Сільська школа, що “помирала”: як облаштувати відкритий клас та брати участь у міжнародних проєктах

Потічанська ЗОШ І-ІІ ступенів – невелика школа в селі, що віднедавна стала філією опорної школи в Решетилівці (Полтавська область).

Директорка школи Ірина Платко зізнається, що 4 роки тому її практично змусили взятись за директорство тут. Працювати у школі не хотів ніхто. 

Тодішній стан навчального закладу директорка називає так: “На апаратах штучного дихання”.

Проте жінка ризикнула – і закрутилось. Спочатку разом із батьками відновили шкільний підвал, потім – батьки, на прохання директорки, посадили близько пів сотні дерев, опісля – ОТГ виділило майстра та двірника.

Директорка школи Ірина Платко

“Я навіть подумала, що всім мене шкода, бо тоді якраз почалась війна, і мій чоловік пішов на Схід санітаром. Він допомагав хлопцям під час Іловайського котла, – каже пані Ірина. – Але ні, традиція допомагати збереглась”.

ЯК ШКОЛА ВИКОРІНЮЄ ПОДІЛ НА БІДНИХ І БАГАТИХ ТА ПРОВОДИТЬ EDCAMP ДЛЯ БАТЬКІВ

Пані Ірина пригадує, як повернулась до школи після декрету, – тоді її син був у 2 класі.

“Я подивилась, в якому класі він навчається і подумала: невже в нас, батьків, немає по 200 гривень, щоб прибрали звідси цю ницість? 

Розумієте, діти у школі перебувають тривалий час, і оці комплекси відкладаються в голові. Потім вони собі такі самі місця роботи шукають: із подертими шпалерами і радянським інвентарем”, – пояснює пані Ірина.

Учні чекають на автобус

Але потім директорка зрозуміла, що чекати від когось не варто – треба робити самотужки. Починати вирішили не тільки зі змін у школі, а і в селі. Минулоріч школа долучилась до екологічного проєкту “Село без сміття”.

Так, діти разом із учителями ліквідували сміттєзвалище в Потічку та поставили там лавочки. Плюсів винесли кілька: не можна засмічувати природу та навіть сміттєзвалище згодом може стати місцем відпочинку.

Ще одна перевага, яку бачить директорка, – що батьки дозволили дітям прибирати. Мовляв, могли б сказати, що це не їхня справа.

“Дозвіл – це теж допомога батьків. Я завжди кажу, що вклоняюсь перед ними за це. От вони і наступного разу їх відпустять”, – каже пані Ірина.

Із батьками тут намагаються тримати міцний контакт. Справа в тому, що довгий час у селі була звичка розділяти сім’ї на категорії: бідні, багаті, з негативними звичками, іншої національності. Таке клеймо, каже пані Ірина, змінювало ставлення вчителів до батьків, дітей до дітей, батьків до вчителів. Викорінювати це вирішили зі школи.

“Діти – усі однакові і вони не обирають, де їм народитися. Ми про це постійно наголошуємо! І стараємось створити сім’ю у шкільній спільноті. Тоді вона і ділитись не буде”.

Другий клас

Другий клас

Ще одна проблема в Потічку – часто незацікавлені в освіті дітей батьки. Мовляв, багато хто мріють, що діти якнайшвидше закінчать школу – і поїдуть на заробітки. Батьки не завжди контролюють, чи виконують діти домашні завдання, ніхто не возить дітей на гуртки чи до репетиторів у місто.

Так, у школі започаткували музей: збирають прапорці і букварики з усіх країн, з яких можуть. Днями до школи приїжджав випускник 2015 року, який протягом року жив у Данії, працював там на фермі.

“Він привіз нам прапорець і розповів дітям, що заробітки – це важко. Тільки тепер він розуміє, що не хотів би йти до мети таким чином. Отак і пробуємо розвіювати міфи”.

До школи також приходила пара, яка жила у Словенії, та хлопець із Болгарії. Перед розповіддю директорка попросила гостей розказати, чим там приємні люди і що нам можна змінювати тут самотужки.

Щодо позашкілля – окрім 6 годин футбольного гуртка у школі, домовились грати в опорному закладі, у місті Решетилівка. Туди директорка та батьки, які чергуються, двічі на тиждень возять учнів власними автівками та за свої кошти.

