Учитель року: історія натхнення та виклики. Хто і навіщо змагається за звання найкращого?

Бути вчителем — це не просто професія. Це стан душі, покликання і виклик щодня. А бути “Учителем року” — це ще й можливість розповісти свою історію професійного зростання всій країні.

На дворі — жовтень. Листя шарудить під ногами, а вчителі зареєструвалися на конкурс “Учитель року — 2026”. Щойно конкурс оголошують, по школах починається отой самий знайомий рух. Десь уже рахують дні до дедлайну, щоб встигнути зібрати всі папери. Хтось у коридорі ловить колегу за руку: “Ну слухай, це ж твій шанс! Ти мусиш податися, у тебе все вийде!”.

Звісно, є й ті, хто тихо видихає і вирішує про себе: “Ні, цього року — точно ні, якось не на часі. Стільки всього…”. А для когось це, навпаки, гарна нагода: хтось бачить у цьому можливість для атестації, а хтось — просто кидає собі новий професійний виклик, щоб трохи розворушитися.

Одним словом, у кожному закладі зараз пишеться своя маленька “конкурсна історія” — зі своїми надіями, дружніми суперечками та тихими сумнівами. А десь - і з тиском з боку адміністрації. І тепер найцікавіше — подивитися, що ж насправді чекає цьогоріч на тих сміливців, які таки наважаться вийти на цю педагогічну сцену.

У цій публікації ми поговоримо про те, як:

• Народився та змінювався конкурс.
• Які критерії оцінювання були у різні роки.
• Авторські родзинки або зміщення у бік інноваційності.
• Кого шукають цього року?
• Секрети, курьози та унікальний досвід конкурса від його учасниць та учасників.

Конкурсний старт між сумнівами та натхненням

Конкурс “Учитель року” — це вже насправді ціла історія, що триває близько 15 років. Започаткували його з дуже хорошою метою: підтримати тих педагогів, які прагнуть розвивати школу, готові ділитися досвідом і шукати якісь нові рішення. З роками конкурс дійсно перетворився на помітний освітній рух. Це стало місцем, де не лише обирали найкращих. Туди їхали, щоб надихнутися, повчитися в колег і ніби по-новому поглянути на свою ж професію. Добре запам’яталася фраза учасників перших етапів, що це, мовляв, “не про перемогу, а про сміливість вийти з класу в простір ідей”.

Проте з часом думки в учительському середовищі щодо конкурсу почали розходитись. Для одних він так і залишається цінним майданчиком для зростання, обміну ідеями та колегіальної підтримки. А для інших — поступово перетворився на певну формальність, ніби той колишній запал дещо згас.

До того ж, не так давно з’явилася сертифікація. А вона передбачає цілком реальні фінансові стимули. Зрозуміло, що частина педагогів тепер обирає саме цей шлях — він видається більш передбачуваним і практичним.

Виходить, що сьогодні для участі в конкурсі потрібна потужна мотивація. І поки для одних нею залишається бажання випробувати себе, для інших усе зводиться до адміністративного “треба”. Саме так у “Вчителі року” поступово з’явилася частка формалізму, яка іноді затьмарює той первісний, дуже правильний задум — підтримати, об’єднати й надихнути.

Від ідеї до традиції: як народився конкурс “Учитель року”

А з чого ж усе починалося? Конкурс “Учитель року” має вже понад півтора десятиліття історії. Його започаткували, щоб підтримати педагогів, які прагнуть розвивати школу, обмінюватися досвідом, шукати нові рішення.

“Учитель року — це не про перемогу, це про сміливість вийти з класу в простір ідей,” — так говорили учасники перших етапів конкурсу.

Пригадаймо перші роки становлення конкурсу — коли все тільки зароджувалося, а вчителі з різних куточків країни вперше відчули, що професія може мати свій “подіум” визнання.

