Робота в тилу вчителів-волонтерів. Історія тернопільської школи

Періодичні шкільні карантини через covid-19 з початком повномасштабної війни змінилися вимушеними двотижневими канікулами… А потім – вимушеними простоями та поверненням до навчання онлайн.

Про те, як тим часом вчителі звичайної школи змогли організувати харчування для нацгвардійців та проживання для біженців, де знайшли ресурси, і як не втратили мотивацію, додатково працюючи на громадських засадах протягом ось уже трьох місяців, – “Нова українська школа” дізнавалась у директорки школи №28 міста Тернопіль.

ДЛЯ НАЦГВАРДІЙЦІВ

Лілія Вавринів змогла вийти на зв’язок пізно ввечері, перед тим, як мала нічне чергування в школі з іще п’ятьма учителями.

Розповідає, що 23 лютого була на навчанні в Києві. Зранку директорка була все ще втомлена після довгої дороги, тож коли їй удосвіта зателефонували з управління освіти й повідомили, що діти не йдуть до школи, бо почалася війна, – вона спершу не повірила.

“Я подумала, що це, можливо, якась провокація чи спотворена інформація, – пригадує співрозмовниця. – Звістка про повномасштабне вторгнення стала справжнім шоком. Я не знаходила собі місця, не могла навіть читати новини. Було шалене бажання діяти”.

У вчительський вайбер-чат Лілія написала, що за цих обставин нікому наказувати не може, але всіх запрошує на зустріч у школі наступного дня.

“Було відчуття якоїсь невагомості,— ділиться директорка. – Це може звучати дивно, та в мене було нестримне бажання варити червоний борщ, національну українську страву саме для наших військових. Своїм батькам удома я сказала, що навіть якщо ніхто з учителів не прийде – я однаково на кухні варитиму борщ. Сама. Але прийшли дуже багато людей. І відтоді все закрутилося…”.

На тій зустрічі вчителі вирішили готувати їжу військовим, збирати та розподіляти гуманітарну допомогу для ЗСУ. Спочатку написали про це на шкільній фейсбук-сторінці та в батьківській вайбер-групі. Люди одразу почали приносити до продукти, засоби гігієни, одяг, пляшки для “коктейлів Молотова” й навіть метал для виготовлення шипів. За словами директорки, у перші дні все відбувалося дуже хаотично, сумбурно й на шалених емоціях.

На початку березня вчителі 28-ї школи могли приготувати за день 1 500 канапок (чого було навіть забагато). На кінець квітня педколектив щодня готував гарячі обіди для більше ніж 300 осіб, серед яких приблизно 100 переселенців, решта – захисники, які охороняють об’єкти інфраструктури Тернопільської області. Нині ж щоденне приготування обідів для 150 нацгвардійців – це та робота, яку вчителі добровільно взяли на себе на третій день війни, і виконують досі.

Директорка радіє, що до широкомасштабного нападу російських військ очолюваний нею заклад отримав кошти за субвенцією “Спроможна школа для кращих результатів”, завдяки чому було закуплено нове обладнання в харчовий блок на 450 тисяч гривень.

“Це плити, духові шафи, мийки, столи, – уточнює Лілія. – І добре, що ми встигли провести нову електрику й усе це підключити!”

Зараз на шкільній кухні працюють вчителі музичного мистецтва, фізичного виховання, трудового навчання та вихователі групи подовженого дня – тобто ті, хто мають найменше навантаження в онлайн-навчанні. За словами Лілії, усі протягом першого тижня волонтерства самі визначали свої обов’язки й ділянку роботи в їдальні.

“Серед учителів виявилися справжні шеф-кухарі, які дуже круто вміють готувати! Вони стали до плити, обрали собі помічників, з якими їм комфортніше працювати, і натренувалися готувати їжу до 12 години дня, після чого ще встигають зробити заготовки на наступний ранок”.

ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

28-ма школа міста Тернополя є однією з базових шкіл, куди переселенців спрямовують безпосередньо із залізничного вокзалу.

“Гуртожитки коледжів та училищ заповнилися дуже швидко, – говорить Лілія. – Тому в кожному мікрорайоні задіяли по одній школі для розміщення переселенців. Крім нашої, це ще 14-та, 16-та і 17-та. Водночас, якщо потік людей до Тернополя знову збільшиться – місто готове задіяти й інші школи.

Перші два місяці переселенці спали на матрацах, розкладених на підлозі в спортзалі та актовому залі. Але тоді потік людей був постійний: щодоби заїжджали і виїжджали приблизно 10–15 осіб. Найбільша кількість людей, які одночасно знаходили прихисток у школі, сягала 140. Відпочивши день-два, переселенці рухались до кордонів із Польщею, Словаччиною, Угорщиною чи Румунією.

