8 242
0
17,6% українських дітей готові зустрітися з онлайн-незнайомцями в реальному житті, а за останній рік 1 із 4 дітей (23,5%) зіткнулися бодай із однією з форм сексуального насильства онлайн. 44,8% дітей не розповіли нікому, що зіткнулися з насильством в інтернеті. А 77,6% тих, хто поділилися історією, розповіли друзям і подругам, а не дорослим.
В Європі жертвою сексуального насильства стає кожна п’ята дитина. У 70-85% випадків насильник – людина, яку дитина знає та якій довіряє.
Через ці дані експертки з формування навичок безпечної поведінки Українського фонду “Благополуччя дітей” і кандидатки психологічних і педагогічних наук Тетяна Цюман і Олена Нагула створили курс “Убезпечені дорослі = у безпеці діти” в межах школи безпеки “ТЯМ”.
“Нова українська школа” зробила конспект із відео. Цей текст стане в пригоді батькам, учителям і психологам, які хочуть стати компетентними та впевненими в роботі з темою профілактики сексуального насильства.
Далі – пряма мова.
Від наших думок і почуттів залежить, наскільки професійно ми відреагуємо й будемо поводитися з дитиною, наскільки уважно вона буде нас слухати і сприймати те, що ми хочемо їй донести.
Коли заняття з дітьми вам вдаються найкраще? Найвірогідніше, коли ви “купаєтеся” в темі, коли вона вам повністю зрозуміла, ви добре в ній орієнтуєтеся, а тому готові обговорювати найрізноманітніші нюанси, відповідати на будь-які гострі запитання, без внутрішнього дискомфорту реагувати на виклики аудиторії. Адже тема може спричинити змішані почуття.
Докладну інформацію про сексуальне насильство і форми роботи з ним можна знайти в методичних посібниках: “Навчіть дитину захищатися” (для роботи з дошкільнятами та дітьми молодшого шкільного віку), “Формування навичок безпечної поведінки дітей. Частина 1. Вчимо дитину захищатися” (для дітей 10-13 років), “Частина 2 “Я вмію себе захистити” (для роботи з дітьми 14-18 років).
Важливо усвідомити, що бути в безпеці означає почуватися комфортно. Комфорт буває фізичний, психологічний і соціальний.
Важливою складовою психологічної формули безпеки є також аналіз ризиків. Це – здатність досліджувати та вивчати загрозливі життєві ситуації, оцінювати свою вразливість та брак необхідного захисту. Водночас аналіз ризиків – це просто вивчення реального світу.
Уявімо: ми приходимо до дітей і починаємо розмову про сексуальне насильство. Хтось буде посміхатися, жартувати, хтось казатиме: “Це сталося з іншими, а я тут до чого?”. І діти матимуть рацію. Сексуальна поведінка, інформація про сексуальне спілкування – це інтимні теми, і час для такої розмови кожен обирає сам. Вони мають глибокий прихований зміст – і наша психіка шукає захисту: гумор, ігнорування, заперечення. Є ризик, що діти нас не почують.
Для успішної просвітницької роботи в темі запобігання сексуальному насильству не варто говорити з дітьми про сексуальне насильство, залякувати статистикою і страшними ситуаціями з життя. Натомість потрібно говорити про безпеку, формувати відповідальну культуру й навички безпечної поведінки.
Подумайте і вирішіть, з якими барвами думок і емоцій ви підете до дітей. І якщо ви обираєте говорити з дітьми про безпеку, ми поділимося нашими лайфхаками:
Беручись за просвітницьку роботу з попередження сексуального насильства над дітьми, перевірте свою готовність за 4 позиціями:
Уявімо ситуацію: до вас після занять підійшла дитина й поділилася ситуацією, що з нею сталася. Як діяти й реагувати?
Дорослий міф: чим старша дитина, тим простіше їй розповідати, що з нею відбувається. Це не так. А кривдник зазвичай неодноразово повторює, що все потрібно зберігати в таємниці, а якщо дитина розповість, станеться щось погане. Тому відповідальне, професійне та безпечне реагування – це на 100% прийняти слова дитини. Якщо у вас немає можливості поговорити відразу, домовтеся, де й коли ви вислухаєте дитину. Головне – запевнити, що вам важливо почути її розповідь.
Ми маємо пам’ятати: кривдники маніпулюють своїми жертвами і змушують думати, що ніхто їм не повірить. Їхня влада над дітьми може тривати роками, а життя дитини нагадуватиме так звану емоційну гойдалку: від розпачу до забуття, від страху до задоволення, від гніву на себе до симпатії до кривдника. Будьте тактовними й делікатними, не ставте безліч запитань, не розпитуйте заради цікавості.
