Теми статті: вчителям, директорам, навчаємось разом, освітнім управлінцям, підвищення кваліфікації, якість освіти
24 Травня 2023
15 916
0
Центри професійного розвитку, які прийшли на заміну методичним кабінетам при управліннях освіти, мають переваги перед останніми. Однією з основних є те, що їхня функція – це не контроль за роботою педагога, а допомога вчителям у розвʼязанні тих питань, які їх насправді турбують. Попри те, що мережа центрів ще перебуває на стадії становлення, деякі з них уже встигли завоювати довіру та прихильність вчителів.
Представники таких успішних центрів допомогли нам розібратися в тому, чому ЦПРПП – не паперовий фантом, а реальна “швидка педагогічна допомога”.
“Нова українська школа” поспілкувалася з Наталією Мельніковою, директоркою Привільненського центру професійного розвитку педагогічних працівників (Рівненська область), Вікторією Гонтаренко, директоркою ЦПРПП Костянтинівської міської ради (Донецька область), Світланою Побережник, консультанткою ЦПРПП Баранівської міської ради (Житомирська область) та Наталією Гусеницею, психологинею Центру професійного розвитку Сумської міської ради (Сумська область).
У новій статті читайте про таке:
У липні 2020 року урядова постанова № 672 “Деякі питання професійного розвитку педагогічних працівників” нормувала заміну методичних кабінетів при управліннях освіти на центри професійного розвитку педагогів. Згідно з документом, засновниками центрів є місцеві органи самоврядування і, відповідно, такі центри мають статуси окремих юридичних осіб.
“Переважна більшість методичних кабінетів раніше працювала в складі управлінь освіти, як структурні підрозділи – розповідає Наталія Мельнікова. – І навіть якщо вони десь і мали статус юридичних осіб, це завжди існувало виключно формально, на папері. Тому й педагоги сприймали працівників таких структур, як представників управлінь освіти, завдання яких – здійснювати контроль роботи вчителів та шкіл. Власне, й сьогодні є чимало педагогів, які досі ототожнюють центри професійного розвитку з методичними кабінетами.Центри професійної освіти натомість є окремими юридичними особами та орієнтовані на виконання зовсім інших завдань, з переходом на якісно новий рівень взаємодії – без контролю та авторитарності. Це рівень спільної партнерської діяльності, підтримки академічної свободи кожного педагога. Консультант – не методист, його основна функція – координаційна, інформаційна, консультативна,. Це фасилітатор, наставник, тренер, порадник і помічник кожного вчителя“.
Наталія Мельнікова додає, що розпочинали роботу свого центру якраз з інформаційно-просвітницької діяльності: зустрічалися з педагогами та керівниками закладів освіти, розповідали, чим відрізняються від методичних кабінетів та чим можуть бути корисні вчителям. Перший рік роботи працювали, в основному, на те, щоби завоювати довіру шкіл, які є їхніми партнерами. Тепер педагоги неофіційно називають їх “103: швидка педагогічна допомога”.
“Ми ніколи не нав’язувалися освітянам, – підкреслює Вікторія Гонтаренко, директорка центру на Донеччині, – лише пропонували: у наших листах немає фрази “забезпечити участь педагогів”, а маємо “запрошуємо педагогічних працівників”.
Перші заходи відвідували 8–10 осіб, а зараз це вже 80–100 учасників (при загальній кількості до 500 педагогів на школи, з якими ми співпрацюємо). А на наші групи в месенджерах та соцмережах підписано понад 220–245 осіб, тобто фактично половина. Це суттєвий показник за два роки роботи, тим більше, що вони припали на пандемію Covid-19 та роботу на дистанційці у воєнний стан“.
Центри професійного розвитку педагогічних працівників – це важлива складова реформи загальної середньої освіти, основна мета якої – перехід від школи теоретичних знань, до школи компетентностей. І такі центри мають допомагати в цьому переході.
