“Біологія – це про те, як цивілізовано взаємодіяти з довкіллям” – учитель біології Руслан Шаламов про проблеми й можливості у викладанні предмета

Цьогоріч на НМТ українське учнівство мало змогу складати біологію як предмет за вибором. І кількість осіб, які склали її на 200 балів, – 80. Ця цифра здається невеликою, однак це суттєво більше, ніж кількість 200-бальників з фізики (48), хімії (16) і навіть з української літератури (63)!

Отже, рівень знань з біології в українських школярів і школярок цілком належний? Чому результати НМТ суттєво кращі, ніж результати PISA з природничих дисциплін? Який підхід до викладання біології продуктивніший і в чому проблеми з українськими програмами й сертифікаційними тестуваннями?

Про все це нам розповів Заслужений вчитель України, кандидат біологічних наук, співавтор Державного стандарту початкової, базової середньої й старшої профільної освіти, а також керівник перевірки робіт українського учнівства з природничої галузі дослідження PISA Руслан Шаламов, який працює вчителем біології в харківському науковому ліцеї “Обдарованість”.

Руслан Шаламов став героєм девʼятого епізоду четвертого сезону подкасту “Дофамін для освіти” від медіа “НУШ” та ГО “Смарт освіта”.

Послухати розмову з ним можна на сторінці подкасту (там є посилання на інші подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом. У цьому матеріалі ви дізнаєтеся:

• чи свідчать результати тестувань про рівень знань учнів – і про які саме знання йдеться;
• чому потрібно оновити принципи викладання біології в школі;
• чому обирати підручник потрібно за участі учнівства;
• чому в лабораторній роботі має бути “інтрига” і як це допомагає пробудити в дитині радість пізнання;
• як колоквіум учителів-природничників може укласти ефективне календарне планування для своєї школи;
• як створити креативні компетентнісні завдання з мінімумом обладнання;
• чому наймати для дітей репетиторів потрібно саме з тих дисциплін, у яких дитина і так успішна.

“БІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ЖИТТЯ, ЯКА ДО ЖИТТЯ НЕ МАЄ НІЯКОГО ДОТИКУ”: ПРО ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ ПРЕДМЕТА

• На початку нашого запису я вже згадала про те, що це не перша розмова про точні науки. І ось тут, на твоєму місці, не так давно були вчителі фізики, хімії, інтегрованого курсу Science, математики також. Але, на відміну від хімії й фізики, виглядає так, що ситуація з біологією в Україні не така погана.

Ось декілька фактів з останнього звіту НМТ. По-перше, цей предмет обирає багато учнів. Біологія – третя після англійської та географії. І середній бал учнів, які здають біологію, теж не дуже низький – 144,9, майже 145.

Одразу після ТОП-5 предметів з різних мов [за середнім балом – ред.] – німецької, англійської, іспанської, французької та української – далі йде біологія. Середній бал тих учнів, які здають біологію, навіть вищий за середній бал тих, хто здає історію (середній бал з історії – 143,1). Виглядає так, що принаймні з біологією у нас не все так погано. Скажи мені, тепер як науковець, як учитель, чи це моє твердження правдиве, чи неправдиве? Що в нас із біологією в країні?

Факти, прочитані тобою, вважаються фактами. І це правда. Правда в тому, що середній бал 145. Але чим міряли? Якщо ми порівняємо тести НМТ з різних предметів, то вийде так, що тест із географії з усіх природничих є перфектним, компетентнісним, його цікаво розв’язувати. Я від нього не можу відірватися, хоч остання моя географія була в школі, я не вчив у вузі цей предмет. І все ж таки я відкриваю текст з географії кожного року – і кожного року його закриваю, лише коли розв’язую весь. Не можу відірватися, тому що цікаво читати, цікаво розв’язувати, бо там є про що подумати. Мені ставлять питання, на які я не знав відповіді до того, як мене запитували, і мені цікаво їх знаходити.

💡 Що ж стосується тесту з біології, то допоки він лишається максимально репродуктивним. Запитання типу “Як називається”, “Яку будову має”, “Яку функцію виконує”, “До якого ряду належить”, “Коли відбулося”, “Хто відкрив” тощо. Тобто відповіді на ці питання потрібно було би знати до того, як тебе почали питати. Це мені не подобається зовсім.

Натомість що ми можемо в школі – ми, я маю на увазі, українське учительство – робити? Натаскувати на репродуктивні завдання. Вони традиційні, скільки разів не говориш, що вони шкідливі, вони не дають ніякого уявлення про те, знаєш чи не знаєш. Відповіді на такі запитання направду не показують нічого, не дають інформацію про учасника тестування. Натомість наші й вчителі, і вчительки, і учні, і учениці здатні завчити відповіді умовно на 500 завдань із якогось пула, з якого більшість потрапляє на тестування. І вони їх репродукують, відтворюють.

Чи це говорить про те, що у нас в Україні з біологією класно? Як на мене, то ні. У нас діти натаскані на виконання завдань такого типу. І вчительки натаскані на натаскування своїх учнів і учениць на виконання завдань такого типу.

Хочеш навчитися стрибати в довжину, то не качай ноги, а вчися стрибати в довжину. Хочеш скласти НМТ із біології – не вчи біологію, а завчи декілька завдань, яких тобі будуть задавати, і йди складай.

Це не відповідає тому, що у нас в Україні класно з вивченням біології. У нас жахлива історія з біологією в Україні.

• Це дуже важлива точка, з якої я би хотіла далі розгорнути нашу розмову, але мені здається, що в тому, що ти щойно сказав, є відповідь на те, чому в учнівства такі погані результати в PISA. Адже в природничій галузі українські 15-річні підлітки відстають від своїх однолітків з країн ОЕСР [Організація економічного співробітництва та розвитку – ред.] на півтора року. І, власне, PISA, тестує не оцей знаннєвий компонент, а зовсім інші речі. Я нещодавно якраз її переглядала і думала: що складного в тому, аби пояснити, чому потрібно стерилізувати хірургічні інструменти? Або подивитися, що буде відбуватися з бігуном, коли він біжить у спекотну погоду і не випиває достатньої кількості води. Я читала цей звіт PISA і думаю: окей, з біологією [з огляду на НМТ – ред.] у нас все нібито добре, а з PISA – отака халепа. Тобто виглядає, що частина відповіді якраз у тому, що PISA не перевіряє оцю знаннєву історію, так?

Безумовно. PISA, як світове дослідження, в абсолютній більшості має завдання компетентнісно орієнтовані. І це дуже круто. Я закоханий в такі завдання, я дуже часто проводжу тренінги для вчительства саме з цієї теми. Я сам цього довго вчився і я безмежно радий, що дотичний до PISA. Я тут, в Україні, очолюю перевірку цих завдань. І кожен раз я читаю ці завдання – і вони мене надихають безмежно.

І те, що розбиває мені серце, – це відповіді нашого учнівства. І розумію, що знати відповіді на питання про те, яку функцію виконують рибосоми, або яку будову мають мітохондрії, або до якої родини належить соняшник, – у нас це знають усі. Але коли ти запитуєш елементарні речі, наприклад, про те, чому доктор Ігнац Земмельвейс примусив прати простирадла і постільну білизну в гарячій воді й цим зменшив захворюваність на бактеріальну хворобу – гарячку породіль – і запитують у нашого 15-річного учнівства, де зв’язок, чому так сталося, то наші прекрасно беруть, копіюють якесь речення із тексту завдання і ставлять його у відповідь. Типу, доктор Земмельвейс досяг значного успіху в боротьбі з бактеріальним захворюванням тим, що примусив усіх прати постільну білизну. І все.

Коли ми перевіряли PISA й намагалися проконсультуватися в міжнародних консультантів, чому так, вони дивилися й говорили: “Ми вперше стикаємося з таким”. Українські діти вирізають якусь частину запитання і кладуть її у відповідь, хоча тут елементарні речі. Вони би раді були зараховувати відповідь навіть, що бактерії зварюються в гарячій воді, я вже не говорю про якісь терміни. Аби ти просто показав, що розумієш цей процес.

І коли вони [міжнародні консультанти – ред.] зазирнули в наші підручники для 9-х класів з природничих дисциплін, мені сказали: “Так, а що ж ви хотіли, якщо ви в 9 класі вчите дітей читати й переказувати тексти?” Якщо параграф називається “Клімат Африки”, завдання після параграфу – “Опиши клімат Африки”. Параграф називається “Будова клітини”, завдання після параграфу – “Опиши будову клітини”. Зрозуміло, що автори підручників не докладають зовсім ніяких зусиль до укладання завдань. Звичайно, не всі, але так є в більшості. Учительство в школах репродукує тексти підручників – і в дітей вимагає репродукції, власного переказу текстів підручників, уже кимось переказаних.

І потім те, що залишається в головах після наших предметів… Запитаєте у людей, які 5, 10, 15, 20 років тому позакінчували школи: “Що у тебе залишилося з курсу біології, наприклад?” Уривки фраз, ніякого зв’язаного тексту, ніякого цілісного уявлення. І ти ніколи не почуєш відповідь: “Мене навчили цивілізовано взаємодіяти з довкіллям“. А я би мріяв, щоб метою наших природничих курсів було саме це, а не знання про будову рибосоми, яку ти тут же забудеш після школи – і вона ніколи тобі не знадобиться, як не знадобилася мені, наприклад, ніколи в житті, хоч це належить до моїх професійних знань.

Зовсім інша річ – як би я хотів, щоб було. Я би хотів, щоб ми вчили корисного. Не фактажу, не знанню фактів і навіть не знанню концепцій, а тому, як я можу стати кращим, коли про це дізнаюся, порівнюючи з собою, коли я цього не знав. Як це допоможе мені ухвалювати рішення в складних життєвих ситуаціях? Як я можу на біологічному матеріалі чи будь-якому іншому навчитися читати із розумінням, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, встановлювати логічні зв’язки, ухвалювати стандартні й нестандартні рішення, бути преадаптантом, тобто якось свідомо реагувати на виклики й розвʼязувати проблеми відповідно до того контексту, в який я потрапив.

Цього всього мусять вчити природничі предмети, направду. А ми маємо історію, що на НМТ ідемо репродукуємо, відповідаємо на запитання, які не несуть в собі ніякого змістового навантаження, окрім як “пригадай” – і все.

💡 І, звичайно, що коли ми приходимо на PISA, де завдання стосуються життєвих історій, – про того самого бігуна, про якого ти згадувала: це прекрасна симуляція, де можна задати параметри температури, кількості випитої води, швидкості бігу, часу бігу, і тобі цей симулятор видає параметри, які треба потім просто побачити й описати у відповіді, – ми сідаємо в калюжу просто тому, що ніколи не говорили про життя на уроках біології. Яким би це дивним не здавалося, біологія – наука про життя, але вона до життя не має ніякого дотику. У викладанні в українських школах – здебільшого.

