“Умовний Артем зі своїми “тіктоками” часто залишається поза фокусом уваги, бо у шкільній системі координат він не філолог”, - Віталій Голубєв

У 2009 році у стінах видавничого дому “ОГО” народився конкурс “Я – журналіст”, який став можливістю спробувати себе у журналістиці для школярів, студентів, а з цього року й вчительства. Ми розпитали ініціатора проєкту Віталія Голубєва про те, чим особливий цей формат залучення шкільної спільноти до медіадіяльності, як змінюються теми конкурсантів через війну, і чи обов’язково учасники обирають фах журналістики.

В цій статті ви дізнаєтеся зокрема про таке:

• Для чого з’явився цей конкурс;
• Чи втручаються педагоги у творчий процес учнів;
• Де стане у пригоді досвід, який людина отримує під час участі;
• Чи можуть педагоги навіть на пенсії подаватися на конкурс.

Пане Віталію, як у вас з’явилася ідея проводити такий конкурс для спільноти педагогів та школярів?

- Цей конкурс я придумав взимку 2009 року. Чесно кажучи, тоді не було думки, що він набуде таких масштабів — стане всеукраїнським, збиратиме чотиризначну кількість учасників… Просто подумав, що варто створити хороший проєкт.

Оскільки все життя працюю у сфері медіа, то логічною видалась думка пов’язати проєкт саме зі сферою журналістики. Так і вирішив: спробую провести обласний конкурс учнівських робіт.

Звернувся до тодішнього начальника Рівненського обласного управління освіти Івана Вєтрова, він підтримав та порадив запартнеритись з Острозькою академією, мовляв, там наступного року відкриють спеціальність “Журналістика”, тож ідея може їх зацікавити. Так і розпочали конкурс із трьома співорганізаторами — видавничим домом “ОГО”, де я тоді працював головним редактором, Острозькою академією та Рівненським обласним управлінням освіти.

У перший рік зібрали всього 74 роботи. Наступного року подумав: ось Волинь поряд, нехай буде конкурс міжобласним. Потім доєдналися учасники з Хмельниччини, Житомирщини. Поступово кількість областей-учасниць збільшувалась.

Тепер конкурс є всеукраїнським, нагородження відбувається у Києві, у Національній спілці журналістів України.

Ми дуже прискіпливо ставимося до вибору переможців. Прагнемо, щоб їхні роботи виглядали взірцями, на які можуть орієнтуватися інші. Це і є підтримка певної планки професійних стандартів. Знаєте, є конкурси, де переможцями стають всі. Кому перше місце, кому друге, кому третє, кому заохочення… Ну, мовляв, щоб нікого не образити, це ж діти. Всі старались. У нас інше бачення: ми визначаємо і відзначаємо саме найкращі, найсильніші роботи.

Кого запрошуєте у журі, де публікуються конкурсні роботи?

- Конкурсні роботи ми публікуємо на спеціальному сайті “Я — журналіст!”. Видавничий дім “ОГО” цим сайтом продовжує підтримувати мій проєкт.

Там також можна прочитати повні списки переможців, починаючи з 2016 року, відколи конкурс став всеукраїнським. Для мене важлива ця прозорість: щороку, оголошуючи новий конкурс, я публікую повний список посилань на результати минулих років: ось, вивчайте, шукайте себе і своїх, знайомтесь із роботами переможців.

Журі формую з колег-журналістів і редакторів, науковців, викладачів. Використовую те коло контактів, яке маю як медійник із багаторічним досвідом та секретар Національної спілки журналістів України. Десять років викладання в Острозькій академії, лекції у 26 університетах України, які провів офлайн у 2023-2026 роках, у цьому допомагають.

Особливо пишаюсь тим, що вже два роки поспіль у журі працює переможець конкурсу 2011 року Петро Катеринич — тоді старшокласник сільської школи на Рівненщині, нині PhD з журналістики, викладач Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка. Такі зв’язки з переможцями і учасниками минулих років — наше особливе надбання й предмет гордості.

Позаторік членом нашого журі був легендарний кримський журналіст, оглядач “Крим Реалії” Микола Семена, якого за громадянську позицію переслідувала влада анексованого півострова. А торік для нас було за честь, що в журі працювала журналістка польського телеканалу TVN24 Аліна Макарчук, яка дуже багато зробила для поширення в Європі правдивої інформації про війну в Україні.

