Теми статті: батькам, інклюзія, російська агресія
24 Вересня 2023
4 960
0
“Ми – ресурсний центр. Отже, ми – це ресурс. І маємо надавати ресурс тим людям, які його потребують: батькам, дітям і педагогам“, – каже Лілія Лепеха, директорка ІРЦ № 2 Шевченківського району Львова.
Від початку повномасштабного вторгнення інклюзивно-ресурсні центри України зіткнулися з багатьма викликами, зокрема, втрачали фахівців, у дітей з особливими освітніми потребами погіршився емоційний та психічний стани, не завжди було зрозуміло, як працювати з тими чи тими випадками, які з’явилися під час повномасштабної війни, не всюди були укриття та ще багато іншого.
До цього додалися й особисті хвилювання. Втім, із часом з усіма викликами вдалося впоратися. Зараз ІРЦ працюють не лише з дітьми, а й із батьками. Окрім цього, дбають і про стан фахівців самих центрів, які консультують приблизно 20 родин на день.
Ми поспілкувалися з Лілією Лепехою та Вікторією Пастерначенко, директоркою Одеського ІРЦ № 1 про те:
“Коли почалася повномасштабна війна, ми розуміли, що саме в цей період маємо працювати. Так, було складно, важко, боляче, незрозуміло, у якому статусі ми працюватимемо, яких дітей прийматимемо. Але ми робили свою справу. Тоді для багатьох родин ІРЦ став місцем захисту. Наші фахівці надавали корекційно-розвиткові заняття в Zoom і телефоном”, – розповідає Вікторія Пастерначенко з Одеси.
Тоді Вікторії зголосилися допомогти друзі з-за кордону, надаючи їжу, засоби гігієни та ліки для дітей, які цього потребували. Тож, окрім усього, на базі ІРЦ розгорнули волонтерський штаб, який функціонує і досі.
Натомість львівські колеги волонтерили на вокзалі та в районній адміністрації – працювали з травматичним досвідом людей.
Багато дітей, які отримували послуги в ІРЦ, поїхали в інші країни. Однак, упродовж серпня-вересня 2022 року, більшість із них повернулися. За словами Вікторії, батьки не знайшли повноцінної допомоги дітям за кордоном (попри те, що були в Польщі, Німеччині, Данії, Англії, Румунії).
Директорки обох ІРЦ кажуть, що навантаження на центри збільшилося, адже кількість дітей зросла. Й у львівське, і в одеське ІРЦ звернулися багато родин із ВПО. Згідно з методичними рекомендаціями та нормативно-правовими документами, першочергово фахівці надавали допомогу дітям, які виїхали з окупованих територій.
“Перший місяць був надскладний. З часом почали приходити сім’ї з дітьми, які приїхали у Львів, тому що шукали фахівців. Для дітей з ООП велика перерва між заняттями – це дуже погано, вони втрачають ті навички, яких набули. Тому спочатку ми навіть не обстежували й видавали документи, не робили комплексні оцінки, а проводили корекційні заняття. Це було пріоритетом”, – розповідає Лілія Лепеха.
У львівському ІРЦ організували роботу в такий спосіб: усіх, хто до них звертався і мав обстеження з місць, звідки приїхав, одразу брали на заняття. Усіх людей, що зверталися, консультували. Адже ніхто не знав, куди їм йти, де у Львові є потрібні заклади, як побудована система освіти. Тож, окрім усього, ІРЦ став навігаційним центром. З дітьми з-поміж ВПО в центрі працюють досі.
“Діти – тривожні. Крім того, що вони мають особливості психічного розвитку, то ще й накладається відбиток війни. Вони дуже обережні. Йдуть на контакт неохоче. Будь-який гучний звук може викликати страх і негативні емоції. Тому, звісно, фахівці працюють в емоційній напрузі. Але ми даємо собі раду”, – зізнається Лілія Лепеха.
