Слабозорі діти в інклюзивному класі: роль учителя й асистента, помилки. Частина 2

У першому тексті із серії матеріалів про навчання слабозорих і незрячих дітей “Нова українська школа” розповідала про підготовку вчителів та батьків до приходу такої дитини в школу.

Для цього тексту “Нова українська школа” поговорила з Вірою Ремажевською, засновницею й заступницею директора з методично-експериментальної роботи НРЦ “Левеня”, президенткою Всеукраїнської громадської організації працівників спеціальної та інклюзивної освіти, кандидаткою наук і доценткою, про таке:

• чи треба послаблювати програму для слабозорих і незрячих дітей;
• як мають співпрацювати сім’я та школа;
• які ролі асистента вчителя та вчителя на уроці;
• як підготувати дітей до приходу в клас дитини з порушеннями зору;
• яких помилок найчастіше припускаються педагоги в роботі зі слабозорими дітьми.

Читайте також “Як працювати зі слабозорими та незрячими дітьми в інклюзивному класі. Підготовка”

ЧИ ТРЕБА ПОСЛАБЛЮВАТИ ПРОГРАМУ СЛАБОЗОРИМ І НЕЗРЯЧИМ ДІТЯМ

“Зміст навчання для дітей із порушеннями зору має бути таким самим, як для дітей, які добре бачать. Жодних винятків! Ми маємо пам’ятати, що в таких дітей основний засіб компенсації – не слух, не зір, не дотик, а мислення. Якщо ми навчимо дитину користуватися іншими способами отримання інформації і ввімкнемо потужний механізм компенсації, то дитині все вдаватиметься”.

Наприклад, одна людина може пояснити іншій, що таке маракуйя, хоча перша ніколи не куштувала цей фрукт: він подібний на ківі, якщо його розрізати, то на зрізі він як агрус, а пахне, як суниця. Так, це працює й зі слабозорими та незрячими дітьми.

Головне, каже пані Віра, – щоби дитина формувала правильну картинку. Так, дорослі мають послухати її відповідь і переконатися, що те, що вона намалювала в уяві, – справді те, що є.

“У жодній країні немає послаблень для слабозорих дітей. Тільки в наших головах залишився “совок”, коли діти з ООП не складали іспити чи вступали в університети поза конкурсом. Так, навчання є особливим, треба використовувати інші методи, але не змінювати зміст.

Я пам’ятаю, як 20 років тому цілий спеціальний клас перейшов із “Левеня” у звичайну школу в 5 клас. Й от я спілкуюся з учителькою історії, а вона каже: “У нас великий обсяг матеріалу, діти не встигають читати, тому я викидаю певні параграфи”. Я була в шоці. А якщо дитина потім захоче стати істориком, а в неї будуть прогалини в знаннях? Так робити не можна!”.

ЯК МАЮТЬ СПІВПРАЦЮВАТИ СІМ’Я ТА ШКОЛА

“Мій досвід говорить, що педагоги й батьки рідко розуміють одне одного. А насправді це має бути потужний тандем. І батьки мають усвідомлювати, що рішення про інклюзивне навчання – це рішення про некомфортне життя. Бо це – величезна робота”.

Насамперед у співпраці важливе бажання вчителя зрозуміти особливу ситуацію сім’ї. Йдеться про такт у спілкуванні з батьками та уважність. Адже часто батьки можуть бути вразливими, і це може бути наслідком негативного спілкування з педагогами з інших закладів освіти, з лікарями та іншими людьми.

Як і вчителі, батьки мають бути поінформовані. Без інформації складно зрозуміти поведінку дитини. І це, вважає Віра Ремажевська, – частково про наслідки закритості українського суспільства. Мовляв, у нас не прийнято ділитися своїми проблемами, щиро й відверто розказувати про проблеми, які можуть бути з дитиною.

Батьки бояться, а це могло би допомогти іншим. Зокрема, батькам дітей із типовим розвитком. Адже в них виникає страх, що їхнім дітям приділятимуть менше уваги через появу в класі дитини з ООП. Вони фантазують, як це негативно може вплинути на їхніх дітей. Тому друга порада така: усі побоювання і проблеми мають висловлюватися вголос і педагоги мають сприймати їх серйозно. Не можна відмахнутися від проблеми, якщо, на думку вчителя, це не проблема.

“Я ніколи не забуду, як незряча дитина працювала з брайлівською машинкою, а її стукіт заважав іншим дітям сприймати матеріал. Згодом ми обговорювали цю ситуацію з колегами зі Швеції, і вони запропонували пересаджувати дитину: аби спочатку вона сиділа біля одного, потім біля другого. Але це ж не вихід – стукати біля кожного за порядком. Тому це також треба обговорити завчасно”.

