Геніальний автор і суперечлива людина. 37 фактів про Винниченка, що не розкажуть у школі

Письменник, літературознавець і літературний критик Ростислав Семків каже, що в українських школах домінує вихолощений біографічний метод розповіді про письменників. Часто біографію схематизують, відкидаючи цікаві речі.

“Наприклад, якби Володимир Винниченко жив зараз і поводився в політиці та з жінками так, як він поводився, люди б вважали його негідником. Біографія показує нам авантюриста, інтригана й некомфортну особу. Але, якщо порівняти з його текстами, це важить мізерно мало. Якщо подавати біографію сповна, виявляться деталі, які не вписуються в образ ідеального письменника”, – пояснює літературознавець.

Тому Ростислав Семків пропонує починати говорити з дітьми про письменника з одного чи двох його найкращих творів. Адже багато текстів актуальні й дотепер. Коли вам вдасться захопити дітей текстом, можна розказувати про автора.

Наприклад, вивчення творчості Винниченка варто почати з п’єси “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Натомість у ранніх класах читають “Федька-халамидника”. Критик вважає оповідання травматичним для дітей.

“Нова українська школа” поговорила з Ростиславом Семківим про те, чому Винниченко був політиком-невдахою, наскільки письменник був гордим і, як сам казав, принциповим, як любив натуризм і фрукторіанство.

Далі – пряма мова.

ПРО РАННІ РОКИ Й ХАРАКТЕР

Народження, дитинство й навчання в гімназіях і університеті не настільки цікаві, як творчість і політична позиція Винниченко. Він вписується в так звану типову рамку літераторів ХІХ – початку ХХ століття. Йдеться про бідну родину, в якій треба було “пробиватися”. Але завдяки своїм здібностям Винниченко багато чого досягнув.

1. Так, батько Володимира переїхав зі села до Єлисаветграда (тепер – Кропивницький) й одружився з удовою Євдокією. Від першого шлюбу в жінки було троє дітей. А в шлюбі з Кирилом Винниченком 1880 року народився Володимир.
2. У школі Володимир Винниченко був здібним учнем. Тому вчителька переконала батьків продовжити його освіту. Після школи хлопця віддали до Єлисаветської гімназії.
3. У старших класах гімназії Винниченко написав революційну поему, був учасником революційної організації і за це мусив тиждень просидіти в “карцері”. Згодом його відрахували. Незважаючи на це, Володимир готувався до того, щоб отримати атестат. Він склав іспит як стороння особа в іншій гімназії і досягнув свого.
4. Далі було навчання на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира (нині – КНУ ім. Тараса Шевченка). Згодом Винниченка виключили й з університету.
5. Коли ми говоримо про Винниченка, треба пам’ятати, що це насамперед геніальний автор. Він це знав і був переконаний, що не просто писав популярні твори, а залишиться в літературі назавжди. Щоправда, думав, що всі його твори геніальні. А це, вочевидь, не так.
6. З іншого боку, це дуже складна людина. Людина, яка через переконання у своїй геніальності дивилася на своїх співрозмовників дещо зверхньо. Винниченко був переконаний, що йому як автору багато що зрозуміло й відомо, він має прямий доступ до істини. І це ускладнювало йому життя.
7. До того ж Винниченко був переконаний, що він геніальний не тільки в літературі, а й у політиці, управлінні, побудові взаємин із людьми… Втім, це було далеко не так. І його помилки багато чого коштували Україні, оскільки він був провідною політичною постаттю. Тобто він був геніальним автором і суперечливою людиною.

Найглибший і найцікавіший дослідник творчості Винниченка Володимир Панченко говорив, що чим більше він дізнається про Винниченка, тим менше він йому подобається.

ВИННИЧЕНКО – ПРИНЦИПОВИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР

8. З 1901 року, коли йому було 21 і він навчався в університеті, Винниченко – професійний революціонер. Варто зазначити, що його революційна діяльність тривала приблизно 20 років, до його остаточної еміграції.

Винниченко був азартним революціонером, переконаним у перемозі соціалістичних ідей. У студентські роки він вступив у партію УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Тобто, з одного боку, він надавав перевагу соціальному питанню. Володимир був переконаний, що світ несправедливий і його треба змінювати в бік більшої справедливості для “неймущих”, себто селян і робітників.

З іншого боку, він ніколи не був комуністом, ба більше більшовиком. Тобто тоталітарна візія його не приваблювала. Адже Винниченко цінував особистість – те, що не вкладається в комуністичне бачення. Через це Винниченко не сходився в спілкуванні з більшовиками.

