Вчимося використовувати формулу “5 ключів підтримки” для розвитку стійкості вчительства й учнівства

У час повномасштабного вторгнення всі українці та українки потребують стійкості – здатності повертатися до врівноваженого стану після негараздів, а також жити продуктивно й мати інструменти для подолання труднощів та стресу.

Стійкість особливо актуальна для українського вчительства, яке від 24 лютого 2022 року не лише навчає дітей, а й надає їм підтримку в складних умовах війни. В українських школах важливо створювати середовище, яке підтримає і сформує стійкість маленьких українців та українок. Саме про це говорить американський науковець Білл Ніколл, що співпрацює з громадською організацією “ЕдКемп Україна“.

У новому тексті “Нової української школи” читайте про таке:

• чому варто зміщувати фокус із хвороби на здоровʼя;
• як на нашу стійкість впливає соціальна екосистема;
• що таке “формула ключів підтримки” та як вона виникла;
• як застосовувати “формулу” для стійкості учнівства та вчительства в шкільному просторі.

СИЛА СОЦІАЛЬНОЇ ЕКОСИСТЕМИ ПРИ ФОРМУВАННІ СТІЙКОСТІ

Зараз тема стійкості важлива в житті кожного українця та українки. Цю тему активно розвивають і у громадській організації “ЕдКемп Україна”, яка працює зі шкільним вчительством. “Ще на початку повномасштабного вторгнення ми організували вебінари “Простори стійкості”. Перший із них відбувся вже 25 лютого. На цих вебінарах ми ставили питання “Що ще є правдою?” У ньому зашифровані важливі речі, бо насправді ми запитували себе та інших, хто й що нам допомагає пройти складні випробування“, – говорить Олександр Елькін, голова ради ГО “ЕдКемп Україна”.

Іншою ініціативою організації стали “Толоки стійкості”, куди запрошують іноземних експерток та експертів у темі стійкості ділитися своїм досвідом з українською аудиторію. Одним із таких запрошених гостей став Білл Ніколл, співдиректор Центру консультування і навчання стійкості в США, викладач, сімейний консультант і “професор на пенсії”, як він себе жартома називає.

50 років своєї роботи Білл Ніколл присвятив сферам освіти та ментального здоров’я, і нині проводить семінари для освітянства з усього світу.

На думку Білла Ніколла, найважливішим у формуванні стійкості є соціальні екосистеми, які надають підтримку дітям і дорослим, працюють на їх розвиток і процвітання. Проте, створити їх не так легко, як здається, зокрема, через наші стереотипи та упередження про ментальне здоров’я. От, наприклад,

• “коли ми бачимо рибу, яка пливе річкою черевом догори, ми не питаємо рибу, що з нею не так, ми запитуємо, що сталося з водою, можливо, там є певні токсини?
• Коли рослина не росте, ми запитуємо, що не гаразд з екосистемою – може, рослині бракує сонця, води чи поживних речовин у грунті?

Але в ментальному здоров’ї, вихованні дітей ми зазвичай не питаємо, що є токсичним у системі, де росте ця дитина. Зазвичай ми запитуємо, що з дитиною не так“, – говорить Білл Ніколл. На його думку, у створенні підтримуючого середовища необхідно зміщувати фокус із хвороби на здоров’я і кроки, які допомагають укріплювати стійкість.

“ЦЕ РЕЧІ, ЯКІ НЕОБХІДНО РОБИТИ РЕГУЛЯРНО, ТАК САМО, ЯК І ПРИБИРАННЯ, МИТТЯ ПОСУДУ ЧИ ПРАННЯ”

“Підозрюю, що на патологіях можна краще заробити, ніж на здоров’ї“, – каже Білл Ніколл. У роботі у сфері ментального здоров’я він зіштовхнувся із цікавим феноменом – академічний пошук та практична робота протягом XX століття була зосереджена на психопатологіях, тобто описах хвороб та їхніх симптомів. Єдиним винятком із цього правила був австрійський психіатр Альфред Адлер, який ще у 1920-х роках поставив питання саме про ментальне здоров’я і досліджував його, зокрема, у звʼязку із системою освіти. У 1933 році Адлер виступав у Нью-Йоркському інституті передової освіти, де висловлювався проти фізичних покарань у школах і за культуру незалежної співпраці – коли діти мають почуття свободи волі, автономність та унікальний стиль життя.

Але думки Адлера не отримали схвалення та поширення, бо на той момент фізичні покарання в закладах освіти США були повсюдними, та й зараз вони не заборонені в значній частині штатів країни.