Центри сприяють професійному розвитку педагогів, здійснюють психологічну підтримку й консультування – надають допомогу в тих випадках, коли у вчителів виникають будь-які питання щодо їхньої роботи. Основними завданнями центрів є:
“Звідси й нові підходи в плануванні роботи центру, – каже Наталія Мельнікова. – Якщо в методкабінетах планування здійснювалося, відповідно до запитів та розпоряджень керуючих установ (тобто, вертикально), то робота центру відбувається горизонтально. Насамперед ми вивчаємо запити й потреби педагогів, і, з огляду на це, плануємо свою роботу.
Кожен учитель може сповна скористатися своїм правом академічної свободи. У нас немає шаблону, за яким працювали методисти, – прив’язки до напряму, певної освітньої галузі (початкова освіта, суспільно-гуманітарний напрям) тощо. Кожен вчитель є фахівцем, він добре знає, чому навчати. І питання наразі полягає в тому, як навчати, щоби це було цікаво, корисно й відповідало актуальним запитам дітей“.
Вікторія Гонтаренко теж підтверджує, що центри професійного розвитку – це “горизонталь”.
“Ми поруч: допомагаємо, консультуємо, вказуємо можливі шляхи для професійного розвитку педагога, знаходимо та розробляємо інструменти такого розвитку, але не здійснюємо жодного контролю за виконанням. Кожен має нести відповідальність за свою роботу. Центр – за створення сприятливих умов у освітньому просторі територіальної громади для безперервного професійного розвитку педагогів. Учитель – за свій професіоналізм”, – пояснює Вікторія.
Якщо є потреба в удосконаленні професійних, предметних, соціальних компетентностей, в опануванні формувального оцінювання або нових цифрових інструментів, сучасний вчитель шукає можливості навчитися. Саме такому вмотивованому вчителю допомагають центри професійного розвитку. Насамперед це відкриті простори для навчання, де педагог також отримує інформацію про можливості формальної та неформальної освіти в межах підвищення кваліфікації. І в цьому основна відмінність діяльності центрів професійного розвитку від методичних кабінетів, додає керівниця центру на Донеччині.
“Потреби в педагогів різні – в емоційній, психологічній підтримці, знаннєвому компоненті, окремих нюансах роботи, – зазначає Світлана Побережник. – І працівники, консультанти центрів, повинні бути дуже мобільними й гнучкими. Нині на ринку величезна кількість пропозицій щодо підвищення кваліфікації, але до того, як запропонувати ту чи ту опцію нашим вчителям, ми маємо спочатку самі зробити апробацію, щоби бути впевненими в ефективності.
З іншого боку, участь консультантів та працівників центру в різноманітних освітніх проєктах, зокрема й тих, що реалізуються на рівні громади – це можливість для власного професійного зростання, й перспектива встановити нові партнерські стосунки з професійними організаціями,.
Світлана додає, що діяльність центрів також має і ціннісну складову. Саме вони можуть акумулювати певні цінності в суспільстві та освітньому процесі зокрема. Бо навчання повинно починатися не зі знання, а із цінностей: ті заклади освіти в різних регіонах України, де система навчання, взаємин та комунікацій побудована на основі цінностей, що близькі кожному учаснику навчання, виявляються більш успішними. У таких школах створюється демократичне середовище, яке сприяє розвитку.
Педагоги можуть звертатися до “свого” центру в різний спосіб.
Після опрацювання, працівник центру контактує з учителем у зручний для нього спосіб та час з уже готовою відповіддю. Якщо поставлене питання не є індивідуальним, а турбує всю вчительську спільноту, то центр організовує навчання.
“Контактні телефони фахівців центру є у відкритому доступі, – каже Наталія Мельнікова. – Наші вчителі знають, що ми доступні 24/7. Так, наприклад, форма звернення доступна постійно і в зручний час вчителі можуть її заповнити. Якщо йдеться про телефонні дзвінки - звичайно ж, вчителі намагаються не турбувати співробітників центру в позаробочий час, але трапляється, наприклад, коли вчителю, особливо в теперішній непростий час, терміново потрібна психологічна підтримка чи порада. Тому ми обов’язково відповідаємо на дзвінки навіть пізно ввечері чи рано вранці”.
Для вивчення потреб та запитів педагогів центри використовують різні анкетування-опитувальники за допомогою Google-форм. Усі побажання та пропозиції лягають в основу планування.
