Його уроки пахнуть зеленкою й свободою: як мандрівний учитель змінює освіту

Він приїжджає до шкіл з валізою, повною соди, зеленки, лимонної кислоти й дитячих малюнків. Діти одразу вітають його: “О, Ростик приїхав!”. Через кілька хвилин у класі кипить молоко, барвники перетворюються на веселку, і стає весело.

Це не шоу і не вистава. Так виглядає урок мандрівного вчителя — Ростислава Перехожука, вихователя із Звягеля, який уже кілька років мандрує Україною, навчаючи дітей не лише природничим наукам, а й цікавості до життя.

Його називають чарівником, амбасадором STEM-освіти. Ростислав Перехожук є фіналістом Global Teacher Prize Ukraine. Сам же він каже про себе так: “Я звичайний учитель, який повірив, що навчати можна по-людськи — через цікавість і любов”.

“Фраза “мандрівний учитель” з’явилася випадково, — сміється Ростислав. — Я якось підписав сторіс “мандрівний учитель у дорозі”. Людям сподобалось, і пішло-поїхало. Тепер мене так називають усюди. І справді — я постійно в дорозі. Це не робота, це спосіб життя”.

Коли життя підкинуло найкращий експеримент

Ростислав Перехожук жартує, що його шлях у педагогіку — суцільний експеримент.

“Взагалі я інженер і податковий консультант. Тільки цього року пішов отримувати другу вищу — навчаюся на дошкільну освіту”.

Педагогіка, як він каже, завжди була поруч, просто він цього не помічав. Мама Ростислава працює у дитячому садку, тітка — теж. І саме мама підказала перший крок у нову професію.

“Мама три роки тому запропонувала: Ростик, не хочеш піти показати дітям експерименти у садочку? У них був тематичний день окулярів. Я кажу, добре”.

Разом із молодшим братом, з яким у них різниця 14 років, він підготував кілька дослідів.

“Я пішов, показав — і мені сподобалося. І дітям сподобалося. І з того все почалося”.

Спершу він сам шукав навчальні заклади, які погодяться прийняти його з валізкою “чудес”. Але вже за кілька місяців календар почав заповнюватися дуже швидко.

“Якщо перші чотири місяці я сам шукав собі заклади, то зараз у мене все розписано до кінця лютого”, - зазначає він.

Уроки, що пахнуть зеленкою

Проєкт Ростислава Перехожука “Чудеса навколо нас” — це серія дослідів, які можна зробити будь-де: у класі, вдома чи просто на кухні.

“Мені важливо показати, що наука поруч. Не треба лабораторій чи дорогого обладнання. Достатньо мати цікавість. Молоко, сода, вода — і вже можна відкрити цілий світ”.

Ростислав категорично не називає свої заняття шоу.

“Аніматор робить фокус і йде, а я хочу, щоб діти зрозуміли, чому так відбувається. Для мене головне — щоб дитина відчула себе дослідником, а не просто глядачем”.

Якщо щось не виходить, вчитель не приховує помилку, а перетворює її на навчальний момент. Каже дітям, що наука — це завжди спроба, і навіть невдалий дослід — теж результат.

“Я не хочу, щоб вони боялися помилятися. Іноді реакція не спрацьовує, і я просто кажу: бачите, навіть у мене не завжди все вибухає, коли я хочу. І вони сміються”.

Його заняття — це поєднання природничих знань і гри. Діти створюють “лавові лампи”, “магнітні зони”, “вулканчики з оцту”, а потім самі пояснюють одне одному, що сталося. Ростислав лише підказує, коли треба.

Після кожного уроку він дістає з валізи записки від дітей: “Ви найкращий!”, “Приїжджайте ще!”.

Чим відрізняються школи від півночі до півдня, від заходу до сходу

Ростислав живе на колесах. У календарі — десятки шкіл, садочків і центрів розвитку. Іноді вирушає у дорогу ще до світанку, аби встигнути до початку першого уроку.

“Бував у школах у різних областях — від заходу до сходу країни. І скрізь діти однаково відкриті й щирі, просто атмосфера різна. У когось спокійніше, у когось стриманіше, але всюди видно, що їм цікаво. У всіх — одна жага до пізнання”.

Проте ставлення до освіти серед управлінців в різних регіонах різне, констатує Ростислав. Відповідно, і сама освіта інша.

