Евакуювала 30 дітей, із якими 17 днів була в укритті: історія виховательки з Чернігова

Якщо спитати людей, які знають Наталію Песоцьку, у чому її суперсила, то майже всі скажуть: “Вона спокійна та любляча“. У дні найжорстокіших обстрілів Чернігова, коли діти сиділи в підвалі й бомбосховищі кілька днів поспіль, Наталія стала для них острівцем спокою та підтримки. Упродовж 17 днів Наталія дбала про них у надважких умовах, а потім евакуювала дітей на захід України.

Цьогоріч вона стала переможницею Global Teacher Prize у номінації “Вчителька-рятівниця”. Наталія Песоцька дуже скромна й каже, що ця премія – відзнака всього колективу, адже всі працювали, щоби зберегти життя дітям. Натомість команда розповідає, що саме Наталія зробила найбільше.

МІСІЯ №1: ПЕРЕЖИТИ БОМБАРДУВАННЯ

Наталія Песоцька працює в Чернігівському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей 25 років, з першого дня його відкриття. Центр – це тимчасовий дім для дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах: тут перебувають діти-сироти, напівсироти або ті, чиїх батьків позбавили батьківських прав чи батьки борються за їхнє повернення. Діти перебувають тут до 9 місяців, потім їх повертають або у власні родини, або в прийомні.

На початку повномасштабного вторгнення рф у чернігівському центрі перебували 37 дітей: 7-х дітей батьки забрали, а 30 – залишилися в Центрі. “25 лютого ми облаштували в підвалі бомбосховище”, – розповідає Наталія Песоцька. Уже 4 березня в Центр влучив російській снаряд. Постраждала їдальня, приміщення груп, а 80 % вікон було вибито.

Неподалік від Центру розташований собор, настоятель якого виділив там невелику кімнату для дітей. За спогадами Наталії, на той момент у соборі вже перебували 600 осіб, які спали на підлозі. У кімнаті встановили п’ять двоповерхових ліжок, на яких дошкільнята спали по двоє, а решта дітей та вихователі на підлозі.

“Перший час у соборі все було добре. Але потім росіяни вдарили в ТЕЦ, у нас зникли тепло, світло, зв’язок і вода. Тоді сталася катастрофа, бо 5 діток у нас у памперсах. Директор Центру підвозив нам по 2 каністри води: це 12 літрів на 30 дітей. Її було катастрофічно мало, бо це й руки помити, і попити, і якісь базові потреби дітей задовольнити”, – описує умови перебування в соборі Наталія.

Приміщення не опалювалось, діти почали хворіти. Вийти з приміщення було неможливо, адже обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Вивезти дітей теж було неможливо, бо росіяни не “відчиняли” гуманітарний коридор для мирних мешканців.

“Було дуже страшно, особливо вночі: постійні вибухи, помаранчеві спалахи. Діти лягали і просили: “Наталія Іванівна, розказуйте казки”, – згадує вихователька.

І Наталія Іванівна всі 12 ночей (з 5 до 17 березня), які діти провели в соборі, розповідала казки та історії зі свого життя. Вона каже, що навіть 15-річним дітям хотілося послухати “Колобка”, а іноді діти самі продовжували сюжети. Така казкотерапія допомагала обмінятися думками та знизити тривожність.

17 березня сталося диво: до собору приїхали військові ЗСУ, щоб евакуювати місцевих жителів, дали 15 хвилин на збори. Наталія взяла дітей та чоловіка і вирушила.

Усіх вихованців центру, разом із вихователькою та її родиною, посадили в один шкільний автобус, діти сиділи по троє. Завдання мінімум – безпечно доїхати до Києва, а звідти на захід України.

МІСІЯ №2: ВИВЕЗТИ ДІТЕЙ У БЕЗПЕКУ

Дорога до Києва, яка раніше займала півтори години, була надскладною і тривала тоді 10 годин. Колона автобусів із мирними мешканцями їхала вздовж понівечених сіл, згорілих чи розстріляних машин, діти бачили уламки ракет. У лісосмугах стояла російська артилерія й танки, дула яких були спрямовані на автобуси з українськими громадянами.

У Києві на вокзалі групу зустріли волонтери. На колії стояв потяг до Івано-Франківська, тому Наталія швидко ухвалила рішення везти дітей туди. Вона пояснює, що хвилювалася, бо тоді в Києві було відчуття, що вокзал можуть обстріляти в будь-яку хвилину.
“Нам кричать: “Потяг стоїть на платформі! Швидше!” Ми все покинули, що їли, похапали речі, щось забули, щось узяли, дітей порахували, маленьких “вручили” старшим, міцно взялися за руки”, – так описує той момент вихователька.

Київський вокзал тоді не освітлювався, тому найбільше Наталія боялася загубити когось із дітей. Уже в потязі вихователька та діти розплакалися, вивільнивши напругу останніх тижнів, які вони провели під обстрілами.

А зранку в Івано-Франківську на вокзалі групу вже чекали семеро співробітниць служби в справах дітей. Наталія каже, що після трьох тижнів, які вона й діти провели у Чернігові, Івано-Франківськ був порівняно спокійним і здавався містом за кордоном. Діти дивувалися, що люди гуляють вулицями, п’ють каву й не чути вибухів.
“Мені було незручно й навіть соромно, ми ж не мали води, тому не милися три тижні. Приїхали брудні, перелякані, замучені”, – розповідає пані Наталія.

Чернігівчан нагодували й відправили в гастроентерологічний санаторій. Там діти й вихователька були майже три місяці.

“Зміна” Наталії Песоцької, яка почалася на початку березня, тривала 103 дні (у підвалі, у соборі, у санаторії).

МІСІЯ №3: НАЛАГОДИТИ НАВЧАННЯ

Від обстрілів діти та вихователька відходили близько місяця.

“Ми були в горах, там дмуть сильні вітри й відчуття іноді, наче летить літак. Один хлопчик, який чув цей вітер, одразу лякався і падав. Хоч і не було чути пострілів, але настільки цей звук і страх закріпився, що дитина реагувала на літаки ось так”, – розповідає вихователька.

У санаторії в Наталії дітей побільшало. З подібного харківського центру туди відправили 8 дітей, але ніхто з вихователів із ними не поїхав. Їх привезла старша дівчинка – 16 річна Лера. Вона, за словами Наталії, була дітям за маму, але для неї це теж велике психологічне навантаження. Тому вихователька з Чернігова взяла дітей “під своє крило” і стала піклуватися ще і про них.

Природа, тиша, атмосфера підтримки зробили свою справу: діти почали забувати про жахи війни.

Також у санаторії була власна школа з педагогами, де діти могли вчитися. Волонтери оновили стільці, парти, докупили дошки і все, що було потрібно для навчального процесу.

“Для мене було важливо створити атмосферу спокою, бо все-таки наші діти з непростих родин. Вони і вдома жили, як на війні. А тут ще й реальна війна”, – пояснює Наталія.

Вона називає всіх дітей центру “мої дітки”. Розповідає, що діти, які потрапляють до центру, іноді не вміють ні говорити, ні тримати в руках ложку. Вона каже, що багато дітей “розквітає” в здоровому колективі, в атмосфері турботи. Її професійна радість у тому, коли вона бачить, як її ніжність стає для дітей нормою, як вони самі починають ставитись один до одного з добром і любов’ю.

“Як показала війна насамперед потрібно вчити дітей бути хорошими людьми, піклуватися один про одного. У цьому велика сила нашого суспільства”, – говорить вихователька.

Анастасія Рінгіс, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: Наталія Песоцька

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.