9. Володимира Винниченка часто арештовували. Можливо, це найбільш арештований український літератор. Він постійно перебував на нелегальному положенні й ховався в інших країнах. Курсував між Віднем, Галичиною, Москвою і Єлисаветградом.

Ситуація першої чверті ХХ сторіччя для нього – велика пригода. Адже поступово революційний рух зазнає успіхів. Наприклад, у 1905–1907 роках під час так званої селянської революції, коли влада зрештою пішла на поступки. Або – у 1917 році, коли створили Українську Центральну Раду.

10. Цікаво, що один з арештів Винниченка, 1903 року, був у Лук’янівській в’язниці в Києві.
11. Винниченко був авторитетним революціонером. Він поширював літературу, агітував людей під час революцій… Серед кіл, які займалися революційною діяльністю, він – помітний політик. 1917 року, коли створили Центральну Раду, Винниченко став, фактично, головою уряду Генерального секретаріату. Звідси починаються його політичні помилки. І я переконаний, що його амбітність наклала цей відбиток.
12. Поки він перебував на цій посаді, зумів пересваритися геть з усіма – наприклад, з Петлюрою і Міхновським. Винниченко був досить конфліктним. Собі він пояснював це принциповістю. Мовляв, у мене є принципова позиція і, якщо ви її не поділяєте, я не йтиму на компроміси.

Якщо в Центральній Раді, а потім в Директорії УНР траплявся конфлікт, він постійно погрожував, що кине пост очільника. Двічі він так і робив. Його негнучкість була доволі деструктивною на той час.

13. З 1901 року він займається політичною діяльністю, а з 1902 – літературною. Він був чи не найпопулярнішим автором тих років. Його літературна творчість була поза питанням.

Наприклад, Винниченко друкувався в газеті “Рада”. Його підтримував фінансово відомий на той час меценат і агроном-новатор Євген Чикаленко, зокрема “витягував” його з арештів. Так-от, коли між ними траплялися непорозуміння, Винниченко шантажував Чикаленка, кажучи: “Я піду! Буду писати російською мовою в російські журнали”.

14. Чому його “принциповість” оберталася для України злими жартами? Наприклад, він казав, що УНР не потрібна армія. Він не був суцільним пацифістом, але вважав, що мають бути тільки сили підтримки порядку, на кшталт місцевої самооборони, поліції.

Його тодішня позиція – це здебільшого популістський крок, бо армія після Першої світової війни асоціювалася з фронтом. А це було дуже травматично для людей. Тому уявіть політика, який каже, що армії не треба, бо ми не збираємося воювати. Це – популіст.

Також це сталося тому, що про необхідність створення армії говорив Петлюра, з яким у Винниченка все життя була конкуренція. Пізніше, навіть в еміграції, Петлюра був для Винниченка постаттю, до якої він ставився дуже ревниво. Він постійно підозрював, що в УНР Петлюра має більшу вагу. І це було завжди неприємно. Зрештою, УНР залишилася без добре устаткованої армії.

15. Винниченко також доклався до того, що були відкинуті пропозиції Павла Скоропадського зміцнити армію. Тоді сталися Крути. Якби була більш дієва армія, цього б не відбулося. Вочевидь, Винниченко не відчував за собою такої провини.

Також сталася окупація України німецькими частинами, з якими ввійшов в спілку Скоропадський, аби повалити Центральну Раду й встановити гетьманат. Тоді Винниченко знову опинився у своїй улюбленій стихії підпільної революційної діяльності. Він мусив піти на спілку з Петлюрою. Пізніше вони скинули Скоропадського й встановили Директорію.

16. Тим не менше, знову почалися конфлікти. Зрештою, Винниченко вмиває руки, йде з Директорії і емігрує назавжди. Адже його не слухають. Його візія в тому, що треба йти на співпрацю з більшовиками, домовлятися з радянською Росією. Він бачив у них ближчу за поглядами силу, ніж західний капіталізм, проти якого він виступав.
17. Винниченко поїхав на зустріч із Леніним 1920 року, маючи сподівання, що вони порозуміються. Йому запропонували пост міністра зовнішніх справ у радянській Україні. але він розумів, що Ленін не має на меті створити рівноправний союз, а хотів створити диктатуру. Він вкотре став у принципову позицію і поїхав з Росії, не домовившись.
18. В еміграції у Франції Винниченко критикує всіх: уряди капіталістичних держав, колишніх соратників, покладаючи на них провину за програш Директорії, емігрантські й українські кола, бо вони не хочуть об’єднуватися. У Франції він хотів організувати спілку емігрантських сил і планував її очолити. Цього не відбулося.