Ера Ватману та Майстерності

• Уявіть собі: 1996 рік. Світ ще не знає, що таке масовий інтернет, а єдиним “інтерактивним” методом у класі є, мабуть, крейдяний малюнок на ідеально чистій дошці. У цей час, коли освіта ще активно оговтувалася від пострадянської системи, з’явилася потреба у маяках.

Конкурс був створений, щоб підкреслити: фундаментальні знання та майстерність викладання – це цінність.

• На що дивилися? Передусім на глибину знань предмета, чіткість викладу матеріалу та особисту ерудицію вчителя.
• Головний виклик: Довести, що ти не просто “даєш” матеріал, а володієш ним на рівні, достатньому для Академії. Це була епоха, коли методичні розробки писалися від руки, а “презентація” – це красиво оформлений ватман.
• Фішка епохи: Переможці цього періоду часто ставали авторами підручників або очолювали методичні об’єднання, формуючи класичний “золотий фонд” педагогіки.

Час Авторських “Родзинок”

Близько 2010 року світ приніс у школи інтернет та перші мультимедійні дошки. І тут конкурс сказав: “Стоп, знань замало! Покажіть, як ви їх подаєте!”

Конкурс почав зміщуватися у бік інноваційності. Вчителі, які вміли інтегрувати презентації, відео та (о диво!) онлайн-ресурси, отримували перевагу.

• Ключові зміни: Журі вже цікавила не лише ерудиція, а й “авторська методика”. Яку свою унікальну “родзинку” ти привносиш у клас? Як ти перетворюєш нудний параграф на захопливий квест?
• Головний виклик: Вийти за межі стандарту. Це був час, коли педагоги почали створювати власні сайти, блоги, і, так би мовити, “продавати” свій досвід як унікальний продукт.
• Фішка епохи: “Учитель року” перетворився на змагання креативних режисерів уроку, які вміють вправно жонглювати технікою і “запалювати” дітей. А найголовніше – з’явилася перша гостра критика конкурсу: мовляв, він став надто “постановочним”.

Ера НУШ

Зі стартом реформи Нова українська школа (2018) конкурс остаточно змінив своє обличчя. Це був справжній методичний стрибок. Уроки більше не є самоціллю; вони – лише інструмент для формування компетентностей.

Журі перестало оцінювати ЩО ви викладаєте, а стало питати ЯК ви це робите і ЧОМУ це корисно для життя дитини.

• Абсолютно нові номінації.

З’явилися номінації, які були просто немислимі раніше – Інклюзивна освіта, Початкова освіта (НУШ). Конкурс визнав, що сучасний вчитель має бути не лише предметником, а й психологом, тьютором і наставником.

• Нове фокусування.

На передній план вийшли педагогіка партнерства, формувальне оцінювання та розвиток soft skills (комунікативні навички, тайм-менеджмент, критичне мислення, креативність та інші). Після 2022 року додалася ще й стресостійкість та вміння працювати з психологічними викликами.

• Головний виклик сьогодні.

Довести, що ти можеш бути ефективним незалежно від обставин (онлайн, змішано, в укритті) і що твій урок справді готує дитину до життя.

Фокус-2026: Кого шукають цього року?

Конкурс продовжує адаптуватися до потреб воєнного часу та викликів НУШ, акцентуючи увагу на тих предметах і напрямах, які є критичними для формування стійкості, громадянської ідентичності та майбутнього України.

Цього року конкурс відбудеться у чотирьох ключових номінаціях, які є справжніми драйверами сучасної освіти:

Реєстрація тривала з 22 вересня до 13 жовтня 2025 року, а сам конкурс проходитиме у два тури:

• перший — з листопада 2025 до лютого 2026 року,
• другий — у квітні-травні 2026 року.

Учасники готуються демонструвати не лише знання, але й глибоке розуміння потреб учнів.

1. Англійська мова

Фокус: Вільне володіння мовою як інструментом світової комунікації та впровадження інноваційних методик, які долають мовний бар’єр.