“У нас на півночі країни освіта відрізняється від освіти, наприклад, в Тернопільській чи Одеській області. Чим відрізняється, у чому ця іншість? До прикладу, на півночі немає такого поняття, як катехізація, яка є у Львові або у Тернополі. Всюди воно по-різному. І досить цікаво дивитися, як, хто, де. Ну, і проблеми з матеріально-технічною базою, які є в освіті, теж по-різному вирішуються в різних регіонах”.

Ростислав наводить приклад Яремче, де побував нещодавно. Там міська рада виділила на освіту 60% з бюджету! В Яремчі непогано заробляють на туризмі, і вирішили: левову долю цих грошей можна вкладати в освіту. Відповідно там є результат.

“Школи, які там є, виглядають класно. Садочки величезні, там по 11-12 груп. Ну, і виходить, що всюди різна освіта, і якщо в Яремчі дбають про освіту, то в деяких інших областях - не дуже”, - каже Ростислав.

Такі знання про українську освіту - це цікавий досвід, який можна отримати, мабуть, лише у статусі мандруючого вчителя. Ростислав сміється, що його життя тепер вимірюється не днями, а відстанями.

“Я підрахував: торік провів у поїздах близько 180 поїздок”.

Кожен його урок — це виклик для нього і водночас нова історія.

“Кожного разу заходжу в клас, де мене ніхто не знає. Це як конкурс “Учитель року” — щоразу з нуля. І від того є азарт. Бо треба за п’ять хвилин стати своїм для дітей”, - каже Ростислав.

Після занять учні та учениці знаходять його в TikTok.

“Був випадок. Мені пише дитина: “Ростик, ми вже в шостому класі, а ви були в нас у четвертому. Коли приїдете?” Це так зворушливо. Значить, запам’ятали. Я тоді жартую: відправляйте скриншот директорці, хай вирішує, коли я знову приїду. Насправді, дітям цікаво, бо вони бачать, що є дорослі, які щось роблять, мріють, досягають. І це їх надихає”.

“Сарафанне радіо” освіти

Коли Ростислава питають, як його знаходять вчителі, він усміхається:

“Раніше я сам шукав школи, писав директорам, пропонував заняття. А тепер — це сарафанне радіо. Побував в одній школі, там передали іншим — і поїхало. Тепер я навіть не встигаю на всі запрошення”.

Запрошують його найчастіше через Facebook або Instagram. А ще — після освітніх подій і EdCamp’ів, де Ростислав виступає з досвідом і ідеями.

“До мене часто підходять учителі, директори, беруть контакти. Я в телефоні навіть маю список міст. Інколи думаю: аби тільки часу вистачило”.

Про офіційні дозволи на уроки Ростислав говорить просто й спокійно:

“Для того, щоб запросити мене в школу, не треба жодних дозволів з управління освіти. Це ініціатива самих учителів або директорів. Я завжди кажу: це не про бюрократію, це про дітей. Якщо директор активний, він тільки радий цікавій людині в школі”.

І додає: “Зараз такі часи, що дітям потрібні позитивні емоції. Війна, тривоги, страхи — і посеред цього я приходжу з зеленкою, фарбами, сміхом. І бачу, як у них розпрямляються плечі. Тому навіть директори, які раніше остерігалися, тепер кажуть: приїжджайте ще”.

Про гроші та формулу свободи

За романтичною історією — сувора буденність. Дорога, валіза, планування, логістика. Ростислав усе робить сам: домовляється зі школами, організовує простір, платить податки.

“Я ФОП, працюю офіційно. Один урок коштує близько 800 гривень. За тиждень можу провести п’ятнадцять занять — і цього мені достатньо. Я не олігарх, але маю головне — свободу”.

Ростислав зізнається, що така незалежність вимагає багато зусиль, але саме вона дає відчуття власної цінності.

“Якщо чесно, я не вважаю себе бізнесменом. Просто знайшов справу, яку люблю, і вчуся робити її правильно. Можна жити з того, що тебе надихає”.

Він не заперечує, що вчителям сьогодні нелегко, але переконаний: кожен може знайти свій шлях.

“Скаржитися — найпростіше. Я вирішив спробувати інакше. І зараз працюю так, як хочу — з дітьми, без системи, з натхненням”.

Діти, що шукають тепло

Ростислав бачить сотні дітей у різних містах і каже, що вони надзвичайні — кмітливі, щирі, відкриті, але водночас дуже самотні.

