Великі запитання маленьких громадян. Як викладати громадянську освіту в початковій школі

Епізод з учительського життя про те, як ловити нагоду, щоби дати змогу дітям 8–10 років відчути громадянську причетність.

В українських школах формально за програмою громадянська освіта починається з 10 класу. До цього учні вивчають історію, а в початкових класах є інтегрований курс “Я досліджую світ”, де дітей побіжно знайомлять із символами й атрибутами державності.

Усе це – переважно про історію, яка відбулася давно і якою рухали майже міфічні герої. А як бути з історією, яка твориться буквально тут і тепер, на яку неможливо дивитися збоку й до якої запитань більше, ніж відповідей?

Революція Гідності – одна з таких подій.

Ділюся власними практичними прийомом, досвідом і підходами.

Наближалися пам’ятні дні лютого 2014 року. Дітям у класі, у якому я нині вчителюю, було по 1–3 роки, коли стався Майдан. Зараз їм по 8–10 років.

Діти 1–3 років навряд чи щось пам’ятають із 94-х днів протистояння влади та її громадян восени-взимку 2013–2014 років – така вже властивість дитячої пам’яті.

Але настає час, коли певні предмети та явища оживають і стають для дітей цікавими й доречними. І тоді важливо, щоби дорослий був готовий задовольнити дитячий запит. Це і сталося в моїй ситуації.

Дітям ще складно пояснити, що таке історія як сфера знань і предмет, але вони чудово відгукуються на історії, особливо, якщо оповідач їх сам пережив. А якщо ці історії про Історію, про вибір позиції, про цінності, проявлені через сильні вчинки, – то ми вже на шляху громадянської освіти.

Слухаючи історії, діти починають вчитися рефлексувати свою поведінку, “примірювати” поведінку іншого на себе й навіть проєктувати власну поведінку в ту картинку світу, яка складається в їхній уяві.

Усе почалося з пам’ятних днів Революції гідності. До семиліття Майдану Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності підготував відеоролик “Люди створюють історію”.

Після нашого з дітьми спільного перегляду я зрозуміла: тема зачепила! Адже почалися запитання, що для мене є ознакою включеності:

– Чому так багато людей на Майдані?

– Чому Янукович вирішив, що я не хочу в Європу, а я насправді хочу там навчатися?

– А мені, виявляється, було 2 роки під час Майдану!

– Чи були ви, Світлано, на Майдані?

– Світлано, розкажіть історії про Майдан…

І ми продовжили цю тему. Я намагалася не педалювати й не заговорювати її, але дітьми керував справжній інтерес… і розмова складалась. Я ретельно відповідала на запитання, і діти мали відчуття дорослості, а також причетності до чогось вагомого.

Сприяла зацікавленій розмові серія нових видань, що так само, як і відеоролик, були підготовлені меморіальним комплексом. Серія з 8 альбомів малого формату та коміксу “Історія з Майдану” заволоділи увагою дітей, вони роздивлялися, обмінювалися і знову поверталися до артефактів, що закарбувалися вже на сторінках друкованих видань.

Фото надане Світланою Скибою

– Світлано, дивіться – тут на листівках серед назв українських міст і сіл є Москва. Хіба вона в Україні?

– Ні, не в Україні. Але це означає, що якась людина чи група людей були з Москви й у ті дні підтримали Майдан.

– Подивіться, як красиво розмальовані будівельні каски, а ось металевий щит, що зроблений із дорожнього знаку, – гортаючи альбоми, зауважували діти.

– А що таке Майдан?

– У “Майдану” якнайменше є два значення, – веду далі діалог, – перше з яких: майдан – це площа, на якій збираються люди й вирішують життєво важливі для спільноти питання; а друге – стало вже символом Свободи, це місце в столиці України, де можна висловлювати свої позицію, думку, прагнення… І перший такий Майдан був 1990 року…

– Світлано, а чому деякі люди стоять у спеціальних шоломах, військовому одязі, зі щитами, а цей чоловік грає перед ними на фортепіано?