Відкритий діалог між батьками, учителями, адміністрацією та учнями дасть свої результати, а батьки дітей із типовим розвитком бачитимуть в інклюзії користь, вважає Віра Ремажевська. І розповідає, що готували нове положення про навчально-реабілітаційні центри, де передбачали можливість навчання дітей із типовим розвитком в умовах спеціальної школи. Це – таке собі інклюзивне навчання навпаки. Однак нині таку можливість виключили. Мовляв, бюджетний кодекс не передбачає можливості спільно фінансувати навчання різних дітей (діти в спеціальних закладах освіти фінансуються з обласного бюджету, а діти у звичайних школах – з місцевого).

Свого часу цей досвід пані Віра почерпнула в США. Тож на початку створення “Левеня”, окрім спеціальних, там були і звичайні класи.

“До мене приходили батьки дітей із типовим розвитком і казали: “Як класно, що моя дитина ходить до вас. Вона почала розуміти життя по-іншому. Ми прийшли на День народження, на якому була дитина в окулярах, і хтось із дітей почав насміхатися з неї, а мій син сказав: “Ти що, я навчаюся в школі, де багато таких дітей. І вони такі класні! Вони нічим від нас не відрізняються”.

Якщо в дитинстві закладається розуміння багатобарвності світу, то згодом ніхто не буде шарахатися від незрячої людини на зупинці. Це класно для розвитку суспільства загалом. Але переваги батьки дітей із типовим розвитком побачать із часом”.

Фото надала Віра Ремажевська

ЯКА РОЛЬ АСИСТЕНТА ВЧИТЕЛЯ НА УРОЦІ

Правила й поради:

1. Асистент вчителя – це не тлумач і не поводир. Це – радше робота за межами класу, досить непомітна, але дуже помічна. Йдеться про підготовку матеріалів, які вчителю складно підготувати одному, вивчення маршрутів.

Пані Віра пригадує випадок, як батьки з дитиною пройшли службу ранньої допомоги, були в спеціальному дошкіллі й навчалися в спеціальній початковій школі в НРЦ “Левеня”. А в 5 класі дитина пішла у звичайну школу. Спеціалісти з “Левеня” супроводжували дитину. Але сталося так, що два місяці фахівець не відвідував школу, а педагоги не зверталися по допомогу.

“За 2 місяці спеціаліст поїхав у школу й повернувся шокованим. Асистентка вчителя пішла на курси підвищення кваліфікації від якїсь громадської організації, яка, напевно, не дуже якісно навчала. Там їй вклали в голову, що вона повинна допомагати.

Й от нашому учню, який усе робив сам, асистент учителя в їдальні підносить їжу як офіціант, забирає брудну тарілку, заводить його з їдальні, хоча хлопчик міг усе сам. Ми побачили розпад сформованих навичок. І найстрашніше, що асистент учителя цього не розумів. Тому головне правило таке: асистент не може замінити дитину!”.

2. Також пані Віра розповідає про асистента глибоко слабозорої дитини, який перекладав з англійської на українську мову на уроці іноземної. Це – не його функція. Саме тому посадові обов’язки – це не формальність. І вони мають бути докладно прописані, з розумінням дитини, з якою працює асистент.

3. Асистент учителя – це також ланка, яка з’єднує педагогів, які мають працювати з дитиною. Це – зв’язковий, який повідомляє про проблему, отримує інформацію, знає, де можна роздрукувати більшим шрифтом, де можна скористатися брайлівським принтером, допомагає озвучувати.

“Слабозорі можуть мати розмите зображення. Тоді асистент може використовувати прийом “наведення чіткого контуру” або блідо-жовтий фон і чорні букви. Також такі діти потребують більше часу, щоби розглянути предмет. Якщо ви даєте щось у руки дитині, яка погано бачить, треба піднести предмет до очей, дати понюхати, сприйняти на дотик.

До того ж має бути збільшений час на виконання вправи. Можна робити друковану основу для контрольної роботи. Зазвичай дитина переписує умови задачі або умови прикладу в зошит із дошки. У дитини з порушеннями зору на це піде значно більше часу. Тому краще дати друковану основу, де вже написані приклади, а дитина просто розв’яже їх. Усе це – завдання асистента”.

Згодом незряча або слабозора дитина зможе розв’язувати приклади швидше за інших, як каже пані Віра. Бо вона матиме алгоритм розв’язання в пам’яті, а зряча дитина послуговується зором. Але під час навчання, поки дитина призвичаїться, їй треба більше часу на завдання. І це треба обговорювати з дітьми, адже їм буде незрозуміло, чому слабозорій дитині дають друковану основу, а іншим – ні.

4. Асистент учителя не має коментувати кожну дію вчителя. Пані Віра пригадує випадок із її донькою:

“Нині модною стала аудіодискрипція або тифлокоментування фільмів. А моя незряча донька пояснює, що коментування їй заважає. Каже: “Якщо я чую, як барабанить дощ, не треба розказувати, що йде дощ. Це відволікає від того, що відбувається”.