На вас чекає класичне тестування, але справжній виклик — це написання есею, де ви маєте аргументовано висловити свої педагогічні погляди іноземною мовою. В уроці продемонструйте комунікативний підхід. Зверніть особливу увагу на Методичний експромт — це ідеальний шанс показати свою гнучкість і вміння швидко та ефективно адаптувати завдання під нову ситуацію. А ваш Проєкт має стати універсальною моделлю для використання мови в реальному житті. Пам’ятайте, що оцінюватимуть вашу здатність публічно представляти себе та співпрацювати.

2. Громадянська освіта

Фокус: Формування активної громадянської позиції, критичного мислення та відповідальності. Це номінація для тих, хто виховує свідомих українців.

Тут, окрім Тестування, критично важливим є етап Педагогічна ситуація. Це нагода, щоб показати, як ви вирішуєте реальні конфлікти, моделюєте демократичні процедури та працюєте з полярними думками учнів – це чиста компетентність! В Уроці використовуйте дебати та дискусійні методи, що стимулюють активну участь. Ваш Проєкт має стати моделлю для розвитку місцевої громади або волонтерської ініціативи. Конкурсант з громадянської освіти має бути справжнім лідером.

3. Математика

Фокус: Демонстрація практичної значущості математики, її інтеграції з іншими науками (STEM) та вміння розвивати в учнів системне і алгоритмічне мислення.

Цьогорічна “родзинка” — Контрольна робота, яка, по суті, є публічним захистом ваших знань. Ви маєте показати не лише, що знаєте, а й як мислите. Методичний практикум дасть вам шанс продемонструвати ефективні методики роботи з різним рівнем знань. В Уроці відходьте від дошки і використовуйте завдання, що імітують реальні життєві ситуації (фінансова грамотність, інженерія). Мета: довести, що математика — це не набір формул, а інструмент для успіху.

4. Початкова освіта

Фокус: Демонстрація комплексного підходу НУШ: інтеграція, ігрові методи, формувальне оцінювання та створення безпечного, розвивального середовища. Ця номінація вимагає найбільшої багатофункціональності.

Тут усе про практику. Окрім традиційного Уроку, який має бути максимально інтегрованим, зверніть увагу на Практичну роботу. Це може бути моделювання частини ранкової зустрічі, створення ігрової зони або оформлення класного куточка – демонстрація, як теорія НУШ працює у освітньому просторі. Педагогічна ситуація перевірить вашу здатність миттєво реагувати на непередбачувані ситуації в класі та будувати партнерство з батьками. Вчитель початкових класів — це архітектор фундаменту, і ваша Майстерка має надихнути колег створювати це середовище.

Головний меседж сезону: Журі шукає не авторів ідеальних сценаріїв, а глибоке розуміння того, як працює сучасна українська дитина. Ваша готовність до діалогу, адаптації та відданість ідеям НУШ – ось ключ до успіху!

Навіщо йти на конкурс? І чи варто?

Ви певно помітили: вимоги до конкурсантів шалено високі, а завдання – ґрунтовні. Тоді виникає логічне запитання: що ж, крім самого звання, отримує вчитель? І чому одні вважають конкурс трампліном, а інші – марною тратою часу?

Почнемо з найприємнішого: винагороди та стимули.

Участь і тим паче перемога в “Учителі року” відкривають двері до кількох важливих бонусів.

1. Фінансові стимули

• Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України, переможці всеукраїнського етапу конкурсу отримують грошову винагороду (премію). Це суттєва одноразова виплата, яка є прямим фінансовим підтвердженням високого професіоналізму. Крім того, переможці та лауреати обласних етапів можуть розраховувати на місцеві премії та надбавки, які встановлюються органами місцевого самоврядування або адміністрацією школи.

2. Професійний розвиток

• Позачергова атестація: успішна участь у конкурсі часто стає підставою для присвоєння або підтвердження вищої кваліфікаційної категорії чи педагогічного звання без необхідності проходження повного циклу атестації (згідно з Положенням про атестацію педагогічних працівників). Це економія часу та нервів.

