Секрет трьох “К”: історія 24-річної вчительки з Харкова, яка викладала з бомбосховища

Вчителька початкових класів Валерія Гукова майже 42 дні викладала з бомбосховища в Харкові. Під звуки обстрілів російської артилерії вона продовжувала навчати 4-й клас і готувати випускників шкіл із багатодітних та малозабезпечених родин до ЗНО (НМТ).

Цього року Валерія перемогла в Global Teachers Prize Ukraine 2022 у номінації “вчителька-змінотворчиня”. Валерія каже, що цю нагороду отримувала з розумінням, що є однією серед сотень колег, які наполегливо навчали дітей, не зважаючи на обставини. А на питання, що вона вважає своєю головною “зміною”, яку вона принесла в освіту, відповідає – комунікація.

“Нова українська школа” поспілкувалася з Валерією та дізналася:

• у чому секрет її трьох “К”;
• чому Валерія змінила фах журналіста на вчительський;
• як вона вчить дітей, а ті вчать своїх батьків заспокоюватися;
• чому найважливіше в житті Валерії – це люди.

ПЕРШЕ “К”: ЯК 19-РІЧНІЙ ДІВЧИНІ ДОВІРИЛИ ПЕРШИЙ КЛАС

Валерія мріяла працювати журналістом. У Харківському педагогічному університеті на факультеті української мови та літератури вона здобувала спеціальність “Журналістика й редагування освітніх видань”. Після першого курсу студентка дуже хотіла працювати й знайшла роботу в дитячому клубі. Тут із дітьми Валерія ліпила, малювала, проводила уроки мистецтва, розробляла ігри та уроки логіки.

“Мені дуже сподобалося працювати все літо з дітьми і я відчула, що в мене це виходить“, – розповідає Валерія. На наступний рік вона працювала вожатою в дитячому таборі. А вже на третьому курсі університету оформила індивідуальний план навчання і стала працювати на повну ставку в школі.

“Педагогіка – це дуже жива і практична наука, її не можна опанувати теоретично, їй вчаться на практиці, тому я не вагаючись пішла працювати. Я була дуже вмотивована, й одразу сказала, що хочу вести перший клас. Я зацікавлена жити поруч із класними людьми, тому зроблю все, щоб вони такими стали”, – розповідає вчителька.

На той час їй було всього 19 років. До першої зустрічі з батьками, дітей яких вона мала навчати, Валерія підготувалася ретельно. У розмові з ними, вона чесно визнала, що в неї замало досвіду, але є велике бажання зробити все, щоб дітям сподобалося навчання і щоб вони йшли в школу з великим задоволенням. Валерія наголошувала, що вона й батьки в одній команді, де всі грають задля однієї “перемоги”.

Комунікація з батьками – це перше, що потрібно налаштувати на початку навчання. Батьки мають довіряти вчителям, а для довіри потрібне розуміння. Тому Валерія каже, що докладно говорить із батьками про свої цінності, принципи й навчальні підходи.

Для неї важливий не тільки результат навчання у вигляді оцінок, а й те, у якому настрої дитина досягала цього результату. Вона каже, що батьки вчаться ставитися до успіхів своїх дітей від вчителів. І якщо педагоги з повагою ставляться до роботи дітей, а потім і до їхніх результатів – це мотивує і дітей, і батьків.

“На вчителях початкової школи лежить велика відповідальність. Фактично, у перші шкільні роки вчителька стає майже членом родини, тому дуже важливо говорити з батьками та дітьми однією мовою“, – пояснює Валерія.

Вона розповідає, що перший рік роботи вчителькою дався їй нелегко. Багато що довелося освоювати “на льоту”. Наприклад, вечорами Валерія дивилася в YouTube корисні уроки вчителів початкових класів англійською. Було багато запитань і вона не соромилася ставити їх більш досвідченим колегам.

У першому класі Валерії навчалось 12 дітей, серед яких були учні з особливими освітніми потребами. Зараз вони навчаються в п’ятому класі й Валерія досі підтримує з ними міцний зв’язок, хоча вже й перейшла працювати в іншу школу.

ДРУГЕ “К”: СПІЛКУВАННЯ З ДІТЬМИ

За декілька днів до початку повномасштабного російського вторгнення, 24-річна Валерія, як і багато українців, складала свою тривожну валізку. Першим, що вона туди поклала, були не тільки документи, але і фломастери, розмальовки, дитячі ігри та книжки. “Я живу у світі дітей, знаю, як вони іноді нудьгують, а я вмію їх розважати. Така людина потрібна завжди“, – сміється Валерія.

Розваги – це не тільки частина навчання, а й важливий інструмент комунікації з дітьми.

