Теми статті: батькам, вчительський щоденник війни, вчителям, директорам, освітнім управлінцям, російська агресія, учням
22 Грудня 2022
1 797
0
На уроках Вікторії Концевої учні імпровізують, озвучують думки літературних героїв та стають акторами плейбек-театру. На руці вчительки української мови, української та зарубіжної літератури татуювання у вигляді бджоли з байки Сковороди. Вікторія каже, що вчителювання – це її “сродна праця”.
На жаль, через повномасштабну війну Вікторії не вдається втілювати всі новаторські театральні елементи на уроках. Вона виїхала з України до Іспанії, зараз викладає в суботній школі в Мадриді, а вечорами проводить онлайн-уроки для школярів, які роз’їхалися хто куди.
За останні 11 років освітянка встигла попрацювати в маленькій школі під Бучею, у Херсонській гімназії, а перед війною – в Ірпінському ліцеї інноваційних технологій.
Вікторія Концева родом із Берислава, та після закінчення Херсонського державного університету переїхала на Київщину, де жила її мама. Тут знайшла роботу в селі Блиставиця біля Бучі, де в місцевій школі навчалося приблизно 200 учнів.
“У школі я була вчителем української мови, української та зарубіжної літератури, педагогом-організатором, керівником гуртка журналістики, секретарем педагогічної ради… Я жила школою, досі спілкуюся з учнями та колегами з Блиставиці. Це були неймовірно патріотичні діти, а я була на своєму місці у свій час”, – пригадує Вікторія.
Згодом жінка переїхала до чоловіка в Херсон та влаштувалася на роботу в першу херсонську гімназію.
“Тут мені було ментально важко, мене постійно запитували, чи я не із “западної” України, – розповідає освітянка. – У Херсонській академії неперервної освіти працювала Тетяна Кузьміч, яка за окупаційної влади очолила відділ освіти. Вона вела для вчителів лекції тільки російською. І на зустрічах говорила, як було добре в радянському союзі. Я на такі репліки виходила із зали, але решта лишалася слухати.
У класі дехто з дітей часто запитував: “а на русском можна”, особливо на уроках зарубіжної літератури. Звісно, проукраїнська кількість людей із часом росла. Бувало, що учні переходили на українську саме після моїх уроків”.
У Херсоні Вікторія Концева стала переможницею міського та обласного конкурсу “Вчитель року”. Якби не Covid-19, то представляла б регіон на всеукраїнському етапі. Паралельно освітянка взяла участь у конкурсі “Teacher innovation cup”, у якому теж здобула перемогу серед двох тисяч учасників та виграла поїздку в Лондон. На жаль, до столиці Великобританії так і не доїхала – спочатку через пандемію, потім – через війну.
“Зате звання вчителя-інноватора України допомогло переоцінити свої сили й дало бажання працювати в тому закладі освіти, який буде відповідати моїм цінностям, – згадує Вікторія. – Так у 2021 році я влаштувалася в Ірпінський ліцей інноваційних технологій. Прекрасний ліцей, прекрасний колектив, де я вела театральний гурток, готувала випускників до ЗНО і впроваджувала елементи плейбек-театру в уроки літератури”.
Де б не жила Вікторія, вона завжди брала участь у театральних постановках або вела театральні гуртки в школі. Фактично, театр став її хобі, а елементи плейбек-театру – педагогічною фішкою.
Плейбек-театр – це театр імпровізації, коли актори слухають чиюсь історію, а потім відтворюють її на сцені без підготовки.
“Ми з учнями імпровізуємо та використовуємо певні елементи, щоб обговорити твір. Так, під час вправи “Автовідповідач” обираємо героя, приміром, Поліанну з творів для 5 класу. Я ставлю крісло посеред аудиторії, пропоную послухати автовідповідач героя Поліанни, дзенькаю в якийсь барабан і діти імпровізують. Хтось каже: “Привіт, Поліанно, я твоя совість, я чиста, як кришталь”. Бувають такі одкровення, що діти самі не очікують від себе. У такий спосіб вони розвивають емпатію.
Або ж беремо монолог із героєм. Бо традиційна форма на уроці літератури в нас яка? Переказати твір. А я прошу сказати своє слово від імені героя. Наприклад, на уроці про “Старий і море” Хемінгуея я даю можливість учням висловитися від імені старого, від імені риби, від імені моря”, – пояснює вчителька.
