Три роки сертифікації вчителів: які результати й чи замінить вона атестацію

Цьогоріч закінчилося пілотування нової процедури з оцінювання професійних компетентностей учителів. Апробація сертифікації тривала з початку 2019 до закінчення 2021 року, і за цей час країна отримала понад 2,5 тисяч сертифікованих учителів початкової школи.

Як усе відбувалося, з якими викликами довелося зіткнутися і яке майбутнє чекає на сертифікацію вчителів – у матеріалі “Нової української школи”.

МЕТА

НУШ – це підхід до навчання, який передбачає не лише оволодіння дітьми певним обсягом знань, а й компетентнісну складову, уміння застосовувати набуті знання на практиці, розвиток соціально-емоційних м’яких навичок.

Усе це, розповідає міністерка освіти 2016–2019 років Лілія Гриневич, потребує від учителів використання нових підходів та методик викладання, але насамперед – розуміння і сприйняття суті змін, які давно назріли в освіті.

“Із самого початку сертифікація переслідувала дві мети: відшукати й мотивувати тих педагогів, які готові просувати реформу “Нова українська школа”, й об’єктивізувати процес оцінювання діяльності вчителів”, – пояснює Лілія Гриневич.

Оскільки першими, хто на практиці почав реалізовувати реформу НУШ, застосовуючи новий державний стандарт, були вчителі початкової школи, то саме вони і стали цільовою групою пілотного проєкту.

Водночас до звичної для учителів процедури атестації накопичилося багато запитань і претензій від самих педагогів.

“Є багато звернень щодо суб’єктивності атестації, – продовжує Лілія Гриневич. – Цей процес занадто залежить від ставлення керівника навчального закладу, й у випадку наявності особистих конфліктів з адміністрацією вчителі не можуть отримати об’єктивну оцінку своєї діяльності. Або, наприклад, хтось робить кращу кар’єру не тому, що кращий професійно, а тому – що має особисті стосунки з керівником. Назріла необхідність у новій зовнішній процедурі, якою і стала сертифікація”.

ПРОЦЕДУРА

Реєстрація учасників для проходження сертифікації відбувається в січні, а сама процедура триває протягом року й розділена та три етапи:

1. Незалежне тестування. За перший етап відповідає Український центр оцінювання якості освіти і відбувається він, зазвичай, наприкінці лютого. Для проходження необхідно набрати хоча б 60% від максимально можливої кількості балів.

2. Самооцінювання педагогічної майстерності (заповнення онлайн-анкет, створених Державною службою якості освіти). Відбувається протягом березня й зазвичай не спричиняє жодних складностей, бо в анкеті немає правильних чи неправильних відповідей: учителі оцінють себе за власними відчуттями.

3. Вивчення практичного досвіду вчителів (проводиться в жовтні-листопаді як оцінювання експертами ДСЯО п’ятнадцяти професійних компетентностей учителів під час проведення уроків). Прохідний бал за цей етап визначає комісія вже після його завершення.

Найнеочікуванішим для багатьох учителів, які взяли участь у проходженні сертифікації, стало незалежне тестування, яке багатьом нагадало ЗНО й містило не лише запитання, пов’язані з фаховими уміннями та реалізацією реформи НУШ, а й запитання із загального розвитку.

“У перший момент ми були спантеличені, хтось навіть обурений, бо такого ніколи ще не було: уявіть собі – ЗНО для вчителів! – говорить учасниця сертифікації 2019 року, вчителька початкової школи, а нині експертка із сертифікації Ольга Мірошнікова. – Але згодом, коли я вже “холодним розумом” стала думати (та й досвід колег підтвердив), то зрозуміла, що насправді це добре. Адже вчитель початкових класів є “універсальним солдатом”, який має бути обізнаний у різних сферах і вміти відповідати на запитання дітей”.

Ольга Мірошнікова була долучена до створення Положення про сертифікацію педагогічних працівників і вважає, що список компетентностей, за якими оцінюють професійність учителів, є вичерпним:

“Після першого року сертифікації список був доповнений, там з’явилися такі моменти як інформаційно-комунікаційна компетентність: чи є у вчителя свій блог, чи презентує він себе в мережі? Тобто всі ці якості теж стали вагомими для визначення професійності”.

ЦИФРИ

У 2020 році незалежне тестування відсіяло 546 учасників із зареєстрованих 1 591, а у 2021-му – 450 із 1 622, які з’явилися на процедуру. Самооцінювання зазвичай проходять усі допущені до другого етапу, а от вивчення практичного досвіду відсіює ще приблизно 10% учасників.

Статистикою та результатами цьогорічної сертифікації поділився директор департаменту акредитації та моніторингу ДСЯО Іван Юрійчук:

“9 грудня 2021 року комісія із визначення порогового балу для проходження третього етапу сертифікації (вивчення практичного досвіду) встановила його на рівні 94 із 140 максимально можливих, що складає приблизно 67%. У результаті, маємо 1 025 сертифікованих учителів, які протягом наступних трьох років отримуватимуть 20% доплату до ставки заробітної плати й ділитимуться набутим досвідом з іншими педагогами”.

