Теми статті: батькам, вчителям, російська агресія
18 Травня 2022
3 608
0
Немає сенсу забороняти дітям говорити те, що вони хочуть. І якщо йдеться про лайливі фрази під час війни – це правило працює також. Натомість сенс є в тому, щоби вчити усвідомлювати, що, для чого та кому вони говорять, що таке емоційно забарвлена мова, для чого вона потрібна, які є правила комунікації між людьми та що ми хочемо цим донести.
“Лайка – це відреагування накопиченого через надмірний стрес, вона може виразити глибину переживання, якщо інші слова не підходять”, – пояснює психологиня в приватній практиці, інклюзивна тьюторка, спеціалістка дошкільної освіти Анастасія Абманова.
“Нова українська школа” поговорила з фахівчинею про те, чому діти лаються, як їм пояснювати, що це таке, що можуть зробити вчителі та батьки.
Психологиня пояснює, що під час війни ми чуємо багато лайки від дорослих і дітей, тому що люди емоційно перевантажені.
“У французькій армії спеціально вчать солдатів лаятися. Адже їхнє завдання – максимально чітко й виразно висловлювати свої думки та давати команди. У них немає часу та можливості влаштовувати терапевтичні групи й переживати почуття. Натомість лайка – це дуже коротке та чітке послання. Лайка показує конкретний намір та яку енергію вкладає людина. А на війні немає часу для прохань і сумнівів”, – говорить Анастасія.
Що робити з дітьми:
“Якщо дитина ненароком почула лайку й запитує дорослих, чому людина так говорить, треба все пояснювати, не вважаючи дитину дорослою й такою, яка сама має все розуміти. “Лайка – це така мова, дядько дуже злякався, а тому так сказав. Ця мова має певне послання. Але ми в буденному житті так не спілкуємося. Це нормально для війни, але не для нашого спілкування”.
Натомість дорослим треба бути уважними до стану та послань дитини – і вчасно надавати підтримку, допомагати розряджати переживання. Діти можуть навіть гратися у війну. Їм важливо знайти форму, яка підходить їхнім віку та розвитку.
Про вплив мови на взаємини можна також пояснювати через метафори. Наприклад, разом намалювати малюнок, пояснюючи метафорично, як це працює. Зокрема, малюємо двох людей у колі. Коло – це простір, у якому ми спілкуємося, простір між нами. Людина не просто говорить щось – вона говорить щось комусь.
Тож важливо усвідомлювати: якщо я переживаю злість і щось говорю, то точно передаю цю злість у наш спільний простір. А це впливатиме на простір наших взаємин. Правило таке: я говорю – я впливаю.
“А тепер нехай дитина поміркує: “Чого я хочу, коли лаюся? Я хочу забарвлювати цей простір лайкою? Що я хочу отримати?”. Дитина, наприклад, зрозуміє: якщо я злюся, мені важливо, щоби мене підтримали, валідували. Валідація або легалізація – це перший крок. Так, людина у відповідь на лайку дитини може сказати: “О, зараз ти сердишся. Чого ти зараз хочеш?”. Треба підготувати дитину до цього й навчити висловлювати те, чого вона хоче. Наприклад, підтримки. Тоді інша людина зможе допомогти й потреби в лайці не буде”.
Якщо дитина багато лається, наче матюкливий гномик, то, найімовірніше, у неї накопичилося багато переживань – і їх треба кудись злити, якось відреагувати на них.
“У такому випадку треба говорити з дитиною, що відреагувати емоції можна іншими, більш соціально прийнятними методами – через розмови, ігри, малюнки. Якщо в мирні часи психологи не рекомендують батькам купувати дітям танчиків чи солдатиків, то зараз – будь ласка. Дітям треба відрефлексувати, програти свої емоції – і якщо вони цього потребують, треба це дозволяти.