Безумовно, є група вчителів і вчительок просто перфектних. І я, напевно, знаю не всіх, але я впевнений у тому, що більшість знаю, і це наша професійна спільнота, де ми ділимося, підтримуємо зв’язки одне з одним, щось разом пишемо, десь разом виступаємо, крутимося, готуємо майстерки на фестивалі тощо. Але основна маса, вчителі, яких я бачив очі в очі на своїх численних виступах, семінарах, воркшопах, тренінгах і так далі… Я дивлюся, що людям дуже просто працювати в тому, що вони переказують факти, учні переказують ці факти їм, і вони вважають, що справу закрито: ми класно підготувалися до НМТ, а, власне, що ще треба.

• І учні далі вступили чи на медичні спеціальності, чи на інші біологічні – і все добре.

Так. А потім що ми маємо на виході? Та сама історія й у вищій школі, направду. Там професори так само переказують тексти, тільки інші, на левел вищі. І все. Хотілося би наповнити це життям, про це, власне, ми написали [Державний] стандарт. Але написати документ – то одна річ. Імплементувати цей документ, дати йому життя – це зовсім інша річ.

• І тут я знаю, що ти викладаєш в 7 класі якраз для того, щоб подивитися, як цей стандарт втілюється, розгортається вже на практиці. Поділися своїм досвідом, як воно працює. Чи часто тебе діти питають: “А нащо це? Чи це мені знадобиться в реальному житті? А нащо мені це знати?”

Такі питання мені учні не ставили жодного разу за все моє життя. Я давно викладаю, я працював у різних школах, і тільки зараз викладаю в класах, де біологія є профільною.

А раніше такого не було. Я працював у фізико-математичному ліцеї, я працював у єврейській школі. І там ніколи не була біологія профільна. І ми хардово вивчали біологію, оскільки в мене завжди були переможці олімпіад різних рівнів. І ніколи ніхто мене не запитував.

Напевно, ці запитання ставлять у якихось випадках, коли вчитель вже зовсім не може донести сенс того, про що він говорить, дітям. Я знаю, що іноді діти ставлять такі питання в школах, я чую про це від колег і колежанок. Але я не був в такій історії ніколи в житті.

Але про 7 клас – це правда цікава історія. Я працюю в науковому ліцеї, який з моменту свого відкриття працює лише з 8 класу. Але в нас абсолютно фантастичне керівництво, колектив і атмосфера в ліцеї. І мені було досить легко впевнити директора і його заступниць у тому, що нам з цього року необхідно взяти 7 клас, оскільки це Нова українська школа, оскільки це відкривається новий цикл. Ми мусимо не з 8, а з 7 набирати учнівство, тому що ми хочемо починати предметне навчання всередині нашого ліцею. Мені навіть не довелося так довго пояснювати. Мені сказали: “Добре, Руслане Васильовичу, ми дослухаємося до вашої пропозиції, наберемо 7 клас”.

Ну, а я для того, щоб закрити гештальт повністю, вже роботи зі Стандартом, який я сам написав, ще в цьому класі взяв класне керівництво. Я ніколи до цього не був класним керівником, і це виклик для мене доволі серйозний. Я завжди був учителем, у якого біологія, олімпіади, турніри, конкурси, якісь інтелектуальні змагання, поїздки, навчальні практики тощо. І тут я набираю клас.

Мало того, що в нас у ліцеї в усіх збитий мірчик, бо для нас 8-мі класи – це найменші діти, і ми до них ставимося, напевно, як до першачків у школах, де повний цикл. І вони такі манюнькі для нас, а виростають до 9, 10 класу. І тут приходить 7-й. Мало того, що рік у такому віці – це суттєво, це відчувається. Це не 25 і 26 років – це 11-12 і 13-14. От вони прямо набагато менші, ніж восьмі класи. А з іншого боку, вони ж ще й прийшли з Нової української школи, і ми вперше стикнулися з цим. А я – ще й з класним керівництвом.

Але хочу сказати, що нам вдалося зробити абсолютно потрясний набір. Це чудовий клас у найкращих традиціях ліцеїв.

• Що ти маєш на увазі? Вони вмотивовані? Їх цікавлять дослідження? Вони мають предметну базу?

Так. У них, з чого я тішуся дуже сильно, абсолютно не прибиті природня допитливість і жага до пізнання світу. 8 класи, які до нас приходять (а я працюю в ліцеї, який набирає дітей в основному з області, а не з міста, і вони в нас живуть, у нас є пансіон, ну принаймні до війни так було, сподіваюся, так і буде, коли ми переможемо) – 8 класи зовсім не такі. Вони приходять в основному педагогічно запущені, і з ними доводиться пів року працювати, щоб пробудити оту дитячу допитливість, природну, яку трошки прибили.

💡 І цей 7 клас приходить абсолютно живий, крутий, і я розумію, що Нова [українська] школа працює. Вони всі прийшли з різних шкіл: із міських, із сільських, із маленьких містечок, з області, з харківських шкіл. Але вони принципово інші. Ми дуже довго до цього готувалися: і я особисто, і мої колеги-співавтори Стандарту, яких я просив. Ми працювали з нашим колективом півтора року на те, щоб підготувати себе до зустрічі цих дітей. І я вважаю, що ми зробили класну роботу. І зараз ми всі тішимося – весь колектив, який працює в 7 класі. Він у нас один, ми взяли один клас. І ми абсолютно чітко бачимо різницю.

І ми плекаємо надію, що нам вдасться зберегти оцю жагу до пізнання. Я не скажу до знань, звичайно, ні. Жагу до пізнання світу. Мені дуже просто зараз з ними ставити експерименти. Вони дуже охоче йдуть на це. Ми працюємо в основному онлайн, звичайно. Але домашні експерименти — це така елементарна штука. Ну, скажімо, встановити залежність чогось від чогось. Наприклад, росту рослин залежно від світла, залежно від наявності води, залежно від температури. Ми тільки почали біологію – і там зараз якраз про рослини.

Оце окремий біль мій, звісно: чому ми почали з цього, мені не зрозуміло досі. Як придумали колись, коли встановили біологію в школах на теренах ще тої людожерської держави, оті вузівські викладачі, що треба вивчати ботаніку, потім зоологію, потім біологію людини, потім загальну біологію…

• Це для мене абсолютно незрозуміла річ, бо за кордоном усе інакше.

І нові автори, які написали програми з біології під Нову українську школу, – жоден авторський колектив навіть спробу не зробив щось змінити. 6 і 7 класи – ботаніку і зоологію злили в один, 7-й. У 8-му лишили біологію людини, у тій самій послідовності. А на дев’ятий лишили ту саму загальну біологію.

Виходить, якщо ти вивчаєш спочатку рослини, а потім тварини – це абсолютно два різні світи, які ніколи не зустрічаються. А дитина виходить на вулицю і бачить, що котик сидить під деревом, а на дереві сидить пташка, і тут же гриб росте під тим самим деревом, – і дитина сяде під те дерево, де ще росте трава, і побачить комплекс. А ми його взяли й розбили на початках.

💡 Слухайте, ми ж не у вузі працюємо. Нехай там, хто вже обрав собі біологію як спеціальність, вивчає докладно ті предмети. У школі ми маємо вивчати це в комплексі. І підхід може бути будь-який: екологічний, еволюційний, функціональний. У біології тих узагальнювальних ідей, на які можна нанизати наш предмет, – дуже багато. Я не розумію, чому ніхто за це не взявся.

Звичайно, можна сказати: “Тобі не подобається – йди сам і пиши”. Я багато написав усього за життя, правда, і програм зокрема. І так, я написав програму на 5–6-й клас. Ту, яка суттєво відрізняється від будь-яких інших програм, тому що, я вважаю, моя програма найбільше відповідає Стандарту, бо вона з нього виписана. Я прямо взяв Стандарт. Я чув інших авторів, які мене запитували: “Руслане, ти користувався Стандартом, коли писав свою програму? От я, наприклад, ні. Він мені видався абсолютно непотрібний. Я взяв і склав програму з того, як я собі уявляю”. Просто жах. Знову поклали знання в основу – і навколо знань все вертиться. А ми говоримо про дитиноцентричний підхід у школі. От я написав таку програму, написав під неї підручник на п’ятий клас. І що? І вчительки його не обрали, бо вони обрали те старезне. А потім починається плач Ярославни на всю Україну: діти тепер інакші, вони не хочуть вчитися, вони не хочуть читати.

Слухайте, а ви їм давали те почитати? Ви що обирали? Ви ж обирали собі. Ви коли взуття дитині купуєте, ви її берете за ручку, ведете в магазин, одягаєте взуття на ніжку, просите пару кроків зробити, поміряти, чи зручно, чи ні. А коли ви для мозку купуєте взуття, тобто підручник, ви навіть не спробували посадити дитину, відкрити п’ять сторінок з п’яти підручників і сказати: “Дитино, подивися, почитай пару абзаців з кожного і скажи, який тобі цікавіший”. Хто так робить? Жодна вчителька так не зробила. Вони такі: “Ой, ні-ні-ні, Шаламов щось таке напридумував, що там кожен день я буду експериментувати. Краще я отут буду: я знаю, як розказати про природу, діти мене послухають, мені перекажуть те, що я розказала. Я буду працювати за отими кліше, які були ще тоді, як я вчилася в школі. Мені було, правда, тоді вже не цікаво, і тоді вже не хотілося читати ті підручники, але зараз я виберу ті самі”.

• І це стосується не лише біології. Ми дивилися і на зарубіжну літературу, і на українську мову та літературу, то, в принципі, мало що змінилося.

Звичайно, з усіх предметів. Я всі передивився. Я впевнював своїх колег, які минулого року планували працювати в 7 класі, обирати інтегровані курси. І математиків мені вдалося впевнити. У нас просто фантастичний учитель математики, це випускник нашого ліцею, який здобув освіту в Харкові, у Берліні, захистив докторську дисертацію з математики в Марселі у Франції – і повернувся під час повномасштабної війни в Україну. І приїхав у нашу школу, – у свою, власне, школу, яку він закінчив, – і сказав, що хоче вчити дітей математики. Зрозуміло, що я доклав усіх зусиль, щоб саме він працював у 7 класі. Це просто чудова історія.

І мені легко його переконати в тому, що треба брати інтегрований курс математики тих людей, яких я дуже добре знаю, які самі співавтори Стандарту. Олександр Школьний, Андрій Миляник і компанія. Прекрасна компанія, шикарний курс, і колезі подобається. І, як бачу, дітям теж.

І хоч у Новій українській школі профілі починаються в 10 класі, але ми ж науковий ліцей – ми ж не могли так просто робити, тому в нас 7 клас із поглибленим вивченням математики та біології. Мене звати Руслан Васильович, діти мене завжди називають РВ. А математика звати Роман Вікторович – діти його теж називають РВ – просто старший і молодший. І тепер два РВ ведуть два поглиблені курси. І це чудово. І мені комфортно в поглибленій біології з тою програмою, яку я собі обрав, і з тим підручником.