“На кінець травня транзит українців до інших країн переважно закінчився, – говорить Лілія. – Ті, хто залишаються проживати в нашій школі – а це 63 особи, більшість із яких прибули із Харкова та Харківської області, – не мають, куди їхати. Вони просто чекають, коли в їхніх рідних містях настане відносний спокій, аби повернутися додому”.

Сім’ям із маленькими дітьми та тим, у яких є люди з інвалідністю, у школі виділили окремі класні кімнати. Ще в кількох кабінетах зберігаються продукти, побутова хімія та предмети гігієни, які й далі передають люди та благодійні організації. Школу також навідують волонтери, щоби дізнатися про нагальні потреби й забезпечити найнеобхідніше.

“Узагалі, дуже багато небайдужих людей, – розповідає Лілія. – Нам допомагають місцева церква, магазин “Калина”, ресторан “Реберня”… Перші два місяці, поки не працювали дитячі садочки (батьки просто боялися приводити туди дітей), їхні працівники теж допомагали з приготуванням голубців, котлет, вареників, що дуже полегшувало роботу і зберігало час”.

За словами директорки, матрацами школу забезпечила тернопільська громадська організація “Центр науки”. Потім управління освіти за підтримки міськради створило волонтерський освітній штаб. Згодом підключилися представники різних організацій, які надають психологічну допомогу переселенцям. Працівники обласного Червоного Хреста регулярно проводять медичні огляди, забезпечили школу пральною й сушильною машинками, посудом, замінили матраци на ліжка.

“Одна справа, якщо люди проводять у школі кілька ночей, і зовсім інша – коли залишаються на тривалий час, – говорить Лілія. – У нас є такі сім’ї, які проживають тут практично від самого початку війни.

Школа також надсилала листи-запити до різних міжнародних організацій, завдяки чому нещодавно вдалося розділили спортивну залу на окремі секції за допомогою тканини, натягнутої на спеціальні каркаси.

“Тепер люди мають хоча б якийсь особистий простір, – зауважує Лілія Вавринів. – Дуже сподіваюся, що найближчим часом удасться зробити ще кілька душових кабін, аби розділити чоловічу й жіночу. Начебто, такий проєкт уже затвердила міжнародна організація “Мадейра”, офіс якої є на Закарпатті”.

ДЛЯ ЗСУ

“Одного разу вчителька нашої школи розповіла про свого родича, який пішов на фронт, – ділиться директорка-волонтерка. – Говорила, як важко хлопцям на передовій, що необхідно їм допомогти. Тож ми зібрали й відправили дві машини та бус у напрямку Сєвєродонецька”.

Військові потребували продуктів, предметів для військового побуту, шкарпеток, цигарок, просили навіть передати дитячі підгузки, щоби роздати місцевим жителям, які через активні бойові дії не мають змоги придбати товари першої необхідності.

“Багато вчителів тоді приходили в школу, – говорить Лілія. – Разом ми наліпили таку кількість вареників, щоби вистачило на всіх. Тож “нагодувати роту солдат” для нас тепер реальність, а не жарт.

Наші учні також активно долучилися, – продовжує співрозмовниця, – вони власноруч випікали та покривали глазур’ю печиво, вишивали й виготовляли обереги, малювали малюнки, які наші військові потім підписували зі звороту й відправляли назад. Це дуже цінна переписка!

Ми й досі продовжуємо “порціями” передавати допомогу на фронт. Нехай це дрібниця, але ті обереги хоч трохи зігрівають наших рідних на війні, дають відчуття, що про них думають, їм вдячні, на них чекають… Вони, до речі, також підписали й передали школі український прапор прямо з передової – неабияка гордість для нас.

– Чи вистачає вам усього необхідного тепер, коли спала ейфорія? Чи продовжують люди допомагати?

“Хвиля дійсно впала, – відповідає Лілія. – Але ще на початку війни ми створили вайбер-групу, до якої занесли контакти тих, хто приходив допомагати. Ми назвали цю групу “небайдужі”, там понад 130 мешканців нашого мікрорайону. Якщо чогось бракує – ми пишемо туди, і зазвичай потреби швидко “закриваються”.

– Чи не зникла мотивація у вас і педколективу, які настрої панують зараз серед учителів?

“Я би по-іншому запитала, – відповідає директорка. – Чи важко продовжувати в такому темпі? – Дуже важко. Люди фізично втомлюються щодня. Чи зникла мотивація? – У жодному разі. Я дивуюся нашій команді, “заряджаюся” від своїх учителів, бо вони працюють на кухні дуже злагоджено. Там панують гарний настрій і тепла атмосфера, вони жартують і підбадьорюють одне одного”.

Насамкінець директорка зауважує, що коли стає зовсім важко, вона пригадує, скільки шкіл на Сході України зруйновано…

“Поки маємо можливість – допомагатимемо, – завершує Лілія Вавринів. – Це наш внесок у спільну перемогу. Усе буде Україна!”

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”