Утім, треба розуміти, що зараз діти рефлексують над своїми емоціями методом, який вони найчастіше бачать у суспільстві, – і цього не забереш. Адже діти дивляться відео, а навіть якщо увімкнути серіал, перед ним однаково 10 хвилин показують рекламу, у якій можуть бути вже сталі лайливі вирази цієї війни. Навіть якщо вони заблюрені, дитина могла до того чути оригінал і відтворювати його”, – пояснює психологиня.
“Тоді важливо говорити: “Знаєш, я чую, що ти зараз емоційно висловлюєшся. Поговорімо про це!”. Під час розмови треба розібратися, через які емоції відбувається цей викид. Усе також залежить від ресурсів дорослих. Якщо вони зараз не мають змоги помічати почуття інших і турбуватися про них, то така розмова не матиме сенсу”, – говорить Анастасія Абманова.
“Так і пояснюємо дитині: “Лайка є, її використовують солдати, ми можемо подосліджувати з тобою, у яких ситуаціях її використовують, адже слова – це також зброя. Ми не можемо дати людині, яка не вміє користуватися зброєю, рушницю. Так само із лайкою – якщо ви не вмієте користуватися емоційно забарвленою мовою, то можете нашкодити комусь”, – наводить приклад фахівчиня.
“Нагадую, що головне – не забороняти. Для дітей це – новий досвід, вони ніколи не переживали стільки важких подій за такий проміжок часу. Якщо дорослі не дають альтернативу й не збираються говорити з дитиною про її почуття, то нехай дитина краще лається – буде здоровішою”, – пояснює Анастасія.
“Важливо, щоби не було так: “Я чую, що ти лаєшся. Ану йди поволонтер чи допомагай, треба чимось зайнятися”. Але коли дитина сама дійде до того, що “Я лаюся, бо мені страшно чи сумно”, то, можливо, є сенс погорювати та поплакати. Якщо сумно, бо втратили близьку людину, можна умовно назвати зірочку її іменем і “говорити” з людиною перед сном, створити ритуал прощання.
Якщо я відчуваю себе безсилим, то можу допомогти ЗСУ та своїй країні, навіть коли слухатимуся маму та спускатимуся в укриття. Адже для військових важливо, щоби населення не заважало війні, щоби вони могли працювати”, – пояснює фахівчиня.
“Дітям важливо одержувати інформацію, що про них хтось турбується. Можна розповісти історію про 12-річного хлопчика, який після онлайн-уроків носив воду літнім людям, отримував за це кошти – і віддавав на потреби ЗСУ. Після всіх пояснень ця лайка сама поступово зникне”.
“До того ж, якщо винести цю тему на обговорення, точно знайдуться діти, які скажуть, що їм це неприємно. Треба домовлятися. Якщо хтось робить емоційний викид, це робить простір не таким безпечним”.
“Опісля студенти описують, що ця лайка висловлює те-то, а ця – описує те-то. Тоді можна розібратися, коли ми користуємося лайкою та коли вживаємо ці слова. Наприклад, домовитися, що вульгаризми та “грубовато-експресивну лексику” ми не використовуємо в контексті навчання. Це можна робити на уроках мови та літератури, зробити з цього проєкт, наприклад, з дітьми підліткового віку. Для них якраз важливий контекст”.
“Так діти дійдуть до суті лайки. Наприклад, якщо я хочу принизити, отже, хочу зменшити, а отже, можу не обзивати, а сказати: “Ти – букашка””. Треба вчити дітей розуміти сенси того, що вони кажуть, і що форма сказаного може бути дуже різною. Це – ознака високоінтелектуальної людини, яка в розмові дає чітке емоційне послання, але водночас форма соціальна прийнятна”.
“Діти писатимуть про те, як вона підтримує український дух, що це символ, який необхідний людям, бо так ми ідентифікуємося з військовими, які показали характер, обстоювали свою землю. Треба запрошувати дітей більше усвідомлювати ці феномени, замість накладання цензури. Тоді викорінення відбудеться природно”, – завершує психологиня.
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – deagreez1, Depositphotos
Публікація підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.
Обговорення