Правда, ми завантажили всі підручники, які є у вільному доступі. Ми користуємося ними всіма. Ми купили різні друковані зошити, різних авторів, з різними підходами. Абсолютно крутезний зошит, зараз скажу всім біологам, зробив Олександр Козленко – людина, закохана в компетентнісні завдання не менше, ніж я. І він з нами в команді з перевірки завдань PISA. Він також проводить тренінги з учителями із цих завдань. І я бачу, як я дивлюсь на світ – і багато чого в нього вчуся. І це шикарний зошит. Мені дуже подобається – і дітям подобається в ньому порпатися.

Звичайно, коли вони його відкрили вперше (а я вперше дав їм самостійно, на роботу вдома, без жодного слова, от вам завдання, от зробіть його) – звичайно, що потім прийшли з квадратними очима: “Підождіть, Руслане Васильовичу, що треба робить? Ми тут нічого не зрозуміли”. Я кажу: “Супер, я вас навчу з цим працювати, я вам розкажу, як це робиться”. І спочатку вони не зрозуміли, що ми хочемо, я й автор, від них – а тепер це улюблений зошит. Звісно, ми працюємо і з іншими зошитами, ми й в них щось пишемо.

💡 Звичайно, ми займаємося знаннями, без них неможливо. Але ми займаємося в першу чергу розвитком і формуванням цивілізованої взаємодії з довкіллям. У мене, наприклад, зараз увесь телеграм закиданий фотками дітей: вони мені надсилають фото своїх експериментів, як у них попроростало насіння. Вони хочуть їх відправити сьогодні, бо завтра вирушають до Києва цілим класом. Я їх тут зустріну, я їм підготував програму. Ми підемо в різні лабораторії: в лабораторії МАН, у музей науки, ми підемо в “Гуллівер”, де є наукова виставка, у Національний університет харчових технологій. У нас із ними дуже потужні зв’язки – у нашого ліцею з цим університетом. Я не вперше туди вивожу дітей, і там для них будуть майстеркласи, туди приїде ще група 11 класу. Не зі мною: якби поїхав з ними, з 11 класом, звичайно, це класна профорієнтація, і це абсолютно чудовий університет, який робить суперово гарну справу в Україні, причому дає дуже важливі професії – як технологічні, так і біотехнологічні, так і економічні тощо. Ну, і харчова промисловість – це ж та, яка ніколи не зачахне: ми ніколи не перестанемо їсти й хотіти їсти, правда? Але я ж із 7 класом, тому з 11-м їде інший керівник, але ми все одно зустрінемося.

І ось цю програму, яку я підготував дітям на канікули, – це також для того, щоби підтримати їхній інтерес до науки, який у нас є. У Харкові в нас відбувається купа зустрічей з різними цікавими людьми, запрошую їх до дітей, показую їм різні аспекти. Звичайно, ми 7 клас, ми тільки почали, але ми будемо це розвивати. Кінець кінцем, науковий ліцей має бути науковим. У нас не просто назва. Нас так назвали не тому, що це рішення ухвалила обласна рада, яка є нашим засновником. Ми замовили аудит, пройшли абсолютно чесний шлях, пройшли атестацію. І ми дійсно по-справжньому науковий ліцей, тому що у нас із 300 дітей, які вчаться, – старших, ще до ковіду і війни, – було до 150 манівських робіт (причому справжніх, зі щорічними перемогами на всеукраїнському рівні).

• Руслане, зараз усі, хто нас буде слухати, мами семикласників-восьмикласників далі будуть думати: “Чому вони у вас не вчаться?” А вчительки будуть думати: “Окей, як нам зробити таке чудо в себе?” Повернімося на рівень проблем, бо я тебе захоплено слухаю і думаю: “Так, а моя дитина на канікулах має таку програму?” Ні, здається, не має.

Гаразд. Ти вже відповів на питання, яке мені муляло: чому ми вчимо спочатку ботаніку, потім зоологію, потім йдемо до анатомії, тому що…

Я не відповів, бо я не знаю. Це жахлива історія.

• Це така радянська традиція і вона в нас тягнеться, тому що, наприклад, у закордонних курикулумах, коли я їх передивлялася, бачила зовсім інший підхід. Наприклад, якщо йдеться про репродуктивну систему, то її розглядають на рівні рослин, тварин і людини зокрема. Потім, наприклад, вони говорять про травлення, про те, звідки рослини черпають якісь корисні речовини, потім тварини, потім людина.

Це один із підходів, про які я говорив, функціональний підхід. Скажімо, ми досліджуємо якісь функції живого, і ми їх досліджуємо у будь-якого живого. А так ми його все, звичайно, роздробили, і [загального] поняття потім у дітей немає.

• Вони не можуть зібрати докупи все цілісно.

Насправді завжди, якщо я викладаю у восьмому класі, перші уроки у мене починаються з того, що ми впевнюємося, що є тваринами. Ми, люди. Ми, восьмикласники, і я, їхній учитель. Ми є тваринами. Я кажу: “Ви всі впевнені в цьому?” І виходить, що не всі. Не всі в цьому впевнені, тому що ми ж люди. А то зовсім інше.

• А то котики й песики.

Доводиться впевнювати в тому, що ми від котиків і песиків відрізняємося хіба зовні. Якщо залізти всередину, то там буде настільки [схоже], і що нижчим буде рівень організації, [то більша подібність – ред.]. На рівні органів, ми вже практично не відрізняємося. А якщо ми підемо в клітини, а радше в молекули (це вже моя спеціальність, біохімія, що я найбільше люблю), то на рівні молекул ми в принципі не відрізняємося. Ми навіть не тільки від котиків і песиків, а ми як організми в принципі дуже мало відрізняємося на рівні молекул. І це прекрасно.

Інтегративно вчити, а не дезінтегративно – це завжди круто. Мало того, що в нас природничі предмети роздроблені, і дітям здається, що фізика – це одне, хімія – це зовсім інше. Запитуєш дитину про будову атома, і вони запитують: “А вам як? Як на фізиці розказати – чи як на хімії?” І це рве мені серце, бо я ще чув таке від своїх колег, коли діти приходять з хімії на фізику, і фізик говорить: “Будемо вивчати будову атома”. І діти говорять: “А ми на хімії якраз вивчили”. І вчитель тут же: “Так от, забудьте все, що ви вчили на хімії, зараз я вам розкажу, як правильно”.

І я думаю: “Боже мій, по-перше, ти зараз на нуль помножив свого колегу, який працював з дітьми, а по-друге, ти порвав шаблон дітям, і вони тепер ніколи не будуть знати, де атоми”. А головне: вони будуть впевнені, що тих атомів, про які ти зараз будеш розказувати, у них всередині організму точно нема. І вони точно з чогось не такого складаються, бо вони живі, а ти про щось верзеш інакше.

Невже не можна домовитися з хіміком, щоб ви, по-перше, в один час про те говорили, однаково, називаючи речі однаковими іменами? І показати, що ви на це дивитеся просто дещо з різних поглядів. Дещо, причому я би акцентував на цьому слові, тому що ці думки дійсно всього-на-всього дещо різні.

💡 І я, знову ж таки повернуся, до сьомого класу. Ми всі разом, чотири вчителі природничих предметів: фізик, хімік, біолог, географ, плюс математик, плюс інформатик, і вчитель, який веде інтегрований курс “Здоров’я, безпека і добробут”, – зібралися на такий колоквіум у серпні. Ми вирівняли свої календарні плани під те, щоб максимально віднайти спільне, і щоб ми про те спільне говорили в один час. Ми всю природничо-математичну галузь об’єднали так, щоб починали ті, хто мають закладати підвалини. А ті, хто мають користуватися тим і будувати надбудову на тому підґрунті, були потім. Щоб не географ розказував уперше дітям про те, що таке масштаб і координати, а все-таки математики. А географ потім би скористався із того і сказав: “Ось де ти, дитино, будеш це використовувати в житті”. А не навпаки, як часто буває. Щоби математик спочатку говорив про похідні, а фізик потім їх використовував під час розв’язання задач, а не навпаки, як це теж часто буває. Щоб хімік спочатку розказав про органічні речовини, а біолог потім би розказав, які вони виконують ролі в організмах. А не навпаки, як це часто буває за сучасними програмами, де ти мусиш розказати основи органічної хімії, щоб тебе хоч трошки зрозуміли на початку 10 класу, а ті самі теми будуть десь там у другому семестрі в 11-му вчити на хімії. Це жахливі історії, які насправді тільки від лінощів: вчителі не хочуть сісти разом і об’єднатися.

• Ви вже цю роботу проробили. Давай, наприклад, теоретичне запитання: чи могли би ви цим поділитися з колегами, яким немає часу або бажання сісти всім разом і поговорити? Але якби було готове таке синхронізоване календарно-тематичне планування від колег, вони б могли його взяти й впроваджувати в школі.

Ті, кому ліньки це робити, – з тими я точно не буду ділитися. Ти не хочеш собі зробити добре, ти не хочеш зробити своїм учням добре, я з тобою поділюся, ти з моєї цукерки зробиш…

• Не дуже цукерку, так.

Ну, я точно знаю. Ті, в кого немає часу, – я в це не повірю, бо той, хто хоче, шукає можливості, хто не хоче, шукає причини. Оце немає часу – це причина? Це не причина, це твоя робота, це твої посадові обов’язки. Зробити притомне календарне планування для кожного класу. А у нас всі ганяються за готовим календарним плануванням. Я принципово не розумію: як це я можу взяти чуже календарне планування? А в мене от цей клас – він не так буде працювати.

💡 Я для кожного класу, навіть якщо в мене два однакові класи на паралелі (як, наприклад, от цього року в мене три одинадцяті класи, один із них хімбіолог, а ще два – математичний та інформатичний), – у мене в них різне календарне планування. Неможливе одне й те саме: вони принципово різні, ці класи. У них різні діти, там різний настрій, вони по-різному підходять до розвʼязання задач.

І мені взагалі не цікаво, як папуга, двічі повторювати те саме.

СТАРІ “НОВІ” ПРОГРАМИ, “ЧУЖЕ” КАЛЕНДАРНЕ ПЛАНУВАННЯ І СПРОБА ЗМІНИ МЕТОДІВ – ВИКЛАДАННЯ БІОЛОГІЇ В НУШ

• Я скажу голосом умовної вчительки, яка може слухати нашу розмову: “Чому я маю синхронізувати ці програми разом з колегами, умовно, біології, хімії, фізики й математики, а це не може зробити міністерство? Чорт забирай, – вибачте, будь ласка, всі наші слухачі, – дати мені синхронізовані програми, щоб я могла в межах цих змістів…”

А що, це робота міністерства – укладати програми? Програми укладають автори за власним бажанням. І от тут я би сказав авторам: “Ти вирішив писати програму з фізики, і тобі точно, я знаю, байдуже, що робить хімік, біолог, географ”.

Фізик скаже: “Так, якщо вони щось хочуть, хай в моє дивляться і потім під мене тут підлаштовуються”. Саме тому, що фізики найбільше обділені серед цих природничників, бо вони у вузі вчили математику й фізику. Крапка, все. І в природі вони розуміються, звичайно, найменше, хай мене простять усі фізики, але так є. Хіміки, щоб вивчити хімію, вивчали математику, фізику і хімію. Біологи й географи, щоб вивчити біологію і географію, вивчали математику, фізику, хімію досить докладно.

