Радість від навчання і робота без “методички”. Як ми майже півроку пілотуємо новий Стандарт

Я – вчитель, який свідомо обрав професію.

Працюю в школі № 294 Деснянського району Києва. З початком 2017/2018 навчального року беру участь у Всеукраїнському педагогічному експерименті Київського університету імені Бориса Грінченка “Початкова школа: освіта для життя“, який працює за проектом нового Стандарту початкової освіти.

У центрі експерименту – інтегроване тематично-проектне навчання. Саме поняття “інтеграція” – не нове. Ще до реформи вчителі-практики намагались поєднувати предмети.

Інтеграція вимагає від вчителя більш глибинної підготовки до уроків. Приміщення для таких уроків має бути мобільним та технічно обладнаним. Постійно треба зосереджувати свою увагу на досягненні очікуваного результату, щоб не втратити основної ідей – “здобути нові знання”.

Натомість міжпредметна інтеграція в початковій школі вирішує ряд проблем. Наприклад – дублювання навчального матеріалу на різних предметах, те, що “монологічні” предмети втрачають практичну ефективність. Інтеграція дає змогу дитині сприймати предмети і явища цілісно, різнобічно, системно та емоційно.

Інтегрований курс у нашому проекті поєднує такі освітні галузі: “Мовно-літературна”, “Математична”, “Природнича”, “Технологічна”, “Інформатична”, “Соціальна та здоров’язбережна”, “Громадянська та історична”, “Мистецька”. Протягом тижня учні 1 класу мають 14 годин інтегрованого курсу. Крім того, передбачені “уроки відпрацювання навчальних умінь” з математики й української мови та літератури (у 1 класі – Навчання грамоти). Окремо діти відвідують уроки англійської мови та фізкультури.

Загальне тижневе навантаження – 23 години – не відрізняється від Типових навчальних планів, за якими навчають в інших класах.

Основна навчальна одиниця – проектний день. Протягом двох-трьох тижнів діти разом з вчителем працюють над проектом – усе досліджують, спостерігають, вивчають. І врешті створюють спільний продукт у школі. Це може бути макет школи, побудований з ЛЕГО, власна книжечка, фотоколлаж або інсценізація уривку вивченого твору. Не тато з мамою вдома – а самостійно і разом, під керівництвом вчителя.

Проекти роблять не тато з мамою вдома – а учні самостійно і разом, під керівництвом вчителя.

Тематика проектів першого класу – “Школа”, оскільки для першокласників це велика частина життєдіяльності. Учні вже дослідили свій статус “школяра”, свій портфель, дорогу до школи, шкільне подвір’я та подискутували над тим, що робить школу домівкою. Кожен проект логічно продовжує попередній. Це дозволяє формувати в дітей цілісну картину світу.

Що ми робимо по-іншому

Навчання за нашим проектом побудоване на засадах “Нової української школи”. У центрі роботи стоїть дитина. Один із пріоритетів – навчання, яке приносить дітям задоволення. Дитина має почуватись у школі вільно. Я, наприклад, дозволяю щодня обирати собі місце. Це швидко налагоджує контакти між однокласниками, вносить різноманітність у буденність.

Кілька перших тижнів я витратила на формування колективу – проводила ігри та тренінгові вправи. Прагнула до створення родинного затишку. Діти мають відчути, що вони потрібні вчителю, тому я намагаюсь частіше казати їм про свої відчуття щодо нашої спільної роботи, розповідати про своє дитинство. Це дозволяє налагодити “відкриті” стосунки. Впевнена, що вчитель, який ділиться з учнями своїм особистим може чекати у відповідь такої ж довіри.

Я часто кажу: “Я вдячна тобі за запитання”, “Я рада, що ви впорались з таким завданням”, “Мені приємно було провести з вами час”. Також даю змогу висловити свою думку максимальній кількості охочих. Намагаюсь уникати однозначних слів – “Правильно” , “Добре”, “Не так”, “Неправильна відповідь”. Натомість щодня залучаю дітей висловлювати власні відчуття про те, що відбувалось на уроках – діти висловлюються малюнками, вчинками, словами.

Правила роботи в класі ми випрацювали разом з дітьми. Я уникаю слів “у школі сказали”.

Діти говорять: “Ми домовились”. Домовились не говорити одночасно. Домовились допомогти пташкам і зробити годівнички. Сучасні учні хочуть бути учасниками навчального процесу. Мотивація починається із запитання “а чому так?”.

На початку навчального року вчитель зазвичай повідомляє, що говорити всім одночасно неправильно. Мої ж учні спробували відповідати на запитання одночасно, називати своє ім’я всі разом. Їм не сподобалось – важко почути свого сусіда, обрати найбільш вдалу думку. Тому виникло правило: “Перш ніж говорити – треба просигналізувати про своє бажання вчителю”. Діти спробували по-іншому і обрали зручний для себе варіант.

