Кобзартест: 15 запитань для перевірки, чи добре ви знаєте Шевченка

Батько Тараса бачив, що той не придатний для хатнього й сільського господарства. У його усному заповіті були такі слова: «Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо». Саме тому Тарас був єдиним, кого в 8 років віддали до дяківської школи.

Не повірите, але Тарас був так званим консулом. Себто старшим учнем, який мав допомагати педагогам бити різками інших дітей за непослух. А ще – одного разу Тарас потрапив на навчання до дяка, який зловживав алкоголем. Він відшмагав п’яного дяка, який спав, і втік.

Тоді єдиним спосом вибитися в краще життя – стати художником-богомазом. Це – той, хто малює ікони. У 12–15 років Тарас ходив селами 15–20 км, шукаючи собі наставника.

Перші гроші Тарас заробив, допомагаючи відспівувати небіжчиків. Він був помічником священника.

За викуп віддали 2,5 тисячі рублів. Нині це – понад 40 тисяч доларів. Це – дуже великі гроші на ті часи, співмірні з річним доходом маленького маєтку чи села. Але це не була найбільша сума, за яку викупали художників чи інших талановитих людей.

Сошенко, завдяки якому Шевченка викупили, писав, що в нього вселився «світський біс». Тарас став так званим тусовщиком. Якби були клуби, він би в них ходив. А так він відвідував різноманітні зібрання, грав у карти. А ще Тарас відвідував борделі. Тоді проституція була легалізованою, а він був неодруженим.

Тарас свого часу належав до товариства «Мочиморди» – хлопців, які «мочили морди в алкоголі». Треба розуміти, що будь-яка богема пов’язана зі вживанням різних речовин. Але те, що Шевченко був алкоголіком, – міф.

Найбільший міф – що Тарас писав для селян. Селяни не вміли читати, і тільки наприкінці 19 століття їм почали розказувати, хто такий Тарас Шевченко. Його публіка – вихідці з України, які про неї пам’ятали. З 30-х років у Петербурзі була мода на все малоросійське – тобто українське.

Перший «Кобзар», який вийшов у 1840 році накладом 1000 примірників, розкупили за 2 тижні. Це було вау!

Навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко мав три срібні медалі другого ступеня, але мріяв про золоту медаль першого ступеня. Тоді б за державний кошт можна було поїхати в Італію. А нам здається, що зранку до вечора Тарас мріяв про Україну.

У його арсеналі були українська, російська й польська. Побутує міф, що Тарас знав французьку мову. Але це не так. Він пробував її вчити, але не вдалося.

Його культ – в основі української ідентичності. Наші люди, коли їхали в еміграцію, сприймали Шевченка як святиню. І коли вони там оселялися, то будували церкву, школу й пам’ятник Шевченку. Наша громада так маркувала територію.

Григорій Честахівський сказав, що Шевченко колись говорив поховати його в Каневі. Але це не так. «Утім, добре, що так сталося. Бо в Києві – багато похованих героїв, а в Каневі – один», – каже шевченкознавець Мирон Гордійчук.

Культ Шевченка виник ще за його життя, почав зміцнюватися після смерті й перепоховання. Тоді 90% етнічного українства були селянами, тому Тарас майже всюди в шапці та кожусі – образ мав бути простим і зрозумілим. Радянській владі це також було зручно. Натомість, Тарас – міський чоловік, який із 15 років жив у Вільно (тепер Вільнюс, – ред.), а потім – протягом 17 років у Петербурзі.