І тому біологам і географам простіше щось інтегрувати, складніше хімікам, фізикам – ще складніше. Але біологи так само вчиняють. Вони пишуть свою програму, і їм чхати на дітей, на колег, на біологію. Їм аби “впихнути все” – оте, що вчилося раніше чотири роки, а тепер три. І давайте нічого не випустимо, хай вони вивчать і будову кореня, і будову листка, і внутрішню, і зовнішню, і функції теж. І ніхто ніколи не поставить собі питання: “Нащо ви взяли програму двох років і збили її в один?”

Автори – це перша ланка, до міністерства це поки що стосунку не має. От коли автори будуть чемними й дійсно збиратимуть авторські колективи, а не так, що: “Я! От я хочу зробити, я зроблю, і хай там увесь світ зачекає”. Ні. Я хочу писати біологію – ану я ще спробую знайти географів, фізиків і хіміків, і зробімо чотири програми узгодженими. Домовмося. Це на майбутнє.

Я чому не став писати біологію? Бо я знаю, що її ніхто б не обрав, бо вона б різко відрізнялася від усіх інших, а в нас люблять “як було, як я знаю”. Хто хоче змінюватися? Ніхто. Рідко хто хоче. Ну, мені поталанило в житті, я таким народився. Я хочу. Я хочу, тому я в Стандарті, тому я в PISA, тому я щось роблю, тому мені цікаво з дітьми, тому я прийняв такий виклик.

• Тому діти тебе не питають, навіщо їм це потрібно в житті.

Не питають, і багато з них стали біологами. До речі, мої підручники, які я пишу, я пишу зі своїми учнями. Мої учні – мої співавтори тепер. Ну, із тих перших моїх учнів, які стали вченими, працюють в усьому світі, я пишаюся ними. І те, що я свого часу пішов із науки в школу, я вважаю, що це я науці зробив добре. Так би я один [працював], я, напевно, був би непоганим вченим, я хотів цього все життя, але я би був сам. А так я підготував плеяду класних учених – вони зробили явно більше, ніж я би робив усе життя. Вони вже зробили, а я ще не закінчив працювати. І в мене є ще амбітні плани на майбутнє.

• Це, напевно, був один з аргументів, який ти наводив тому вченому, що повернувся з-за кордону викладати математику.

Він математик, і я не можу назвати його своїм учнем. Він просто вчився в тій школі, де я викладав, у нас різні сфери діяльності. Але він так само “чокнутий”, як і я.

• Я про цей зв’язок: якщо ти в школі вкладаєш у дітей, то отримуєш значно більше, ніж якби ти сам займався наукою. Але вибач, я тебе перебила.

От, і це на майбутнє. Я думаю, що настане час по-справжньому нових програм. Пройде перший цикл із підручниками тощо.

Другий етап, коли автори написали програми, – вони подають їх у предметні комісії, які працюють при Інституті модернізації змісту освіти. Я не знаю, хто там що може модернізувати, хай простять мене співробітники цієї державної наукової установи, але направду пропустити у світ програми, які не відповідають Стандарту, не відповідають ідеї дитиноцентризму і компетентнісного навчання, пропустити їх просто так, аби було… Мені здається, це злочин. Тим більше, що деякі люди, які там працюють, вони ж працюють і в галузевих групах з розробки Державного стандарту. І так потім наступити на своє дитятко і просто його задушити?

Якщо ти любиш мити руки твердим милом, ти будеш обирати тверде мило. Завжди. Любиш рідким – будеш обирати рідке. Якщо в тебе є вибір, ти вибереш те, що [тобі подобається – ред.]. Нащо ви дали вибір учителям, починаючи з п’ятого класу? Ви в початковій школі не дали такого вибору. Ви дали дві нові програми, які різко відрізнялися від попередніх. Вони були нушівські.

Коли ми прийшли в п’ятий клас, по-перше, вчителів ніхто не готував так, як треба, як з початковою було. А по-друге, ви ж дали хід новим програмам і старим. Тобто, прямо косплеї тих знаннєвоцентричних. То хто ж обере вам нове?

Звичайно, всі понавибирали “старьйо”, понаписували підручники, переписали свої ж підручники. Ті самі автори, які писали раніше, переписали своє, назвали це НУШ. Ті завдання, які були репродуктивні, тепер називаються “компетентнісні завдання”, хоча нічого не змінилося. І все так і лишилося. Хто ж буде обирати таке [дійсно нове – ред.]? Звичайно, що ніхто. От вони й обрали.

Є сенс писати на сьомий клас, щоб було щось новеньке? Ну, писати просто так, аби написати, аби потім тобі біля скроні покрутили й сказали: “Ну, слухайте, так, він там написав, але хто його буде читати? Ми візьмемо те, що ми знаємо. Ботаніка, зоологія, біологія, людина”.

Але час цього завершиться. Я абсолютно впевнений. Звичайно, ми маємо купу проблем з молодим учительством. Звичайно, ми маємо проблеми, які ні я не вирішую, ні міністерство, ні ніякі при ньому структури. І ми розуміємо ці проблеми. Вони пов’язані й з економікою, і з повномасштабною війною тепер, і з купою [іншого]. Тепер хвостом будуть ті проблеми довго йти. Так є, це правда. Але ж ми все одно переможемо.

Ми не мусимо стояти на місці й плекати те старе. Як колись на одному із представлень нового Стандарту (було якесь регіональне представлення) одна вчителька, філологиня, сказала таку фразу всім, хто представляли Стандарт, розказували, що в ньому нового: “Діти й так читати не хочуть, а ви ще хочете щось міняти”. На що я їй сказав: “Я перепрошую, діти й так читати не хочуть, значить, треба щось міняти. А ви хочете залишити, як було, щоб вони й далі не хотіли читати? Тобто не треба міняти, як ви вважаєте?..”

І так буває досить часто. Направду, як сказав один із моїх улюблених учених, Ганс Сельє [канадський ендокринолог XX ст. – ред.], людина ставиться до нових ідей, так само як її імунна система до чужорідного білка. Вона їх відторгає. Слухай, я коли прочитав оцей звіт Лілії Михайлівни [Гриневич], її виступ на фестивалі у Львові влітку цього року, що було опитування, і 45 % вчителів не розуміють…

• Це наше дослідження, яке ми робили, так.

А от, це прекрасно. 45 % вчителів не розуміють, у чому сутність реформи “Нова українська школа”.

Я читаю подкасти, там купа хейтерів від освіти, почали про те – і бла-бла-бла. І я дивлюся коментарі – і вчителі, не стидаючись показувати свої імена, де вони працюють, з гордістю говорять: “Я належу до цих 45 %, це правда, ми не розуміємо. Ця реформа – це дурня, у нас було так класно, а тепер ви щось… І так далі”. І я думаю: “Невже люди можуть справді отак от розписуватися у своїй профнепридатності?” Бо це явно ознака профнепридатності, якщо ти не бачиш різниці між дитиноцентричною і знаннєвоцентричною моделями освіти, якщо ти вважаєш, що дитиноцентризм – це про топографію, це про місце дитини в класі, а ти навколо неї там щось пританцьовуєш. То ти геть зовсім не розбираєшся тоді у своїй спеціальності, ти профнепридатний. Тебе треба посадити самого за парту й повчити цього. Або сядь сам.

Якщо в Україні, у твоїй державі, вже декілька років поспіль (вісім) триває реформа, у якій ти ще досі не розібрався, то, слухай, або ти не там працюєш, і тобі це просто не цікаво, тоді зміни професію, – або сядь і розберися. Як ти можеш з гордістю говорити: “Я належу до тих, хто не розбирається?” От я цього геть не можу зрозуміти.

Я хочу розбиратися в усьому. Я сідаю і розбираюся. Біологія – така наука, яка дуже швидко розвивається. І в шкільній програмі купа тем, які я не міг учити у вузі не тому, що я погано вчився, а тому, що відповідні відкриття не було зроблено на той момент, коли я вчився. І я перевчаюся сам. І так само з географією відбувається. І з багатьма предметами. Література змінилася, історія – нехай в історії [ідеться не про наш час – ред.] нічого не відбулося, але змінилися акценти. Твори змінилися. А в наших науках щось відкривається, як от в біології, наприклад. І ми мусимо вчитися для того, щоб викладати ці теми. Так само і з реформою. Мені здається, що не може бути інакше.

• Я маю тут зробити маленький дисклеймер і, напевно, трішки більше пояснити про цю цифру – 45 %. Це було опитування, яке ми, “Смарт освіта”, проводили спільно з Фондом “Демократичні ініціативи”. Ми досліджували те, що знають, що не знають вчителі 5-х і 6-х класів про реформу. Чи проходили вони підвищення кваліфікацій – чи не проходили? Чи забезпечена реформа усім – чи не забезпечена? Тобто, які є проблеми в цій частині.

І там було одне з запитань: чи могли би ви пояснити колегам суть реформи “Нова українська школа”? Тобто, чи розумієте ви, чи могли би її пояснити. І от там з’явилася ця цифра, це 45 % вчителів, які би не змогли пояснити суть реформи своїм колегам.

І наше припущення було таке, що насправді вони, вчителі, дуже болісно сприйняли ці цифри, цю історію. Вони це сприйняли як наїзд на них, ніби от зараз їх знову звинувачують у чомусь, вважають, що вони такі необізнані, вони чогось не знають, вони якось не спроможні.

Ці цифри були озвучені багато разів. Ми презентували результати дослідження ще в березні, вони були в публічній площині, і на сайті Нової української школи, і міністерство це також комунікувало, тобто ці цифри не приховували. Але коли Лілія Михайлівна їх озвучила, і почалася нова хвиля обговорень, що знову наїжджають на вчителів, знову їх ображають. Значить, це вчителі винні в тому, що реформа не рухається.

Мій висновок і гіпотеза з результатів цього дослідження і конкретно з цієї цифри в тому, що насправді в їхній роботі нічого не змінилося. Насправді вони працюють так, як і раніше. З тими самими підручниками, які просто змінили обкладинку і трошечки зміст. І вчителі, очевидно, не бачать різниці між тим, як вони зараз викладають і як раніше. І тому вони не можуть пояснити суть і відмінності реформи порівнюючи з тим, як було раніше.

Я розумію. Я, може, тут наїхав, але я насправді обожнюю наше українське вчительство. Я знаю дуже багато своїх колег, і це професійні, класні люди. І навіть ті, хто іноді мені говорять: “Шаламов, ти не то робиш, ну, правда, ота ваша вся НУШ – то все бла-бла-бла“, – навіть вони класні.

💡 Але насправді в цій реформі настільки драматична зміна, настільки вона разюча… Власне, це питання про те, навіщо освіта взагалі потрібна – як інституція в нашому житті. І з тих часів, коли виникла освіта, виникли два підходи до неї.

