Профорієнтація, олімпіади й класне керівництво: як лікарка лабораторної діагностики стала “молодою вчителькою” в 50 років

За перший рік роботи Руслана Мартіросян встигла повикладати у всіх класах – від 6 до 11, спробувати себе в ролі класного керівника й навіть підготувати учнів до олімпіади. Освітянці 50 років, і донедавна її кар’єра розвивалася у сфері лабораторної діагностики. Лікарем у лабораторії однієї з медчастин Дніпра жінка працює досі – за сумісництвом, бо з 1 вересня 2023 року вирішила стати вчителькою біології в одному з ліцеїв міста.

Свого часу пані Руслана здобула вищу медичну освіту, яка включала невелику педагогічну практику, пізніше – менеджерський фах з управління проєктами. Декілька разів пробувала працювати в школі, але ці періоди були недовгі й переривалися декретними відпустками: жінка має чотирьох дітей. Саме задля того, щоб допомогти адаптуватися в школі наймолодшому синові [на головному фото], вона й вирішила змінити професію.

• Про те, які виклики чекають на людину, що почала вчительську кар’єру із досвідом роботи в іншій галузі;
• про стосунки з дітьми, колегами й батьками;
• підходи до роботи й мотивацію вчителювати – читайте в новому матеріалі “Нової української школи”.

– Пані Руслано, чому ви вирішили стати вчителькою саме зараз?

Насправді це не перша моя робота в школі, власне, четвертий підхід, але попередні були дуже давно й не подовгу. Перший раз, наприклад, у 2000 році. Тоді це було сумісництво із моєю лікарняною роботою, а зараз навпаки – школа вийшла на перший план.

Цього разу я почала працювати, аби бути поруч із сином. Він погано почувається в колективі, хоч у нас і велика родина. Ми вирішили, що буде простіше, якщо кожного ранку йтимемо до школи разом. Але вийшло, що він з усією початковою ланкою вчиться в першу зміну, а я зі старшими учнями працюю в другу.

У лікарні, з аналізами, продовжую працювати на пів ставки вранці – або після уроків, увечері.

Так от, коли я потрапила до школи цього разу, то зрозуміла, що хочу зробити щось корисне для дітей, дати їм знання – і зробити це так, щоб їм подобалося, було цікаво.

У школах бракує вчителів. І, якщо мій приклад когось змотивує, я буду рада.

– Ви викладаєте біологію як окремий предмет, чи якісь інтегровані курси?

Так, окремий предмет, у всіх класах із 6 до 11. У мене є ще одна колега, яка викладає біологію. Оце ми разом – методоб’єднання.

– Виходить, що ви “молодий спеціаліст”, але із досвідом роботи в практичній сфері. Який у вас кваліфікаційний статус?

Я просто “спеціаліст”. Зараз маю приблизно півтори ставки в школі, мені одразу дали класне керівництво в 7 класі.

Але разом пів ставки в лабораторії й півтори ставки вчителя – це приблизно те саме, що я отримувала в лабораторії на ставку. Тобто, як ви розумієте, зарплата спеціаліста без категорії – це не була моя основна мотивація для роботи в школі.

Фактично зараз я працюю на дві ставки, але отримую таку саму зарплату, як у лабораторії за одну.

– Як ви відчуваєте, вам вистачає педагогічного досвіду чи все-таки потрібна методична підтримка? Можливо, ви вже проходили які-небудь курси підвищення кваліфікації?

Курсів поки не проходила, думаю, їх можна буде пройти навесні, якщо будуть пропозиції для мене. І дійсно відчуваю, що досвіду не вистачає: наразі я працюю менше ніж рік.

– А колеги вам допомагають? Може, вам призначили наставника?

Колеги прийняли мене дуже дружньо, і директорка до мене добре ставиться. Наставника мені не призначали, але я можу до будь-кого з колег підійти й щодо того, як краще проводити урок, і щодо ведення документації. Мені дуже тактовно вказують на мої помилки, підказують, що робити. Я ж іще і класний керівник – уже заповнювала документи за перший семестр. Ну, і з колегою-вчителькою біології ми чимало співпрацюємо.

Пригадувати, чого мене колись вчили з методики, складно, та й часи змінилися. Тож підготовка до уроків займає багато часу. Я намагаюся навчати дітей “на прикладах”, залучати їх до активної діяльності. Це й корисніше, і зрозуміліше.

Пані Руслана з учнями на уроці

– Будь ласка, розкажіть про це докладніше – власне, наведіть приклад. Чи все виходить так, як ви запланували?