3. Соціальний капітал

Мабуть, найцінніша нагорода, про яку рідко говорять офіційно. Конкурс — це:

• Спільнота однодумців, те, що зараз називають нетворкінг: Ви потрапляєте в коло найпрогресивніших педагогів країни, обмінюєтеся досвідом, знайомитеся з представниками МОН, громадських організацій та медіа. Саме про це ми переважно чуємо на мотиваційних зустрічах від учасників попередніх років.
• Лідерська платформа: переможці стають амбасадорами реформи НУШ, отримують запрошення до робочих груп МОН, долучаються до розробки програм і методичних посібників. Це прямий вплив на формування освітньої політики.

Ваги сумніву: Чому деякі вчителі відмовляються?

Однак, не всі педагоги готові йти на цей марафон. Їхні аргументи є досить вагомими:

Висновок, який має пам’ятати кожен учитель

Конкурс “Учитель року” – це лотерея високих ставок. Він гарантує професійний ривок і визнання, але вимагає колосальних інвестицій особистого часу та енергії.

Але найважливіше: участь у конкурсі є абсолютно добровільною. Положення про Всеукраїнський конкурс “Учитель року” чітко визначає, що рішення про подачу заявки — це виключно свідомий вибір педагога. Тільки ви вирішуєте, чи справді вважаєте, що саме зараз ваш час вийти на цю арену. Це має бути бажання прориву, а не виконання адміністративного доручення.

І поки одні вчителі бачать у конкурсах лише стрес і папери, є ті, для кого це стало справжньою точкою зростання. Щоб подивитися на змагання зсередини, ми поговорили з Заслуженим учителем України Бараненко Людмилою, вчителькою початкових класів Білоцерківського приватного ліцею “Міцва-613”, переможницею “Учитель року – 2019“ у номінації “Інклюзивний клас”. Вона не з чуток знає, що таке конкурс, і погодилася чесно розповісти, чи варта гра свічок і що насправді ховається за таким складним словом “інклюзія”.

Пані Людмило, ваша номінація у 2019 році була, по суті, новаторською. Це ж вперше на такому рівні офіційно визнали напрямок інклюзії. Мабуть, це була подвійна відповідальність?

Так, відповідальність я відчувала величезну. Розуміла, що представляю не лише себе, а й увесь цей надважливий напрямок.

Зараз багато сперечаються, з чого починається справжня інклюзія — з дорогого пандуса чи, можливо, з думки вчителя? З чого починається ваш “інклюзивний клас”?

Мій інклюзивний клас починається з дитини. Знаєте, я почала працювати з дітками, які потребували підтримки, ще задовго до того, як в Україні це стало офіційним рухом. Це був эксперимент. Тоді ніхто не знав терміну “діти з ООП”, у школах і близько не було асистентів вчителя. До цього ми мали йти ще довгих 15 років… Але діти були. І їм потрібна була допомога. Саме бажання допомогти їм вчитися, враховуючи їхні особливості, і змусило мене шукати методику. Це була довга й копітка робота, яка виросла з практики.

У нас досі багато стереотипів щодо інклюзії. З якими “невидимими бар’єрами” вам доводилося боротися?

Тут мені, мабуть, пощастило. У моїй роботі не довелося нічого долати. Люди, з якими я працювала в команді, батьки, адміністрація — всі були налаштовані позитивно і ставилися до процесу з розумінням. А це величезний плюс у такій роботі.

На конкурсі ви презентували свої проєкти. Чи є серед них якийсь універсальний, який ви могли б порадити всім колегам?

В інклюзії не може бути універсальних проєктів. Це потрібно просто прийняти. Те, що працює з однією дитиною, абсолютно не підходить іншій. Це завжди щось мінливе, гнучке й дуже особливе в кожному окремому випадку. Треба розуміти, що прогрес у дітей з ООП часто малопомітний. Часто трапляються “відкати” назад. І лише щоденна турбота, чіткі й зрозумілі дитині кроки, постійні тренування допомагають долати перешкоди.

А що ви зрозуміли про інклюзію саме під час конкурсу? Можливо, було щось, чого не вчать на курсах?