За словами Вікторії з Одеси, у багатьох дітей, з якими ІРЦ працювали до війни, стався відкат. Це стосується і дітей, які не виїжджали з України під час війни, і тих, які повернулися з Європи. Директорка каже, що часом треба починати все спочатку. Особливо йдеться про дітей із РАС, СДВГ, дітей з інтелектуальними порушеннями й органічними ураженнями мозку.
“Ці діти пережили такі біль, страх і горе, що не можуть довіритися нікому. І ми починаємо потрохи їх організовувати, допомагати, застосовуючи різні методики та іграшки, підтримуємо й задовольняємо потреби, які часом не входять до нашого функціонала”, – каже Вікторія.
Лілія ж розказує, що у Львові трохи інша ситуація. Стався не настільки відкат, наскільки діти відчувають і переймають емоційний стан батьків.
“Вони відчувають, що батьки стривожені, відчувають їхні емоції. Відповідно, це позначається на їхньому психологічному стані, зʼявилося більше агресії, більше некерованої поведінки, емоційних зривів. Я не можу сказати, що стався відкат у навчальній діяльності, тому що батьки дуже пильнували за цим. Усі батьки зацікавлені, щоб дитина розвивалася і мала поступ. Тому одразу шукали фахівців: хто тут, а хто – за кордоном. Навіть якщо не мали можливості, то шукали онлайн-заняття”, – розповідає Лілія.
Фахівці одеського ІРЦ пройшли навчання в ізраїльських колег. Тож використовують у роботі досвід іншої країни у війні, працюють за їхнім прикладом.
У львівському ІРЦ є укриття за 20 метрів від закладу.
Натомість одеський інклюзивно-ресурсний центр упродовж півтора року працював в іншому, орендованому приміщенні, у якому було укриття. Нині Вікторії вдалося знайти кошти, аби побудувати таке укриття у їхньому приміщенні.
“Це укриття призначене для 50 людей, побудоване згідно з усіма ДБН. Воно функціонуватиме для дітей та родин, які приходять до нас. Тобто ми зможемо працювати навіть під час повітряної тривоги, але бути в безпечному місці”, – розповідає Вікторія.
Директорки з Одеси та Львова розповідають, що під час війни стикнулися з випадками та історіями дітей, які не могли передбачити.
“Зараз ми все менше бачимо здорових дітей. Чи не в кожної дитини – порушення мовлення. І це зрозуміло. У наших дітей дуже багато стресу. Наприклад, спочатку до нас зверталися батьки дітей, які через страх повітряної тривоги рвали на собі волосся. Тому що це була така рефлексія, дітям треба було щось робити, і батьки не розуміли, як дати цьому раду”, – розповідає Вікторія.
Також на початку повномасштабної війни в Одесу приїжджали родини із передмістя Києва. Серед сімей, які зверталися в одеський ІРЦ, були діти шкільного віку, які пережили сексуальне насильство з боку росіян.
“Визнаю, це була складна ситуація. Батьки не розуміли, що із цим робити й не хотіли це приймати. Я як психологиня, директорка, мама двох синів не знала, що із цим робити. Тоді я звернулася до наших ізраїльських фахівців – і вони нам допомагали з рекомендаціями. Ми створили декілька важливих груп у Viber, де нам точково допомагали фахівці”, – розповідає Вікторія.
Були й історії дітей, які приїхали з дідусем і бабусею до Одеси, а батьки залишилися в окупації й підтримали росіян; чи історії, коли діти дивом проїхали через блокпости й залишилися живі.
“Усі діти подорослішали. У нас є декілька хлопчиків, які взяли на себе обов’язок голови родини. Наприклад, батько військовий, мати хворіє, а 10-річний хлопчик виконує в родині обовʼязки батька (поводиться як батько). Дивишся на цих дітей і хочеться плакати. Тому що вони залишилися без дитинства. І наша першочергова мета – нехай буде затишок у нашому ІРЦ, нехай не буде війни. Нехай, коли вони до нас приходять, стає легше. У нас живуть кішки й каністерапевт-лабрадор “Ляля”, дуже багато квітів”, – каже Вікторія.