Як говорить Білл Ніколл, аж до 1980-х років тема ментального здоров’я, як власне здоров’я, не досліджувалася, і він не міг знайти жодної наукової роботи про це. Втім, пізніше дослідження стійкості таки почалися. “Досліджуючи тему, я думав про те, що люди сприймають її занадто вузько. Медитація, вдумливі практики – це добре, але якою є ширша картина стійкості? Що в неї входить?“, – розмірковує Білл.

Побачити ширшу картину йому допоміг досвід сімейного консультування, завдяки якому науковець зрозумів, як влаштовані благополучні родини. Спостерігаючи за ними, Білл Ніколл вивів формулу п’яти ключових напрямів підтримки, які формують середовище, що підсилює ментальне здоров’я дітей. Це речі, які необхідно робити регулярно, так само, як і прибирання, миття посуду чи прання, якщо ви хочете навести порядок у домі. Ці п’ять ключів допомогли фахівцю працювати з неблагополучними родинами, оскільки він одразу бачив, які з них не використовувалися або використовувалися в руйнівний спосіб. “Тож якщо ми хочемо створити підтримуюче середовище – у родині, школі чи деінде – не треба дивитися на проблеми. Це симптоми, які нам не допоможуть будувати стійке середовище. Те ж відбувається, коли ви приходите до лікаря і скаржитеся на біль у животі. Лікар скаже, що це симптом, але не хвороба, яку він ще буде визначати“, – говорить науковець.

5 КЛЮЧІВ ДО ЗДОРОВОГО СЕРЕДОВИЩА

Науковець визначає такі напрями створення середовища для підтримки дітей (далі – пряма мова):

1. Безпека. Коли ми говоримо про небезпечне середовище в родині, то схильні фокусуватися на фізичному чи сексуальному насильстві. Втім, найбільш поширеними видами насильства в родині є

• словесне,
• психологічне,
• емоційне – їхні показники майже вдвічі вищі за два попередні. Також є питання їх впливу на людину. Навіть після фізичного та сексуального насильства тіло зцілюється, проте психологічна травма може залишитися на все життя.

Тому безпечне середовище має бути безпечним фізично, словесно, психологічно – таким, де людину не принижують, не критикують, приймають її такою, як вона є, і не ізолюють від спільноти.

Крім родини, ми також маємо школи і класи, де діти не почуваються в безпеці. Є проблема цькування, яку школам складно вирішувати. Як каже відоме прислів’я, “зло відбувається там, де добро мовчить”. І це загальношкільна проблема. Як казала мені одна маленька дитина, найбільш болюче у випадках цькування те, що друзі не приходять на допомогу. Тому боротьба з булінгом – робота для всіх нас, а не лише вчительства. До неї мають долучатися діти й обирати допомогу, а не мовчати.

2. Підтримка життєвих навичок. Школи зосереджені на формуванні академічних навичок та знань, й успішні в цьому. Але ми забуваємо про соціально-емоційні компетентності, які необхідні в подальшому житті так само, як і академічні. Насправді успішні люди та компанії, які наймають нових працівників, звертають увагу насамперед на соціально-емоційні навички. Дослідження говорять, що фахівці, які проводять співбесіди, вирішують чи брати людину на роботу за перші 4 хвилини зустрічі. Те, як вони проводять із вами ці 4 хвилини, проєктують на години та тижні спільної роботи. Тому люди, які мають соціально-емоційні навички і знають, як комунікувати й бути командними гравцями, виграють.

Ось іще дещо. Одна зі старовинних шкіл США, Phillips Exeter Academy, що відкрилася в 1781 році, формулювала свою місію так:

завдання вчительства – завжди зосереджуватися на академічних навичках та характері учнівства, бо характер без знань слабкий і мізерний, а знання без характеру – небезпечні.

У світовій історії дуже легко знайти осіб, які знищили мільйони людей – Сталін, Путін чи Фідель Кастро. Можливо, це були люди з гарними академічними знаннями, але їм не вистачало чогось значно важливішого, що би зробило їх людяними. Якщо наше завдання – готувати дітей до життя у світі, то необхідно зосереджуватися і на академічних знаннях, і на соціально-емоційних навичках, адже одне без іншого або слабке, або небезпечне.

3. Розвиток почуття належності. Насправді почуття належності є одним із базових, адже всі ми хочемо належати до чогось. У 1980-х роках був комедійний серіал, що називався “Будьмо!” (Cheers), який зображував групу людей, що збиралися разом у барі щовечора після роботи. Серед них були психіатри, поштар, бухгалтер, студентка й колишній тренер із бейсболу. Але тема цього шоу була значно важливішою, ніж просто спілкування людей різних професій. Його слоган був таким: “Життєві проблеми можуть сьогодні забрати в тебе все. Тож чудово мати місце, де всі знають твоє ім’я і завжди раді твоїй присутності“. Я б хотів, щоб ця фраза звучала зі шкільних гучномовців щоранку, аби діти знали, що тут їм завжди раді.