(Усміхається). Під час змагання я зрозуміла, що роблю все правильно. Що всі мої сумніви та хвилювання були не марними.Так, на курсах я дізналася багато теорії, і багато чого вже й так впроваджувала. Але саме конкурс дав мені впевненість, що мій реальний досвід, моя практика дає дітям шанс на успіх. А ще я остаточно усвідомила: один вчитель у полі не воїн. Який би ти не був геніальний, нічого не вийде без співпраці з командою супроводу та асистентом. Асистент у мене просто чудовий! Команда постійно підтримувала. Я їм неймовірно вдячна.

Хто ще був вашою головною опорою? Конкурс — це ж шалений марафон.

Моєю опорою була наша директорка школи Слободянюк Наталія Григорівна та асистентка вчителя Луцька Людмила Василівна. Вони вірили в мене, підтримували морально. Вони знали, скільки ми працюємо, і що разом ми все здолаємо. Батьки теж підтримували теплим словом.

З чого взагалі почалася ваша підготовка? Це був внутрішній поклик “треба спробувати” чи, можливо, був чіткий план?

Спочатку не було ні ідеї, ні плану. (Сміється). Але коли мені довелося представляти місто на другому етапі, я просто захотіла гідно показати свою роботу. Я не звикла робити щось неякісно.

Довелося щось кардинально переосмислювати у своїй роботі?

Найбільше довелося працювати над теорією — підтягнути знання законів, нормативної бази, що організовує інклюзивне навчання. А от переосмислювати саму практику не довелося. Мої думки щодо організації роботи в класі виявилися правильними.

Як ви знаходили енергію — складна робота в інклюзивному класі, сім’я, ще й конкурс?

Насправді, сама підготовка не займала аж так багато часу. Мені довелося просто взяти свій досвід, узагальнити його та систематизувати. Головне, щоб у голові був порядок. Я робила все спокійно, врівноважено. Просто заспокоювала себе думкою, що після конкурсу відпочину.

Поділіться “неофіційними секретами” конкурсу. Є щось, що вирішує успіх, але про це не пишуть у положеннях?

Ніяка теорія не замінить практики. Це головний секрет. Розповідай про те, що ти реально використовувала, що спробувала “руками”, і буде тобі успіх. І обов’язково ділися своїми надбаннями з іншими, навіть якщо вони — твої конкуренти. Я ж не їхала перемагати. Я чудово знала, що там будуть дуже сильні вчителі з усієї України. Я їхала вчитися у них і ділитися своїм. Я із захопленням слухала колег і брала для себе потрібне.

А що б ви порадили тим, хто тільки думає подати заявку, але боїться, що цей шлях буде суцільним стресом?

Ну, без стресу такий шлях здолати не вийде, будемо чесними. Але треба пам’ятати той самий “секрет”: знання теорії ніколи не замінить реального досвіду роботи з дітьми в інклюзивному класі.

Після перемоги ви, по суті, стали амбасадором інклюзії. Ваша місія якось змінилася? Можливо, були запрошення від МОН, долучитися до робочих груп?

Моя освітня місія залишилася незмінною: дитина — мій пріоритет. Кожен новий перший клас стає твоїм новим учителем. Запрошень від МОН я не отримувала, але, чесно, навіть не хвилююся з цього приводу. Я не отримувала жодних запрошень навіть від нашого інституту вдосконалення.

Це дуже чесно. Яке ваше головне послання колегам, які тільки починають працювати в інклюзії або бояться подаватися на конкурс, бо вважають свій досвід “недостатньо ідеальним”?

В інклюзії неможливо бути ідеальним. Просто неможливо. Немає ні ідеального методу, ні ідеального засобу. Вчителям я пораджу не боятися роботи в інклюзивному класі. Завжди просити про допомогу, якщо це необхідно. Кожен досвід — безцінний. Особливо досвід роботи в інклюзії.

Яким ви бачите інклюзивне середовище в Україні через п’ять років? І які три кроки для цього найважливіші?