Лілія розповідає, що днями на обстеження прийшов хлопчик, який дуже гарно малює. Коли фахівці подивилися його малюнки, були шоковані:
“Діти малюють війну. І не просто війну, а те, що було колись, і те, що є зараз. Наприклад, цей хлопчик намалював Харків. Він ніколи там не був, але чув, що він зруйнований. Він розділив малюнок на дві частини. На одній частині намалював місто з гарними багатоповерховими будинками, усміхнених людей із кульками. А з другого боку – розбомблений Харків, де плаче хлопчик, горить вогонь, летять літаки. Це страшно”.
Через війну, в обох ІРЦ було безліч викликів, які вдалося подолати:
“Наш ІРЦ працює лише з 2021 року. А коли почалося повномасштабне вторгнення, я тільки прийшла на посаду директорки. Було складно все організувати, ми боялися втратити фахівців. Люди навчені, знають роботу. Наймати нового й заново вчити – дуже складно. Тому ми підтримували кожного, як могли.
Я пишаюся тим, що нам вдалося зберегти команду й ми вийшли на рівень справжньої інклюзії. Ми йдемо в школи й садки та допомагаємо вчителям, вихователям, асистентам розв’язувати їхні питання і проблеми. Не всі знають, як працювати з гіперактивною дитиною, з дитиною аутизмом, як правильно організувати для них розвиткове середовище, які методи використовувати, щоби погасити негативну поведінку й так далі”, – розповідає Лілія.
Обом центрам вдалося втримати команду. В Одесі за кордон виїхала одна фахівчиня, а у Львові фахівчиня виїхала, але повернулася.
“Для мене важливо, що ми не поїхали з України. Ми залишилися тут і будемо працювати далі для наших дітей”, – каже Вікторія Пастерначенко.
“Ми багато працювали з батьками, щоб вони пояснили дитині, що таке повітряна тривога й чому ми кудись ідемо, перериваючи заняття або обстеження. І в цьому плані батьки дуже гарно спрацьовували, бо були зацікавлені. Нині реакції не такі різкі”, – розповідає Лілія Лепеха.
“Проблема в тому, що в нас автоматизована система працює тільки через інтернет. І, відповідно, немає інтернету – ми не можемо працювати. Тож ми вивчили всі домашні графіки вимкнення електроенергії в команди й допрацьовували вдома, щоб сформувати, наприклад, висновок ІРЦ і вчасно видати батькам”, – ділиться Лілія Лепеха.
“До нас приїжджали російськомовні, які практично не розуміли української. І на початках нам потрібно було якось підлаштовуватися, попри всі наші переконання. Звісно, ми йшли назустріч дитині й орієнтувалися на її можливості. З часом від нас їхали кияни, які попрактикувалися і гарно розмовляли українською. Казали, що в Києві будуть шукати логопеда лише україномовного”, – каже Лілія.
Попри все, з усіма викликами вдалося впоратися. І нині обидва ІРЦ працюють на повну й надають усі послуги.
Вікторія та Лілія розповідають, що до них усе частіше звертаються батьки з дітьми, які пережили травматичний досвід. І це – не соромно. Це – необхідність.
“Дитина, яка отримала травматичний досвід, має і може жити на повну. Є гарна стаття в Сімейному кодексі, у якій ідеться про те, що батьки мають надати освіту та реалізувати право на дитинство своєї дитини. Тому дорослі повинні запропонувати дитині можливість допомогти собі. Дитині треба пояснити, що така реальність, але це не на все життя, це треба прожити та пропрацювати. Усе – щоби дитина захотіла допомогти собі”, – говорить Вікторія.
Водночас батьки теж мають заспокоїтися, адже тривожний батьківський стан діти переймають собі. До того ж, каже Вікторія, треба поважати бажання дітей боятися. Якщо дитина боїться – вона реагує. Це її реакція на ці обставини.
“Якщо не звернутися по допомогу, коли дитина пережила травматичний досвід, ця проблема переросте в приховану бомбу, яка може вибухнути в будь-який момент. І це переважно відбувається в підлітковому віці, коли дитина й так перебуває під дією гормонального сплеску. Вона не може впоратися зі своїми емоціями, а ця травма ще більше ускладнює стан дитини”, – пояснює Лілія Лепеха.