Ще один дорослий міф: дитину треба обов’язково пожаліти, пригорнути та пообіцяти, що все буде добре. Насправді краще сказати: “Я тобі вірю! Дякую за довіру до мене й за те, що розповідаєш мені правду. Ти дуже хоробра/-ий і все робиш правильно. Мені шкода, що з тобою це сталося”.
Ще один міф – що достатньо виявити випадок насильства, і все припиниться. Краще підтримайте дитину: “Це не твоя провина, що хтось робить те, від чого тобі погано. Та людина добре знає, що чинить зле. А тобі немає чого соромитися”.
Це лише міф, що обов’язково треба проявляти емоції, аби повірили, що тобі не байдуже – краще скажіть: “Я думаю, це було дуже важко. Я тут, аби вислухати й підтримати тебе. Чи хочеш ти ще щось розповісти? Можливо, тобі потрібно щось зараз?”.
Це дасть вам час перевести дух і взяти під контроль свої емоції. Пам’ятайте, що дитині треба, щоби поряд була доросла людина, якій вона довіряє та яка залишатиметься спокійною і зможе заспокоїти дитину.
Важливо, щоби дитина почула від вас, наприклад, таке: “З твого боку дуже відважно розповісти мені це. Ми разом зробимо все можливе, щоби це не повторилося”. Далі:
5 правил безпеки, про які можна говорити з дітьми:
Дотик – це важлива складова життя людини, яка допомагає контактувати зі світом і одне з одним. Дотик дає зрозуміти, чи контакт безпечний. Дотик може бути діагностичним елементом – він визначає, чи це своя людина або чужа, прийнятна або ні, чи хочу я це продовжувати й чи немає загроз. Можливо, дотик неприйнятний, такий, що змушує зіщулитися, засоромитися чи відчути провину?
Перша складова психологічної формули безпеки – це безпека = комфорт, тож варто навчити дітей апелювати до цього зв’язку. Як це працює? Коли є відчуття дискомфорту – ви в небезпеці. А оцінювання дотику і є тим аналізом ризиків, що допомагає визначити, чи є загроза, чи є цей дотик неприйнятним, недозволеним, нав’язливим, неочікуваним, болючим, таким, що лякає, спричиняє напруження, стрес, почуття огиди, сорому, страху чи неминучості.
А може бути так, що вашим аркушем хтось захоче скористатися на свій розсуд. Наприклад, зім’яти його. Спробуйте розпрямити аркуш. Як бачимо, не вдається. Цінність листка залишається такою самою для власника чи власниці. Але тепер власниця засмучена, ображена й почувається винною, що не вберегла аркуш.
А тепер уявіть, що на місці аркушу може бути цінне для вас фото, а хтось хоче познущатися з нього. Тіло – як цей аркуш, треба зберігати його без пошкоджень. Звісно, можна взяти інший аркуш, а цей викинути в смітник. Однак із тілом так не можна – воно є нашою єдиною власністю від народження, і його цінність насамперед у тому, що воно наше, єдине й неповторне, будинок, в якому живе наше “Я”. І вони не можуть існувати одне без одного.
Для дитини, незалежно від віку, тіло стає відправною точкою в освоєнні зовнішнього світу, а тому розмови з дитиною про тіло – це не лише тренд, а базова складова культури безпеки, спосіб допомогти впоратися з ризиками, які чатують на її тіло: спокуси, цікавість, різноманітні пропозиції скористатися тілом як товаром.
Звільнитися від секрету – значить позбутися психологічного тиску та емоційного напруження. Натомість, поки дитина його зберігає, то позбавлена можливості отримати допомогу і припинити страждання.
Ми всі можемо навести безліч прикладів, коли нас соромили за відмови – іноді навіть карали. Склався стереотип, що говорити “ні” – це прояв неповаги. Проте вміння говорити “ні” – це ознака особистості, яка вміє захистити себе й упевнено обстояти кордони свого безпечного простору.
Історії чоловіків і жінок свідчать, що навіть через багато років пережитий досвід завдає страждань. Їм досі важливо, щоб їх почули. Ці розповіді обєднує не лише досвід насильства, а й те, що свого часу ці люди промовчали. Ці люди мовчали, бо сумнівалися, що їм повірять, кривдники переконали їх, що до них нікому немає діла. Вони були скуті провиною, страхом, обіцянкою секретності.
Запропоноване правило вчить, що порушити тишу – це як перегорнути сторінку й залишити в минулому гіркий досвід, повірити, що ви не самотні у своїй біді.
У нашому суспільстві немає культури зізнання, а ставлення до постраждалої від сексуального насильства людини нагадує середньовічне полювання на відьом. “Сама винна”, “Менше треба наряжатися” – саме такі слова боїться почути на свою адресу постраждала дитина. Тоді вона занурюється в небезпечне мовчання, не знає, де шукати допомоги, боїться осуду, ізоляції, не вірить, що хтось може допомогти.
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – IgorTishenko, Depositphotos
Обговорення