Загалом він мляво реагував на те, що відбувалося в Україні тих часів, як-от голод і репресії. Вочевидь, йому це боліло, однак він знову був у позиції “ви не послухали мене тоді – і тепер маєте наслідки”.

ВИННИЧЕНКО – ПИСЬМЕННИК

19. Винниченко дебютував у короткій формі. Його перша збірка оповідань називається “Краса і сила”. Вона перегукується з оповіданням, що було надруковане 1902 року й називалося “Сила і краса”. І оповідання, і збірка наголошують на тому, що цінно для Винниченка.

З одного боку, він вважав, що його тексти мають вражати, щось зрушувати. Так, на відміну від Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, Винниченко урбаністичний. Він – один із перших в українській літературі, хто колоритно показує міські ситуації й сюжети. Він ввів у літературу нових, рішучих персонажів, пролетарів, трудівників, які мають зрушити стару систему. Також у його творах є еротика.

З іншого боку, це має бути красиво й естетично сказано. Йдеться про володіння мовою і вміння красиво побудувати фразу. На виході має бути читабельний сильний текст. Це те, чим його твори заворожують.

20. У 1910-х у Винниченка відбувається період п’єс. Його п’єси визнавали та ставили в Європі. У 20-х роках у Берліні йшла “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Це його найгеніальніша п’єса.

У творі йдеться про сімейну драму і трагедію, про вибір між родинним щастям і творчістю. Там починає звучати позиція жінки, пояснюється сенс щастя, розповідається про рішучість. Зокрема, про рішучість жінки, що на тоді ще не дуже популярно в українській літературі. Це все робить п’єсу потужною і знаною.

21. У Винниченка багато інших геніальних п’єс. Здебільшого в них розкривається конфлікт або “особисте – революційне”, або “особисті взаємини”, гострі, нові, нетипові. Цікаво, що чим більш революційним ставало його життя, тим частіше він обирав інші жанри.

ПРО ЖИТТЯ, ХОБІ, УТОПІЮ І ВЗАЄМИНИ З ЖІНКАМИ

22. Найкраще джерело біографії Винниченка – його щоденник. Він вів його зі своєю повною принциповістю. Щоденник охоплює 1911–1951 роки, фактично, все його життя. Нині видано п’ять томів, ще два томи – попереду.

У щоденнику Володимир Винниченко нотує все надзвичайно детально. Щоразу пише, яка погода, скільки часу він спав і який у нього настрій, фіксує свої еротичні мрії і сни. Паралельно пише про політичне життя, лається на всіх, згадує про свої художні задуми, розповідає, над чим працює.

У щоденнику також є багато побутових клопотів, зокрема, як влаштуватися на новому місці в еміграції. Якщо ви хочете зацікавити когось постаттю Винниченка, треба починати з найцікавіших шматків із його щоденника.

23. Винниченко непогано малював. Коли кудись приїжджав і йому подобалася якась жінка, він намагався з нею домовитися, аби вона йому позувала. Але розумів, що він значно кращий літератор, ніж художник, тому малювання було серед хобі.
24. Між іншим, Винниченко був красивим чоловіком і вмів подати себе у взаєминах із жінками. У нього було багато жінок – навіть безглуздо перераховувати. Його стосунки були революційно-прямолінійні й чесні. Мовляв, зараз ми кохаємо одне одного – а тепер я тебе не кохаю й рухаюся далі.
25. Винниченко мав фобію небажаної дитини. Це помітно в багатьох його п’єсах і оповіданнях. У його творах дитина часто заважає, дитина незручна. Його персонажі намагаються вбити дитину. Мотив смерті небіографічний, хоча були випадки, коли він залишав жінку з дитиною, і ніхто не знає, що траплялося далі.
26. Із Розалією Лівшиць, з якою Винниченко познайомився на відпочинку в Італії, вони одружилися. Але в їхніх стосунках також була принципова позиція Винниченка: вони не обмежували одне одного й могли мати інші взаємини. Вона не вимагала від нього абсолютної моногамії і вірності, він – також. За словами літературознавиці та критикині Віри Агеєвої, в одному з таких зв’язків у Винниченка народився син, який помер немовлям.

Однак це не заважало подружжю бути разом до кінця життя. Вони були однодумцями й завжди цікаві одне одному.