ПЕРЕВАГИ Й МОТИВАЦІЯ

Перша мотивація в разі успішного проходження сертифікації – отримання 20% надбавки до зарплати.

“Про це не прийнято говорити, але вчителі нею задоволені, – ділиться Ольга Мірошнікова. – Бо в освітян насправді не так багато мотиваторів. Частіше за все вчителі отримують усну похвалу, а тут усе-таки протягом трьох років людина отримує відчутну доплату. Добре також, що це не фіксована сума, а у відсотках, бо зарплата у всіх різна”.

Крім того, згідно з законом “Про повну загальну середню освіту”, успішне проходження сертифікації зараховується як проходження атестації і є підставою для присвоєння відповідної кваліфікаційної категорії та / або педагогічного звання.

Але найбільша перевага – самовдосконалення, переосмислення власної педагогічної майстерності й відкриття себе самого як професіонала, вважає Іван Юрійчук:

“Це додає вчителям впевненості в собі, про що свідчить, зокрема, і те, що суттєва частка вчителів, які успішно пройшли сертифікацію, беруть потім участь у конкурсах на посаду директорів шкіл. І виграють! А це доволі нетипово для вчителів початкової школи”.

“Оскільки вчителі успішно пройшли сертифікацію, це означає, що вони володіють відповідними методиками, мають необхідний багаж професійних компенентностей, якими можуть ділитися з іншими вчителями, – констатує Лілія Гриневич. – Тому ми залучаємо їх як експертів для наступних сертифікацій, а також до інституційного аудиту”.

За її словами, досвід успішних освітніх систем показує, що вчителі значно краще сприймають, коли з ними діляться досвідом такі ж учителі, як вони, ніж коли їм хтось зверху щось диктує чи змушує робити.

“Нам потрібно формувати культуру ділитися досвідом в українських школах. Не “для параду” відкриті уроки, а коли люди сідають разом, і вчитель, який пройшов сертифікацію, розповідає те нове, чого можуть не знати його колеги. Важливо, щоби відбувалося таке горизонтальне підвищення кваліфікації через взаємне збагачення досвідом”.

За словами Ольги Мірошникової, процедура сертифікації дійсно дає поштовх до змін. Коли вчителі від початку навчального року знають, що проходитимуть сертифікацію, то починають застосовувати в класі нові інструменти, про які раніше просто чули. Спочатку вони стають звичними для дітей, а потім учням починає подобатись, і “відкотитися назад” уже не дозволяють самі діти.

Крім того, сертифікація гуртує педагогічні спільноти, які починають об’днуватися за інтересами. Вчителі, які подавалися на сертифікацію, щороку створювали спільну фейсбук або вайбер-групу, де обмінюються інформацією та досвідом.

“Наявні методичні об’єднання, які завжди були в школах, давно себе вичерпали, – вважає Ольга Мірошнікова. – Нікому не потрібні збори тричі на місяць, не зрозуміло для чого”.

ВИКЛИКИ

“Експеримент показав, що ініціативно розроблений механізм сертифікації – досить затратний через відрядження експертів Державної служби якості освіти, які мають подивитися на роботу вчителів на місцях, – говорить Лілія Гриневич. – Також він потребує додаткових людських ресурсів. Але нинішній день дає можливості здешевити сертифікацію й поширити її на більшу кількість учителів завдяки інформаційним технологіям”.

Пандемія COVID-19 спонукала відчутний розвиток дистанційного навчання, формування відеоконтенту. Учителям необхідно було підвищити свої інформаційно-комунікативні та комп’ютерно-технологічні компетентності, а сертифікація протягом трьох років зазнала суттєвих змін.

У 2019 році вивчення практичного досвіду відбувалося безпосередньо на робочому місці вчителів, що потребувало логістичних затрат. Крім того, необхідно було знайти вчителів на заміну експертів, які виїжджали в інші області. Адже експерти – це переважно вчителі-практики.

У 2020-му через карантинні обмеження ДСЯО замінила цей етап на розв’язування ситуаційних завдань (педагогічних ситуацій) онлайн. Експерти планували зум-конференцію з учасником сертифікації, що економило час та гроші, але мало недоліки, вважає Ольга Мірошнікова:

“Коли експерти дивилися презентацію вчителя через зум, то це, на мою думку, було не дуже педагогічно чи навіть доброчесно, бо в тій презентації можна було “напетляти” чого завгодно”.

“З іншого боку, – відповідає Іван Юрійчук, – можливо, вчителям незвично було замість відкритого уроку переводити в слова та пояснювати експертам, які саме педагогічні інструменти й підходи вони застосовують у роботі, і в яких ситуаціях.