Зазвичай у таких випадках батьки не знають, що відбувається з дитиною, чому так різко змінилася поведінка. І замість того, щоби підтримувати дитину, ще більше її присоромлюють. Мовляв, подивися, твої друзі зовсім інші, а ти поводишся недобре. Як наслідок, пояснюють фахівці, дитина закривається в собі, виникають суїцидальні думки, некерована поведінка, агресія.
“Ми пояснюємо все це батькам та командам супроводу в школах. Просимо, щоби вони звертали увагу на емоційний стан дітей і батьків, а також на середовище вдома. Адже, якщо воно емоційно-вибухове, то, звісно, дитина буде змушена десь себе проявляти. Вдома її емоційно гасять. Отже, це буде школа, вулиця, однолітки, з якими дитина буде контактувати й на яких вона буде це все виплескувати”, – розповідає Лілія.
Якщо сім’я звернеться в ІРЦ із дитиною, яка пережила травматичний досвід, з нею насамперед працюватиме практичний психолог. Спілкуючись із дитиною, фахівець з’ясує, чи потрібна дитині терапія та якщо потрібно, то яка.
“Якщо ми не можемо надати допомогу, то ми рекомендуємо державні центри, де ця допомога надається. Нині є багато медичних закладів, які мають фахівців, що працюють із травмою”, – говорить Лілія.
Лілія також розповідає, що в ІРЦ за потреби допомагають і батькам. Наприклад, нещодавно до центру звернулася мама з дитиною з аутизмом. Жінка втратила чоловіка на війні.
“Вона привела сина в ІРЦ. А ми помітили, що вона сама настільки змучена негативними подіями, що запропонували їй спільну терапію ще з однією мамою. Буде така невеличка група, з якою ми працюватимемо”, – розповідає Лілія Лепеха.
“Я спілкуюся з багатьма директорами ІРЦ із різних міст України. У всіх нас є одна загальна мета – це зберегти себе, щоб якомога більше дати іншим. Наші фахівці не можуть плакати та показувати страх під час прийому. Водночас вони постійно мають бути в ресурсі”, – каже Вікторія.
Директорка розповідає, що все, що вона може зробити для своєї команди – це вислухати, поплакати, підтримати, відправити на навчання, яке вони дуже хотіли пройти, відпочити.
“Цьогоріч ми вперше за 5 років поїхали разом відпочивати. І це було так круто, адже ми відволіклися і набралися емоцій, настрою. Тепер нам трішки легше консультувати близько 20 родин щодня. Днями наша вчителька-реабілітологиня сказала:
“А знаєте, Вікторіє Вікторівно, я зайшла сьогодні до нашого центру й у мене сталося дежавю, що, мабуть, і війни немає”. Це для мене показник. Показник, що ми змогли знайти можливості й ресурси, щоб у нашому закладі була правильна атмосфера”, – каже Вікторія.
Водночас директорка каже, що нині бракує програм допомоги для фахівців. За її словами, до повномасштабного вторгнення, супервізії, тренінги та семінари на цю тему відбувалися частіше.
“Добре, що ми з дівчатами між собою проводимо супервізії. У нас є крута фахівчиня. Але хто буде працювати з нею? Можливо, це питання не на часі, але його варто підіймати”, – говорить Вікторія.
Лілія зі Львова також розповідає, що одна з фахівчинь ІРЦ – психологиня – на початку війни була в Польщі, де пройшла курс термінової психологічної терапії. Тож вона надає допомогу своїм колегам, якщо ті мають симптоми емоційного вигорання. В ІРЦ також влаштовують відкриті групи: збираються разом, обговорюють ситуації, проводять терапію.
Марія Марковська (Булейко), спеціально для “Нової української школи”
Титульне фото: Facebook-сторінка “Перший Ірц Одеса”
Усі фото в тексті надали співрозмовниці
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту “Strategic Media Support Program”. Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
Обговорення