Напишіть нам

Всі теми

Освітянин, невротик чи письменник? 43 факти про Хвильового, що не розкажуть у школі

Письменників не треба ідеалізувати – вони були такими ж живими людьми, як ми”, – починає розповідь Ростислав Мельників, поет і літературознавець, завідувач кафедри української літератури та журналістики Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. Нині він працює над Повним зібранням творів Миколи Хвильового в п’яти томах.

Про Хвильовогом (справжнє прізвище – Фітільов) говорить так: постать багатогранна й недостатньо вивчена. Ще не всі факти з його біографії відомі, особистого архіву не залишилося, та й не всі твори дійшли до нас.

Ростислав розповів “Новій українські школі” про життя Миколи Хвильового – зокрема, про те, що у Хвильового був нестерпний характер, він екстерном закінчив гімназію, любив випити й кілька разів намагався покінчити життя самогубством, його дочка в дитинстві не знала, хто її справжній батько, а найпопулярніший міф – що він був чекістом.

Далі – пряма мова.

ПРО ДИТИНСТВО, СІМ’Ю І ВЗАЄМИНИ З БАТЬКАМИ

1. Інформації про родину – мало. Як пише Хвильовий у “Короткій біографії” 1924 року, його батько Григорій Олексійович Фітільов – народний учитель, народник, мрійник та “у вищому ступені безалаберна людина”.

2. За свідченнями Павла Петренка, земляка й біографа письменника, батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду, змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село через свою революційну діяльність.

У Тростянці познайомився з майбутньою дружиною Єлисаветою, донькою Івана Тарасенка, який працював бухгалтером у місцевого мільйонера-цукрозаводчика Леопольда Кеніга.

3. Батько Миколи любив випити. І на якомусь етапі мати вирішила розлучитися з ним. Єлисавета разом із дітьми, Миколою та його трьома сестрами і братом, 1904 або 1905 року переїхала до сестри на хутір Зубівка.

4. Коли мама влаштувалася на посаду вчительки, подружжя Смаковських (її сестра з чоловіком) умовили її залишити Миколу в них “для опіки над його дальшою освітою”. Майбутнім письменником опікувалися ще одні материні родичі – подружжя Савичів (у них не було дітей, тож уся любов дісталася Миколі; про близькість цих родинних взаємин свідчить і те, що пізніше, у середині 1920-х, Хвильовий забере до себе тітку, на тоді удову).

5. Щодо дитинства Миколи відомо дуже мало подробиць, окрім спогадів, що він дуже любив читати, ходити з батьком на полювання, а ще мав нестерпний характер.

6. Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.

7. Він не ладив з учителями. Миколу двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. У певний спобіс на це вплинули його зв’язки із соціалістами, але головна причина – його “шалений” характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства. Іспити Микола склав екстерном – так здобув атестат про середню освіту.

8. У підлітковий період до становлення майбутнього письменника долучився батько, який тоді вчителював у Краснокутській ремісничій школі. Він познайомив Миколу з російською класичною літературою, зокрема народницькою, а також – з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом, а ще його вплив позначився на інтересі до революційних ідей.

9. У юнацькі роки Микола Фітільов захопився модним на тоді Горьким і естетикою так званої “бродячої Русі”. Тож став волоцюгою, ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Коли була оголошена мобілізація, він повернувся на Харківщину, і батько влаштував його працювати в ремісничій школі.

10. Дороги Першої світової війни простяглися для Миколи в довгі 3 роки. Хвильовий пише: “3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки голгофи у квадраті”, – через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й закінчилися в Румунії. Саме тут його застала революція.

11. Після того, як Микола повернувся з фронту, його діяльність була пов’язана з освітою. Його мати вчителювала, батько вчителював. І він певний час працював, по-сучасному кажучи – у Богодухівському відділі освіти, завідував позашкільною освітою. Цікаво, що його рідна дочка Іраїда також усе життя пропрацювала сільською вчителькою.

ПРО ЖИТТЄВУ ДРАМУ, КОХАННЯ Й ДОНЬКУ

12. З Катериною Гащенко Хвильовий одружився в 1920 році, а наступного року народилася донька Іраїда.

13. Богодухів став тісним для Хвильового, і він переїхав до Харкова. Отримав кімнату в гуртожитку (нині – Палац праці). Катерина якось приїхала до нього, Миколи не було, а натомість, у його кімнаті застала якусь жінку. На цьому шлюб Миколи Фітільова й Катерини Гащенко закінчився.

14. Колишня дружина заборонила Хвильовому спілкуватися з донькою. Ба більше – коли вдруге вийшла заміж, переписала дитину на прізвище нового чоловіка. Рідна донька Миколи Хвильового все життя прожила як Іраїда Дмитрівна Кривич.