Я дуже хочу, щоб інклюзивне навчання розвивалося. Але щоб це відбувалося не лише завдяки ентузіазму вчителів. Для цього потрібні три кроки:

Належна підтримка держави і громади. Це перший і головний крок.

Наявність у школах спеціалістів: корекційних педагогів та фахівців команди супроводу. Саме вони закладають основу.

Активна співпраця ІРЦ зі школою.

“Аліса в Країні Див”: вчителька, яка двічі пройшла конкурс “Учитель року”

Якщо пані Людмила у попередньому інтерв’ю показала нам, якою глибокою може бути місія вчителя на конкурсі, то наша наступна гостя здивувала нас своєю витримкою. Погодьтеся, пройти марафон “Учитель року” — це вже подвиг. А пройти його двічі?

Ми поговорили з Валерією Савенковою, вчителькою трудового навчання (“Технологій”) комунального закладу загальної середньої освіти “Новозапорізька гімназія “СМАРТ” Вона брала участь у конкурсі у двох різних, хоч і пов’язаних номінаціях — “Мистецтво” та “Технології”. Ми не могли не запитати: навіщо?

Валеріє, давайте чесно. Більшість вчителів один раз ледве витримують. А ви йшли двічі, ще й у різні номінації — “Мистецтво” та “Технології”. Це ви так себе шукали, чи це вже такий просунутий рівень інтеграції НУШ, коли однієї номінації замало?

Ой, як і більшість, я спершу взагалі не хотіла! (Сміється). Йти в цей “страшний” конкурс, виходити із зони комфорту… Але колега вмовила. І знаєте, одного разу мене просто не вистачило. Було відчуття, ніби я Аліса, яка тільки-но потрапила в Країну Див, а мене вже просять назад. Або ти дивишся найцікавіший сон, а тебе будять. Хотілося ще!

Тим паче, хоча “Технології” та “Мистецтво” пов’язані, вони різні. Образотворче мистецтво — це моя перша освіта. А от “Технології” — це більше про прикладні речі, про інтеграцію з математикою, про мій улюблений STEAM. До речі, саме на конкурсі я й дізналася, що всі мої експерименти — це і є STEM, і занурилася в нього з головою. Тож так, я знайшла себе саме в “Технологіях”.

А є різниця в підготовці? Де було більше шансів, скажімо так, відірватись і “подуріти”, а де панував суворий таймінг?

“Мистецтво” — це виклик, бо ти маєш бути не просто вчителем, а й художником чи музикантом. У мене конкурс з “Образотворчого мистецтва” був… дещо сухим. Мало часу, щоб “прожити” його, отримати задоволення. Очний фінал тривав всього три дні підряд.

А от “Технології” наступного року припали на ковід. Умови змінилися, було більше часу на креатив і спілкування, хоча самі таймінги випробувань не змінилися. І, чесно кажучи, багато залежить від журі. Кажу це з досвіду, бо наступного разу я вже сама була членом журі з “Технологій”.

Як ви взагалі знайшли сили пройти цей марафон двічі й не вигоріти дотла? Що було вашим “допінгом”?

Якщо через конкурс можна вигоріти, то що ж казати про школу? (Сміється). Особливо зараз. Освіта сьогодні — це робота на виснаження. Більшість давно вигоріла. Школа перестала бути тією тихою оазою, куди ти йшов з радістю. Зараз є постійна втома — і у вчителів, і у дітей. Особливо на творчих предметах.

Але бути вчителем технологій — це бути людиною-оркестром. Це цікаво! Проєктне навчання, яке є основою предмету, — це постійний виклик і можливість “подуріти”, втілити що завгодно. Тому конкурси для мене — це стимул для креативу. Ну-у-у… і хоча для мене головне — це шлях, але призові місця все ж приємно гріють душу.

Усі говорять про “показуху” на конкурсах, про тиск “ідеального уроку”. Ви це відчули? І як вдалося перед журі зберегти живий клас, а не театр одного актора?