От ще з Коменського [Як Амос Коменський, чеський педагог XVII ст. – ред.]. Якого письменника не візьми, потреш добре – і до Гомера дотрешся, правда? Бо Гомер у своїй “Іліаді” та “Одіссеї” всі архетипи описав. Як казав, напевно, найкращий афорист XX століття Станіслав Єжи Лец: “Obserwuje tego pisarza bacznie, od Homera poczawszy” [“Уважно спостерігаю за цим письменником від часів Гомера” – ред.]. От, власне, це про те. І в педагогіці, що не візьми, яку ідею не візьми – ти дотрешся до Коменського. Бо хочеш про класну урочну систему, про дошку, парти, дітей, накачування мізків, – там у нього є про це. А хочеш про компетентності – там у нього є про це. Може, іншими словами. Але оті “Дерево живиться не з власних гілок” – пам’ятаєш, там така цитата в ньому? Це чітко про фаршировану рибу, яка написана в концепції “Нова українська школа”.

• Ніби риба, а плавати не вміє.

Скільки існує освіта, стільки існує два підходи. Інших немає, бо хто скаже, що є третій і четвертий, то вони явно зведуться до цих двох. Один із них – знаннєвоцентричний, коли самоціллю освіти є отримання знань. І дитиноцентричний, коли самоціллю освіти є розвиток особистості – шляхом чого хочеш. Шляхом накопичення знань, як може бути, наприклад, в академічній освіті.

Але не самі знання є самоціллю. І колись, звичайно, в індустріальну добу – я не буду говорити про раніше, я раніше не жив, – в індустріальну добу, коли отримання знань було прям штукою, коли по них треба було йти в бібліотеку, бо ти не купиш книжку, яка тобі треба. Ідеш у бібліотеку, а часто книжка вже стара, а ти знаєш, що десь є про нове, але ти не знаєш, де про те прочитати. І ти слухаєш професора, який тобі переказує якісь книжки.

І тепер [порівняйте із навчанням – ред.] в постіндустріальну, а тепер ще і в цифрову добу, а зараз вже ми переходимо в добу постцифрову, штучного інтелекту. Отримання інформації (а власне і знань, бо знання – це один із видів інформації) не є штукою зовсім. Краще би навчитися їх здобувати. І користатися ними, і з них мати зиски. От про що мова. Тобто ми всі були вивчені й поки що допрацьовуємо (поки що, 8-11 класи) в “старій українській школі”, яка є знаннєвоцентричною. Хто би там не говорив, що в Стандарті 2011 року прописано багато компетентнісного підходу, Стандарт написаний предметно і знаннєво все одно. Коли ви поклали знання в основу програми, підручника тощо, ви не вийдете за межі знаннєвоцентричної освіти. А треба перевернути.

Я всіх запрошую подивитися на мою програму 5–6-х класів, коли я зовсім перевернув підхід. Я довго мучився з цим, я її прямо народжував, цю програму. І серед моїх колег-співавторів (а в мене були чудові співавтори: Світлана Фіцайло, Олексій Григорович і Микита Каліберда) я був точно лідером, бо я замислював. Думаю, а потім я роздам кожному, хто що пропише мені з темами.

І от теми. І я починаю: такі теми, всякі теми – і все в голові вертиться, звичайно, зміст. А я думаю, треба ж відійти від змісту, бо я хочу відійти від змісту, тому що не важливо, на якому змісті ти будеш це робити. Що ти мусиш зробити?

Пізнаємо природу. Так називається курс, добре. Не ми його так назвали, а нам сказали, що він так називатиметься. Добре, будемо пізнавати природу. Як ми її пізнаватимемо? Є методи пізнання природи. І отут у мене прямо було осяяння. Це був інсайт, я прямо пам’ятаю, де і як це сталося. От іскра влетіла в голову, і я одразу видав із себе на-гора, власне, ідею програми, а далі ми її вже наповнили конкретними словами.

💡 Якщо ти хочеш навчити дітей досліджувати, пізнавати природу, то не треба розказувати про природу. Розкажи про те, як це робити, тобто про методи. І в мене перша тема – спостереження. І всі види спостереження. Які бувають спостереження? Такі, такі, такі. Прямі спостереження, опосередковані, довготривалі спостереження за живими об’єктами, за неживими об’єктами. А за чим ти будеш спостерігати, чи важливо тобі? Абсолютно не важливо. Ми, звичайно, написали. За чим ми пропонуємо спостерігати? Ми написали в підручнику, ми написали в програмі. Ти хочеш замінити? Хочеш не за тим спостерігати? Та заради Бога, спостерігай. Твоя мета – навчити дитину спостерігати.

Друга тема – класифікація. Навчи дитину класифікувати. Що таке класифікувати? Ніхто не знає, тому що ніхто нікого не вчив, і потім класифікація так важко йде. А ти розкажи, що це означає – класифікувати? Значить “обрати ознаку, за якою” – і далі поділ на якісь групи.

Третя тема – експеримент. Що таке експеримент? Які ти будеш ставити експерименти? Та яка різниця? Ти будеш пророщувати насіння квасолі в різних умовах? Чи ти будеш дивитися на те, як призма розкладає світло? Чи ти будеш вимірювати швидкість вітру залежно від пори року, чи ще щось? Ну, не знаю, що хочеш. Але ти зрозумієш, що таке експеримент.

Мета цього курсу – не вивчити про, як написали: “Тема перша. Земля у всесвіті, космос, жива природа на землі, нежива природа на землі”. Слухайте, все – вже не пізнаємо природу. Уже слухаємо оповідання вчительки про природу, її перекази, а не йдемо досліджувати. А тут інша мета.

У мене така мрія, щоб ти йдеш по школі, по коридору, відчинені двері кабінетів. І якщо не читати напис на кабінеті, ти мусиш одразу зрозуміти, який предмет. Бо зараз ти йдеш по школі: математика, українська мова, біологія, географія, фізика, хімія – усі ж однакові. Діти сидять за партами, учитель перед дошкою. І всі щось пишуть. Або слухають. Або читають. А я хочу, щоби біологія на зовнішній погляд відрізнялася від математики сильніше, ніж математика від фізкультури. Тому що це абсолютно різні предмети. І якщо на математиці ти й правда мусиш сидіти з ручкою й аркушем, на якому ти розв’язуєш, а іноді ти мусиш сидіти перед монітором, а іноді ти мусиш в руках тримати модель якусь тощо, то на біології ти взагалі не мусиш сидіти. Ну, іноді ти мусиш працювати, ти мусиш щось вирізати, ліпити, клеїти, насипати, виливати, поливати, вирощувати, розрізати, залазити всередину. І якщо хтось мені зараз скаже, що в нас обладнання немає для цього…

ЕКСПЕРИМЕНТИ, ОБЛАДНАННЯ Й “ІНТРИГА” В ЛАБОРАТОРНІЙ РОБОТІ

• Власне, це те, що я хотіла тебе запитати. Бо тут ти дуже багато говориш про експерименти, і я чую українських учнів, які часто говорять, що вони знають про експерименти переважно з розповідей учителя, з того, що вони пишуть у зошиті тощо. І вони нічого не роблять на практиці.

У моїй школі такого не було. Я слухала твою розповідь про те, що класи мають відрізнятися один від одного. Я дуже добре пам’ятаю, що наш клас біології суттєво відрізнявся. Там було багато зелені, ми багато експериментували. Урок був фантастично цікавий.

Але мої діти, наприклад, не любили біологію. Вони з категорії тих дітей, які кажуть: “Нащо мені знати, які в них там палички, тичинки, як вони там розмножуються, що там відбувається з ними, як воно мені там знадобиться?” І коли я їх запитувала, чи є у вас якісь експерименти, то вони мені казали, що їх насправді дуже мало.

Водночас за кордоном цього дуже багато, і іноді ці експерименти, я б сказала, навіть стрьомні. Я поясню. Наприклад, за кордоном вони можуть розрізати якісь легені, коли вивчають дихання. Я себе уявила, щоб мені в школі принесли якісь легені й сказали, щоб я розрізала. О, я не впевнена, що я би подумала, що це хороша ідея.

Але в будь-якому випадку експериментів багато, і вони супроводжують увесь курс біології постійно. Скажи мені: учительки, які не проводять експерименти, наприклад, школи, в яких немає обладнання, або немає для цього інструментів, або…

Послухай. Яке обладнання тобі треба? От я знову про своє. Я зустрічався з сьомим класом на минулому тижні. Ми проводили експеримент, як залежить ріст рослин від світла. Яке обладнання нам знадобилося? Жахливе. От прям дуже, дуже складне.

Ми взяли пластикові лотки, у яких продають фрукти. Насипали в них ґрунт, посадили однакову кількість однакових насінин у ці лотки, при однаковій температурі, за однакового поливу. Тільки один був на світлі, а інший – у темряві. І ми дивилися, спостерігали. І от вони з тими лотками носилися, приносили мені. Тепер шлють фотки, бо попроростало насіння вже і там, і там. І ми вже бачимо різницю.

І для них це такий подив: що, виявляється, у темряві [рослини] ростуть швидше, ніж на світлі. А правда, вони ж думають, що вони тягнуться. Перепрошую, антропоцентризм іноді перевершує. Хай буде “думають”, що там десь буде світло все-таки, – і тягнуться. І це такий вау-ефект крутезний. І тепер ми будемо далі проводити дослідження.

Клітину побачити під мікроскопом – тобі треба мікроскоп. У мене є, у когось, може, немає мікроскопа, і доведеться показати ту клітину, знайти фотографії тих мікропрепаратів, усі знають, як вони виглядають. Знайти, показати. Немає мікроскопів – що зробиш. Хоча я не знаю, в кого немає мікроскопів. Я, в яку школу не заходив, то там по підсобках, якщо вчителі пускають, зазвичай є. Правда, такими порохами присипані, що, видно, їх декілька років ніхто не брав, а як треба брати, то: “А-а-а, так у мене ж нічого немає!” А там, якщо поритися, взагалі-то є. Ну, бажання немає, буває.

Зараз із пластикового посуду, із того розмаю, який є, можна зробити стільки обладнання собі, такі поставити класні експерименти. Ми колись написали книжку (до [повномасштабної] війни в мене було видавництво, ми відновимо його після війни, зараз заморозили діяльність). І ми виграли конкурс. Був такий проєкт – “Шкільна бібліотека”. І трапилася “Захоплива біологія”.

Треба було написати для учнів 5–6-х класів книжку про захопливу біологію, додаткове читання. Я зібрав співавторів – також моїх учнів. Я їм говорю: “Напишіть мені що-небудь, щоб захопило вас, ми подивимося”. І мені принесли якісь прописи лабораторних робіт. Ну, слухайте, ну, ні. “Вас це захоплює? – кажу – Мене – ні. І не захопить у 5–6 класі. Ви відтворюєте оті помилки шкільні, які є”.

💡 Бо в лабораторній роботі немає ніякої інтриги. Тобі написано: “Тема роботи: “Цибулина і бульба – видозміни пагона””. І що ти далі будеш робити? Тобі написали все.

