Що можна й не можна робити, якщо в дитини психологічна травма. Пояснює психотерапевтка

Нещодавно в одній з одеських шкіл школяр бризнув газовим балончиком в обличчя вчительці у відповідь на те, що вона погрожувала показати його матері відео, як хлопець поводиться на уроці. Виявилося, що його мама нещодавно померла.

Інша ситуація – дівчинка розплакалася на святі, на якому запускали салюти. Вона нещодавно переїхала з Донецька, втікаючи з батьками від бомбардування.

Як пояснює психотерапевтка, це може бути реакція на так звані тригери, себто нагадування, про травматичну подію. Людина начебто знову потрапляє у ситуацію травми і реагує на неї, а не на те, що відбувається тут і зараз.

Ми поговорили зі психотерапевткою, докторкою психологічних наук Вікторією Горбуновою про те:

• що таке психологічна травма і які бувають різновиди;
• як зрозуміти, що в дитини щось сталося;
• що треба робити й чого не варто;
• які наслідки “пропрацьованої” й “непропрацьованої” психологічної травми.

ЩО ТАКЕ ПСИХОЛОГІЧНА ТРАВМА Й ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В ОРГАНІЗМІ

За словами Вікторії психологічні травми умовно поділяють на:

1. Травми з великої літери “Т”, які можуть спричинити посттравматичні реакції й посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Йдеться про ситуації, які безпосередньо загрожували життю чи здоров’ю людини чи близьких їй людей. Також ситуації вважають травматичними, коли людина була свідком смертельно небезпечних подій або стикалась з їхніми наслідками, зокрема  через свою професію. Наприклад, поліцейські, які вимушені виявляти мертві тіла;
2. Травми з маленької букви “т”, як-от сварка з друзями, втрата домашньої тварини, розлучення батьків. Вважається, що вони не можуть спричинити посттравматичний стресовий розлад саме через те, що не несуть загрози життю і здоров’ю людини.

Отже, психологічна травма з великої букви – це безпосередня зустріч зі смертю чи загрозою життю. У дітей такі травми часто можуть бути пов’язані з медичними операціями.

“Травматичні події впливають на діяльність мозку та всього тіла. В момент будь-якої загрози відбуваються величезні викиди кортизолу (гормон стресу) й адреналіну. Особливість психологічної травми з великої літери у тому, що будь-яке нагадування про неї, мінімальне подразнення, знову спричиняє реакцію і викид гормонів.

До того ж, їхній рівень так і не повертається до початкового, тіло ніби “купається” в кортизолі. Нормально – якщо на вас гавкає собака, ви лякаєтеся, але з часом рівень гормонів повертається до норми. Тут цього не стається“, – пояснює Вікторія Горбунова.

У дитини чи дорослого, які пережили Травматичну подію, рівень гормонів не повертається до норми. І від цього вся нервова система й далі перебуває в стані підвищеної готовності до реакції на небезпеку.

Мигдалеподібне тіло – це одна з мозкових структур, що першою реагує на небезпеку. Фактично, реакція обходить префронтальну кору і швидко наказує бігти, боротися чи завмерти. У людей, які пережили Травми, мигдалеподібне тіло працює як надчутлива сигналізація, наче детектор диму, який реагує навіть тоді, коли немає достатньо диму.

Усе тому, що відбуваються зміни в нервовій системі, пов’язані з високим рівнем, зокрема, кортизолу, і з тим, що будь-які сигнали з зовнішнього світу (особливо, якщо вони нагадують про подію, яка травмувала) тригерять дитину. Людина реагує не на те, що її подразнює, а на ту ж травму, бо ніби знову в ній опиняється.

ЯК ЗРОЗУМІТИ, ЩО ЩОСЬ СТАЛОСЯ Й ЩО РОБИТИ

Вікторія пояснює, як учитель може зрозуміти, що дитина пережила психологічну травму:

• Підвищена реактивність, збудливість, зміни в поведінці;
• Часто діти, особливо відразу після травми, мовчать. Це пов’язано з роботою мозку. За словами Вікторії, дослідження показують, що травма провокує зміни в зоні Брока. Ця зона відповідає за втілення наших образів, почуттів, думок у слова.

“Ви можете почути метафору про “тишу травми”. Йдеться про те, що багато травматичних речей не обговорюються. Фактично, у людей немає нейробіологічних можливостей розповісти про те, що відбулося”.