Як змінювалася кількість учасників конкурсу за ці роки?

- Починали ми з 74 учасників, потім, поки конкурс був міжобласним, кількість конкурсантів коливалась у межах півтори сотні, далі, з набуттям всеукраїнського статусу — 234, потім понад 500, далі понад 600, 800… І, зрештою, в 2025 році — 1007. Можливо, цьогоріч перевершимо й цей показник.

Ми починали працювати зі старшокласниками, потім з’явилась молодша вікова категорія (5-7 класи), далі студентська, цьогоріч долучили вчителів…

Вчора зателефонувала мені вчителька-пенсіонерка з Дніпра: “А мені можна взяти участь, якщо я на пенсії?” Та звісно! У мене бабуся й дідусь були вчителями, 73 роки педагогічного стажу на двох, я зростав в атмосфері поваги до вчительської праці.

Вміння формулювати та доносити до суспільства важливі меседжі корисні не тільки для журналістів. Чи помітний такий вплив участі у конкурсі для формування свідомої активності молоді?

- Я помітив, що багато молоді використовує згодом журналістські навички в розвитку власних проєктів, не обов’язково медійних: люди створюють свої громадські організації, свої онлайн-школи, власний бізнес, і принаймні на початках, коли ще не можуть собі дозволити великі команди, у пригоді стає вміння грамотно, влучно і переконливо розповідати про те, що робиш.

Загалом це певний патерн: на такі конкурси зазвичай іде молодь, активна в різних сферах. Тому й не дивуюся, коли, приміром, Надія Шимків зі Львова, магістрантка права УКУ, опиняється серед найкращих ораторів на FDI Moot 2025, всесвітньому змаганні з інвестиційного права, що цьогоріч відбувалося у Suffolk University Law School у Бостоні, США.

Аліна Бойко з Берестина на Харківщині нині викладає українську в Університеті Нотр Дам, США. До речі, торік Аліна була однією з меценаток нашого конкурсу — вона заснувала власну нагороду в спецномінації “Сила мотивації”.

Таня Удодова, переможниця 2018 року, двічі переселенка з Луганщини, нині розвиває освітні інтернет-проєкти на міжнародному рівні, й коли цьогоріч я приїжджав до Львова нагороджувати регіональних лауреатів, ми робили це разом. А принагідно ще й домовилися, щоб Тетяна поділилася власним професійним досвідом інтернет-маркетингу зі студентами Львівського поліграфічного фахового коледжу Української академії друкарства. Такі партнерства надихають!

В переможниці 2010 року Мар’яни Лісовської я сам свого часу радився щодо розвитку власної справи, адже вона заснувала успішні коучингові проєкти та організовує всеукраїнські форуми для власників онлайн-шкіл. І подібних історій — безліч.

Чи багато з учасників потім обирають саме фах журналіста?

- Власне, мої проєкти — це не суто журналістський конкурс і журналістське навчання. Ми — про українську мову, про комунікацію, про медіаграмотність, про розвиток мислення, про гуртування активної молоді, створення такої собі неформальної мережі юних лідерів та творчих вчителів. Про те, як через історії, які розповідають конкурсанти, ми робимо більш видимими долі простих українців, долі героїв. Даємо молоді можливість проявити свій голос, почути його, краще повірити в себе. І, можливо, отримати імпульс до подальших життєвих успіхів не обов’язково в журналістиці.

Усі нагородження проводили і проводимо лише офлайн: впевнені, людям потрібно сспілкування. Підзарядитися від інших, бачити й чути один одного, знайомитися, підтримувати стосунки, розвивати партнерства, надихатися прикладом інших, мати майданчик, де можна й на інших подивитися, і себе показати… Для мене це дуже важливий складник: сила неформальних горизонтальних зв’язків, які ми розвиваємо. Сьогодні тема спільнот, тема партнерств — у тренді, і ми прагнемо бути в темі, не тому, що це модно, а тому, що потрібно.