Буває по-різному. Скажімо, у нас була традиційна робота з молодшими учнями – проростити зернятко. І, звісно, хтось до цього відповідально поставився, а хтось, на жаль, так і не доєднався. Одна дитина так зацікавилася, що сама захотіла зробити додатковий проєкт.

А старшим учням я постійно наголошую: завдання, які ви виконуєте, ви не “мені” принесли – це те, що вам варто знати про себе й життя. Наприклад, ми робили з ними генеалогічне дерево. Хіба не корисно знати, на що хворіли твої родичі за різними лініями, щоб з’ясувати й свої схильності? Я намагаюся давати практично корисні завдання. Пояснюю їм, як лікар лабораторної діагностики, що зараз, скажімо, медико-генетичне консультування і діагностика на пізніх термінах вагітності – звична річ, обов’язкова для всіх. Знати про можливі генетичні захворювання – це важливо, щоб контролювати своє життя. І, знову ж таки, частина дітей одразу це зробила, і дехто так загорівся, що почав вивчати тему глибше.

Найбільша радість – це коли всі-всі беруть активну участь в уроці. Але когось і практичний підхід не мотивував до роботи. Силоміць людину не змотивуєш. Я думаю, що до всіх можна знайти підхід, але для цього треба значно більше часу й сил.

Нещодавно був такий випадок: мені захотілося разом із дітьми зробити проєкт-подарунок батькам. Я купила горщики, ґрунт і квіти, такі цибулинкові. Діти самі їх посадили, щоби подарувати мамам. Бо ж ми знаємо, що подарунок, зроблений власними руками, найкращий.

Квітка-подарунок

Також я дала дітям завдання сфотографувати назву й загуглити, як доглядати за цією квіткою. Зрештою, через три дні мені почали писати батьки: дякували, але питали про цей догляд. Ніхто з дітей не виконав завдання. Звісно, у мене був “план Б” – я розіслала всім інструкцію. Але дуже б хотілося прищепити їм переконання, що важливі речі потрібно робити самостійно.

Як на мене, це і є найважливіше – не примусити їх запам’ятати якісь факти, а розвинути самостійність, а ще – логіку, аналітичні здібності.

Наприклад, я будую завдання так, щоби діти обов’язково повернулися до умов і перевірили себе. Скажімо, ми заповнювали таблицю про тваринку. “Діти, пам’ятаєте цю тварину? – Так! – У неї є крила? – Ні!“. Це неправильна відповідь, але я їм одразу не кажу про це, бо потім ми повертаємося до тексту, де про цю тварину йшлося. І там написано, що вона крилами відлякує хижаків. І діти вже самі: “Так у неї є крила!“. Це тренує уважність, і вони шукають відповідь самі.

– Ви не проходили курси з НУШ, але підходи практикуєте такі, як пропонує реформа.

Не проходила, але мені здається, що так правильно. Мабуть, це в мене інтуїтивно, бо лікарям без розвиненої інтуїції складно.

Але іноді я відчуваю, що мені бракує того автоматизму, який є в роботі інших учителів: напрацьованих підходів, готових фраз. У мене колись була пацієнтка-вчителька, яка викладала англійську. Після інсульту вона, на жаль, не могла читати нові тексти англійською мовою – але водночас з легкістю, цілком осмислено могла відтворити підручники, за якими викладала багато років. Ось настільки навчальний матеріал закарбовується в голові вчителя з досвідом. Можливо, це не дуже позитивний приклад, але саме оцього “впевненого автоматизму” мені часом дуже не вистачає в роботі. Я не завжди почуваюся готовою до будь-якого повороту подій на уроці, до каверзних питань. І матеріал викладаю по-різному – в одній темі на паралелі можу щось нове пригадати й, умовно кажучи, Б-класу про щось не розповісти, бо згадала цікавий факт пізніше, коли працювала із класом А.

– Що вам дається найлегше, а що – найскладніше у вчительській роботі зараз?

Найгірше – повітряні тривоги. Ти підготувалася, щось розібрала додатково, знайшла які-небудь цікаві матеріали, наприклад, відео. Відчуваєш ейфорію, коли натхненно готуєшся. А тут тривога – от, як сьогодні, наприклад, цілий день [розмова відбулася 15 березня – ред.]. Звісно, що вчителів це дуже дратує. Ясна річ, я викладаю матеріали в Google Classroom, але це ж усе одно не в тому обсязі, що на очному уроці. На наступному занятті намагаюся якось повертатися до пропущеного, але ж це не те. Учителі, які працюють у таких умовах третій рік, якось уже адаптувалися, а мені поки складно. От це дві речі, які найбільше заважають: не вистачає відточеності, автоматизму в роботі, – й умови війни.