“Якщо ми не можемо дати компетентну відповідь-пораду на запит педагога, то шукаємо людей, які мають професійний досвід у цьому питанні, організовуємо з ними навчання, семінари чи тренінги. Або буває й так, що педагоги іншої нашої школи-партнера мали подібний досвід, необхідний зараз іншим, і можуть ним поділитися. Таке партнерство і обмін позитивним досвідом і є запорукою якості освіти“, – розповідає Наталія Мельнікова.
Створення умов для комунікації та обміну досвідом між педагогами – це ще одне важливе завдання центрів. У цьому році в Україні запрацювала педагогічна інтернатура. Про неї “Нова українська школа” вже розповідала раніше. Центри взяли на себе левову частину роботи з інтернами. У такий спосіб вони стали своєрідними осередками професійного розвитку як досвідчених педагогів, так і вчителів-початківців.
Наталія Гусениця розповідає, що окрім традиційних каналів комунікації, на своєму сайті мають ще форму експрес-консультування та телефон довіри. А також проводять заходи, до яких можуть долучатися педагоги, незалежно від того, чи працюють вони в закладах-партнерах. Буває, що до заходів, організованих локальним центром, долучаються педагоги з інших областей.
“Проводимо заходи й для керівників закладів освіти, де розглядаємо нормативну документацію, стратегії розвитку, інші аспекти організації навчання. Іноді долучаємо приватні ініціативи та громадські організації, наприклад, до психологічних тренінгів. Але в цьому випадку обов’язково проводимо попередню експертизу їхніх програм, щоби запропонувати педагогам лише якісний продукт“, – додає Наталія.
Палітра питань, з якими до центрів звертаються педагоги, розмаїта.
“Насамперед, це організація дистанційного навчання, впровадження цифрових технологій, формувальне оцінювання, сертифікація вчителів, розбудова внутрішньої системи оцінювання якості освіти, – каже Наталія Мельнікова. – Дуже популярна тема НУШ, особливо з переходом реформи в 5 клас. Нас запитують, як провести самооцінювання, як використати його результати для ефективної роботи“.
Наталія Гусениця доповнює, що звертаються й із питаннями забезпечення інклюзивної освіти, індивідуальної траєкторії розвитку педагога, впровадження інновацій, підвищення інформаційно-комунікативної компетентності. Є і запити індивідуального характеру – щодо психоемоційної підтримки, подолання проблеми вигорання тощо.
“Часто сьогодні педагоги звертаються до психологів із питаннями взаємодії з дітьми, які мають поведінкові прояви підвищеного рівня тривожності, агресії чи демонстративної поведінки. З початком війни таких побільшало. До них додалося і найактуальніше тепер питання – як допомогти дитині та родині пережити втрату. І йдеться не лише про втрату близької людини, а і втрату майна, житла, звичного способу життя“, – додає Наталія Гусениця.
Найбільше запитів останні два роки стосувалися того, як зробити дистанційне навчання ефективним, каже Вікторія Гонтаренко. Зокрема, вчителі цікавилися застосунками синхронного та асинхронного інтерактивного навчання. Відповідно до цих запитів працівники центру розробляли програми та проводили вебінари й тренінги.
“Маємо кілька основних напрямів потреб педагогів, – зазначає Світлана Побережник. – Насамперед, це цифрова грамотність. Вирішуємо ми це питання проведенням практикумів, тобто саме практичних занять, які дозволяють педагогам не тільки дізнатися, але й навчитися працювати з різноманітними інструментами.
Другий напрям – це підтримка адміністрацій шкіл, наприклад, у створенні статутних документів у зв’язку з розробкою стратегій розвитку, моніторингу якості освіти тощо.
Третій запит – це кадрові питання. Мається на увазі робота з кадрами, нормативна документація, консультування, встановлення контактів тощо.
Ще одне надзвичайно актуальне питання – формувальне оцінювання – надання дітям зворотного зв’язку, формування в них потреби й бажання отримати такий зв’язок, щоби учні не боялися робити помилки й розуміли, що це не критика, а напрям розвитку“.
Центри професійної освіти пропонують вчителям цікаві формати для професійного розвитку.