• Діти також можуть повторювати травматичний сюжет в іграх. Наприклад, якщо травму спричинила автокатастрофа, вони можуть бавитися іграшковими автівками, імітуючи аварії. Якщо діти пережили бомбардування, можуть бути ігри на цю тему.
• Дітям можуть снитися сни на тему події, яка їх травмувала.
• Можуть бути спогади про травматичну подію та навіть так звані флешбеки (спогади такої інтенсивності, що людина начебто знову потрапляє в ситуацію травми).

“Якщо ви помічаєте таку поведінку, найкраще відправити дитину до фахівця, аби він провів обстеження та надав допомогу. У кожному випадку все дуже індивідуально. І вчитель, навіть якщо він має найкращі спонуки допомогти дитині, не завжди може це зробити. А часом може ненавмисно нашкодити, просто через те, що не розуміє нейробіологію травм”, – радить психотерапевтка.

Якщо вчитель знає чи підозрює, що в дитини щось сталося:

1. Треба уникати ситуацій, які можуть тригерити дитину, особливо якщо вона бурхливо реагує на щось специфічне, що роблять чи говорять однолітки або вчителі;
2. У випадку сильних емоційних реакцій, якщо дитина засмучена чи налякана, її краще відвести в тихе безпечне місце, де вона може заспокоїтися;
3. Треба запропонувати поговорити, але лише в тому випадку, якщо вона готова це робити.

“Не варто тиснути та наполягати: “Розкажи, що сталося, тобі стане легше”. Натомість, можна сказати: “Якщо ти захочеш поговорити, то я готовий тебе слухати”. Тобто варто створити таку ситуацію, де би дитина змогла розкритися”, – каже Вікторія.

4. Треба гарантувати конфіденційність історії. Травму не можна розголошовувати. Якщо дитина захоче, щоби про це знали, вона сама розкаже. Ризик у тому, що підлітки бувають не дуже толерантними, вони можуть навмисно або ненавмисно зробити боляче дитині, яку й так травмували.

5. Треба знати, до кого можна скерувати дитину в місті, селі чи онлайн, аби вона мала можливість отримати підтримку й допомогу фахівця.

“Йдеться про фахівця з відповідною освітою та навичками: психолога, психотерапевта, психіатра. Було би добре, якби це були люди, не пов’язані зі школою. Звісно, шкільний психолог, якщо має потрібні компетентності, може допомогти. Однак, наприклад, якщо було згвалтування, людина зі шкільної системи може нести ризики для конфіденційності. В такому випадку краще говорити з кимось, хто не залучений у систему шкільних взаємин”.

Якщо вчинки однолітків чи вчителя (переважно ненавмисні) тригерять дитину, то вона ніби повторно переживає подію, яка її травмувала. У неї може бути спогад або сильніше повторне переживання (флешбек). В останньому випадку дитина не розуміє, що вона перебуває тут і зараз, а знову потрапляє в травму – і захищається.

ЧИ ВАРТО ЗВЕРТАТИСЯ ДО БАТЬКІВ І ЩО РОБЛЯТЬ ПСИХОТЕРАПЕВТИ

Дослідження показують: якщо в родині чудові взаємини, то розик мати ПТСР доволі низький, навіть якщо людина пережила дуже складні травматичні події. Це, пояснює Вікторія, за умови, якщо батьки емоційно стабільні та можуть надати підтримку.

“У цьому випадку сім’я робить те, що зробив би психотерапевт. Вона дає дитині можливість обговорити ситуацію травми та інтегрувати її. Так, ще одна з особливостей впливу травматичних подій на мозок у тому, що гіпокамп, частина, де зберігається пам’ять про події минулого, втрачає зв’язки з лобною корою. Саме через це порушується зв’язок між подіями – минуле ніби постійно “вистрибує” в теперішнє, повторно переживається і знову травмує людину”.

Власне, завдання психотерапевта – повернути травму в минуле. Її не можна забути, але можна повернути на своє місце в часі, аби вона не втручалася в теперішнє. Для цього використовують різні техніки.

“Якщо в родині гарні взаємини, є безпека, коли дитина може розповісти про травму, то ця терапія відбувається в природний спосіб, без технік. Тобто, якщо батьки слухають дитину, не кажуть “забудь про це” чи “не думай про це”. Адже це не допомагає. Натомість, треба казати: “Це все в минулому, зараз я з тобою, ти – у безпеці“, – пояснює Вікторія.

Тому батьків варто залучати до пропрацювання травми. Але часом і вони можуть бути дуже травмованими, переляканими. У таких випадках психотерапевт чи психіатр має працювати і з батьками.