Уявіть собі: навіть у відносно безпечних регіонах ми не раз чули, що за останні роки наш конкурс став першою подією, під час якої спілкування з організаторами відбувалося не через Zoom. У деяких навчальних закладах прямо зазначали, що я взагалі став першим організатором конкурсу за всі роки, який особисто приїхав, щоб нагородити дітей. Відчуваєте, наскільки це важливо для людей? І водночас видно, наскільки ми — скажу щиро — захопилися онлайн-форматами. Подекуди прикриваючи “питаннями безпеки” звичайне небажання ускладнювати собі життя…

Але молодь, яка пройшла через конкурс, краще розуміє роботу журналіста. В цьому допомагають і нагородження у форматі офлайн, де відбуваються спілкування з журналістами-практиками, і моя подальша співпраця з учасниками та їхніми закладами освіти. Ми залучаємо і учнів, і студентів, і їхніх наставників в орбіту “дорослої” журналістики. Часто це відбувається само собою, ми просто радіємо, коли дізнаємось, як буквально за рік творчо виростають наші вчорашні переможці. Ось у 2024 одним із них був Нікіта Зіборов, студент із Сум. За рік зустрічаю на конференції в Києві його викладачку Наталію Пономаренко, і вона хвалиться: Нікіта вже працює на Суспільному.

Чи помітили ви зміну тематики: що було цікавим раніше, що вийшло на перший план після повномасштабного вторгнення?

- Після 2014 тема війни проявлялась у конкурсних творах не відразу. Навіть у роботах учасників з Донбасу. Сповіді дітей війни, розповіді про героїв спершу були швидше разючими винятками, але рік у рік їх ставало більше.

Наприклад, роботи учнів вчительки-волонтерки з Сіверськодонецька Віри Усцової. Учениця пані Віри Таня Удодова взяла Гран-прі 2018 року. Пригадую, я тоді сказав, що заради однієї Таніної роботи проводив би конкурс. А вже у 2021 році прийшло відразу кілька робіт, де діти поділились, що в них не було свята першого дзвоника. Бо вони мали піти в школу у вересні 2014…

Після 2022 все змінилось. Боюсь помилитися, але робіт, в авторів яких хтось із рідних загинув на війні, пропав безвісти, був у полоні… Чесно, я не рахував. Скажу просто: багато. Дуже. Я спочатку дивувався, що в багатьох дітей на війні не лише тато, а й дідусь. Розумієте, в моєму уявленні дідусь — старенький, сивочолий… Але потім зрозумів: дитині 13, а дідусю може бути ледь за 50.

Конкурсанти описують, як пережили 24 лютого. Як виїжджали за кордон і повернулися. Але не всім є куди повертатися. Роботи харків’ян чи миколаївців і роботи донеччан та луганців дуже в цьому плані відрізняються, розумієте чому.

Мене вражає патріотизм харківських дітей, це просто якийсь феномен! Ніде я не бачив такої сильної й такої виразної регіональної самоідентифікації. “Я з Харкова, це найкраще місто, так, нас обстрілюють, але наш Харків найкращий, у нас саджають квіти і щоразу прибирають після обстрілів, у нас буває страшно, але я все одно рада, що повернулась” - ось типові мотиви харківських робіт.

До речі, вже традиційно харків’яни — серед найактивніших учасників і учасниць. І саме тому я торік провів окреме регіональне нагородження в Харкові, де ми зібрали 50 дітей і дорослих з усієї області: Куп’янщина, Ізюмщина… Це спілкування було цінним і для мене, і для них.

І так, я бачив на власні очі ту саму ідеальну чистоту в міському парку і ті самі квіти, які там старанно висаджують. А неподалік — зруйновані будинки. І написи на стінах про те, що Харків — не здається.

Про що частіше пишуть школярі? Який твір особисто запам’ятався?

- Історії дітей, які втратили рідних на війні. Які пережили окупацію. Які повернулись із безпечніших місць у свої прифронтові регіони. Завжди вражає щирість. Власна інтонація, власна історія. Те, що не підробиш. Те, що не напише за тебе ні вчитель, ні Chat GPT.

