Хвильовийтест: 15 запитань, аби зрозуміти, що ви знаєте про життя Миколи Хвильового

Батько Миколи любив випити. І на якомусь етапі мати вирішила розлучитися з ним. Єлисавета разом із дітьми, Миколою, його трьома сестрами та братом 1904 або 1905 року переїхала до сестри на хутір Зубівка.

Коли мама влаштувалася на посаду вчительки, подружжя Смаковських (її сестра з чоловіком) умовили залишити Миколу в них “для опіки над його дальшою освітою”. Майбутнім письменником опікувалися ще одні материні родичі – подружжя Савичів (у них не було дітей, тож уся любов дісталася Миколі; про близькість цих родинних взаємин свідчить і те, що пізніше, у середині 1920-х, Хвильовий забере до себе тітку, на тоді удову).

Про дитинство Миколи відомо мало, окрім спогадів, що він любив читати, ходити з батьком на полювання, а ще мав нестерпний характер. Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою. Він не ладив з учителями. Миколу двічі виключали з гімназій. У певний спосіб на це вплинули його зв’язки із соціалістами, але головна причина – його “шалений” характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства. Іспити Микола склав екстерном – так здобув атестат про середню освіту.

У юнацькі роки Микола Фітільов захопився модним на тоді Горьким і естетикою так званої “бродячої Русі”. Тож став волоцюгою, ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Коли була оголошена мобілізація, повернувся на Харківщину, і батько влаштував його працювати в ремісничій школі. Після того, як повернувся з фронту, його діяльність була пов’язана з освітою.

З Катериною Гащенко Хвильовий одружився в 1920 році, а наступного року народилася донька Іраїда. Коли вони розійшлися, колишня дружина заборонила Хвильовому спілкуватися з рідною донькою. З другою дружиною Юлією Уманцевою Хвильовий познайомився ще до одруження з Катериною Гащенко. У неї також була донька – Люба. І саме Любі Уманцевій, яка росла з Хвильовим, письменник заповів авторське право на свої твори.

Материна рідна сестра Євдокія Гащенко розповіла Іраїді, що її батько – не Дмитро, з яким живе матір, а Микола Хвильовий, показуючи хрестоматію з його портретом. Хвильовий прагнув спілкування з донькою, але колишня дружина відмовляла. Якось Хвильовий вирішив зробити подарунок дочці й купив великий білий рояль. Рояль везли через увесь Харків, утім, Катерина не дозволила дочці прийняти подарунок – і дорогий інструмент залишився на вулиці. Коли Хвильовий застрелився, донька Іраїда пішла на батьків похорон. Бабуся Єлисавета, мама Хвильового, їй сказала: “Ти за життя його не цілувала, то поцілуй хоч перед тим, як поховають”.

Хвильовий зловживав алкоголем. Є багато спогадів, що пив і для спілкування, і для зняття напруження. Адже він був страшенним невротиком. Нерви зірвав під час Першої світової війни та воєнних дій 1918–1921 років. Також є купа мемуарних свідчень, що алкоголь був вірним супутником літературного покоління Хвильового, з огляду на обставини, у яких вони жили. У листах до Зерова він пише, що двічі ходив стрілятися й не зміг. Тоді також почалися зміни в суспільно-політичному устрої. Ті ідеали, за які Микола боровся, далеко відбігали від дійсності.

Ще 1919 року Хвильовий став комуністом. Але Сосюра писав, звертаючись до нього: “Ми з тобою співці малинові”, підкреслюючи, що їхній комунізм мав не червоний колір, а малиновий, як один із символів українського козацтва.

З 1921 року основний прибуток Миколи був від літературної діяльності. Він працював у редакціях журналів “Шляхи мистецтва” й “Червоний шлях”, співпрацював із видавництвами. Тоді добре функціонувала письменницька профспілка. Тогочасні письменники обстоювали свої інтереси, зокрема була встановлена нижня межа гонорарів за публікацію творів. Відомо, що Хвильовий волів віддавати перевагу письменницькій праці, а не розмінюватися на іншу роботу, як-от журналіста чи редактора.

Він мав коло комфортних для нього людей. У них були спільні зацікавлення, як-от література й полювання. Саме це коло створило Вільну академію пролетарської літератури й боролося за якість української літератури та її перспективи в європейському культурному контексті. Завдяки їм ми маємо явище, яке називаємо “червоний ренесанс” / “розстріляне Відродження”.

Найближче коло Хвильового – мисливці, зокрема, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко. Потім це відіграло злий жарт: коли влада вигадувала, що записати в їхні кримінальні справи, то слідчі твердили, що вони не просто ходили на полювання, а готувалися до терористичних актів.

Хвильовий був дуже невибагливим щодо одягу. Наприклад, у нього була солдатська уніформа – і він її носив, поки та не зносилася.

Коли в 1990 році готували двотомник Хвильового, то чи упорядники, чи технічні працівники перекрутили одне слово. За правописом 1920-х років, грецька столиця писалася “Атени” (у вірші йдеться про давню Грецію, море), натомість у друк пішло “антени”. І понад 30 років читачі в Україні читали спотворену поезію.

Хвильовий був за кордоном – лікував туберкульоз. Він жив в Австрії, був у Німеччині. Приблизно в той час вийшли твори Хвильового німецькою. Є свідчення про його відвідини Франції, але щодо їхньої правдивості є сумніви. Утім, замість того, щоби насолодитися перебуванням у Відні, Хвильовий був думками в Харкові, бо якраз тоді посилився тиск на ВАПЛІТЕ, а число однойменного журналу з другою частиною його роману “Вальдшнепи” було конфісковане.

Насправді Хвильовий ніколи не говорив гасло “Геть від Москви”, воно лише випливало з його памфлетів. Адже повноцінна українська культура можлива лише в незалежній від Москви Україні.