А ти принеси в школу цибулину, бульбу, коренеплід. Ріжте його на уроці, досліджуйте – і впевніться, що морква – то корінь, картопля – то стебло, пагін, а цибулина – то цілий пагін: там і корені, і стебло, і листки є, і все на світі. Я пам’ятаю, як приховував це, і я пам’ятаю, як у 6 класі (це було, коли я був ще молодий учитель) дитина, за якою прийшла мама (то був ліцей, де діти з усього міста з’їжджалися, і по них часто приходили батьки, по малих) – так от, хлопець біг і кричав: “Мама, прикинь, картопля – то не корінь, то стебло!”

І я розумію, що воно потім забудеться. Але цей інтелектуальний оргазм, якщо хочете, від пізнання того, що ти зробив своє відкриття. Манюньке, незначуще – але для себе. Ти ж отримав радість від того, що щось пізнав нове: нічого собі, виявляється! А ти [учитель] взяв і написав тему роботи: “Бульба – видозміна пагона”. Та кому ж буде цікаво її різати, якщо ти вже все відкрив і сказав?

У цій книжці я не став автором, під моєю редакцією вийшла та книжка. Прекрасна, у кожній школі в Україні є. Та не знаю, хто, правда, з ними працює. Ми прописали всю книжку. Я кажу: “Поставте свої дитячі питання – і як ви на них дасте відповідь? Навчіть дітей ставити питання і навчіть їх шукати самих відповіді”. І от питання, наприклад: нащо білим кольором фарбують дерева весною і навіть часто восени в Україні? Нащо це роблять?

Опишіть дітям простесенький експеримент. Узяли картонну коробку, половину зафарбували гашеним вапном. Де взяти гашене вапно? Зайдіть у магазин, купіть. Це копійки – це прям обладнання таке? Ні. Картонна коробка – пофарбували. Далі. Наловіть мурашок – ми написали методику, як наловити, стебельцем, у банку. Пустіть одну мурашку на білу частину, дивіться за поведінкою: перебіжить на темну чи не перебіжить? Одна мурашка не показник – посадіть 10 мурашок, дивіться, як [поводитимуться].

Потім: ви садовили на білу, а може, вони хочуть усе змінювати? Посадіть тепер на темну, хай побігають по тій коробці. Потім випустіть мурашок у природу, назад. Ви встановили, яка у вас була гіпотеза? Що дерева білять, щоб відлякувати паразитів – чи їх білять ще для чогось?

💡 Поставте питання. Знайдіть, як поставити експеримент, щоб вашу гіпотезу підтвердити або спростувати. І от із таких простих, але дуже цікавих дитячих питань складається ця книжка – і є відповіді. Ми там і віруси вирощуємо, і бактерії вирощуємо, і гриби вирощуємо, і працюємо з ґрунтами. І все це навколо півторалітрових пластикових пляшок, навколо якихось там банок, коробок, пробірок.

Немає в тебе пробірки – візьми склянку, буде в тебе склянка. Усе можна замінити. Шкільна біологія – це тобі не хай-левел у біології, де тобі потрібна лабораторія з обладнанням, прилади для ПЛР [полімеразної ланцюгової реакції – ред.], якісь мікроскопи модні тощо. Ні, ти можеш це з підручних матеріалів зробити – такі шалені експерименти, з яких діти отримуватимуть реальні відкриття, які стануть знаннями, причому їхніми знаннями, які вони добудуть самі, які залишаться з ними назавжди. А ще головне – залишиться кайф від того. Дитина, може, не буде пам’ятати, що робила, але відчуття кайфу, яке отримала, коли це робила, в неї залишиться назавжди – і буде жага до нових і нових відкриттів. Я дійсно хочу, щоб мої діти підсіли на цей гачок – залежність від кайфу, який тебе спіткає після відкриття світу.

• Уявімо собі, що дитина ходить у звичайну школу, до вчительки, яка йде шляхом найменших змін, найменшого опору. У неї є підручник, вона рухається по ньому тощо.

Я розумію, що те, що потрібно зробити, – це, щоб учитель чи вчителька захотіли змінитися, захотіли взяти нову програму, новий підручник. Або навіть за старим підручником, який обрали, пробували якісь прості експерименти, пояснювали дітям і навчали якось інакше. Але уявімо собі, що у нас школа, – таких багато, це не є якась така фантастична історія, яку я зараз замальовую, таких шкіл, чесно скажімо, більшість – де вчителька просто вичитує змістовий матеріал.

І діти не люблять біологію. Вони її вчать, тому що, мабуть, хочуть стати медиками. Для вступу їм потрібно складати біологію – тому вони її вчать. Або вони пов’язують своє життя з іншими спеціальностями природничого циклу.

Що робити батькам, які бачать, що дитина втрачає мотивацію вчити біологію? Або що щось вона вчила, але воно дуже швидко забулося. Уявімо собі таких мам, які вмотивовані в тому, аби діти хотіли досліджувати світ, пізнавати щось нове. Що можна порадити їм? Тому що ліцей “Обдарованість” – це науковий ліцей у Харкові, і не кожна дитина може навчатися в науковому ліцеї в Харкові в класі РВ-старшого.

Тому спробуймо дати поради для інших, хто не може вчитися у твоїх класах.

Я дійсно знайомий з багатьма когортами вчителів різних предметів. І якщо порівнювати якість знань, то я хочу сказати, що вчителі біології в Україні в більшості своїй класно знають предмет. Я в цьому багато разів впевнювався. Починаєш говорити на предметні теми з вчителями (а, на жаль, так виходить рідко, бо в основному зараз запити йдуть на якісь інші речі – і хочеться насправді пояснити колегам сутність реформи, сутність дитиноцентризму в освіті) – але коли починаєш говорити про біологію, у великій аудиторії, де сидять колеги-вчителі біології, міняються очі, міняються вирази облич. Вони одразу розуміють, про що, вони зразу якось активізуються, припіднімаються, демонструють увагу, прямо так підсвідомо.

І ставиш питання – і тобі відповідають прямо доладно, в тему. Видно, що обізнані. А приходиш на урок – а діти не люблять біологію. І якщо ти скажеш вчительці, що ми через тиждень до тебе прийдемо, будемо дивитися, що ти там робиш, то я впевнений: абсолютна більшість наших біологів і біологинь зроблять такий феєрверк, що ти просто закохаєшся в усе на світі. І в неї, і в нього, і в біологію, і в клас, у якому викладають. І це прям вау-вау, круто-круто.

Зробити кожен день такий урок – прямо скажемо, напряжно. Я знаю по собі: буває, забігаєшся і приходиш – так, зараз, ага, ну, зараз ми, так…. І раз – загальмувався і провів урок як урок, такий от собі, як математика, зовні.

Але треба тримати себе в руках. В учителя мусить бути доволі серйозна мотивація для того, щоб творити, для того, щоб літати, для того, щоб вести за собою. І цей стрижень, я розумію, є не в усіх людей, і зрозуміло, що не в усіх вчителів, і не в усіх вчителів біології зокрема. Як і в усіх інших. Як його підтримувати в собі, я не знаю. У мене є якісь способи – ну, то мої, скажімо, не для розголосу.

• Це не масштабується?

У кожного вони свої. Чи замислюються над цим усі вчителі? Думаю, що не всі. Коли з ними говориш про біологію, їм цікаво, класно, круто, вони, видно, прямо у своїй стихії.

Тому що переважно це екзотика все-таки – біологія. Це не українська мова і не математика. Що, не екзотика? Це масові предмети, це пріоритети середньої школи в будь-якому разі, якого б нахилу вона не була. Якщо клас хіміко-біологічний, пріоритетними предметами в ньому все одно є мова і математика. Я знаю це абсолютно чітко. Це “цариці полів” – мови й математика. Це дуже важливо, і це масові предмети, і вчительки мов і математики – масові: їх набагато більше, ніж біологів, фізиків, хіміків, навіть разом узятих.

І серед цих учителів може бути… Скажімо, вони могли піти на факультет математичний або філологічний просто за компанію – через те, що так заведено. Це ота база. А все наше природниче – це все-таки екзотика. На біофак ти ніколи не підеш, якщо в тебе немає внутрішнього стимулу туди йти. На математику я можу піти, тому що математика скрізь. Або на українську мову я можу піти, бо мова скрізь. Мікроскопи таскати не треба, пляшки різати, черв’яків, рослини пророщувати. У тебе лабораторних робіт немає, мурашок ловити не треба. У тебе дошка, аркуш – все, ти навіть без презентації можеш робити, власне, так само як і з презентацією. Тобі вона, якщо і треба, то так, для прикрашення. А ти спробуй на біології без презентації, а спробуй на географії. Тобі ж треба показати.

І тому всі ці вчителі [ідеться про природничників – ред.], мені здається, у масі своїй порівняно кращі, ніж ті [мов і математики – ред.], просто тому, що менше невмотивованих. Тільки через це. А чомусь математику й мову діти все одно люблять більше в школі, ніж природничі предмети – оцю от екзотику. І тут я не знаю, що кому порадити: кожен мусить розрадити себе сам. Якщо ти бачиш, що твої учні не хочуть вчити твій предмет, то покопайся в собі.

💡 Як казала одна дуже мудра людина, на жаль, уже покійна (директорка моя, коли я працював у фізико-математичному ліцеї): “Коли в журналі двійки стоять по горизонталі, то, напевно, учень – дурень. А якщо по вертикалі – продовжіть далі самі”. І коли один учень у тебе в класі не хоче вчити предмет, покопайся в тому учні. А якщо в тебе цілий клас, а ще й класи, не хочуть вчити твій предмет, і тобі прямо нудно з ними, а їм нудно з тобою – покопайся в собі. Напевно, щось в тобі не так.

Коли вчителька запитує: “А що робити з тими, хто сидить на задній партії, двоє, і от мені псують картинку, бо всі працюють, а ті – ні?..” – я розумію, про що можна поговорити. Коли вчителька мені говорить: “Не хочуть вчитися масово, не можу знайти жодного, хто би хотів. Причому, – каже мені, – я 30 років працюю, і я не міняюся. Я ж викладаю так, як викладала, а вони кожного року все гірші й гірші”, – я теж знаю, що сказати: покопайся в собі! Може, змінися, може, 30 років тому дітки були іншими, ніж зараз? Це ж уже їхні діти прийшли до тебе, і це вже зовсім інакше покоління, яке виросло з гаджетом в руках. Власне, вони народилися з гаджетом, вони його не засвоювали. Це як мова: хто із нас вчив рідну мову? Та ніхто, якось так сталося, що заговорили. Ми вчилися, як працювати з мобільними пристроями? Так. А вони – ні, бо вони з ними народилися. Воно саме сталося в той сенситивний період. Вони, ті кнопочки, не уявляють собі інакшого життя без цього, вони з тим народилися. То, може, їм треба якось не так викладати?

💡 І не так, і не те. Постав собі за мету не вивчити біологію, а розвинути дітей методами твого предмета. Покажи дітям, як круто вони зростатимуть над собою в життєвих історіях, коли, скажімо, ти їх навчиш якихось [корисних] речей: у біології вони всюди, куди не ткнись. У будь-якому предметі, я впевнений. У хімії, фізиці, у географії, в українській мові, у літературах будь-яких, в історії, у математиці. Там усе має дотик до життя, бо вони ж всі із життя виросли.