“У нас діє “хаб стійкості” для педагогів, – розповідає Наталія Гусениця, – а з травня – ще і для керівників, де вони знайомляться з інструментами турботи про себе. Це осередок психоемоційної підтримки. Тут учасники можуть ознайомитися з техніками самодопомоги, психологічної допомоги собі та оточуючим.
Також стартував проєкт психологічної компетентності сучасного педагога, де ми розглядаємо вікові особливості дітей, а також нюанси, які вчителі повинні враховувати при спілкуванні з дітьми.
Переважна більшість наших заходів відбувається офлайн. Педагогів збирається чимало: наприклад, на психологічний проєкт зареєстровано 119 осіб, на “хаб стійкості” – понад 100″.
Окрім цього, у березні в центрі стартував арттерапевтичний марафон, де вчителям допомагають опанувати гармонію. Практикують квести “У пошуках ресурсу” для шкільних психологів та соціальних працівників, які нині мають неабияке навантаження, де вони отримують навички турботи про себе. Також у центрі є інтервізійні зустрічі для фахівців психологічної служби, де розглядають випадки, що мають певні складнощі й допомагають психологам подивитися на проблему з іншого боку.
“Наші педагоги зараз зацікавилися темою штучного інтелекту, – розповідає Вікторія Гонтаренко, – тому ми активно вчимося з ним працювати. Наприклад, група наших вчителів зарубіжної літератури працює над проєктом створення зображень літературних героїв за допомогою нейромережі. Плануємо, що за результатами цієї роботи ми отримаємо інтерактивне доповнення до учнівських робочих зошитів“.
“Найперший виклик, з яким ми зустрілися, це добір команди для центру, бо вважаємо, що наші працівники мають бути кращими спеціалістами у сфері, – каже Світлана Побережник. – Друга велика проблема – підтримка центрів із боку держави. Адже центри створені органами місцевого самоврядування і фінансування дуже залежить від їхнього ставлення, яке, зі свого боку, багато в чому обумовлюється рівнем довіри до нас педагогів. Я знаю декілька випадків, коли центри, подібні до нашого, були закриті засновником, який вважав таке фінансування не на часі, бо не розумів суті нашої роботи У результаті ми маємо не лише займатися безпосередніми задачами, але й постійно доводити свою необхідність засновнику – наприклад, проводити якісь масштабні заходи, бо кропітка точкова робота не завжди помітна “зверху”.
Натомість у багатьох територіальних громадах центри професійного розвитку досі не створили. А в деяких поширена практика, коли на ЦПРПП перекладають завдання методкабінетів. Це призводить до того, що центри розвитку, які мають сприяти професійному зростанню вчителів, виконують функцію контролю, займаються конкурсами й олімпіадами.
Світлана додає, що є ще один виклик. Педагогічних працівників умовно можна поділити на дві категорії:
“Це яскраво простежується на прикладі 5 класів. Це, фактично, перші учні НУШ (не враховуючи пілотів), які прийшли в середню школу. Вони потребують кардинально інших підходів до навчання. І не всі педагоги й адміністрації до цього готові. Й от питання в тому – як спонукати таких викладачів і директорів до змін?“, – додає Світлана.
Вікторіє Гонтаренко каже, що є певна кількість вчителів, яких неможливо “зрушити з місця”, бо вони просто не хочуть працювати по-новому. Вони не готові вчити учнів НУШ, які не можуть працювати за шаблоном, але вміють говорити, доводити свою думку, співпрацювати.
“Аби бути й далі корисним і цікавими педагогам, нам завжди треба йти на крок попереду – так само навчатися і розвиватися. Це велика відповідальність, але воно того вартує“, – резюмує Вікторія.
Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”
Титульне фото: Центр професійного розвитку педагогічних працівників м. Києва
Публікація підготовлена за сприяння Програми підтримки освітніх реформ в Україні “Демократична школа”, що реалізується Європейським центром ім. Вергеланда та Міністерством освіти й науки України в партнерстві з Благодійною організацією “Центр освітніх ініціатив” та Всеукраїнським фондом “Крок за кроком” і фінансується Міністерством закордонних справ Норвегії.
Обговорення