Але формувати в себе культуру рефлексії дуже важливо, адже сертифіковані вчителі згодом стають експертами. Для того, аби ділитися власним досвідом, необхідно вміти його вербалізувати. Тому в майбутньому ми плануємо дещо змінити роль етапу самооцінювання, доповнивши його кейсами з розв’язування ситуаційних завдань”.

Після завершення сертифікації 2019 і 2020 років ДСЯО спільно з Фінським проєктом “Навчаємося разом” провели опитування, яке показало, що більшість експертів та учасників сертифікації вважають спостереження за роботою вчителя під час уроків ефективнішим.

Тому у 2021 знайшли вихід, який влаштовував усіх: експерти онлайн спостерігали за роботою вчителів під час уроків. Відеокамера розміщувалася так, щоб експерти бачили весь клас, водночас учнів було видно зі спини. І навіть враховуючи цей момент, вчителі брали довзіл у батьків на відеотрансяцію за участю дітей.

МАЙБУТНЄ СЕРТИФІКАЦІЇ

Головні запитання, стосуються майбутнього сертифікації. Зокрема, чи замінить вона процедуру атестації й чи буде держава спроможною виплачувати надбавку всім сертифікованим учителям.

Лілія Гриневич:

Я вважаю, що зараз нам, по-перше, потрібно інтенсивно працювати над інструментами сертифікації, аби вони були валідними, правильними і дійсно спонукали вчителів до підвищення кваліфікації. Адже людина, яка готується за програмою сертифікації, уже підвищує свою кваліфікацію. Це мотивує її іти на курси, читати літературу, і це дуже важливо.

Друга дуже важлива тема – сама технологія сертифікації: щоби вона була більш доступна і її можна було застосовувати для більшої кількості вчителів. Над цим теж потрібно працювати.

І третє – чітко зрозуміти, що можуть привнести сертифіковані вчителі в культуру підвищення кваліфікації та поділу досвідом в українських школах, залучити їх до співпраці в Центрах професійного розвитку вчителів.

З часом, якщо ці питання будуть вирішені, можна буде атестацію замінити сертифікацією.

Фінансування надбавок у такому випадку – це питання “правил гри”. З огляду на те, що система досі не готова надати педагогам увесь спектр послуг із підвищення кваліфікації до нового професійного стандарту, це означає, що вчителі самі інтенсивно готуються до сертифікації, займаються самоосвітою, і це тільки ті вчителі, які працюють уже в умовах реформи. У такому випадку надбавка у 20% повністю себе виправдовує.

Натомість, якщо сертифікація замінить атестацію для всіх, правила гри можуть змінитися: одні вчителі отримуватимуть наступний рівень кваліфікаційної категорії (і, відповідно, вищу заробітну плату), а вже 20% надбавка надаватиметься якомусь відсотку вчителів, які пройшли сертифікацію блискуче.

Ольга Мірошникова:

Допоки сертифікація не стане наскрізною від садочка до, як мінімум, старшої школи (уже не буду казати про вищу освіту), нам не вдасться позбутися атестації. Хоча для мене атестація – це рудимент, не вбачаю в ній жодних переваг.

По-перше, сертифікація відбувається раз на три роки, людина мусить опрацювати законодавство, усі чинні документи, які регулюють освітній процес, аби пройти тестування.

По-друге – вивчення професійного досвіду відбувається абсолютно незалежними експертами, що є величезним плюсом сертифікації загалом. Незалежні експерти не знають, що було до цього, не знають людину особисто й оцінюють виключно її професійність.

Іван Юрійчук:

Я вважаю, що ці процедури мають існувати паралельно. Натомість треба сфокусуватися на роботі з директорами, оцінювати їхні професійні компетентності саме як директорів, а не як учителів-предметників. Адже нове законодавство наділило керівників закладів освіти не тільки новими правами, а й новими обов’язками. Й один із таких обов’язків – працювати з колективом. Якщо ми в директорів остаточно заберемо інструмент оцінювання професійних компетентностей вчителя – не впевнений, що це буде правильно.

Для того, щоб учителі з низькими професійними якостями, але хорошими зв’язками і стосунками з директором школи не використовували це для просування кар’єрною драбинею, ми плануємо працювати з директорами або навіть із тими, хто мають амбіції стати директором. Маємо зробити так, щоби директори були здатні сформувати цінності, місію закладу освіти, до кого вчителі захочуть потрапити в школу на роботу. І коли ми матимемо таких директорів – багато питань, які стосуються саме оцінювання роботи вчителя і професійних компетентостей, відпадуть.

Якщо цю стратегію вдасться реалізувати, то я не виключаю, що в майбутньому ми прийдемо до системи, коли в принципі не буде обов’язкової процедури оцінювання професіних компетентностей, як у тих системах, на які ми рівняємось. Коли спільнота буде сама себе регулювати, коли учитель буде мати внутрішні мотивацію та потребу в постійному вдосконаленні, тоді ми зовсім по-іншому будемо дивитися на всі ці процедури.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Фото: автор – stokkete, Depositphotos