Також у школі функціонує безкоштовний гурток образотворчого мистецтва. Ідея організувати його прийшла тоді, коли пані Ірина побачила в Німеччині, наскільки важливі творчі предмети.

“Раніше ми когось із вчителів довантажували, бо важко було знайти спеціаліста. Тепер у нас працює художник із сусіднього села. Я зрозуміла, наскільки можна реалізуватись на цих предметах, показати себе. У нас є двоє дуже слабких хлопців у середній школі, але вони відкриваються на цих уроках. Це – їхній шанс”.

Батьків тут залучають і під час літнього табору – вони печуть солодощі для ярмарку, допомагають з організацією.

На День козацтва у школі прийнято всім разом варити кашу і їздити з батьками велосипедами до річки. Батьки, каже пані Ірина, ніколи не відмовляють, але нічого не ініціюють.

Минулоріч тут для батьків влаштовували (не)конференцію EdCamp. Кожен учитель готував майстер-клас.

Пані Ірина, як вчителька німецької мови, вчила батьків, як вітатись по-німецьки, говорити “до побачення”, запитувати “як справи?” та відповідати.

Вчителька музики вчила батьків співати, також був тренінг для тих, хто не володіє комп’ютером. Цього року захід планують повторити.

Також планують провести “Форум щасливого батьківства”: зібрати батьків, запросити психологів, психіатрів та батьків, які реалізувалися і в професії, і в особистому житті. Усе це, каже директорка, допомагає злагодженій роботі шкільної системи.

“А от на початку я стикнулась із тим, що батьки навіть не ходили на збори. Тому тепер можемо вважати, що в нас тісний контакт. 

Якщо дитини вранці немає в школі, ми самі телефонуємо до батьків і запитуємо, як вона, чому так сталось. А в конфліктах з батьками я завжди намагаюсь показати рівність, тоді ситуація знешкоджується. Я знімаю корону, обіймаю – і все”, – сміється пані Ірина.

КОЛИ ПЕДРАДА – ЦЕ НАВЧАННЯ І ОБМІН ДОСВІДОМ

Пані Ірина впевнена, що потреба обмінюватися досвідом і навчатись серед вчителів була, є і буде завжди. Тому пояснює, що затверджують план у школі швидко та “на автоматі”. Мовляв, навіщо зупинятися на речах, які можуть змінитися під час навчального процесу?

“Я – зовсім не “паперова” жінка, ненавиджу бюрократію. Якось мені навіть пропонували роботу в освіті, де не буде цих паперів, але там не було б дітей. Але ні, без дітей я життя не уявляю”, – зізнається директорка.

Натомість, на так званих педрадах учителі розповідають, хто куди їздив, що цікавого привіз, що бачив. Йдеться про майстер-класи, тренінги, впровадження досвіду в навчальний процес.

Пані Ірина каже, що вчителі постійно беруть участь у таких заходах. Але почалося все саме з директорки – треба показувати приклад. Каже, система така: віддаватися роботі повністю, а тоді справедливо вимагати від колег.

Ще один формат “педрад” – завдання для вчителів. До прикладу, якось вчителі початкових класів мали розповісти іншим цікаві кейси про уроки літературного читання: як зацікавити дітей, навіщо це треба, чому це важливо.

“Із 4 класу діти точно вміють читати, залишається тільки підтримувати їхнє бажання, стимулювати їх. А це мусить бути наскрізно, на всіх предметах. 

От у мене була така вчителька літератури, що в часи, коли в нас стабільно вимикали світло, я однаково читала при свічках, а тому майже втратила зір. І це зробила вчителька, не мама, не батько і не подруга. Я навіть у неї вдома все перечитала. Тому вірю, що вчитель може зацікавити, як ніхто”.

А ще директорка наголошує, що через маленькі класи вчителеві не легше проводити урок. Мовляв, учитель в будь-якому разі працює.

А застрягнути, каже, можна із трьома дітьми. Бо в одного може бути високий рівень знань, в другого – слабкий, а в третього – середній. І треба щось вигадувати.