Валерія каже, що відчуває себе “рольовою моделлю” для своїх учнів і тому ставиться до них із такою ж повагою, яку очікує отримати у відповідь.

“Якщо я починаю урок і відчуваю, що дітям потрібно поділитися емоціями, обговорити новини, я даю їм цей час, а потім вони із задоволенням виконують усі вправи. Вони знають, що в кожного є свої обов’язки, але разом ми – єдина команда“, – каже вчителька.

Після початку повномасштабного російського вторгнення, майже всі учні 4-го класу Валерії виїхали за кордон. Спільні рефлексії не займають багато часу, але дають вчителю можливість зрозуміти, у якому стані перебувають діти. Це дуже важливо зараз, коли учні перебувають у різних європейських країнах і вчаться в українській школі онлайн у другій половині дня.

“Що ти зараз відчуваєш?”, – це важливе питання, яке дитина має чути, щоб вчитися бути в контакті зі своїми почуттями й емоціями. Діти легше переживають складні часи, якщо поруч урівноважені дорослі, які розуміють емоції дитини, підтримують та демонструють, як реагувати на виклики.

“Я вчу їх розуміти свої емоції та приймати їх. Це дуже допомагає дітям. Вони починають вчити цього батьків. Мама одного учня телефонує і розповідає, як її син на кордоні заспокоював: “Мамо, я розумію, тобі важко, не хвилюйся, подихай”, – розповідає Валерія.

Вона вчить школярів простим вправам, які допомагають регулювати їхній емоційний і психологічний стан. На її думку, цей напрям закладений у НУШ і це саме те, чого потребують сучасні діти. Вчителька початкових класів радіє, що майже всі “її діти” швидко адаптувалися до нових умов, перебувають у гарному стані та демонструють високий рівень академічних знань, а на спільних онлайн-заняттях в українській школі, вони із задоволенням проявляють знання європейських мов.

“Однак, вони всі цікавляться, як там Харків і хочуть повернутися додому, – каже Валерія. – Дітям потрібно рефлексувати, будувати з ними плани”.

ТРЕТЄ “К”: КОМУНІКАЦІЯ З КОЛЕГАМИ Й НОВІ ВИКЛИКИ

Освітній процес залежить від якісної комунікації не тільки з дітьми та батьками, але і в професійному вчительському середовищі, особливо, коли доводиться викладати з бомбосховища. Новий досвід, якого ні в кого раніше не було, спонукає до створення нових лайфхаків, якими корисно ділитися з колегами.

Валерія працювала з бомбосховища, у якому крім неї перебували декілька десятків людей. Їй вдалось облаштувати своє робоче місце так, щоб майже щодня продовжувати вчителювати. Але головне, що вона ділилася з колегами, тримати себе в ресурсному робочому стані.

Каже, що з початку повномасштабної війни вона вже пройшла декілька важливих тренінгів. Наприклад, один із них дав розуміння, що не всі, хто близько зустрівся з війною, страждають на посттравматичний розлад. На тренінгу розповідали, як виявити тих, хто дійсно потребує психологічної підтримки, як працювати з дитячою тривожністю та як допомогти дитині впоратися із сильними емоційними хвилями.

Валерія каже, що основним інсайтом останніх місяців було те, що головне в житті – це люди. Проста думка, яку Валерія не просто зрозуміла, а “прожила”.

Фонд “Трохи вогню”, з яким співпрацює Валерія як викладач, опікується будинком дитячого типу, де виховується 10-ро дітей різного віку.

“Вони мешкають під Харковом, їхнє селище окуповане. Ми втратили з ними зв’язок. Шукали можливість дізнатися, що з ними, дуже хвилювалися. Декілька місяців ми нічого від них не чули, – пояснює вчителька. – Коли ЗСУ звільнили селище, мама розповіла мені, що єдине, що в них працювало – радіо й одного дня діти зловили момент, коли я давала інтерв’ю і дуже зраділи. Факт, що вони мене почули, підняв їм настрій на декілька днів. Для мене це історія про те, як важливо підтримувати один одного – і в мирні, й у воєнні часи“.

Валерія живе в Харкові. Вона каже, що не сподівається на легке закінчення війни та добре розуміє, що післявоєнна відбудова та відновлення можуть бути довгими й складними.

“Зараз я свідомо навчаюся психології, тому що процес повернення після війни до нормального життя буде потребувати вчителів із більш розвиненими компетенціями – і діти, і батьки будуть потребувати професійної підтримки. Тому потрібно буде вчити педагогів, як працювати в нових реаліях. Саме тут я бачу новий виклик і можливість для професійного зростання“, – підсумовує Валерія.

Анастасія Рінгіс, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: Валерія Гукова

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.