“У школі вчителі стають батьками для учнів”. Досвід канадійських педагогів

Влаштовувати спільні ланчі, запрошувати батьків з дітьми до себе додому на Геловін, проводити інтерв’ю з дітьми та надсилати фотографії учнів їхнім батькам. Усе це (і більше) роблять канадійські вчителі, які вже 45 років навчають дітей української мови як другої, – аби покращити співпрацю зі шкільною громадою.

Шкільною громадою називають учителів, батьків, дітей, сторожа, прибиральницю і навіть людей, які живуть неподалік від школи. Усі ці люди, кажуть, беруть участь у вихованні та навчанні дітей.

У межах Літньої академії у Львові для вчителів української мови та літератури з Чернівецької та Закарпатської областей (фінансується “Фінським проектом підтримки реформи української школи”) журналістка “Нової української школи” поговорила з канадійками про підтримку вчителями дітей та батьками вчителів, про довіру до школи, ставлення до директора та співпрацю з батьками.

ПРО УЧИТЕЛІВ-ПСИХОЛОГІВ ТА ПІДТРИМКУ

Вчителька школи Гортона у провінції Альберта Олена Гарцула каже, що батьки завжди хочуть, щоб їхню дитину бачили з того боку, з якого бачать її батьки. І це не залежить від країни. Мета вчителя – побачити таланти дітей та їхні особливості. Однак треба реально оцінювати результати дитини.

У практиці пані Олени був випадок, коли батьки вважали, що їхня дитина надзвичайно талановита. Вчителька не намагалась переконати маму, що та не має рації, і навіть порадила програму для дітей з винятковими здібностями в альбертській школі. Головне – не йти супроти.

Втім, коли батьки дізнались, що потрапити туди можна, маючи IQ вище 140, – заспокоїлись. Був і зворотний приклад: дитина мала занижену самооцінку, але була гіперактивною.

“У таких ситуаціях треба розбиратись, чому так. Справа в тому, що ті завдання, які дитина могла б виконати, вона не може і бачить, що відстає. Тому і йде на супротив. Її треба просто підштовхнути“, – пояснює Олена Гарцула.

Виконувачка обов’язків директора відділення мови та мистецтва в Альберті (провінція Канади) Мелодія Костюк додає, що в такій ситуації дитині добре попрацювати у групі, аби вона себе проявила. Учні, мовляв, можуть підтягувати одне одного.

Учительки наголошують, що часом їм треба бути психологами. Адже в дитини, яка себе погано поводить, є на те причини, і вчитель повинен бути готовим це розуміти. Роль вчителя – партнерська, а не каральна.

“У навчальний час вчителі стають батьками для дітей, яких навчають. Бо вони відповідають за них”, – каже пані Олена.

А ще вчителю в Канаді заборонено казати, що добре, а що – ні, що дитина погана або хороша. Це все – оціночні судження. Пані Мелодія радить від’єднувати поведінку дитини від самої дитини. Не учень поганий, а його поведінка бажає кращого. Для того, щоб уникнути непорозумінь, у класах Канади створюють правила. Учні мають брати в цьому участь.

Формулюючи їх, усі повинні ставити собі запитання: “Що нам потрібно у класі, щоб ми всі почувалися комфортно?”. Тоді вчителі просять, щоб дитина підійшла і підписалась під тим, що запропонувала. Це такий собі договір, що привчає до відповідальності.

Пані Олена зазначає, що водночас учителю треба контролювати себе і не ловитися на те, щоб виділити одну дитину. Бо так можна пропустити інших. Зізнається: це для неї було найбільшою проблемою – бачити всіх і всім приділяти особливу увагу.

Аби краще пізнати дітей, пані Мелодія радить проводити співбесіди з учнями на початку кожного навчального року. Так вона робила, навчаючи 6 клас. Учні відповідали на такі запитання: “Що тебе цікавить?”, “Чого ти хочеш навчитись?”, “Яким способом (читати книжку, дивитись фільм)?”.

А ще дієвий метод – дізнатися, чим дитина займається поза школою. Якщо це, до прикладу, футбол, – піти на гру і підтримати учня. Тоді діти довірливіше ставляться до педагога.

ПРО (НЕ)ДОВІРУ ДО ШКОЛИ

За словами пані Олени, щоб не виникало недовіри до школи чи до вчителя, має бути хороша комунікація з батьками. Тоді батьки мають інформацію не тільки від дітей. Адже діти, мовляв, розповідають про щось так, як сприймають самі.

“Я, наприклад, фотографую, коли діти роблять щось гарне – і зразу надсилаю батькам. Деколи навіть діти нагадують: “Ой, а надішліть моїй мамі, як я це роблю”, – каже Олена Гарцула.