“У класі, де 30 дітей, може бути 4-5 відмінників, а у нас, де 5-6, може не бути жодного. 

Найбільший і єдиний клас у нас має 8 дітей, а найменший – 4. Був час, коли діти втікали до більшої школи, що неподалік, бо вважали, що там – якісніша освіта. Тому, коли я прийшла, ми мусили відвойовувати своє місце під сонцем”.

“Я ПИСАЛА УКРАЇНЦЯМ У НІМЕЧЧИНІ – І ВОНИ ВІДГУКНУЛИСЯ”

Пані Ірина розповідає, що в районі не відбулося оптимізації освітньої мережі, тому навіть школи, де навчаються 20 дітей, існують.

А ще є традиція, що місцеві фермери часто є інвесторами і допомагають розвитку шкіл. Вони можуть змінити дах, зробити ремонт, облаштувати комп’ютерний клас. Втім, фермерові, у якого більшість земель колишньої сільської ради Потічка, не до цього.

Допомагає школі управління освіти. Завдяки їм тут є інтернет та ремонтують спортзал, який не функціонував більше 10 років. Тепер у нього вклали більше мільйона – і скоро мають відкрити. Також обласна рада цьогоріч започаткувала конкурс “Шкільний бюджет участі”.

Найактивніші діти зі шкіл області вчилися, як формувати проєкти. Там був і Кирило – учень Потічанської школи. Після того оголосили конкурс, який ще триває, і колектив допоміг Кирилові написати проєкт “Облаштування спортивної зали” на 100 тисяч гривень. Так-от, після того, як залу відремонтують, проєкт допоміг би наповнити її інвентарем.

“Тоді спортивна зала в нас буде суперсучасна, і не доведеться фізкультуру проводити у коридорі за негоди. 

Мрію, щоб ми організували роботу так, аби і старші люди приходили туди грати у футбол та баскетбол. Раніше так і було”.

Окрім цього, за проєктом “Бюджет участі” від обласної ради школа виграла “Зелений клас”. Тепер у дворику школи є мотузковий парк та мольберти. Поки тепло, діти бігають туди на кожній перерві.

Зелений клас

Зелений клас

Зелений клас

Зелений клас

Пані Ірина також бере участь у проєктах від Гете-інституту як учитель німецької мови. Організація часто надає роздаткові матеріали, карти для уроків і навіть допомогла із партами. До речі, у пані Ірини немає власного кабінету директора – є клас німецької мови.

Директорка у класі німецької мови

“Коли я тільки прийшла, і в мене були голі стіни в кабінеті, то шукала українців у Німеччині. Писала їм та на сайти церков. І нам надсилали книги, ігри, прапорці, уявіть”, – показує директорка клас німецької мови.

А ще школа брала участь у міжнародному проєкті від Гете-інституту “Школа за екологію”. Так, у навчальному закладі сортують сміття: папір здають, а гроші отримують на рахунок міськради, яка щось купує школі; із пластику роблять вироби, як-от, підставки для ручок та пуфіки, а скло здавати ще не доводилось (надто мало).

Подарунок від Гете-інституту

Також школа бере участь у міжнародній програмі “eTwinning”, за допомогою якої учні спілкується та спільно виконують завдання зі школярами різних країн. Директорка каже, що це хороший мотиватор для учнів.

“Мене завжди обурювало, коли кажуть, що сільська школа не може дати конкурентноспроможного учня. Тоді я почала шукати шляхи розвитку. 

До прикладу, у нас було завдання заспівати пісню німецькою мовою. Ту саму пісню співали діти з різних країн. І коли ми дивимось, що відома європейська міська школа – на кілька щаблів нижче від нас, це, звісно, стимулює”.

Зараз учні роблять вироби, аби разом із листівками надіслати іншим дітям за кордон. А минулого літа за проєктом “GoGlobal” до Потічка приїжджала волонтерка з Німеччини.

ПРО ІДЕАЛЬНОГО ВЧИТЕЛЯ, ЗОНУ БЕЗ ҐАДЖЕТІВ ТА ТИЖДЕНЬ ВВІЧЛИВОСТІ

Пані Ірина намагається хвалити свій колектив. Каже, це важливо для того, щоб вчителі розвивались. З досвіду жінка бачить, що думка директора для вчителів важлива.