Це скоріше про відкриті уроки для адміністрації. На конкурсі все інакше. Складно підготувати чужих дітей, коли ти не знаєш ні класу, ні кабінету. У тебе є лише тема, клас і доба на підготовку. Все.

Звісно, є спокуса всунути в цей урок ВСЕ — компетентності, змістові лінії, розвантаження… І в цій гонитві легко загубити і себе, і тему. Іноді достатньо одного слова чи 10-секундної вправи. А ще треба бути готовим, що все піде не за планом.

І ще мій лайфхак: я завжди залучала членів журі до роботи. Це одразу створювало живу, не конкурсну атмосферу.

А був якийсь курйоз? Найнесподіваніший момент на уроці, коли все пішло не за планом, і довелося імпровізувати?

О, так! (Сміється). На образотворчому мистецтві був провал. Уявіть: 5-й урок, діти “варені”, техніка не вмикається. Я розумію, що урок летить. Ще й клас дали малесенький, а в мене там була задумана групова робота, рух по класу… Коротше, я “перемудрила” — і це нормально.

Але на “Технологіях” був урок-феєрверк. Тема проєкту — маска. Я пов’язала це і з ковідом, і з психологією (соціальні маски, маски в соцмережах). І от я веду урок, залучаю журі, говорю про прийняття свого “внутрішнього звіра”… і тут БАХ! Одягаю на себе гіпсову маску з дзьобом, пір’ям, рогами та вухами. Це був zoom-урок. Яке було здивування у всіх! Мені здається, вони навіть забули, що я вийшла за таймінг на 5 хвилин.

Який урок вам у підсумку сподобався більше: той, що готували для конкурсу, чи той, що провели вже після нього, зі своїми дітьми, коли можна було розслабитися?

Звісно, той невдалий урок з мистецтва, написаний вже під моїх учнів, потім пройшов “як треба”. А проєкт “Маска власного Я” з моїми дітьми став одним із найкращих у практиці. Діти реально кайфували! І головне — мій вічний ворог, нестача часу, вже не робив мені нерви.

З чого ви починали підготовку? З якоїсь великої ідеї, самоаналізу чи, може, з наставником?

Не повірите! (Сміється). Відкрила вимоги до відеовізитівки, а там — “розкрити педагогічне кредо”. А я така: “Окей, гугл, красиві цитати про вчительство”. Почала шукати, що мені відгукнеться. А щодо уроку — коли я бачу тему, ідея та основні елементи одразу з’являються в голові. Далі треба просто перенести на папір.

Що було вашим головним ресурсом — команда, власна інтуїція чи методична база?

Дивіться, спершу освіта дає тобі базу. Потім робота — ти впроваджуєш теорію в практику, вчишся у колег. А потім ти йдеш на конкурс, отримуєш шалену підтримку від колег та сім’ї, і здобуваєш… ну, як мінімум, перемогу над собою. У моєму випадку — ще й друге місце в області.

Як виглядав ваш “тренувальний табір”? Це були репетиції, зйомки, консультації, безсонні ночі?

А-ха-ха, та які репетиції! На це не було часу. Іноді я під час виступів губилася в своїх папірцях, де різними ручками прописувала, що за чим казати. Все вручну! Це зараз ту саму презентацію Gamma за 2 хвилини зробить, а сценарій — GPT.

А тоді… мозковий штурм відбувався просто під час конкурсу. Жодної спецпідготовки. Тільки мій кругозір та мої колеги, які реально круті спеціалісти.

Що б ви порадили вчителю, який от просто зараз думає подати заявку? З чого почати і чого точно не робити?

Пам’ятайте: конкурс — це лише конкурс. Якщо для вас головне — пройдений шлях та досвід, беріть участь. Все, що там буде, — важливе тільки для вас. Якщо ж ви зосереджені лише на 1-му місці, шукаєте несправедливість чи йдете через тиск — не варто.