Пані Мелодія додає, що на початку року батьки приходять до школи, і вчитель розповідає їм про правила у класі, як виглядатиме шкільний день. Якщо виникає проблема, радить просто запитати батьків: “Як ми можемо співпрацювати?”.

Утім, бувають випадки, коли батьки йдуть до вчителів з’ясувати ситуацію. Трапляється, що йдуть одразу до директора або телефонують у центральний офіс округу. За протоколом, перше, що має запитати директор чи керівник центрального округу – чи говорили батьки з учителем, на якого нарікають. Якщо ні, то просять це зробити. У такому випадку вчитель має можливість захистити себе і пояснити, чому сталось саме так.

“Багато залежить від директора. У школі, де я працюю, директор дбає про те, щоб дитина хотіла зранку йти до школи. Правило таке: якщо дитина була задоволеною вчора, то вона хотітиме йти до школи завтра. На першій Педраді він сказав нам: “Уроки треба проводити так, ніби батьки стоять під дверима”, – розповідає пані Олена.

Щоб дітям було цікаво, та вони відчували відповідальність, пані Олена доручає кожному робити щось у класі. Щотижня відбувається ротація. До прикладу, хтось пильнує, щоб стільчики були перевернуті на партах наприкінці дня, інший – подивитись, кого немає у класі, ще хтось – роздати або зібрати зошити. Серед учнів має бути лідер, який наглядатиме за процесом.

“У класі треба створити громаду, щоб кожен мав власний обов’язок. Клас і школа мають віддзеркалювати суспільство”, – впевнена пані Мелодія.

До того ж, у школах Канади є практичний психолог (або радник), з яким учитель може проконсультуватися щодо поведінки дітей. Крім того, такий радник вигадує уроки на 20 хвилин і дає оголошення у школі, що є можливість в якомусь класі провести такий урок. Потім учителі зголошуються, а радник складає графік.

Пані Олена розповідає про урок “Як розуміти одне одного і бути разом”. Радниця роздала дітям смужки, кожна дитина малювала на своїй смужці щось, що їй найбільше подобається. Із паперових смужок робили кільця. Далі – склеювали їх, аби вийшов ланцюг.

Ланцюги з різних класів радниця склеювала між собою. Таким чином вона показувала, скільки цікавого є в людях – усі різні, але навчаються в одній школі. Діти мали можливість виміряти довжину ланцюга. Кожна ланка тут – це людина.

ПРО СТАВЛЕННЯ ДО ДИРЕКТОРА, ВВІЧЛИВІСТЬ ТА СТАНДАРТИ

Учительки кажуть, що діти в Канаді не бояться директора. Вони радше відчувають відстань, знають, що директор керує школою, але не бояться запитати в нього, як справи або поділитися чимось.

“А от коли директор заходить на урок, то не дивитися, що я роблю, він запитує в дітей, що роблять вони, – додає пані Олена.

Також додає, що кожна Педрада починається з подяки. Директор дякує за те, що хтось із вчителів добре впорався з чимось, а вчителі – одне одному.

В Альберті також прийнято дякувати карткою. Людина підписує листівку і дарує іншій за будь-що: за зустріч, за семінар. Таке робить і директор. Наприклад, дякує вчителю, що той організував концерт. Такі картки лишають у поштовій скринці. Надмірна ввічливість, кажуть, виховується і в школі, і вдома.

“У Канаді дитина, яка тільки навчилася говорити, виходить із транспорту і дякує. Навіть якщо це відбувається через задні двері. Коли я за звичкою дякувала тут, в Україні,, на мене якось дивно дивились”, – каже пані Мелодія.

Виховної години як такої у Канаді немає. Натомість, звичка поважати просякнута через усі уроки. У навчальних програмах є тверді і м’які очікувані результати. Саме м’які – це поведінка.

Олена Гарцула каже, що це спостерігається у ставленні дітей до прибиральників чи охоронців. За її словами, у Канаді немає такого, що якась професія – для лузерів, а якась – для успішних людей.

“Дітей вчать поважати будь-яку роль у житті. До нашої прибиральниці в них шанобливе ставлення. Вона емігрантка, і діти навіть запитують, як її мовою щось сказати. А потім вітаються з нею її мовою”, – говорить пані Олена.

ПРО ПІДТРИМКУ БАТЬКІВ ТА НАВЧАЛЬНІ СТАНДАРТИ

Пані Мелодія каже, що в Канаді складають програмні стандарти для навчання простою мовою – аби відбувалась комунікація з батьками. Коли їх затвердять, батьки зможуть знайти їх на сайті школи.