“Для мене найважливіше, щоб учитель був сучасним і відходив від старих традицій користуватися тільки підручником, аби говорив з дітьми і вчив їх говорити”, – пояснює директорка.

А ще каже, що ідеальний учитель – той, кого не бояться, а поважають. Але не кожен готовий досягати того, щоб його поважали. Є люди, які думають, що страх – це результат їхньої роботи.

“Та нині вони стикаються із розчаруванням, бо це покоління нікого не боїться. Єдине, чого я прошу вчителів, – це знімати корону та спілкуватись і з батьками, і з дітьми нарівні. Нам вдається! А мене діти не бояться. Постійно підходять поспілкуватись, часом підбігають зі словами “я вас люблю”, – усміхаючись, розповідає пані Ірина.

І справді, вони підбігають сфотографуватись із директоркою.

Директорка з учнями

Опісля пані Ірина показує нам “Зону без ґаджетів” – тут нікому не можна сидіти з телефонами. Така територія з’явилась 2 роки тому в межах проєкту “Твоя школа – твоя справа” від Гете-інституту. Умова була такою: зробити щось цікаве у школі, не залучаючи кошти.

Тепер на кожній перерві діти грають у шахи та розмальовують, а ще здають телефони, якщо ненароком їх дістали. От і я ховаю свій, на який щойно прийшло повідомлення від колег.

Пані Ірина розповідає, що минулого року в школі влаштовували тиждень ввічливості, який затягнувся на місяць.

“У всіх класах і на всіх дверях висіли наліпки із ввічливими словами. Усі повинні були звертатись, використовуючи їх. Результати є досі. 

Особисто для мене було шоком, коли я після школи прийшла до інституту, а там викладачі завжди до тебе звертаються із “будь ласка” і на “ви”. Це має бути систематично. Тому цього року теж проведемо”.

Директорка показує огірки, за якими доглядають діти

В одному із класів директорка показує нам надрізані пляшки, де ростуть огірки – за ними доглядають діти. А також – шкільний музей, де зібрані ексклюзивні речі, якими поділились жителі села: і глечики, і ляльки-мотанки, і вишивки.

“МИ – ОДНА СІМ’Я”

У 2 класі сьогодні відбувається чаювання із батьками. Вчителька показує нам іменні ручки та сертифікати, які отримали учні. Нині вони офіційно перейшли з олівців на більш серйозне знаряддя. Усі збігаються гратись у LEGO та голосно перегукуються, хто що складатиме.

Натомість, у 1 класі тихо – діти пішли спати. Бо на балансі школи є й дитсадочок, що за стіною. Так вони більш продуктивні, каже пані Юлія, класна керівниця першачків. Сьогодні в кожному класі було своє свято, бо від завтра – канікули.

У 1 класі, до прикладу, було свято “Чарівна осінь”. Сюди приходили батьки, дідусі та бабусі. Усі танцювали, співали, гралися та підбивали підсумки, як пройшли перші 2 місяці. А ми звертаємо увагу на розмальовані заквітчані батареї у класі.

“Юля тут ночувала та днювала на канікулах – і зробила клас, який захотіла. Це – ще один приклад того, що треба не чекати від когось”, – коментує директорка.

Нещодавно тут влаштовували спільні уроки, коли майбутні першачки із садочка приходили навчатись до 1 класу. Робили це для того, щоб зацікавити їх школою, змотивувати залишатись тут.

Запитую в директорки, чи школярі не ображають дітлахів із садочку.

“Та ні, ми ж одна сім’я”, – дивується запитанню пані Ірина.

Директорка чекає, поки зі школи вийде останній учень. Хвилюється, чи всі встигають на шкільний автобус, кличе решту дітей, запитує, хто забув шапку. Від завтра тут – шкільні канікули.

“Школа стає пустою”, – зауважую.

“Так! Знаєте, я ненавиджу, коли дітей немає у школі”, – зізнається пані Ірина і зачиняє школу ключем.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото: Аліна Смутко

Матеріал також доступний на УП.Життя

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber

Матеріали за темою

Обговорення