Я дозволяю дітям помилятись. Лише так вони робитимуть висновки. Ми не ідеальні – діти також. Показую дітям, що я також можу помилитись. Одного разу, обговорюючи оповідання Всеволода Нестайко “Пригоди у лісовій школі” я переплутала героїв. Назвала Пантеру Ягуарівну директором. Діти спочатку подумали, що я спеціально їх перевіряю. Але я вибачилась і пояснила, що це помилка.

Я прагну сформувати в учнів уміння робити висновки з власних помилок. Кожна відповідь дитини – гідна бути вислуханою. Завжди прошу пояснити свою думку або алгоритм підрахунку. Таким чином дитина самостійно ще раз проходить свій “шлях” і шукає більш точну відповідь. Це тривалий шлях – щоб учні всього класу ставились спокійно до “помилок” і сприймали їх як досвід, частину свого життя. Оплесками підтримуємо дитину, яка проявляє ініціативу, – щоб подолати її страх зробити не так, як очікується.

Я намагаюсь завжди слухати своїх учнів. Так вони швидше розвинуть мовлення. Якщо дитина зненацька хоче зі мною чимось поділитись – це ознака довіри. Навіть якщо на математиці дуже хочеться розповісти про цирк))). А потім разом ми рахуємо, скільки звірів там було.

Кожен з вчителів проекту педагогічно автономний, ця робота стимулює творчий потенціал педагогів. Педагог вільний у доборі методів та прийомів, які допоможуть досягти кінцевої мети дня.

Це, звісно, вимагає додаткових зусиль, пошуку матеріалу, але для мене така робота більш орієнтована на результат. Я маю мету і можу рухатись до неї своїми методами, відпрацьовувати з учнями ті навички, яких їм бракує. У мене не має “методички” – я її сама створюю щодня. Вчитель відповідає за те, чого навчив своїх учнів, і має бути готовим до такої роботи й уникати “шаблонності”.

Діти захоплені роботою – це якраз те, чого не вистачає традиційній системі навчання. Тому учні мого класу не мають стандартних уроків по 35 хвилин. Я самостійно визначаю межі роботи та відпочинку. Години інтегрованого курсу в розкладі стоять поряд, окремо учні відвідують уроки вчителів-предметників. Тому я обмежена лише тим, що о певній годині діти мають потрапити, наприклад, на заняття з іноземної мови. Під час планування роботи відразу передбачаю ігрові, динамічні моменти, щоб учні мали зміну діяльності та рухливі активності.

Урізноманітнювати діяльність допомагають нові засоби навчання. Наприклад, ми використовуємо ЛЕГО-конструктор – гарна альтернатива рахунковим паличкам, фішкам для звукового аналізу. “Родзинка” ЛЕГО в тому, що дитина поєднує розумові та практичні дії. В освітньому процесі широко використовується Е-навчальне середовище.

Діти грають в навчальні ігри онлайн, переглядають безліч відео та слухають музичні твори. Ми намагаємось залучити всі органи чуття дитини для всебічного вивчення предмету дослідження. Якось я заморожувала лід у холодильнику і несла до школи в термосі, бо треба було його показати і дати торкнутись.

“Під час планування роботи відразу передбачаю ігрові, динамічні моменти, щоб учні мали зміну діяльності та рухливі активності”.

Освітній простір також розширений. Діти багато часу проводять на шкільному подвір’ї. Навіть катаються на трамваї, якщо це дозволяє опанувати ті життєві компетентності, що ми ставимо за мету. Я прагну показати їм життя, що вирує за межами школи. Нехай це всього лише листочки, що кружляють навколо, або молодий чоловік, який допоміг бабусі зійти з трамваю.

Основне джерело інформації для учнів – це спілкування з усіма суб’єктами освітнього процесу. Діти багато спілкуються між собою, з вчителем та іншими працівниками школи. Так, наприклад, досліджуючи історію школи, учні брали інтерв’ю у своїх батьків. Це виявилось просто і дуже приємно обом сторонам. Діти знімали на мобільні телефони невеликі відеосюжети.

Та потім ми спробували інтерв’ювати працівників школи, і спілкуватись з іншим дорослим виявилось важче. Дехто ніяковів, соромився, але вже в наступній роботі вони стали більш вільно звертатись до працівників.

Проекти, про які я писала на початку, учні роблять разом – тож ми часто застосовуємо групову роботу. Діти опановували її поступово – багато працювали в парах, потім вчились толерантності та дружелюбності. Я часто використовую різні способи поділу на групи, щоб максимально залучити дітей до роботи та використати потенціал кожного учня.