– Вам легше працювати в онлайні (у школі змішана форма) чи в офлайні?

В офлайні легше, звичайно. Бо онлайн є онлайн: поки під’єдналися, поки увімкнули чи вимкнули мікрофони, поки з’ясуєш, хто на місці… Буває, кличеш учня, а його і близько немає – вони ж думають, що я не розумію.

Ті, хто мене слухали й брали активну участь в уроці, після прощання одразу від’єднуються, а ті, хто не слухав, висять і висять на перерві в онлайні. Аж смішно.

А ще діти майстерно шукають виправдання, чому не зробили завдання. У них часто “вчитель якось неправильно сказав”, тому вони не зрозуміли й не виконали. І ти починаєш думати: може, дійсно, ти винна, ти їм щось неправильно дала? Наприклад, і зараз кажуть, що зникло світло, і саме тому вони навчальне відео не переглянули, хоч блекаутів у нас давно не бувало. У таких випадках пропоную їм їхати до мене, у мене світло є. Навіть не зовсім і жартую, бо хочу донести думку, що той, хто хоче зробити діло, шукає можливості, а не виправдання.

Але, хай там що, ти маєш викладатися на сто відсотків, навіть якщо від такого ставлення з боку учнів лишається осад.

– Із природничими дисциплінами зараз є певні проблеми. Вони, скажімо так, не на піку популярності. Здається, у дітей є якесь упередження, що це дуже складно. Але ж, мабуть, є ті, хто цікавиться предметом?

Звичайно, є. Одинадцятикласники вже зареєструвалися на НМТ із біології. У мене навіть двоє брали участь в олімпіаді, і в міському етапі посіли високі місця, один хлопець дійшов до обласного етапу й посів третє місце. Є хлопець із лікарської родини, який точно хоче піти шляхом батьків, старається. Є дівчина, яка бачить себе у фізкультурній кар’єрі, їй біологія теж потрібна.

Недавно я возила дітей на екскурсію до аграрного вишу. У нас була тема про паразитів, а в цій академії гарний музей, де якраз усе це можна подивитися. Потім до нас приходили із цього вишу, залишили анкети, діти їх заповнили – це була вже профорієнтаційна робота. І є хлопці, які вирішили поїхати туди на день відкритих дверей.

Можливо, цих дітей не більшість, але вони нікуди не зникли – учні, які цікавляться природничими науками.

А іноді щось залежить не від учителя, а від програми. Наприклад, у моїх друзів у шостому класі донька захоплювалася біологією, а в сьомому змінила школу й цікавість пропала. Батьки думали, проблема в тому, що нова вчителька не вміє зацікавити. А я вважаю, що там така особливість програми: починають вивчати комах, черв’яків – дитині все це може бути просто бридке, така специфіка віку. Виходить, цю частину треба просто “перерости”, і вчитель це має враховувати.

– Як із матеріальним забезпеченням класів, вас усе влаштовує чи чогось не вистачає?

Мені пощастило: я прийшла працювати – і ми якраз отримали нове обладнання. Досить пристойний мікроскоп, модель торса людини, іншу наочність. Телевізори в класах є. А старе – те, що не підходило – я повигрібала із завгоспом. І, коли ми отримали нове приладдя, його якраз було куди ставити.

Дещо незручно, що ми ходимо в кабінети до дітей, а не вони до нас. Усе обладнання в такий спосіб не принесеш, а ще діти пасивно не сприймають те, що перед очима. Якби вони вивчали біологію тільки у відповідному кабінеті, у них би та сама модель торса постійно була на видноті – точно б запам’ятали, зрештою, що печінка праворуч.

Проте в нас інша система. Але технічно, дійсно, досить добре забезпечені.

– А чи не було якихось конфліктів із колегами, зловживань із їхнього боку, можливо, спроб перекласти на вас свою роботу? Про це нам часто розповідають молоді фахівці, які щойно прийшли в школу з університету.

Ні, такого ніколи не було. Мені здається, тут багато залежить і від того, як сама людина будує стосунки в колективі. Іншим завжди було складно нав’язати мені свою думку, але тут, у школі, нічого такого я і не бачила.