Асистент повинен навчитися правильно коментувати те, що відбувається на уроці. Натомість, якщо, наприклад, немає аудіокниги, а дитина має прочитати твір, то долучаються батьки.

“Треба просто брати книжку й читати зі своєю дитиною. Це і є допомога. Коли моя незряча дитина вступала в університет, треба було начитати їй посібник із біології. Я просто взяла відпустку – і начитала її”.

ЯКА РОЛЬ УЧИТЕЛЯ

Правила й рекомендації:

1. Основна функція вчителя – подавати навчальний матеріал.

2. Учитель, який навчає в класі дитину з порушеннями зору, має пам’ятати: якщо він користується мультимедійною дошкою, використовує комп’ютер або відеоряд, то повинен попередити про це асистента. А той має мати навички аудіодискрипції і прокоментувати, що там відбувається. І зробити це так, щоби не заважати іншим.

“Неможливо дати універсальну пораду, як навчати слабозору або незрячу дитину. Треба виходити з конкретної ситуації. Але мають бути чітко прописані обов’язки вчителя та асистента. Вони не мають перетинатися, а доповнювати один одного. І все ж таки маємо пам’ятати, що урок веде вчитель”.

3. Учитель повинен навчитися читати сигнали, які подає йому слабозора дитина. Наприклад, дитина може соватися на стільці чи встати з-за столу посеред уроку. Вчитель має зрозуміти, чому це відбувається. Навряд це тому, що дитині нецікаво. А, можливо, поведінка інших дітей заважає їй сконцентруватися.

Є багато психологічних нюансів у дітей із порушеннями зору. Наприклад, неможливість активно рухатися сприяє формуванню зайвих рухів. Так, дитина може постійно натискати собі на очі, розхитуватись.

Також дитина, яка погано бачить, може надто наближатися до іншої людини або брати її за руки. Це, пояснює пані Віра, – те саме, коли зрячі люди спілкуються одне з одним і дивляться в очі, отже – “торкаються” очима. Про це також варто поговорити з дітьми й пояснити їм ситуацію. І це – ще одна функція педагогів і батьків.

Фото надала Віра Ремажевська

ЯК ГОТУВАТИ ДІТЕЙ ДО ПРИХОДУ СЛАБОЗОРОЇ ДИТИНИ

“Це треба робити відкрито, щиро, без приниження й підкреслення особливості. Наприклад, треба пояснити дітям, що хтось пише лівою рукою, хтось може погано чути і йому треба сидіти за першою партою, хтось хворів і не може включитися в процес, а хтось погано бачить. Усе це – нормально”, – каже Віра Ремажевська.

Водночас, підготовка дітей до слабозорої дитини в класі точно не має бути “сухою”. Варто грати. Наприклад, діти можуть опинитися в ситуації “я не бачу”. Так, у Німеччині влаштували просвітницький проєкт: у трюмі яхти, якою плавали по Європі, створили 3 кімнати: житлову, імітацію парку й кав’ярню. Охочі могли спробувати, як це – жити всліпу.

Виявилося, що взяти чашку кави, знайти вільний стілець і сісти за стіл – це шалена проблема. Таку ситуацію можна спробувати програти з дітьми в їдальні: запропонувати їм всліпу насипати цукру в чашку чи налити води в склянку. Мовляв, бачите, як це непросто, а в клас прийде дитина, яка може нас навчити цього.

“Ми маємо пояснити, що світ сприймається не лише за допомогою очей, що можна отримати багато інформації за допомогою слуху чи дотику. Свого часу професор Сєченов сказав, що рука й око дають мозку однакову інформацію, окрім того, що рука не може визначити колір і відстань, якщо вона далеко. Важливо розуміти, що ми не просто сприймаємо світ, а світ – це наше мислення”.

Пані Віра наголошує, що буденні ситуації треба коментувати й обговорювати з дітьми. Наприклад, буває, що дитина з порушеннями зору повністю дезорієнтована, коли в неї є залишки зору, через неправильну проєкцію світла. Наприклад, вона може бачити вікно з протилежного боку, тому наштовхуватиметься на предмети. Це треба обговорити з іншими дітьми й пояснити. Інакше дитина, якій потрібно більше часу на сприйняття інформації або на виконання завдань, буде дратувати однокласників.

Від непроговорення ситуацій погане ставлення до слабозорої дитини може виникнути навіть у межах однієї сім’ї. Пані Віра пригадує, як старша дитина мала глибокі порушення зору, а її сестра, молодша на рік, вкрай негативно ставилася до неї. Отже, каже, батьки щось неправильно побудували в стосунках дітей. Вочевидь, більше уваги приділяли дитині, яка погано бачить, а недостатньо любові й уваги отримала здорова дитина.

