Обирають дистанційку замість офлайну: чому діти-переселенці тримаються “рідних” шкіл та які наслідки матиме їхня не соціалізація

Школу часто сприймають як місце, де діти вчаться дружити, вирішувати конфлікти, обстоювати власні кордони, звісно, збагачуватися новими знаннями про світ навколо. А якщо роками вчитися в школі винятково онлайн, чи є тоді в дітей можливість здобути згаданий досвід? Чи є шанс прожити різні життєві ситуації, які трапляються в школі, і спроєктувати їх на дорослість?

Відчути реальне життя навряд чи можна за гаджетами. Та, як з’ясувала “Нова українська школа”, є частина дітей, яка з певних причин не використовує школу як майданчик для соціалізації. Це стосується дітей-переселенців, які переїхали в порівняно безпечні регіони України (розуміємо, що це поняття дуже відносне), але й далі вчаться дистанційно у своїх рідних школах. Частина цих закладів перебуває близько до лінії фронту, або ж релокована з тимчасово окупованих українських територій, частина може бути пошкоджена чи зруйнована, тому іншого варіанту, крім дистанційки, там не можуть запропонувати учням.

Якщо врахувати, що дехто із цих дітей та їхні рідні мешкають у модульних містечках, то шанси на соціалізацію знижуються.

“Нова українська школа” спробувала з’ясувати:

• скільки дітей-ВПО ходить до шкіл наживо, а скільки продовжує вчитися в рідних закладах онлайн;
• чи знають про такі випадки освітні управлінці;
• як працюють із такими родинами;
• які наслідки може мати відсутність соціалізації для дитини шкільного віку;
• як допомогти таким дітям пережити втрату дому.

ПРО ЩО СВІДЧИТЬ СТАТИСТИКА ЩОДО ДІТЕЙ-ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

За даними Інформаційно-обчислювального центру Міністерства соцполітики, станом на 18 березня 2024 року в Україні зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб. З них майже 21 % (997 тисяч) – це діти віком до 18 років.

Більшість родин мешкає в орендованому житлі або в родичів, розповідала в інтерв’ю “Укрінформу” міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. За її словами, орієнтовно 200 тисяч ВПО мешкають безоплатно в місцях компактного проживання (гуртожитках чи хостелах).

Частина переселенців проживає в модульних містечках, які мали б стати тимчасовим прихистком, доки держава не подбає про більш комфортне житло або ж доки родини не знайдуть його самотужки. Як зазначили в Мінреінтеграції у відповіді на редакційний запит, наразі в Україні діє 50 модульних містечок, у яких мешкає понад 6 тисяч переселенців. Нові містечка будуються далі, як швидкий варіант заміни втраченого чи зруйнованого житла.

Однак, за словами міністерки, формат модульних містечок неефективний, оскільки не дає змоги зберігати право на гідність людини.

Власне, ми сфокусуємося на дітях, які мешкають у модульних містечках. Часто такі містечка виглядають як ізольовані від зовнішнього світу локації. Модульний будинок площею до 20 квадратних метрів навряд чи містить достатньо простору для дитячих ігор, навчання чи усамітнення.

Одне з модульних містечок у Львові. Джерело: The Village

Одне з модульних містечок у Львові. Джерело: The Village

Крім цього, діти з модульних містечок можуть відчувати брак соціалізації. Адже чимало з них продовжують навчання у своїх онлайн-школах. Те ж саме стосується дітей-ВПО, які мешкають у гуртожитках чи орендованому помешканні, та однаково віддають перевагу онлайн-навчанню в рідній школі ніж очному – на новому місці.

Як з’ясувала “НУШ” у розмовах з управліннями освіти, батьки (часом і самі діти) відхиляють пропозиції місцевих органів влади піти на очне навчання в школу в тому місті чи селі, де вони зараз живуть. Якщо це ще й модульне містечко, то фактично діти опиняються в закритій соціальній групі.

Редакція звернулася до шести обласних центрів, де зареєстрована найбільша кількість переселенців і де є можливість очного навчання, аби з’ясувати, скільки в них зареєстровано дітей-ВПО та скільки з них (шкільного віку) відвідує місцеві школи.