27. Наприклад, вони з дружиною любили мандрувати велосипедами й пішки. Під час прогулянок Винниченко дуже любив говорити з різними простими людьми. Це – повторюваний сюжет у щоденниках: вони з дружиною пішки приходять у маленьке французьке село (подружжя емігрувало у Францію), Винниченко зустрічає, скажімо, власника таверни й вони з ним спілкуються до вечора.
28. Подружжя поділяло філософію натуризму. Цей погляд передбачає не тільки нудизм. З 26-го року вони почали бувати на острові на Сені в комуні натуристів. Так, у щоденнику Винниченко пише, що коли холодно, він пише надворі у светрі, а коли тепло, то без нічого. Така філософія пов’язана зі свободою, самовираженням, відкритістю. Натуризм – це життя “в природі” й намагання якомога ближче співіснувати з природою.
29. Також, на думку Винниченка, варто сповідувати фрукторіанство, фруктову дієту, виключити всі шкідливі звички. У щоденнику він описує, як би він хотів покурити. Це для нього складна боротьба, але він цим захоплюється.
30. Під кінець життя Винниченко пише трактат “Конкордизм”, який має підзаголовок “Система будування щастя”. Це – соціальна утопія й без підготовки можна подумати, що в автора проблеми з критичним мисленням. Але в таке щасливе утопічне майбутнє Винниченко вірив.
31. Цікаво, що Винниченко – автор першої в Україні антиутопії “Сонячна машина”, яка з’явилася в 1926 році. Він написав її після розмови з Леніним й еміграції. Тут він скептично ставиться до капіталізму, зокрема його намагання купити і вірність, і кохання, проте компрометує й революційні організації.

Це – показово. Антиутопії і утопії – це жанри, які можуть собі дозволити державні нації. Якщо нація недержавна, в ній ніхто не думає про те, як керувати державою, і літератори не думають про такі проблеми. Винниченко, державний діяч-невдаха, започаткував цей жанр у літературі в Україні. Наступна наша антиутопія була написана в 1993 році – “Ласкаво просимо в Щуроград” Юрія Винничука.

ПРО ЕМІГРАЦІЮ, СТАТКИ Й НАМАГАННЯ ВЕСТИ БІЗНЕС

32. Коли Винниченко тільки приїхав у еміграцію, в нього були серйозні збереження і прибутки. До початку 1930-х років в Україні друкували тексти письменника – і він отримував гонорари з радянської України.

Володимир купив будинок у Парижі й ділянку під містом. А ще в нього була ділянка на одному з островів на Сені, так званому острові натуристів. Коли ситуація в Україні погіршилася, подружжя продало ділянки в Парижі й під ним. 1934 року подружжя переїхало на південь Франції, у місто Мужен. Там придбали невеликий скромний будинок.

33. Вони з дружиною постійно чимось займалися. Наприклад, вирішили зайнятися сільським господарством, намагалися вирощувати лаванду й жасмин. Їм не вдалося. Пізніше намагалися займатися виноробством. У щоденнику Винниченко описує драматичну історію, як все вино зіпсувалося, закорковані пляшки вистрілили – й вони втратили весь урожай. Тобто їм не вдалося стати господарниками.
34. Тоді ж Винниченко намагався подати свою кандидатуру на літературний конкурс, переклавши один зі своїх пізніх романів французькою. Конкурс він програв. До кінця життя нічого особливого в житті Винниченка у Франції не стається. Хоча подружжя пережило там війну. Втім, це була південна частина Франції, і не той режим окупації.
35. З 30-х років Винниченко перебував поза великою політикою й поза увагою громадськості. Наприкінці життя він нарікав, що як про політика про нього забули, а ті, хто пам’ятають, відгукуються негативно. З письменництвом також – важко, бо емігрантські літературні кола не були потужними. А в радянській Україні його твори повністю заборонили й вилучили з бібліотек. Він дуже розходився з комуністичною політикою в тому, що писав.

ПРО ХВОРОБИ І СМЕРТЬ

36. Фрукторіанською дієтою Винниченко намагався побороти слабкощі з травленням. Невідомо, чи дієта цьому допомагала, чи шкодила. Але факт, що він набув цих проблем в казематах російської жандармерії. Там були дуже погані умови утримання.
37. Під час німецької окупації Франції Винниченко відмовився співпрацювати з нацистами. За це його кинули до концтабору. Після закінчення війни Володимир Винниченко закликав до всесвітнього примирення народів світу.

Винниченко помер 6 березня 1951 року. Похований у Мужені.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Основа для головного зображення взята з Вікіпедії