Але варто підкреслити ще раз, що в школі мене тримають зовсім не гроші. Так що, якби хтось і хотів щось нав’язати, це навряд чи вийшло б. Чоловік взагалі говорить, що був би й радий, аби мене звільнили, бо я прийшла в школу заради сина, й от він займається до 12 години, а мене до вечора немає. Але, звісно, це жарти: чоловік в усьому мене підтримує.

– Очевидно, адміністрація вам довіряє, якщо одразу доручили клас.

Сьомий, так. Це складний вік, але, знаєте, у мене четверо дітей, так що досвід підказує, як спілкуватися. І я так міркую: на тлі того, що відбувається, – головне, аби вони були живі й здорові, з іншим впораємося. І морально, психологічно здорові, стійкі; і щоби були в безпеці.

Скажу трохи, звідки в мене такі переконання. Я українка вірменського походження, а народилася в Баку, в Азербайджані, – одну війну я вже пережила, втративши все. У 1992 році ми опинилися в Дніпрі. Я ще відтоді знаю, що в житті можуть траплятися страшні речі. Тому зараз мені здається, що проблеми, які можна якось вирішити, – це взагалі не проблеми.

Може, звідти в мене й ентузіазм до вчительської роботи. І діти, здається, мене добре сприймають. І батьки ніби всім задоволені. За весь час роботи претензій не було – лише якісь конкретні робочі питання, і ми їх вирішили. Я сама справляюся з усіма завданнями, поки не було потреби просити допомоги.

– Обов’язки класного керівника займають багато часу?

Так. Але ж ми й починали розмову з того, що вчителів дуже не вистачає.

Я знаю, буває, що один учитель веде два класи як керівник – оце дуже важко. Так що все відносно.

У мене є час на це. Ну, почитаю трошки менше чи подивлюся в телефон. Я до всього ставлюся дуже позитивно. Може, це тому, що я працюю перший рік, нова людина, у мене свіже сприйняття.

Зараз головна проблема – саме те, що бракує досвіду. Мені дуже важливо прагнути досконалості, а чого я реально навчила дітей – це ми з’ясуємо наприкінці навчального року.

– Загалом бували якісь конфлікти з дітьми? Може, через різницю у світогляді?

У принципі, нормальні в нас стосунки, і з моїм класом, і загалом. Але мені іноді здається, що було би легше порозумітися, якби я знала їх змалечку, із самого початку. А так 7–8 клас – це ж гормони грають, пубертат. А в 11 класі може сидіти дорослий хлопець чи доросла дівчина, яким батьки просто сказали добути школу, а їм нічого не цікаво. Я своєму старшому синові сказала, коли побачила, що він не аж так цікавиться навчанням: добре, здобувай професію після 9 класу. А коли я зараз таке пропоную підліткам, вони кажуть зі зневагою: “Я що, на завод піду працювати?” Мені так смішно, бо де ж вони той завод бачили?

У них немає уявлення про виробничі професії, про те, як там може бути цікаво, про зарплати, але є якісь інші – про “престиж”.

До нас приходили з одного університету агітувати за вступ – й одразу почали говорити про стаж і пенсію. А я так сказала дітям: якщо ви підете вчитися з думками про пенсію, то із цього моменту вона у вас уже й почнеться. Щаслива людина робить те, що хоче, а найщасливіша – не робить того, чого не хоче. Ходити на роботу чи на навчання тільки тому, що в тебе буде пенсія? “Відсидіти” 11 класів, хоч тобі було нецікаво, – для чого?

– І наостанок: що найважливіше у вчителюванні?

Важливо знати, що ти готова до цієї роботи. Так, іноді я вагалася, чи витримаю до кінця навчального року на потрібному рівні. Але мені важливо впоратися – і тримати позитивне ставлення до роботи.

Ніхто не казав мені робити з дітьми якісь проєкти чи поїздки – це потрібно мені самій. Може, так я компенсую якесь своє незадоволення тим, як нам викладали в школі. Не дарма моя вчителька біології говорила, що онтогенез – це коротке повторення філогенезу.

Може, я не все роблю правильно, але сподіваюся, що завдяки практичному досвіду дам дітям щось цікаве й потрібне.

А якщо сприймати роботу як тягар, то, звісно, буде важко. Так мені здається.

Ірина Пасько, аналітикиня “Нової української школи”

Титульне фото: НУШ

Довідково:

Цей матеріал був представлений ГО “Смарт освіта” в рамках Програми сприяння громадській активності “Долучайся!”, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.