Кожен такий клас – це єдиний організм, міцна спільнота, яка вміє та охоче працює разом. Раніше на досягнення такого результату доводилось витратити більше часу.

Переконати батьків у перевагах НУШ роботою в класі.

Батьки моїх учнів – мої помічники. Ми багато спілкуємось, але я намагаюсь уникати звичних “зборів”. Завжди прагну особистої розмови. Прошу батьків прийняти мене в свою родину. Напередодні 1 вересня я ознайомила батьків з особливостями, перевагами й принципами роботи за проектом. Вони дали письмову згоду на участь дитини в експерименті. І саме ця згода довзволяє мені, наприклад, проводити уроки десь у місті.

Мені вдалось переконати батьків у перевагах Нової української школи безпосередньо роботою в класі. Це було не складно: батьки бачать зміни і їхній вплив на розвиток дитини.

Діти з задоволенням йдуть до школи, адаптація першокласників минула швидко та без особливих ускладнень. Кожен вечір дитина має, що розказати батькам цікавого. На запитання “що ви робили в школі?” діти захоплено розповідають про свої справи.

Водночас, мої першокласники читають у межах вивчених літер, швидко рахують. А ще – вільно і зв’язано висловлюють свою думку, готові її відстоювати та аргументувати. Я порадила батькам забути, як навчались вони, й допомогти мені вчити нових громадян нашої країни по-новому. Батьки довірили школі своє найдорожче. Тому добре, що вони йдуть до мене з відкритим серцем. Довіра батьків – це довіра дитини.

Про складність, яка того вартує

Чи важко так працювати? Я би сказала – непросто. Довелось змінити свою свідомість, перебудувати сприйняття навчального матеріалу, виготовити велику кількість роздатковів. Навчитись бачити “незвичне” у звичних речах. Але освітяни дуже гнучкі. Вони швидко пристосовуються до змін. Мені подобається. Я краще знаю, що потрібно моїм учням – а вони мені довіряють.

Технічне забезпечення класу – інтерактивна дошка, БФП (Багатофункціональний пристрій – принтер, сканер, копіювання) – звісно, дуже полегшують роботу. Я практично не маю перепони щодо виводу матеріалу чи то на екран, чи на папір. Користуюсь технікою щодня і багато. Але намагаюсь уникати сталих “відеоуроків”.

Техніка допомагає продемонструвати моїм учням те, що ми не можемо побачити особисто, наприклад, пінгвінів. Але часто приношу в клас “живі” предмети: пісочний годинник, живі квіти тощо.

Дітям більше подобається проводити досліди самостійно, ніж переглядати їх на екрані – хоч і на великому. У роботі прагну задіювати тактильні відчуття. На мою думку, це більш ефективно.

Дозволю собі дати пораду колегам: успіх змін залежить від вчителя. Учням треба показати нового вчителя, а вже потім – нову школу.

Справа не в технічному забезпеченні класу, не в кількості учнів, не у віддаленості школи від столиці. Справа в освітянах, які повинні вирішити змінитись.

Я постійно відчуваю підтримку колег і робочої групи нашого проекту. Університету ім. Бориса Грінченка вдалось налагодити міцну комунікацію між науковцями та педагогами-практиками – ми разом обговорюємо нашу роботу, робимо висновки й вносимо необхідні корективи.

Не знаю, чи доречно говорити про результати роботи зараз. Попереду ще довгий шлях. Але маю змогу порівняти сьогодняшніх першокласників з моїми попередніми учнями. Принципи моєї теперішньої роботи завжди були мені близькі – я багато часу приділяла розвитку особистості учнів.

Але дітки, які навчаються за принципами “Нової української школи”, – зовсім інші. Вони щасливі від того, що стали першокласниками: із задоволенням ідуть щоранку до школи, легко комунікують один з одним та дорослими, що їх оточують у школі. Водночас сформованість навчальних навичок абсолютно не відстає від “загальноприйнятого”.

Кожен такий клас – це єдиний організм, міцна спільнота, яка вміє та охоче працює разом. Раніше на досягнення такого результату доводилось витратити більше часу. Зазвичай така згуртованість наставала на кінець 1 класу. На мою думку, насамперед, ці діти зростають свідомими громадянами своєї країни, я дуже рада, що моя участь у проекті дозволила мені долучитись до побудови такої школи.

Ольга Мірошникова, вчитель у першому класі Всеукраїнському педагогічного експерименту Київського університету імені Бориса Грінченка “Початкова школа: освіта для життя”

Фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

Інші фото надано автором