“Діти сьогодні розумні, креативні, усе схоплюють миттєво. Але їм бракує спілкування з дорослими. І мені про це самі діти говорять”.

Одного разу він сидів у кафе й почув, як хлопчик за сусіднім столиком тихо сказав батькові: “Відклади телефон, поговори зі мною”.

“Ця фраза мене дуже зачепила. Бо в ній — усе про сучасне дитинство. Дітям не бракує гаджетів. Їм бракує нас — дорослих, які просто будуть поруч”.

Ростислав переконаний, що причина не в дітях, а в дорослих.

“Коли ми кажемо, що діти складні — це частіше означає, що ми маємо складних батьків. Бо багато хто сприймає школу як місце перетримки: залишив дитину — і вільний. А якщо школа повного дня, то взагалі люкс. Тому дітям критично не вистачає простого людського спілкування”.

Він згадує й розмову зі старшокласницею: “Одна дівчина з 11 класу сказала мені: “Нам у школі не вистачає предметів про життя — щоб просто поговорити про різне”. І я зрозумів, що це правда”.

Ростислав каже, що сучасним дітям бракує практичних тем і прикладів із життя.

“Учителям доведеться робити наскрізні уроки, якщо вони хочуть не втратити інтерес дитини. Наприклад, на математиці прораховувати, скільки коштує квиток на потяг у плацкарті чи купе. Такі життєві речі їм цікаві”.

Для нього головне — не нав’язувати знання, а пробуджувати цікавість.

“Моя місія — зробити так, щоб дитина захотіла шукати відповіді сама. І щоб знала: помилятися — не страшно”.

Антисадочок і мрія бути собою

Після кожного уроку Ростислав ставить дітям просте запитання: “Про що ти мрієш?”
Каже, що часто вони мовчать у відповідь, бо їх ніхто ніколи про таке не питав.

“Їм звично, коли питають “ким ти будеш”, а не “ким ти хочеш бути”. А це зовсім різні речі”.

Сам він свою відповідь уже знайшов. Його мрія — створити антисадочок.

“Я хочу зробити місце, де дітям буде просто добре. Без оцінок, без “сядь рівно”, без дзвінків. Там, де можна бути собою”.

Ростислав пояснює, що це не протест проти системи, а спроба зробити освіту людянішою.

“Там, де зазвичай кажуть “мовчи” — можна буде говорити. Там, де “не малюй” — можна малювати навіть на підлозі. Бо дитинство має бути живим”.

В його антисадочку мрії не буде парт і дзвінків — лише подушки, книжки, фарби, відкрите повітря і запах свіжої трави.

“Ми будемо сидіти на підлозі, говорити, грати, змішувати кольори, створювати свої правила. Якщо дитина питає “чому небо синє” — значить, урок сьогодні про небо. Якщо про кота — будемо досліджувати тварин. Усе просто: світ починається з питання”.

Ростислав каже, що вже має будинок, який може стати першим антисадочком.

“Це стара хата з садом. Я бачу, як діти бігають босоніж, малюють крейдою на стінах, саджають квіти. Це буде простір, де вихователь не контролер, а друг. Де дитина не боїться бути собою”.

Паралельно він працює над книжкою “Мандрівний учитель”, у якій хоче зібрати свої історії, дитячі цитати та спостереження з поїздок.

“Я хочу, щоб діти знали: учитель — теж людина. І що щастя — це не посада, а стан душі”.

Він часто говорить із старшокласниками про майбутнє, і про вибір власного шляху.

“Після школи завжди є два шляхи — шлях успіху і шлях щастя. Успіх — це соціальна норма. Якщо ти неуспішний — ти ніхто. А щастя — це твоє внутрішнє. Щоб поєднати їх, треба знайти хобі, яке тебе захоплює, грамотно його монетизувати — і тоді ти не працюєш, а живеш”.

“Мені колись теж казали, що експерименти — це просто хобі. А зараз це моє життя. І я завжди кажу дорослим: коли ви дивитесь на мене, ви розумієте, що завжди можна змінити своє життя”.

А наостанок Ростислав додає, трохи всміхаючись:

“Мабуть, я зараз такий упевнений у собі, бо ще не маю родини. Можливо, через п’ять років, якщо знову попросите про інтерв’ю, у нас вийде зовсім інша розмова”…

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало про вчительку історії Марію Воротило, яка вчить дітей сумніватися.

У статті використані фото з Facebook-сторінки Ростислава Перехожука