15. Материна рідна сестра Євдокія Гащенко якось розповіла Іраїді, що її батько – не Дмитро, а Микола Хвильовий, показуючи хрестоматію з його портетом.

16. Хвильовий прагнув спілкування з донькою, але отримував відмови від колишньої дружини. Іраїда Дмитрівна згадувала такий епізод: у підлітковому віці вона займалася музикою, а Хвильовий вирішив зробити їй подарунок, купив великий білий рояль. Вони якраз тоді з матір’ю й вітчимом жили в Харкові. Так-от, той рояль везли через усе місто, утім, Катерина не дозволила дочці прийняти подарунок – і дорогий інструмент залишився на вулиці.

17. Донька, як і раніше її рідний батько, воювала – у роки Другої світової війни пішла доброволицею на фронт.

18. З другою дружиною Юлією Уманцевою Хвильовий познайомився ще до одруження з Катериною Гащенко. Вона стала прототипом головної героїні твору “Кіт у чоботях”.

19. У неї також була донька – Люба. І саме Любі Уманцевій, яка росла з Хвильовим, письменник заповів авторське право на свої твори.

20. У 1919 році Хвильового заарештувала НК (чекісти, – ред.) – і справа йшла до трибуналу. Утім, від смерті його врятувала саме Юлія Уманцева, яка там працювала. Досвід ув’язнення в НК дав матеріал для його творчості.

21. Уже згодом вони перетнулися в Харкові й одружилися. Особливих відомостей про їхнє подружнє життя немає. У квартирі на вулиці Римарській їх жило четверо: Микола, Юлія, донька Люба й тітка Хвильового, дружина поміщика Савича.

22. Коли Хвильовий застрелився, донька Іраїда пішла на батьків похорон. Бабуся Єлисавета, мама Хвильового, їй сказала: “Ти за життя його не цілувала, то поцілуй хоч перед тим, як поховають”.

Цей спогад, як і фотографії з похорону, знімає питання спекуляцій щодо “матеревбивства”. Мовляв, новела “Я (Романтика)” – автобіографічна, і письменник застрелив свою матір. Насправді ж вона його пережила.

ПРО АЛКОГОЛЬ І ТВОРЧУ КРИЗУ

23. Хвильовий зловживав алкоголем. Є багато спогадів, що пив і для спілкування, і для зняття напруження. Адже він був страшенним невротиком. Нерви зірвав під час Першої світової війни та воєнних дій 1918–1921 років. Також є купа мемуарних свідчень, що алкоголь був вірним супутником літературного покоління Хвильового, з огляду на обставини, у яких вони жили.

24. В Аркадія Любченка є яскравий спогад про те, як Хвильовий намагався п’яним втопитися в Тихому океані: бився головою об стіну, на якій висіла карта двох півкуль. Тоді він написав унікальні перші твори, зокрема збірку “Сині етюди”, і запитував себе: “А далі як?”. Усе, що міг, він показав, – його спіткала творча криза. Він залишив роботу в редакціях, журналах, видавництвах і пішов на якийсь час працювати на завод, аби перемкнутися, відпочити.

25. У листах до Зерова цього періоду він пише, що двічі ходив стрілятися й не зміг. Тоді також почалися зміни в суспільно-політичному устрої. Ті ідеали, за які Микола боровся, далеко відбігали від дійсності.

26. Ще 1919 року Хвильовий став комуністом. Але Сосюра писав, звертаючись до нього: “Ми з тобою співці малинові”, підкреслюючи, що їхній комунізм мав не червоний колір, а малиновий, як один із символів українського козацтва.

ЯК ЗАРОБЛЯВ

27. До того, як стати письменником, Хвильовий працював і чорноробочим, і редактором, і в системі освіти. Також працював на Харківському паровозобудівному заводі, нині – завод імені Малишева, на якому випускають харківські танки. Але з 1921 року його основний прибуток був від літературної діяльності.

28. Він працював у редакціях журналів “Шляхи мистецтва” й “Червоний шлях”, співпрацював із видавництвами. Тоді добре функціонувала письменницька профспілка.

Тогочасні письменники обстоювали свої інтереси, зокрема була встановлена нижня межа гонорарів за публікацію творів. Виділялися кошти на групові й позагрупові видання. Різні угрупування письменників претендували на державне фінансування. За рахунок цього письменники 1920-х років мали фінансову “подушку”, якщо були лояльними до комуністичної партії й радянської влади.

29. Відомо, що Хвильовий волів віддавати перевагу письменницькій праці, а не розмінюватися на іншу роботу, як-от журналіста чи редактора.

ПРО ХАРАКТЕР, ОДЯГ І ПОЕЗІЮ

30. У Хвильового був істеричний характер, він “заводився” з пів оберта. І специфіка ведення ним полеміки в так званій великій літературній дискусії теж свідчить про його вибуховий неврівноважений характер.