Як каже Вікторія Концева, такі вправи розвивають емоційний інтелект учнів, їхнє вміння чути одне одного, працювати в команді, вони зацікавлюються та занурюються в атмосферу твору.
В Ірпені Вікторія прожила лише пів року. Якби не війна, мабуть, і далі б вчителювала в ліцеї. Рішення про виїзд із міста ухвалила в перші хвилини тривожного ранку 24 лютого. Пригадує, що рюкзак уже був зібраний, але не було розуміння, куди бігти.
Спочатку знайомі вивезли Вікторію з донькою до мами, яка жила в селі під Бородянкою.
“Мені здавалося, кому треба це село під лісом, – пригадує Вікторія. – Але Бородянка від нас була за 15 кілометрів. Ми сиділи в селі й чули, як її громили. Магазини зачинялися, ми вимикали світло, періодично чули вибухи, діти від цього жахалися. Ми теж налякані час від часу спускалися в підвал, коли вибухи ставали гучнішими.
Коли почула від знайомої, що є можливість виїхати, вийшла з дому, у чому була, донька взагалі в піжамі. Нас вивіз мікроавтобус, який їхав за гуманітаркою. Я запитала – чи можна з ними перетнути кордон? Думаю, якщо завернуть, то повернуся. Так я опинилася в Іспанії”.
Зараз вчителька працює у двох закладах освіти – приватній онлайн-школі та Українській суботній школі “Нове Покоління” в Мадриді.
З учнями онлайн-закладу проводить щовечора дистанційні заняття. Так, на урок української мови збираються шестикласники з Німеччини, Чехії та Бельгії. Вдень вони навчаються в європейських школах, а ввечері надолужують із Вікторією програму українських закладів освіти, у яких навчаються на сімейній формі.
У суботу Вікторія працює зі школярами “Нового Покоління”. Як пояснює вчителька, цей заклад якраз допомагає нашим учням у Мадриді опановувати українську програму. На заняттях учні опрацьовують найважливіші теми, а частину матеріалу виконують вдома за завданнями від вчителів.
“У цій школі вчаться діти, які давно живуть в Іспанії, але батьки хочуть, аби вони вивчали українську програму. Є учні, які фактично не пам’ятають Україну, а дехто з дітей пише українською з помилками, хоча це не применшує їхнього бажання та мотивації вивчати мову. Серед учнів багато українських біженців, які хочуть здобути український атестат. Вони рахують дні до закінчення війни, – розповідає Вікторія.
Коли приходжу в школу, забуваю, що я в Іспанії, бо на уроках українські діти, ми вчимо з ними “Гімн” Івана Франка, говоримо про нашу історію, репресованих письменників, тобто обговорюємо історичний контекст літератури, яким він є”.
Зараз Вікторія зі своїми учнями мадридської школи готує сценарій Щедрого вечора. До цього залучає дітей і колег, запрошує батьків, адже в Іспанії таких свят немає. Вчителька наголошує, що школа якраз допомагає підтримувати українські звичаї та традиції.
Адже навчання в іспанських школах, за спостереженнями освітянки, дещо відрізняється від наших:
“Ще одна відмінність – іспанці скептично ставляться до національної символіки, у них майже немає національних свят, – ділиться враженнями Вікторія. – Не можу сказати, добре це чи погано. Якщо подивитися на календар свят, який має провести наш вчитель, то 80 % з них стосуються патріотизму. Для нас це дійсно важливо, бо ми проходимо національну ідентифікацію”.
Вікторія Концева каже, що дуже сумує за живим спілкуванням з учнями, за своїми колегами в різних куточках країни.
“Тужу за Україною сильно, – додає вона. – Мені сняться уроки, які я проводжу в українській школі. Але ж розумію, що моя присутність в Ірпені зараз мало кому допоможе. Тому роблю те, що можу, в Іспанії.
До речі, у мене була можливість змінити тут свій фах, пропонували спеціальні навчальні програми для українців зі стипендіями. Та мені дуже складно не працювати вчителькою”.
Інна Лиховид, “Нова українська школа”
Усі фото: Вікторія Концева
Обговорення