Фото надала Віра Ремажевська

У пані Віри також двоє дітей, і незряча дитина на 10 років старша від молодшої доньки. Коли народилася молодша дитина, жінка багато працювала над побудовою стосунків між ними. Нині одній 40 років, другій – 30, і вони дуже близькі. Це, каже, через те, що в молодшої ніколи не було відчуття незручності, що в неї незряча сестра.

“Навпаки – ми це відверто обговорювали. Наприклад, “Так, наша Віра не бачить, але це нічого не означає. Подивись, яка вона цікаво, як вона багато знає, з нею точно можна подружитись, і вона може бути цікавою твоїм друзям”. Я пам’ятаю, як молодша дитина в підлітковому віці прийшла і сказала: “Мам, я домовилася в школі, що Віра почитає нам свої вірші. Бо вона дуже гарно пише, а я хочу, щоби мої однокласники бачили, яка в мене класна сестра”.

Це – щоденна робота. І вчитель має щохвилини працювати над побудовою взаємин між однокласниками. А ще колись із колегами з Польщі ми обговорювали це питання в одній з інклюзивних шкіл Гданська. І моя колега сказала таке: “Якби світ був створений дітьми, він був би шалено жорстоким”. І це правда”.

Слабозора дитина може дратувати однолітків тим, що вона неповоротка, не так швидко працює, чогось недобачає, що їй приділяють більше уваги. А в початковій школі остання причина дуже важлива, тому що діти думають так: “Мій учитель належить мені”, а тут є дитина, яка постійно поруч біля вчителя.

Крім того, є небезпека, що вчитель доручатиме комусь із дітей допомогти дитині з ООП. Дитина ж, якій доручили, буде сприймати це як набридливу повинність, і це може ще більше дратувати.

“Коли моя старша дочка їхала в університет в інше місто, я їй сказала: “Ніхто не зобов’язаний тебе любити так, як любимо ми. Для того, щоби це сталося, ти маєш завоювати любов. Ти можеш бути корисна для своїх колег, наприклад, у тебе суперова пам’ять”.

Ми маємо розкрити творчий потенціал таких дітей. Головне – що кожен із нас має щось таке, чого не мають інші. Завдання вчителя – підкреслювати це”.

Однак, це не можна робити за допомогою шкільних конкурсів виключно для дітей з ООП штибу “Повір у себе” чи “Крила надії”. Треба, щоби діти з ООП брали участь у звичайних конкурсах. Суспільство однакове для всіх, і цього треба вчити з дитинства.

НАЙБІЛЬШІ ПОМИЛКИ В РОБОТІ ЗІ СЛАБОЗОРИМИ ДІТЬМИ

1. Коли педагог думає, що має все коментувати слабозорій дитині, то повинен вміти це робити. Коментар – це не висловлення своєї думки й не формування свого ставлення до ситуації, людини чи події, це – констатація факту.
2. Вчителі забувають, що дитина вже чогось навчилася до приходу в школу. Можливо, у неї були хороші педагоги. Тому не треба думати, що вона несповна розуму або має інтелектуальні обмеження. Дитина з порушеннями зору – це дитина, яка здатна зрозуміти вказівку й не потребує розтлумачень очевидних речей.
3. Гіперопіка. І це стосується не лише батьків. Не треба робити все замість дитини. Наприклад, збирати портфель чи застібати гудзики.
4. Коли батьки або вчителі заперечують особливості розвитку, але вони є. Формування уяви, створення картинок у голові, використання карт – усе це не можна відкидати.
5. Не можна казати, що це – особливі діти. Це – просто діти, як мають специфічні проблеми і спеціальні потреби. Про це можна відверто поговорити з батьками й поцікавитися, як краще називати їхню дитину, яка правильна термінологія і як це прийнятно в сім’ї. Наприклад, поняття “сліпота” є у всьому світі, але в Україні це вважається образою.
6. Нерозуміння поведінки незрячої дитини. Треба розібратися і зрозуміти, чому, наприклад, дитина хоче підійти ближче або постійно натискає на око.
7. У навчанні дітей із порушеннями зору дуже важливу роль відіграють технічні засоби. Помилка педагогів та батьків у тому, що вони забувають про це.

“Десь 10 років тому була велика державна програма, спрямована на забезпечення корекційним обладнанням спеціальні заклади. За нею ми отримали багато збільшувальних приладів. Тоді провели дослідження і виявили: якщо дитина вміє користуватися лупою правильно, то може подолати свою слабозорість у такий технічний спосіб. Раніше це було неможливо уявити. Але, безумовно, усі технічні засоби – дуже дорогі. Тому я мрію, щоби держава нам у цьому допомогла. Інклюзивне навчання успішне там, де забезпечене суспільство”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото надала Віра Ремажевська