішно від того, що треба падати на землю, коли чуєш зовсім мирне слово “повітря”. Які кажуть, що вміння керувати дронами може колись знадобитися, щоб знімати відео чи навіть фільми. Але діти, які так швидко дорослішають на війні, розуміють, що у всього є своя ціна.

Дієва пам’ять

Трохи далі від майданчика, який використовували як імпровізований плац, облаштований сквер. По обидва боки алеї – дерева, біля яких таблички з іменами та прізвищами. Це – випускники ліцею, які загинули, захищаючи Україну. Дерева ще молоді – перше посадили у 2015 році, коли в АТО загинув перший колишній учень. Висаджують їх самі учні - урочисто, на великі свята. До дня Захисника, 1 жовтня, висадять ще два дерева – в пам’ять про тих, хто загинув зовсім недавно.

На ці події традиційно запрошують рідних тих, хто вже ніколи не повернеться на шкільний поріг. Директорка каже, що бачила, що до цих тоненьких живих пам’ятників приходять рідні загиблих. Сидять поруч на лавочках, на яких колись очікували своїх дітей з уроків…

Пані Інна показує збірку, де надруковані різні роботи учнів, що стосуються війни та пам’яті, читає вірш зі збірки колишнього учня, що народилися в його душі після пережитого на війні. Каже, що планують зробити у цьому сквері Місце сили, де можна було б вшановувати пам’ять усіх, хто важливий предмет “Захист України” здав на відмінно, ціною власного життя.

Хочеться вірити, що ці зміни у викладанні предмета, який в українській школі дуже довго вважався необов’язковим та другосортним, швидко масштабуються на усі області та райони. І вже ніколи не буде нецікавим та “для галочки”. А якісне та сучасне навчання мотивуватиме молодь захищати країну, рятуватиме життя та сприятиме перемозі.

Раніше медіа НУШ розповідало про підсумки першого року впровадження предмету “Захист України”.

Фото – Єлізавета Гончарова