Фото: автор – dmbaker, Depositphotos

ПРО НАСЛІДКИ “НЕПРОПРАЦЬОВАНОЇ” ТРАВМИ

За DSM-5, керівництвом зі статистики та діагностики психічних розладів, виокремлюють такі основні діагностичні критерії ПТСР:

• Травматичний досвід.
• Повторне переживання травматичних подій: гнітючі спогади або сновидіння, пов’язані з травмою, дисоціативні реакції, під час яких людина почувається або діє так, ніби травматичні події відбуваються знову, сильні емоційні чи фізіологічні реакції при нагадуванні про травматичні події.
• Намагання уникнути гнітючих спогадів, думок чи почуттів, що стосуються травматичних подій.
• Негативні зміни в думках та настрої: нездатність пригадати важливі аспекти травматичних подій, стійкі спотворені думки про причини та наслідки травматичних подій, себе, інших чи світ. Можуть з’явитися негативні установки штибу “Я винен”, “Якби не я, цього би не було”, “Нікому не можна довіряти”, “Життя небезпечне”.
• Суттєве зниження зацікавленості чи участі в значущих видах діяльності та нездатність переживати позитивні емоції.
• Почуття відстороненості чи відчуження від інших.
• Збудливість та реактивність (дратівливість, вибухи гніву,  ризикована поведінка, надмірна пильність, порушення сну).

Крім того, у дітей часто бувають тілесні реакції. Можуть бути порушення травлення: діарея, закреп, блювота.

“Наприклад, я працювала з хлопчиком, який мав вживати медичний препарат раз на 2 тижні й до того, як приймати таблетки, йому ставало зле. Він блював, у нього болів шлунок. Зрештою, проблема розв’язалася психотерапевтично.

Ця таблетка означала для хлопчика, що він дуже хворий і обов’язково має її пити. Це – стресова реакція організму. Хлопчик знав, що від таблетки є побічні ефекти, мозок “говорив”, що йому буде погано – і він погано почувався ще до того, як приймав таблетку”.

Поширені соматичні проблеми, пов’язаними з травмою та стресом, – синдром подразненого кишківника й синдром гіперактивного сечового міхура. І те, й інше лікується психотерапевтично.

“Однак, за статистикою, лише близько 30% людей, які пережили Травми, матимуть посттравматичну симптоматику. А у близько 30% від цих 30% розвинеться ПТСР, для подолання якого буде потрібна фахова допомога. Решта відновиться самотужки чи за підтримки рідних. Фактично, вони самі досягнуть того, що мигдалеподібне тіло не буде тригеритися, коли щось нагадуватиме про травму”.

Є дві групи чинників, від яких залежить, чи людина подолає травму сама:

1. Внутрішні. Це внутрішні ресурси людини, можливість подолати стрес. Так, здебільшого, схильні до розвитку ПТСР люди, які, наприклад, мали досвід насильства й відкинення в дитинстві. Їхня нервова система працює в такий спосіб, що травмі легко “зайти”. До того ж у них і так може бути високий рівень кортизолу, підвищена реакція на стресові чинники.
2. Зовнішні. Соціальна підтримка, безпечне соціальне середовище, люди створюють можливість говорити, не просять забути, не кажуть: “Іншим людям гірше”, “Усі таке переживали”.

Аби більше дізнатися про психологічну травму, Вікторія радить книжку “The body keeps the score”, проте в українському перекладі її ще немає. Її написав психіатр Бессел ван дер Колк, який працював із людьми, які пережили різні травми.

ТРАВМА – НЕ ТІЛЬКИ ПРО ПОГАНЕ

“Нині один із популярних напрямків досліджень – вивчення посттравматичного зростання. Себто процесу в якому людина не лише відновилася після травми, а й набула таких світоглядних змін та навичок, які зробили її сильнішою, мобільнішою, сформували своєрідну впевненість штибу “Що би там не сталося, я виживу, подолаю все””, – розповідає Вікторія.

За словами Вікторії, люди, які зазнали травми, відновились після неї та зросли, перебувають у більш вигідній позиції, ніж ті, які не зазнавали травми. Бо в ситуації наступної травми вони знатимуть, як виживати, як відновлюватися, як дбати про себе, як просити й отримувати допомогу, підтримувати інших. У них є стратегії, як жити, виживати та відновлюватися в складних умовах.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Dmyrto_Z, Depositphotos