У мого сина була вчителька, яка зробила його навчання якісно кращим. На початку навчального року вона зазвичай запитувала, чим діти займалися влітку поза школою – хтось грав у футбол чи баскетбол, хтось танцював у гуртку або грав на фортепіано. І вона казала кожному й кожній у класі: до кінця року я відвідаю принаймні одну гру чи виступ за вашої участі. І вона це робила – ходила на футбол чи концерти, і діти були готові зробити все якнайкраще, бо вони знали, що вона прийде туди, перш за все, для них. Речі, які вчительство може робити кожного дня, щоб краще пізнати дітей, допоможуть зробити навчання значно кращим.

У розбудові почуття приналежності також дуже важливо мати в класі свої традиції та звичаї, бо вони формують культурне середовище серед дітей. Так само здорові родини мають свої традиції та звичаї, які повторюють із певною регулярністю.

4. Підтримка поведінки. У школі має бути налагоджена дисципліна не як каральний чи критичний, а як освітній процес – на основі домовленостей, які всі цінують і поважають. І тут у освіті діє те ж правило, що прописане у всіх релігіях, – поводьтеся з іншими так, як би ви хотіли, щоби поводилися з вами. Це не якась космічна наука, а проста базова істина. Але в освіті багато речей робляться за традицією і майже підсвідомо, тому для такого повороту від каральної до освітньої дисципліни необхідна зміна світогляду та звичок вчительства. Цей перехід – виклик не лише для українського вчительства, це глобальна проблема освіти, як працювати з дітьми та підлітками.

5. Підтримка кордонів. Здорове середовище є там, де поважають особисті кордони та автономію. Зараз я – професор на пенсії і живу в містечку, навколо якого гори та національний природний парк. Після 50 років роботи з людьми це місце дуже доречне для пенсії. Тут у нас поширена культура, яка описана в прислів’ї “хороші межі роблять сусідів хорошими” (“good fences make good neighbors”). Воно означає, що кордони та межі чітко окреслюються, і якщо люди їх навзаєм поважають, то живуть у злагоді й мирі. А конфлікти виникають лише тоді, коли ці межі перетинають.

У певному сенсі поняття приватності в нас у США занадто розвинуте. Як відчути межу між приватністю і приналежністю? Продовжуючи метафору про межі, у кожній із них є хвіртка – і якщо вона замкнена, то ця територія закрита. Але нормально підійти, постукати і спитати, чи можна зайти? І якщо людина дозволяє, ви можете зайти. Аналогічно і в стосунках – запитайте людей, чи можна підійти ближче.

Так само вчительки, вчителі й учнівство мають поважати кордони одне одного: вчительство не має заходити в кола друзів-однолітків, так само діти мають знати, що належить лише вчителькам / -лям. І продуктивна взаємодія не лише з учнями та ученицями, але й у вчительському колективі та з адміністрацією школи полягає в прокладанні цих меж і повазі до них.

У вчительки чи вчителя може бути певна конфіденційна інформація про дитину і, якщо її відкрити, то можна нашкодити дитині, а може бути й навпаки. Я знаю історію про те, як одна учениця постійно запізнювалася на уроки, і вчителі хотіли навчити її пунктуальності. Але директор школи знав обставини її життя, у яких школа була єдиним місцем, де людям на неї було не начхати. Тому, коли ця дівчинка запізнювалася, директор її не карав, а наказував своєму асистенту спочатку відводити її в кафетерій, щоб вона поїла, і лише потім – у клас. Єдиного правила, як діяти з конфіденційною інформацією немає.

Однак вчитель завжди може запитати себе – чи я дію в найкращих інтересах цієї дитини? Чи, можливо, я дію, щоби показати мою владу чи послужливість?

Про ці п’ять ключів варто думати вчителькам і вчителям – як вони їх застосовують, чи варто десь допрацювати, а може треба поділитися своїм досвідом. Вчительство має приміряти на себе, наскільки це пасує тому, що він чи вона робить. Може, варто змінити те, що ви робите, на протилежне. У будь-чому треба питати себе, як зробити мою роботу ще кращою? Найкраща перевірка – дивитися в майбутнє, а не в минуле.

Галина Ковальчук, спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: авторка – Марія Брикимова, ГО “Смарт освіта”, Печерська гімназія №75, Київ

Ініціатива здійснюється за підтримки федерального уряду Німеччини в межах програми “Громадянська служба миру” Civil Peace Service Ukraine – GIZ ZFD.