Відповідаю дітям:

– Чоловік, який грає, не хоче, щоби людей били кийками, він вірить у мирне вирішення тих політичних конфліктів.

– А хіба так можна робити, щоби змушувати одних людей бити таких самих, але неозброєних людей?

У відповідь кажу: “Так, влада віддавала наказ бити, але кожен військовий для себе мав вирішити: бити іншу людину чи, навпаки, проявити Власну позицію – і захистити такого ж, як він, громадянина, але неозброєного. Це був Час Вибору – він завжди є в людини”.

– А звідки стріляли снайпери? – й далі запитували діти.

І цих “чому”, “звідки”, “як” були незлічена кількість, лиш треба було встигати відповідати…

Чи формують такі діалоги учня та вчителя ціннісне поле, у якому дитина незабаром шукатиме точки опори та важливі для неї орієнтири? Сама для себе я кажу: так. Тому підтримую той “вогонь” допитливості, що народжується в дитячих душах.

Фото надане Світланою Скибою

– У ті дні, 7 років тому, станції метро “Майдан Незалежності” та “Хрещатик” часто закривали на вхід і вихід. Найнадійнішим транспортом були ноги. Тому, доїхавши до Арсенальної, 16 лютого я направилася по вулиці Інститутській на Майдан. На розі з вулицею Банковою до мене швидко підійшов чоловік у військовому однострої (він був схожий на тих, хто часто патрулюють Банкову) і сказав: “Не йдіть ні по дорозі, ні по центру вулиці, а краще швидко пересувайтеся по тротуару, притискайтеся ближче до будинків”.

Не розуміючи, для чого це все, я все ж таки прислухалася до поради. Через день, коли почалися масові розстріли на Майдані та прилеглих вулицях, я все зрозуміла…

– Світлано, можливо, цей поліцейський вас урятував? - запитала моя учениця.

– Можливо…

– Розкажіть ще історію, – просили діти.

– Розповім. Розповім і про те, як виростало Майданове містечко, про взаємодопомогу, про те, як сформувалися загони самооборони, про те, як була санітаркою в лікарні №17 у дні, коли поранених було дуже багато; і про те, як знімали бруківку для барикад, і як у Маріїнському парку збиралися ті люди, які погоджувалися за певну оплату бути Антимайданом, і про віче на Майдані…

І чим більше було розказаних історій, тим більше в дітей виникали нові здивування й запитання.

Насправді це – непросто історії… Крізь них діти проясняли для себе моделі поведінки в ситуаціях вибору. З цих історій діти візьмуть стільки, скільки зможуть умістити їхні свідомості.

Думаю, що через різний, але власний досвід дорослого, що є дуже цінним для дітей, і пробуджується відчуття причетності до великої спільноти людей, яка живе метою, розділяється й об’єднується переконаннями, виробляє й перевіряє на міцність певні правила і принципи взаємодії.

Через діалог із тими, хто на сьогодні уособлюють ті чи інші сюжети і принципи, дитина впускає велику спільноту у свій світ і робить перші важливі кроки до громадянства.

Далі підлітковий вік внесе свої наративи із сумнівами й нігілізмом, з пошуком нових авторитетів та інших точок опори в житті. І тут так само важливо підтримати вже молоду людину в її екзистенційних запитах. Дорослому знову варто бути напоготові Нових Питань і Запитів, щоби хоч трохи задовольнити жагу Пізнання.

Якщо Дорослі (батьки, вчителі, інші значущі в житті дитини люди) зуміють вміло зацікавити Дитину темами, що пробудять у ній громадянську свідомість, отже – рух із формування громадянина розпочався і є надія, що згодом така дитина стане зрілим громадянином своєї країни.

Світлана Скиба, вчитель початкових класів, тьютор, методист початкової школи DEC life school

Титульне фото: автор – racorn, Depositphotos