Конкурс оголить ваші слабкі сторони, і ви маєте це прийняти та піти далі. Я пішла на конкурс молодою вчителькою, і це навіть простіше — ти гнучкіший. І головне: не проходьте цей шлях наодинці. Мене неймовірно підтримували колеги, відкладали свої справи, допомагали “ограновувати” мої найкреативніші ідеї. За це їм дякую.

Цей досвід вас змінив? Що лишилося всередині після другого “забігу” — втома, гордість чи бажання… може, ще раз?

Повторювати такий “забіг” я б точно не радила, це надзвичайно виснажливо. (Сміється). Але головне — участь у конкурсі змушує тебе працювати на 100% в короткі терміни. Ти зростаєш якісно. Всі ці критерії — STEAM, практика, індивідуальний підхід — розширюють твої межі. А участь під час ковіду взагалі зробила мене “передовиком” у дистанційних сервісах, про які тоді ще ніхто не знав.

Ви двічі були у п’ятірці найкращих. Назвіть три нефінансові мотиви (крім атестації), які вас реально “підірвали” з місця і які ви отримали від конкурсу.

“Вчитель року” — це точно не про гроші, винагорода радше символічна. Такі конкурси потрібні, щоб “окрилити” людину.

1. Внутрішній стимул. Довести собі: “Я дійсно молодець”. Бо тут чужі діти, чужа школа, журі, ніяких “відрепетируваних” уроків. Ти маєш зімпровізувати. Це точно піднімає самооцінку.
2. Зовнішній стимул. Отримати підтримку і повагу не лише від колег, а й від інших. Ти занурюєшся в середовище, яке тебе розвиває.
3. Спільнота. Ти ділишся досвідом, а колеги — з тобою. І ці знайомства не закінчуються. Саме на конкурсі я познайомилася з колегою, яка стала для мене подругою.

А якщо дивитися з точки зору компетентностей НУШ? Ви стали менше боятися експромтів?

Коротко: я отримала впевненість у своєму професіоналізмі. Впевненість, що я точно на своєму місці, а не випадково потрапила в освіту. Прокачала навички роботи з дорослою аудиторією, навчилася логічно аргументувати думки. Ну і головне — “уміння вчитися впродовж життя”. Конкурс — це і є класний інструмент для цього.

Ваш головний аргумент для колег, які кажуть, що це “марна трата часу” або бояться тиску адміністрації. Як їх переконати: “Іди на конкурс, бо…”?

“…Бо це інвестиція у власний розвиток: можливість зростати, ділитися досвідом і вчитися у найкращих”.

Навіть в умовах війни конкурс може тебе перемкнути, дати нові емоції. Але! В жодному разі не можна змушувати. Це має бути тільки ваше особисте, добровільне рішення.

Історії Людмили та Валерії такі різні, але однаково щирі, мабуть, найкраще відповідають на питання, “хто і навіщо” йде на цей конкурс. Виявляється, єдиної правильної відповіді не існує. Можна йти, як Людмила Кімівна, — не перемагати, а вчитися, ділитися досвідом і просувати свою велику місію. А можна, як Валерія, — занурюватися двічі, ніби “Аліса в Країну Див”, шукаючи професійного драйву, виклику і, врешті-решт, знаходячи себе.

Обидві історії доводять: “Учитель року” — це не стільки про змагання, скільки про інвестицію у себе. Це можливість систематизувати хаос досвіду, знайти спільноту і, як влучно сказала Валерія, отримати те “окрилення”, якого іноді так бракує у щоденній рутині.

Можливо, справжня мета конкурсу — не знайти одного “найкращого” вчителя в країні. А дати тисячам вчителів потужний стимул знайти кращу версію себе.

І поки конкурсанти 2026 року готуються до своїх випробувань, ми бажаємо успіху і їм, і тим, хто цього року вирішив залишитися “просто” у своєму класі. Адже найважливіша педагогічна робота триває щодня, з дзвоником і без нього, незалежно від рейтингів та звань.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розказувало, що “оголошено конкурс “Учитель року – 2026”: названо номінації та дати”.

Фото – Людмили Бараненко та Валерії Савенкової