• Виявилося, що в Тернополі зареєстровано 5 138 дітей-переселенців віком 6–16 років, з яких відвідує місцеві школи 1 420 (28 % від числа дітей-ВПО).
• У Вінниці зареєстрованих дітей-ВПО 6 636, а ходить до місцевих шкіл – 2 167 (32 %).
• У Кропивницькому з 3 802 дітей-переселенців до шкіл міста зараховано 1 254 (32 %).
• Львівська міська рада наразі не відповіла на інформаційний запит редакції. Втім, із відкритих джерел відомо, що в найбільшому модульному містечку Львова станом на серпень 2023 року мешкало понад 900 переселенців, серед них було 170 дітей шкільного віку. На онлайн-навчанні перебувало 70 дітей, а 100 – на офлайн (58 %). Про це розповів в інтерв’ю виданню “Новини.Live” заступник директора львівського Центру соціальної підтримки Іван Сподар.
• Як з’ясувала на прохання “НУШ” Лідія Стасенко, начальниця управління освіти Стрийської міської ради, наразі в громаді зареєстровано 1 695 дітей-переселенців шкільного віку, а очно відвідує школи 375 дітей – це 22 % від кількості зареєстрованих школярів.

[Дані від Полтавської та Черкаської міських рад не можемо взяти до уваги, оскільки інформація в них не повна: в отриманих відповідях наведена або загальна кількість дітей-ВПО, або лише кількість тих, хто зарахований до місцевих шкіл].

“До речі, про цю проблему в управлінні освіти ми дізналися випадково [що в громаді мешкає значно більше дітей-переселенців, ніж записалося в місцеві школи – ред.], – розповідає Лідія Стасенко. – Коли громада торік отримала гуманітарну допомогу від ООН, ми планували, що роздамо її родинам, чиї діти відвідують наші школи та садочки. Але до нас почали приходити інші батьки, які реєструвалися на отримання допомоги самостійно. Їхні діти вчаться у своїх школах онлайн, а ми – управління освіти – про них навіть не знали”.

Якщо узагальнити отримані редакцією дані про кількість учнів-переселенців, які йдуть у місцеві школи офлайн, то в середньому це ≈ 30 % дітей. Звісно, наші дані не претендують на репрезентативність, це лише орієнтовні підрахунки цифр, які нам вдалося роздобути.

Нещодавно міністр освіти і науки Оксен Лісовий розповідав, що як мінімум 121 тисяча учнів та учениць навчаються дистанційно, а не за місцем свого фактичного перебування [під час конференції “Шкільні укриття: нові правила розподілення коштів”]. Тобто ці діти тримаються своїх онлайн-шкіл, навіть якщо мають змогу вчитися очно.

ЧОМУ РОДИНИ-ВПО ОБИРАЮТЬ ОНЛАЙН-НАВЧАННЯ

Частина родин-ВПО хоче, аби діти вчилися в рідній школі, де всі знайомі й все звично. Навіть якщо заклад освіти працює дистанційно й невідомо, коли зможе відновити очне навчання.

• У когось є перестороги, що дитину не приймуть у новому колективі або до неї буде інше ставлення. Тому залишаються у своєму класі та школі попри те, що вчаться та спілкуються на відстані.
• Можливо, когось зупиняє страх, що дітям може забракнути місця в новій школі.

“У великих містах такі проблеми можуть виникати, але, скажімо, у Стрию вільні місця для дітей у дитсадках та школах є”, – запевняє Лідія Стасенко.

Як додає Олена Коломієць, начальниця управління освіти Обухівської міської ради (Київщина), місце знайдуть для кожного учня. Як тільки до управління освіти надходить звернення про зарахування дитини в школу чи дитсадок, на нього швидко реагують і знаходять вільне місце.

“Батьки мають усвідомити, що за можливості дітям треба виходити на очне навчання, – додає вона.

– Але в родин-переселенців дуже сильне відчуття дому. У нас були випадки, коли після звільнення територій, ці люди залишали все й поверталися додому, навіть якщо там багато руйнувань і ще продовжуються обстріли.