31. З іншого боку, Хвильового любили. І якби його характер був геть нестерпним, не було б такої підтримки, і він не був би лідером. Хоча були епізоди, коли в нього то не складалися взаємини з Василем Елланом-Блакитним, то він розсварився зі Сергієм Пилипенком, або ж коли близько товаришував із Валер’яном Поліщуком, а потім просто-таки заповзявся його словесно нищити.

32. Хвильовий не любив, коли хтось поряд теж проявляв лідерські риси.

33. Він мав коло комфортних для нього людей. У них були спільні зацікавлення, як-от література й полювання. Саме це коло створило Вільну академію пролетарської літератури й боролося за якість української літератури та її перспективи в європейському культурному контексті. Завдяки їм ми маємо явище, яке називаємо “червоний ренесанс” / “розстріляне Відродження”.

34. Водночас, не варто применшувати роль його опонента Сергія Пилипенка. Це були дві ключові фігури в Харкові. Якщо порівнювати їх, то для Пилипенка було характерним стратегічне мислення: реалізована ним концепція, зрештою, дала українській культурі шістдесятників, він заклав підвалини розвитку української культури в радянських умовах – і результати проявилися за 30 років.

Цікаво, що саме Пилипенко видав окремою книжкою першу серію памфлетів Хвильового, розуміючи, що порушені питання дуже важливі для розвитку культури й нації. І це при тому, що першою мішенню був якраз він зі своїми підопічними. Це – промовистий факт їхніх взаємин.

35. Найближче коло Хвильового – мисливці, зокрема, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко. Потім це відіграло злий жарт: коли влада вигадувала, що записати в їхні кримінальні справи, то слідчі твердили, що вони не просто ходили на полювання, а готувалися до терористичних актів.

36. Хвильовий був дуже невибагливим щодо одягу. Наприклад, у нього була солдатська уніформа – і він її носив, поки та не зносилася.

37. У Хвильового є вірш “Блакитний мед”, і я довго думав, що це дуже цікавий поетичний троп. Але виявилося, що блакитний мед існує, і коли він служив на північному Кавказі в Другій кінній армії, то міг бачити його. Це – мед із плантацій цикорію – він має відтінок блакитного кольору. Я дізнався це, коли дядько передав мені баночку меду, щоби мені краще працювалося над п’ятитомником Хвильового. І це було для мене відкриттям.

38. Із цим віршем пов’язана ще і прикра річ. Коли в 1990 році готували двотомник Хвильового, то чи упорядники, чи технічні працівники перекрутили одне слово. За правописом 1920-х років, грецька столиця писалася “Атени” (у вірші йдеться про давню Грецію, море), натомість у друк пішло “антени”. І понад 30 років читачі в Україні читали спотворену поезію.

39. До слова, Хвильовий був за кордоном, лікував туберкульоз. Він жив в Австрії, був у Німеччині. Приблизно в той час вийшли і твори Хвильового німецькою. Є свідчення про його відвідини Франції, але щодо їхньої правдивості є сумніви. Утім, замість того, щоби насолодитися перебуванням у Відні, Хвильовий був думками в Харкові, бо якраз тоді посилився тиск на ВАПЛІТЕ, а число однойменного журналу з другою частиною його роману “Вальдшнепи” було конфісковане.

МІФИ ПРО ХВИЛЬОВОГО

40. Зрідка звучать версії, що Хвильового застрелили. Постріл снайпера. Утім, навряд чи вони вірогідні. По-перше, людина мала суїцидальні схильності, але головне те, що подібні версії ніколи не звучали від тих, хто належав до близького кола письменника, зокрема дружин Куліша і Йогансена, які під час Другої світової виїхали на Захід.

41. Дуже популярний серед ненависників Хвильового міф про те, що Хвильовий був чекістом. Насправді жодних підтверджень цьому немає. Навпаки, як уже згадувалося вище, – він був в’язнем ЧК. Цей міф дуже любив розкручувати Дмитро Табачник, бо Хвильовий як ідея був небезпечний для режиму Януковича.

42. Насправді Хвильовий ніколи не говорив гасло “Геть від Москви”, воно лише випливало з його памфлетів. Адже повноцінна українська культура можлива лише в незалежній від Москви Україні.

43. Кажуть, що “13” було улюбленим числом Миколи Хвильового, бо він і народився, і пішов із життя 13 числа, й у передсмертній записці сам про це написав. Але його день смерті – це просто прикрий збіг обставин, адже напередодні арештували його товариша Михайла Ялового, і коли він зрозумів, що це не помилка і виходу вже немає, а він стане наступним, то наважився на цей акт відчаю. Ані в поетичній, ані в прозовій творчості не спостерігається культу цього числа.

Більше про соціально-політичні та художньо-естетичні погляди Миколи Хвильового можна почитати в нарисі Ростислава Мельникова.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Ілюстрації: Нова українська школа

Матеріали за темою

Обговорення