Це, наприклад, цитата з матеріалу Дар’ї Бодрової, школярки з Донецької області:

…Пам’ятаю 17 липня, день народження бабусі, ювілей. Зібралися найближчі родичі. Попри таке свято темою для розмов було тільки про евакуацію та “хто куди”. Не пам’ятаю вже хто влучно зазначив: “Це остання наша зустріч всіх разом. Хто знає, коли ми ще так зможемо зустрітися…порозкидає нас по Україні…” Всі розуміли, що станеться найближчим часом: збір речей, виїзд у невідомий регіон, складнощі адаптації, нові люди, нова обстановка, рідні за сотні кілометрів, пошук роботи, нестабільна фінансова ситуація. Але поки у нас є цей вечір, ми всі разом за святковим столом вітаємо дорогу для нас людину. Якщо мене спитають, коли я востаннє відчувала спокій, щастя та єдність, то я згадаю саме цей день. Жалкую про те, що раніше не цінувала такі, на перший погляд, звичайні речі…”

А яка роль педагогів? Вони стимулюють брати участь, беруть самі, допомагають писати? Наскільки учасники вільні у виборі жанру, предмету свого матеріалу, чи є “шкільна цензура”?

- Іноді достатньо просто дослухатися до підказок самого життя. Спостерігати, що змінюється, що повторюється, — і вчасно помічати сигнали, які свідчать про нові можливості. Так, упродовж минулого навчального року ми отримали 5 робіт від учителів — поза конкурсом.

Люди просто хотіли поділитися власною творчістю, а не лише супроводжувати учнівські матеріали. Я замислився: чому б не створити для креативних педагогів окремий простір для самовираження? Нехай вони висловлюють те, що хвилює, що болить, що хочеться донести до світу. Адже вчителів, які пишуть, насправді багато. Можна творити “в шухляду”, а можна — і, мабуть, варто — поділитися цим із читачами. Тож, ми надали таку можливість. Уже зараз бачу, що ініціатива спрацювала: на сьогодні третина усіх конкурсних робіт у сезоні 2025/2026 — це матеріали, надіслані педагогами.

Я б говорив не про “шкільну цензуру”, швидше про використання певних шаблонів, що подекуди трапляється. Тобто вчитель так захоплюється, що пише роботу замість учня. Коли шестикласник пише реченнями, штампами, не властивими його віку чи цьому поколінню. Наприклад, цитує радянські фільми, які він просто не може пам’ятати. Ще й запитує при цьому читача: “Пам’ятаєте, у відомому фільмі?..” Або висловлюється надміру емоційно, пафосно… Щось типу: “В моєму ДНК — сталева незламність духу вкраїнського, Тарасова свіча і Лесина сила”. Такі речі відразу відчуваються. Звісно, журі на це зважає при оцінюванні робіт. Нам цікава оригінальність.

Але насправді мене більше турбує інше: дуже хочеться розширити коло учасників за рахунок дітей, яких не дуже залучають до різних конкурсів. Є, скажімо, хлопчина, який знімає різні відео, але вчителям здається, що це несерйозно, і вони радять взяти участь у нашому конкурсі відмінниці, яка вже пише 5 олімпіад і конкурс Яцика. Для такої дівчини це може бути надмірним навантаженням і просто ще одним конкурсом, а для згаданого хлопця — участь може стати першим унікальним досвідом, завдяки якому він більше повірить в себе…

Саме тому я і прагну максимально підсвічувати конкурс в усіх можливих медійних форматах, щоб розширювати коло учасників: комусь порадили вчителі, комусь батьки, хтось прочитав і зацікавився сам.

Бо в дітей є смартфони, всі щось знімають, а фото- і відеоробіт у нас не так багато, як могло б бути. Сім із десяти робіт — твори. Шкода, що в школах здебільшого нас сприймають як щось на зразок конкурсу Яцика для відмінниці Марійки. А умовний Артем зі своїми “тіктоками” залишається поза фокусом уваги, бо він у шкільній системі координат — не філолог.

Запропонуйте дітям розповісти історію! Запитайте, не хто з них журналіст, а хто хоче бути блогером! Бо наш конкурс не просто “школа юного журналіста” чи чергова олімпіада з української мови, а передусім конкурс творчості, конкурс для активних особистостей, це можливість висловити свою думку, поділитися історією, бути почутим.