• Також у них є страх втратити свою школу. Вони бояться, що якщо перейдуть в інший заклад освіти, то їхню школу на ТОТ чи в прифронтовій зоні закриють, а після перемоги не буде куди повертатися”.
• Імовірно, спрацьовує ще й той чинник, що фінансування закладу освіти залежить від кількості учнів у ньому. Саме ці дані беруться за основу для розподілу освітньої субвенції в громади, а далі – на заклади освіти. Від кількості учнів визначається навантаження вчителів, відповідно – від цього залежать їхні зарплати.

Тому школи, які зараз перейшли в онлайн через тимчасову окупацію чи активні бойові дії, намагаються зберегти свій колектив та учнівство – і це зрозуміло. Ніхто не хоче закривати свій заклад освіти. Це завжди болюче рішення як для громади, так і для вчителів та батьків.

До слова, Оксен Лісовий під час конференції “Шкільні укриття: нові правила розподілення коштів” наголошував, що такі побоювання безпідставні. Адже як тільки зміниться безпекова ситуація, лінія фронту відсунеться або війна закінчиться нашою перемогою, у зруйнованих регіонах почнеться активна відбудова, де освіта буде в пріоритеті.

На думку Олени Коломієць, щоб змінити ситуацію, треба працювати з батьками й переконувати, аби ті не боялися віддавати дітей в інший заклад освіти:

“Ми зі свого боку переконуємо батьків, що на очному навчанні діти матимуть необхідну підтримку – психологічну та соціальну. Наприклад, якщо щось не вдалося на уроці, то вчитель/ка допоможе. До того ж у школі є все необхідне для навчання, але, як бачимо, не всіх ці аргументи переконують”.

ЯКИЙ ВИХІД ІЗ СИТУАЦІЇ БАЧАТЬ ОСВІТНІ УПРАВЛІНЦІ

Звісно, ніхто не може заборонити батькам та учням залишатися у своїй школі. Власне, право вибору місця навчання гарантує закон “Про освіту”. Найімовірніше батьки мають зважити всі “за” і “проти”, де дитині краще навчатися, що буде для неї безпечнішим та комфортнішим.

Громади зі свого боку можуть інформувати батьків про можливості очного навчання. Як показав досвід Стрия, краще також з’ясовувати, скільки ж насправді мешкає переселенців у громаді й де саме вчаться їхні діти. Як свідчать відповіді на запити редакції, не всі міста збирають таку статистику.

“Розв’язувати це питання треба на етапі реєстрації. Бо перша ланка, до якої звертаються родини-ВПО, – це ЦНАПи або управління соцзахисту. Люди реєструються тут, щоб отримувати соціальні виплати. А далі ніхто не відстежує, чи йдуть їхні діти в місцеві школи, чи відвідують свої онлайн”, – каже Лідія Стасенко.

На думку Олени Коломієць, на рівні держави треба ухвалити, може, непопулярне, але важливе рішення. Щоби діти, які приїхали в громаду, йшли на очне навчання, якщо для цього є всі умови.

Зі свого боку МОН теж акцентує на цьому, впроваджуючи разом із Мінцифри комплексну політику “Школа офлайн”. Зокрема, йдеться про капітальний ремонт та будівництво укриттів у закладах освіти, щоби вивести на очне навчання якомога більшу кількість учнів. Наразі на дистанційці вчиться 900 тисяч школярів і школярок.

“Можливо, треба підготувати нормативні документи чи внести зміни в законодавство, щоб люди знали: як тільки буде звільнено їхню територію чи відбудовано заклад освіти, то навчання в ньому відразу відновиться, – каже пані Олена. – А на час, поки ця територія в окупації або дуже близько до лінії фронту, набір і навчання дітей тимчасово зупиняється, але фінансування школи залишається”.

А батьки, наголошує Олена Коломієць, мають ставити на перше місце інтереси дитини. Якщо їхній син чи донька буде відвідувати школу наживо, то зможе спілкуватися з однолітками, відвідувати шкільні гуртки чи секції. У такий спосіб діти відволікаються від війни й найголовніше – соціалізуються.

ЯК ДОПОМОГТИ ДІТЯМ ПЕРЕЖИТИ ВТРАТУ ДОМУ

На важливості соціалізації дітей завдяки школі наголошує Юлія Міцна, психологиня фонду “Голоси дітей”. Адже спілкування є базовою та однією з головних потреб кожної й кожного з нас.