У стандартах йдеться про кінцевий очікуваний результат для кожного класу. Також про те, що дитина буде вміти, могти і знати. До складання залучають усіх, коментарі додають навіть бізнесмени. Вони, мовляв, – майбутні роботодавці для учнів. Долучитися можуть і батьки.

“Мені важливо мати підтримку батьків. Учитель – не чарівник, щоб зразу зробити дитину ідеальною. Батьки повинні підтримувати. Але щоб вони підтримували, повинні розуміти, для чого вони це роблять. Треба вигадувати такі речі, щоб батьки побачили, що діти розвиваються”, – каже пані Олена.

Мелодія Костюк додає, що важливо, аби на зустрічах з батьками дитина була включена в розмову. Такі зустрічі в Канаді відбуваються двічі чи тричі на рік. А ще, замість обговорення дитини, діти водять батьків класом та показують, що вони створили, чим займаються.

“Перед такими батьківськими зборами я прошу дітей подумати, що вони хотіли б показати батькам. Зазвичай вони показують те, що їм найліпше вдавалося”, – розказує пані Олена.

 

Крім цього, у Канаді школа може влаштувати неформальну зустріч-барбекю для батьків, вчителів та учнів. Часто вчителі організовують спільні ланчі. Справа в тому, що в дітей є 25-хвилинна перерва на ланч та 20-хвилинна прогулянка на дворі опісля. У батьків у цей самий час теж ланч на роботі, тож вони можуть взяти їжу і прийти до школи.

За тиждень до того, як організувати спільний ланч, пані Олена пише батькам запрошення. Можуть прийти навіть бабуся та дідусь. До Дня матері, Дня батька та Різдва пані Олена організовує спільні ланчі, присвячені цим святам.

На Геловін діти приходять до школи в костюмах, як і вчителі. Як правило, вчителі домовляються між собою, аби мати спільну тему для одягу. Цього року вони були різнокольоровими олівцями. До того ж, на Геловін пані Олена запрошує батьків та дітей до себе додому і частує їх цукерками. Такі заходи, кажуть педагоги, об’єднують батьків, вчителів та дітей.

Вчителька пригадує, як у передостанній тиждень навчання батьки приготували ланч для всіх. Це був шведський стіл у коридорах школи – подяка вчителям та іншим учасникам навчального процесу.

Також бувають дні, коли батьків запрошують розповісти про свою професію, ті можуть прийти у робочому одязі. Або дні, коли всі мають прийти в капелюхах, у піжамах або з дурнуватою зачіскою. Буває тиждень читання, коли вчителі запрошують відомих осіб, журналістів та навіть мера міста читати вголос книжки дітям.

На початку навчального року вчителі пишуть батькам листи, аби ті повідомили, чи можуть волонтерити.

“Наприклад, нам на фізкультурі треба йти в басейн, бо у  школі немає. Тож мені треба, щоб хтось допоміг приглянути за дітьми. Тоді батьки ставлять пташечку, коли вони можуть: місяць, час дня”, – пояснює пані Олена.

Проте пані Мелодія каже і про виклики. Йдеться про те, що в Канаді нині багато емігрантів. Їх важко долучити до таких заходів, бо вони не володіють мовою.

ПРО ТЕ, ЧИ ПІДТРИМУЮТЬ В КАНАДІ БАТЬКІВ

Український католицький центр у Канаді організовує навчальні майстерні для батьків, куди вони можуть записатись. Центр допомагає батькам адаптуватись, зрозуміти, як побудоване навчання. Є також громадські організації та соціальні служби. Усе це безкоштовно.

При школах також існують батьківські ради, які організовують заходи для підтримки одне одного, вивчають потреби школи, батьків та громади. Вони збирають на це гроші через фандрейзинг.

Самоврядування у школах також існує. Загалом, директор школи радиться з батьками, вони мають голос. Але батьки не мають впливу на програму навчання та на вчителів. Це все – обов’язки директора. Втім, через те, що батьки беруть активну участь у фінансуванні школи, часом вважають, що мають вплив на все. Для зрозумілості є статут, де написано, що батьки можуть, а що – ні.

Якщо школа хоче взяти участь у навчальному проекті, то це вирішує шкільний комітет. Батьки не мають впливу, їх ставлять до відома. Якщо батьки ініціюють проект, то директор і завуч перевіряють, чи це підпадає під навчальні норми.

На початку року батьки інформують про те, хто може забирати дитину зі школи. Школи в Канаді також закриті, тому будь-хто туди не може зайти – є дзвіночок.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Фото надані Оленою Гарцулою і Мелодією Костюк

Матеріали за темою

Обговорення