А ми їх взяли й відірвали від того життя. І в школі ми викладаємо щось таке, що за вікном, навіть уже в шкільному дворі, ніколи не відбувається. І те, що ти вчиш у школі, – то так, то для оцінки, щоб отримати, для вчительки, для батьків. А виходиш на вулицю – і в тебе починається справжнє життя, яке не має дотику [до школи].

Моя мрія така: щоб чим ти крутіший в школі, тим ти крутіший у житті, щоб школа була частиною життя, причому класною частиною, частиною, яка вчить жити. Чи можна так зробити на біології? Так, можна.

Так, зараз мені мої колеги скажуть: “А ти читав програми? А ти знаєш, що ми мусимо виконувати програми?” А потім ще заявлять мені, що діти підуть на ЗНО.

• Так, і вони будуть писати НМТ, а потім напишуть його погано, тому що ми не встигли вичитати програму.

Я не знаю, що відповісти на це. Це правда, ми заручники такої історії, і я мушу зі своїми [учнями] так само їх готувати, але я сподіваюся, що нам такої історії лишилося на чотири роки. Тому що коли прийдуть оці 7-мі, які потім стануть 8-ми [класами] і так далі, до 12-го, коли вони дійдуть до НМТ, чи як воно там буде…

• Воно буде інакше, воно буде перевіряти інше.

Я впевнений, бо якщо воно залишиться таким, то це буде, звісно, руйнація всього на світі. Але я впевнений, що воно не залишиться таким, воно буде компетентнісним, де дітей запитуватимуть не про те, що вони знають, а про те, що вони вміють із цим робити.

Їм опишуть історію, з якої треба буде робити висновки, встановлювати зв’язки тощо – пізівського штибу. І, до речі, мій проєкт, який був до війни “Гіліантус”, де були поєднані всі предмети, де я так і робив, власне, складався не аж так повністю, але переважно з компетентнісних завдань. Там важливо не знати, а вміти читати, розуміти й встановлювати якісь зв’язки, знаходити відповіді. Ми принаймні так намагалися зі своїм колективом.

Тому що в цьому я вбачаю майбутнє нашого сертифікаційного тестування після школи – і тоді в нас виявляються розв’язаними руки. Тоді ми дійсно можемо не гнатися за фактажем, бо про нього не запитають, а зосередитися на розвитку умінь і ставлень, власне, поглядів, способів мислення. От що дуже важливо.

• Тобто зараз виходить так, що вчителі, 8, 9, 10, 11 класів, які готують учнів до НМТ, – фактично заручники цих програм, які вже є. І в них не так багато простору для експериментів, для досліджень, тому що вони мають вичитати цю знаннєву програму, інакше діти потім погано здадуть НМТ.

Так.

• І що їм можна порадити в цій ситуації? Це запитання із зірочкою.

Чекати Нову українську школу. Слухай, я працюю в таких само умовах. От у мене три 11-х класи зараз є. Один 10-й, немає 9-х, потім 8-й і 7-й. Ми з колежанкою ділимо приблизно навпіл наш ліцей у предметі. Виходить, що я роблю в тих 11-х, у трьох, із яких один хімбіолог, де багато буде складати біологію, тому що хочуть. Хоча у математичному чи інформатичному класі хтось хоче стати психологом, хтось хоче йти в медицину, але не хочуть переходити в той клас через різні причини (класний колектив, вони тут з дитинства сидять тощо).

Що я буду робити? Звичайно, що я купу уроків буду присвячувати повторенню, натаскуванню на ці тести, розв’язуванню тестів минулих років, звичайно. Безумовно, я це буду робити. Безумовно, я якісь теми поскорочую, які не мають такого представництва в тесті. Я не буду прямо виконувати програму в 10–11-х, тому що ще в мене є завдання підготувати до сертифікаційного тестування. Воно не прописане для вчителя, це завдання. Ну, але хто, як не ми? І ми це прекрасно розуміємо. А потім ще й засоби масової інформації, і всі на світі за ними рейтингують школи за результатами тестування, і кожен директор…

• Дивиться. І батьки дивляться на це.

І тоді: “Ваша школа де? Вона мусить бути отут, бо це на завтра ваша зарплата. Прийдуть діти, а ви хочете, щоб нам платили [більше]. А подивиться засновник на оце, і далі ухвалить якесь рішення“. У нас принаймні так. У нас, маю на увазі, в школі обласного підпорядкування. У міських школах інша історія, у кожному місті по-різному, у кожній громаді, напевно, є свої особливості якісь. Це в нас так: нас люблять, але люблять доти, поки ми даємо результат. Я так думаю, що ми перестанемо давати результат – і нам скажуть: “Ну, тепер ви не моя улюблена дружина, ми знайдемо собі якусь інакшу школу”. Поки що ми марку тримаємо, хоча це важко.

💡 Важко змагатися з тою Україною, де діти ходять у школу. Це дуже класно видно на предметних олімпіадах. Харків завжди був одним із лідерів – через зрозумілі причини, абсолютно. Але тепер приїжджаєш, привозиш команди – і я бачу, як виступають наші команди порівнюючи з тією частиною України, де діти ходять у школу. Коли в телевізорі діти сидять і коли вони сидять перед тобою – це зовсім різні речі. І так само в підготовці до олімпіад.

• Так, ми розуміємо, що офлайн значно ефективніший, ніж онлайн. І зараз міністерство намагається всіх по максимуму там, де це можливо, перевести в офлайн. Але Харків – неможливо. Ви дуже близько до кордону.

У нас будують підземні школи. У нас є чудове укриття, але все ж таки. Це все такі речі, через які ми не переступимо. І тому в нас мало можливостей для люфту. У нас мало можливостей до маневрів. Якщо в 9 класі програма ну просто “ах!” (70 уроків на рік, 70 нових тем), то коли тобі експериментувати? Ти просто не вичитаєш ту програму, якщо ти кожен урок не будеш торохтіти біля дошки й щось їм пояснювати.

💡 Але в нас вчителі не люблять [скорочувати], вони максималісти, вони люблять все. От написано, що стільки, – значить, буде стільки. Часто діти не можуть все сприйняти.

Їх же ж взагалі-то, тих предметів, сила-силенна. І кожного дня мелькають перед ними [дітьми] дяді й тьоті якісь, кожен з мотлохом своїх термінів, слів, підходів, чогось ще. Усі щось вимагають.

Це така складна історія, і я покладав надію на Нову українську школу: що автори зараз… Я подумав: “Боже, такі люди взялися за роботу, класні автори! Вони точно зроблять таку “вольготну” програму, щоб бог ти мій!..” Ніт. Зробили знову “зубодробілку”, засновану на знаннях, де кожен урок – нова тема, де ти мусиш вчити, вчити, вчити, вчити, вчити.

І я думаю: ну нащо? Слухайте, якщо діти не будуть знати, що бувають стрижневі й мичкуваті кореневі системи, – ну, бог би й з ними. Поставмо експеримент протягом тижня, от цілий тиждень, скільки в нас є, з тими коренями. Спробуємо порізати їх, повирощувати, вирощувати проростки, дивитися, як ті корені виростають, звідки вони беруться. Поговоримо про функції, відріжемо ті корені зовсім, подивимося, чому рослинка зачахне. Це ж нормальний експеримент у біології: хочеш дізнатися функцію чогось – видали й дивися, від чого потім воно здохне. Ото й буде його функція. Так, власне, все і встановлювали.

Побавтеся в це – викиньте теорію. Ото будова молодого кореня: п’ять зон, кореневий чохлик, зона ділення, зона росту, зона всмоктування, кореневий вузол – та там стільки фактажу, одних термінів на цілу сторінку буде про той корінь. Що вони тобі дають у пізнанні природи? Що вони тобі дають на потім, щоб ти, коли підеш у ліс, не бездумно нарвав би собі букетик, який, вийдучи з лісу, тут же викинув, бо вже зів’яло, а просто зіпсував купу рослинок, які ще не дали насіння, а значить, не вегетують собі, не розмножаться, не підтримують свою популяцію?

А зате ти класно знаєш про будову рослинної клітини, про функції вакуоль і хлоропластів, зате ти знаєш, до якої родини належать оте й оте, будову квітки, кількість тичинок і маточок. Зате ти береш це і рвеш, а потім викидаєш. Краще би ти не рвав, навіть не знаючи про те, яка там будова квітки, оцвітина проста чи подвійна.

Слухай, я зараз ці терміни говорю, і це ж правда: усе мусять вчити. Так, головне, що це ж мені просто. Я розумію, що мені в 7 класі їм доведеться це пояснювати, бо так є в програмі, бо так автори написали.

Ні, я так не буду робити. Я точно скорочу все, викину. Якщо, звичайно, потім я дізнаюся, коли ми всі разом доживемо до 12 класу, що НМТ, ЗНО, чи як воно там буде називатися, буде знаннєвим – ну, я щось буду робити, звичайно. Але я сподіваюся, що так не буде.

💡 І не в тому щастя, що ти повивчаєш усе, як називається. Щастя в тому, коли ти будеш досліджувати це все і на виході чітко розумітимеш своє місце в природі, значення природи у твоєму житті, бо тобі з нею цивілізовано взаємодіяти як сучасна людина, відповідальна за себе і за майбутні покоління.

БІОЛОГІЯ ДЛЯ ЖИТТЯ: ЧОГО ВАРТО НАВЧАТИ В ШКОЛІ

• Я зараз поставлю таке питання, яке ставила пані Наталії Зимі, коли ми з нею говорили про хімію і зачепили тему валентності. Наприклад, мої діти питали: “Нащо мені знати валентність, як воно мені знадобиться в повсякденному житті?” І тоді Наталія сказала: “Я зараз озвучу велику таємницю, але 90% шкільної хімії дітям у реальному житті не знадобиться”. Якби поставити це запитання до біології, то курс шкільної біології у відсотковому співвідношенні – як би ти сказав, скільки відсотків її не знадобиться дітям у реальному житті?

Залежить від того, як її викладати. Здавалося б, питання досить важливі, які ми вирішуємо в житті – і ухвалюємо рішення на підставі не знати чого, а мали би – на підставі вивченої в школі біології.

• Наприклад, як віруси й бактерії. Антибактеріальні препарати, коли в тебе вірусне захворювання.

Наприклад. Або коли ти ухвалюєш рішення, скажімо, не робити щеплення своїй дитині. Просто жахлива річ. А потім спалах поліомієліту в Україні перед ковідом буквально, який вразив нас у такі роки. І чого б, здавалося? Поліомієліту. Жахлива річ, яка інвалідизує дитину незворотно, знижує якість життя принципово, вилікуватися неможливо. Але щеплення 100 % вберігає тебе від цієї хвороби, і батьки просто [не знають про це].

Коли почався ковід і я зустрічався з колегами на якихось курсах, десь ще, щось там викладав – і починали говорити: “Ой, ну, не все так однозначно з тими вакцинами…” Я кажу: “Значить, пані біологи, якщо хтось скаже щось проти вакцин, я поставлю питання про профнепридатність, тому що вакцини – це одне із найпотужніших відкриттів усіх часів і народів, яке вберегло більше життів ніж, напевно, були втрачені у війнах”. І це правда. Цим треба користуватися.