Без тривалого спілкування з ровесниками в дітей може з’являтися соціальна депривація, яка є відхиленням від соціальних норм і виникає якраз через ізоляцію від соціуму.

“Ми, як соціальні істоти, налаштовані на перебування в суспільстві та певних соціальних спільнотах, – пояснює Юлія Міцна. – А дитина через соціум та спілкування сприймає свою особистість, визначає статус, вчиться розуміти та сприймати себе серед інших дітей. Тобто через школу, класи, гуртки дитина вчиться товаришувати й сприймати світ, а також оцінювати, чи відповідає вона соціальним нормам, чи ні”.

Психологиня описує, якими можуть бути наслідки недостатнього живого спілкування.

• Дитина, яка має соціальну депривацію, може неадекватно сприймати світ, їй складно реалізуватися. Як наслідок – у неї може формуватися егоцентризм.
• Батьки можуть помітити, що дитину відштовхують однолітки. Адже вона не вміє спілкуватися з ними або поводиться егоцентрично, вважаючи себе центром світу.
• Потрапляючи в соціум після тривалої ізоляції, дитина може стати його жертвою, тому що не зможе ні боротися за увагу до себе, ні заявляти про себе.

Трапляється, що дитина довго була вдома тільки тому, що боїться спілкуватися. Так стається через те, що вона не набула досвіду спілкування в певному віці, пропустила відповідний етап соціального розвитку і їй складно адаптуватися до спілкування з іншими.

Дитині може бути лячно виходити в нову спільноту, тоді батьки можуть підтримати її в цьому.

• Наприклад, налагодити контакт з учителями та класними керівниками, розказати їм про можливі дитячі страхи чи перестороги й попросити про підтримку на період адаптації в новій школі.
• Пропонувати дитині погратися на вулиці та познайомитися з новими дітьми.
• Водити дитину на гуртки, організовуючи їй дозвілля та знаходячи ще один варіант спілкування з дітьми.
• Залишити за дитиною певні обов’язки, які дадуть їй змогу контролювати певні ситуації.
• Давати змогу дитині висловити свою думку з певного приводу та не позбавляти її права на самореалізацію.
• Не навішувати на себе й дитину статус жертви.

“Перш ніж допомагати дитині, батьки мають соціалізувати себе, – каже Юлія Міцна. – Можна вивчати нове місто чи село, у яке переїхали, прогулятися місцевим парком, а також дізнатися, можливо, тут є благодійні фонди, з якими часто працюють психологи й де можна знайти однодумців.

Ми теж проводили певні заходи для переселенців. Ті, хто їх відвідував, потім здружилися, створили онлайн-чат для спілкування, досі ходять одне до одного в гості. Тобто для людей дуже важливо знайти свою спільноту, у якій можна ділитися досвідом та знайти підтримку”.

Якщо родина гостро переживає втрату дому, навіть якщо це тимчасово і згодом буде змога повернутися назад, треба разом здолати ці хвилювання.

• Для цього варто звернути увагу на сильні сторони дитини, знайти для неї хобі, яке розвиватиме її в різних напрямах.
• За потреби відвести дитину до психолога, зокрема, якщо її турбують нічні кошмари чи складно адаптуватися до нового місця.
• І найпростіше рішення – будувати будиночки (можна навіть халабуди з ковдр), які дадуть відчуття дому.

“Я бачу з власного досвіду, наскільки важливий для дітей образ дому. Навіть коли ми з дітьми “ліпимо” страхи, селимо в уявні будиночки, з яких їх треба вигнати, то діти лякаються. Кажуть, що не хочуть, аби навіть страх втрачав свій дім, – ділиться Юлія. – Тому для дітей дуже важливо, аби вони мали змогу будувати халабуди з підручних матеріалів, малювати будиночки, робити годівнички для птахів. Через таку будівничу діяльність відновлюється внутрішня безпека”.

Якщо батьки зможуть забезпечити базові потреби дітей, зокрема, безпеку, здоров’я і соціалізацію, тоді дитині буде легше адаптуватися на новому місці.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: Mykola Tys, SOPA Images, REX/Shutterstock