Але якщо вчитель на уроці буде розказувати, мовляв, діти, слухайте, щеплення – то така собі штука, ухваліть рішення самі тощо… Це жахлива історія. Треба пропагувати, звичайно. Те, що воно якесь не таке, вони начитаються з жовтої преси, почують від сусідів тощо. Хай хоч професійний біолог їм буде розказувати [правильно].

Це як про ГМО. Ми не маємо права проводити диспути в школі “ГМО: за і проти”. Які “проти”? Люди добрі, ми без ГМО загнемося, нас вісім мільярдів. Нас не прогодує наша земля, якщо не буде ГМО. Про шкідливість ГМО вони начитаються: стільки тих хейтерів по світу. На біології не маємо права ні на яке “проти”. ГМО – “за” і тільки “за”. Ганебно писати на пляшках з водою або на будь-яких продуктах: “Без ГМО”. Ганебно, тому що в одному випадку неправда, в іншому випадку дурість, а в третьому – а чому я маю без ГМО шукати продукт? А я хочу з ГМО, бо вони кращі, бо їх зробили для мене, їх так модифікували, що в ньому більше вітамінів, більше поживних речовин. От про що треба говорити хоча б на біології. Це не завжди є правда, звичайно. Але, слухайте, проти вакцин будуть антивакцинатори, проти ГМО будуть якісь там невігласи ще.

💡Програма 6–9-х класів сучасна – це основи науки. І з тієї програми – хіба що 8 клас, і то, якщо його викладати прицільно: про те, що для збереження здоров’я мусиш знати, як працює твій організм, щоби довше працював. 6–7-й і 9-й – не знаю, на що. Ні на що. Отак побудована програма. Ти просто вчиш заради вчити.

Коли ми укладали програму для 10–11-х класів, за якою зараз працюють і ще декілька років допрацьовують, ми вирішили так: оскільки вони закінчили вже всю біологію, огляд усіх концепцій на 9 клас, давайте 10–11-й присвятимо біології для життя. От, власне, те, що дитина мусить винести. Тема в 10 класі “Обмін речовин і перетворення енергії” не стільки про сам обмін речовин, скільки про хвороби обміну речовин, профілактику таких хвороб. Про те, як укласти власний раціон, як до того підійти з наукового погляду, як так харчуватися, щоби жити довго й не хворіти, зберігати всі системи органів, які мають дотик до живлення, у нормальному стані. Далі тема “Генетика. Спадковість і мінливість” – не стільки про закони спадковості й мінливості, скільки про спадкові захворювання й профілактику, які вони бувають, що треба робити. Пропаганда медико-генетичної консультації. Не треба цього боятися, а треба туди йти.

І остання тема в 10 класі – про репродукцію і розвиток. Не стільки про механізми репродукції й розвитку, скільки про репродуктивну медицину, її успіхи – шалені успіхи. Про те, що всі хочуть мати дітей, і якщо у вас – а ви скоро цим будете займатися, десятикласники, – буде не виходити, то мусите знати, що є купа методик сьогодні, успішних, класних, не ганебних, які допомагають розвʼязати цю проблему. Сьогодні не отримати дитину майже неможливо. Ну, є ще історії, коли не утворюються, скажімо, яйцеклітини або сперматозоїди. І ти не отримаєш свою дитину. Проте можна розказати про інші способи. Але, якщо яйцеклітини й сперматозоїди, то є стільки методів сьогодні, і Україна в цьому плані до ковіду була одним зі світових лідерів. До нас їхав увесь світ у репродуктивний туризм, тому що в нас були дозволені такі методики, як, наприклад, методика трьох батьків. Фантастика, але саме в Україні народилася друга така дитина у світі – перша в Мексиці. Така собі виважена Європа не дуже сильно кидається туди, але люди хочуть їхати сюди, тим більше Україна – це ж європейська країна, у нас усе-таки не страшно, обладнання нормальне (до [повномасштабної] війни було). Я сподіваюся, що після війни ми станемо лідерами, ми вже станемо, напевно, європейським хабом, от як колись Сполучені Штати стали всесвітнім хабом і досі тримають цю позицію, як там не пижаться деякі її забрати, але не вийде.

І от Україна стане таким хабом, безумовно, де всі новітні ідеї будуть прямо тут апробовуватися, іти в життя і далі поширюватися по світу. І я бачу, як це буде, і я знаю, чому це буде, і ми готові до того, і в нас все для того є. Позбудемося москалів – і все буде. Як би так, щоб позбутися зовсім би їх, щоб усю планету очистити.

• Це ми вже мріємо про світ без русні.

Це просто хотілки, бо як без них. Хоч би в нас щоб їх не було.

І якщо вчитель продовжує навертати теорію в темі “Спадковість і мінливість”, або в темі “Репродукція і розвиток” розказує про дробіння, інвагінацію, бластули, гаструли тощо, – то це не біологія для життя. Я написав книжки для вчителя для 10-го й 11 класу спеціально, де акцент зробив такий: от ми те розширили, а те звузили саме для того, щоб показати, що ти, дитино, мусиш взяти із собою зі школи в доросле життя.

Не дуже судилося, тому що потім знаннєве НМТ. І дуже багато цих тем не мають стосунку до НМТ, бо воно базується на програмі 6–9-х класів. І хочеш, не хочеш, а мусиш таки перти їм ті знання, вбивати в голови ті тести, бо як інакше. А як знайти баланс у тому? От кожен знаходить, як може.

• Повернімося до питання, яке я тобі озвучила – про те, що можуть зробити батьки. Уявімо собі, що є дитина, яка не цікавиться наукою, не цікавиться природничим циклом, не цікавиться біологією. І батьки, які, скажімо так, не дуже добре пам’ятають шкільну біологію, але розуміють, чому це важливо. І хочуть, щоб дитина знала біологію, цікавилася нею, цікавилася якимись дослідженнями. Що їм робити?

Я не певен, що, якщо дитина не цікавиться, то прямо можна… Ні, можна все. З дітьми можна все. Можна “ліпити” й пробудити цікавість. Але, слухай, це таке питання. Якщо в дитини, скажімо, класно йде англійська мова в школі й погано йде математика, а в тебе є можливість найняти одного репетитора, ти кого наймеш своїй дитині?

• Ну, звісно, для того предмета, з якого є проблема.

І поламаєш дитину.

• Чому?

Тому що дитина в тебе народжена поліглотом, а ти хочеш перти в неї математику. І в неї тоді й там буде гіршати, і тут не покращиться, бо то не її. Я би наймав репетитора з англійської мови, якщо з англійської класно. Це поставить дитину в ситуацію успіху. Вона і так класна, а стане ще кращою. Вона буде вчити те, що їй подобається, вона буде робити успіхи, вона не буде жити в стресі, вона буде жити в кайфі від того, що вона і в школі, і вдома, і на додаткових робить те, що їй класно робити.

Бо так вона зненавидить ту математику: “От вона в школі мені набридла, а тут мама ще привела мені того репетитора. Нащо б він не був треба, але він мене пхає тою математикою. І я не можу англійською займатися, скільки я хочу. І в мене з англійською тепер провал, і я сіра миша в англійській мові, не виділяюся. І в математиці в мене немає перспектив. І я не виділяюся. Що я, шістку на сімку виправив?..” Ну, теж така собі мотивація.

💡 І тому я би говорив так: пізнайте свою дитину. Проведіть якісь опитування, відведіть до психолога, нехай психолог вам підкаже, що дитина ваша хоче робити в цьому житті. І наймайте тих репетиторів. І якщо в неї не йде біологія, забудьте. Підіть до вчителя і скажіть: “Послухайте, він сидить – ну, сидить і сидить. Ми не будемо складати НМТ, ми потім не підведемо вас поганими показниками. Ну, ставите 6 – хай буде 6, на виході поставите 8, подаруєте”. Я, наприклад, із задоволенням. Сидиш? Сиди собі, дитино, вчи свою англійську, або математику, або фізику, або що там у тебе, до чого є хист.

Акцентуації – це дуже класна річ, і якщо ти на неї натрапив і розвиваєш, ти ж завжди в стані успіху. Ти відчуваєш, що ти кращий від усіх інших, хто цим не займається. А оцей український підхід, що ми хочемо все широким фронтом, то ніде не сягнемо успіху. Якщо з математикою погано, ми наймемо репетитора, хай буде краще. А англійська – та бог би з нею.

• Я та мама, яка найме репетитора з математики.

Не так, не так. Ніт. Не наймайте. Будьте мамою зі Штатів або Великої Британії, де зробили би так: найняли би репетитора з того предмета, з якого і так круто. Це ж зробить тебе щасливим. А чи мама не хоче, щоб дитина була щасливою?

• Звісно, хоче.

Поставте дитину в ситуацію успіху. І потім це допоможе правильно обрати професію, а не просто так. Це потім допоможе обрати правильне місце роботи, де ти будеш займатися класною справою.

Хто там говорив: полюбіть свою роботу – і ви жодного дня не будете працювати. У мене так сталося. Я обожнюю біологію, я обожнюю своїх учнів, і я обожнюю зближувати ці мої дві любові разом. І це прямо круто. Я займаюся улюбленою справою, я щаслива людина. Усе, що я не люблю у своєму житті, – пінки на молодці й черги за пивом. Пінки я можу дозволити собі не їсти, а черги за пивом уже не існують у світі, тобто я можу знайти місце, де тих черг немає. А решта залишилося все, що я люблю, розумієш?

І тому я би батькам порадив дізнатися про свою дитину більше. Чи дійсно їй треба та наука? Може бути, що так, не поталанило з учителем, не зійшлися характерами, що називається, і вчитель не пробудив те, що мусив би пробудити. Тоді міняйте вчителя, якщо ви впевнені, що вашій дитині це треба.

Але якщо ви дізналися про свою дитину або вже знаєте, що їй не це треба… Забийте на ті експерименти й розвивайте в ній те, що в неї класно іде. І тоді ваша дитина вам буде вдячна, бо вона буде успішною людиною. Ви хоч би не будете думати про те, як би її довести до пенсії – і тільки потім можна спокійно почити в бозі, бо, а як же ж. А так буде навпаки. Дитина сама про все подбає.

• І буде щаслива. Руслане, дякую. Мені здається, що це прекрасна позитивна нота, на якій можна завершувати нашу розмову. Вона про щастя, про віру в потенціал дітей.

Дякую тобі. До речі, курс щастя я також веду у своєму сьомому класі. Я пройшов курси у Петра Сітека [переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (за новітні підходи у викладанні) – ред.], і це неймовірна штука. І коли я проходив курс, ще не розумів, про що це, але немає кращого способу щось пізнати, ніж спробувати навчити цього когось іншого. І от ми вчимося разом, і це прямо круто. Ми отримуємо задоволення всі: і мої семикласники, і я теж.

Текстову версію підготувала Ірина Пасько, “Нова українська школа”

Титульне зображення: авторка – Yasin Hasyemi for SLAB Design Studio, dribbble.com

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Докладніше за посиланням.