Спогади першого дня війни від освітян: “Нова українська школа” зібрала декілька історій

Ранок 24 лютого 2022 року ми зустріли в напруженні, з відчуттям невизначеності та страху. Замість того, щоб збиратися на роботу, вести дітей до школи чи в дитсадки, ми мали вирішити, як бути далі – залишатися вдома чи виїжджати в безпечніші місця.

Мабуть, згадуючи початок повномасштабного вторгнення, у кожного з нас жар за спиною, гул у вухах чи сльози на очах. Ми розуміємо, що так, як колись, уже не буде. А спогади про перший день повномасштабної війни в Україні залишаться з нами назавжди.

Напередодні роковин російської агресії редакція “Нової української школи” звернулася до освітян із проханням поділитися спогадами та світлинами, яким був перший день війни для них. Адже вчителі, директори, техперсонал одразу долучилися до волонтерства, допомоги цивільним, а дехто – пішов на фронт.

Ділимося кількома історіями освітян про події 24 лютого 2022 року.

“ВІДЧИНИВ ДВЕРІ АВТО І ГОЛОСНО КРИКНУВ ДО ЗДИВОВАНИХ КОЛЕГ “СЛАВА УКРАЇНІ!”

До деталей пам’ятає ранок 24 лютого Сергій Никонець, директор ніжинської гімназії № 10. Його збудила дружина приблизно о 5:30, батькам якраз телефонував син-студент із Києва. Казав, що почався обстріл столиці.

“У мене пробігли мурахи по всьому тілу. Ми з дружиною через слухавку чули звуки вибухів. Уявіть наші відчуття – батьки в Ніжині, син у Києві… Я ніколи такого не відчував, як тоді”, – додає Сергій Никонець.

Того ж ранку в Ніжині росіяни обстрілювали місцевий аеродром. Однак у родині вирішили збиратися на роботу. “Я в школу, донька теж на уроки, а дружина – у лікарню, де вона працює. Та все було в якомусь тумані. Бо я поголився, а потім пригадував, чи зробив це насправді. Думками був біля старшого сина. Невідомо, що далі і як на це все реагувати“, – пригадує директор.

Дорогою на роботу він бачив, як на вулиці збираються люди в групи, щоб обговорити останні події. А біля школи на нього чекали технічні працівники гімназії, не знаючи, що робити.

“Вони дивилися на мене здивовано і з таким нерозумінням, що відбувається, що я подумав: якщо в мене буде така само реакція, як і в них, ніякого діла не буде, – каже освітянин. – Тому я відчинив двері авто й голосно крикнув “Слава Україні!”. Вони такого не очікували, та і я сам теж. Але переживання, страх і лють, мабуть, спровокували таку реакцію”.

Далі з колегами почали готувати школу як місце прихистку: переносили стільці на перші поверхи, наводили лад в укритті. А на прохання вчителів організувати в школі місце збору необхідних речей для військових та переселенців, ніжинці приносили до закладу освіти одяг, продукти та речі особистої гігієни.

“Увечері я приїхав додому, але із сім’єю довго не могли заснути, – додає Сергій Никонець. – Ми понад місяць не спали нормально, лягали в одязі, бо постійно тривали обстріли, а саме місто було в облозі”.

“У НАС БУВ ЗВИЧАЙНИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ, БО В ЛОЗОВІЙ БУЛО ЩЕ ТИХО”

На відміну від Сергія Никонця, вчительці англійської мови Марії Миколаївні з Лозової (прізвище просить не називати з питань безпеки) важко пригадати, як розгорталися події 24 лютого.

“От ви зараз запитуєте, а в мене пам’ять блокує ці спогади, – каже освітянка. – Я навіть не можу згадати, коли саме ми перейшли на дистанційку. Бо Харківщина тоді ще була більш-менш у спокої, усе ж почалося з Києва”.

У перший день повномасштабного вторгнення Марія з колегами були на роботі, зустрічали учнів, а про війну дізналися під час уроків.

“У нас був звичайний робочий день. Бо тоді в нашому місті було тихо, – розповідає вчителька. – Я взагалі не вірила, що буде війна. Моя колишня учениця працює в міжнародній організації, а 21 лютого вона зверталася публічно англійською мовою до міжнародних партнерів, щоб закрили над Україною небо. Я думала, про що це вона говорить, навіщо нагнітає. А через три дні вийшло, що ця потреба стала реальною”.

Аж до травня вчителька із чоловіком лишалася в Лозовій. На виїзді наполягла донька через побоювання, що росіяни почнуть наступ на Луганськ через Лозову та Барвінкове й будуть обстрілювати залізничні станції в цих містах. З Лозової вдалося виїхати останнім евакуаційним потягом у причіпному вагоні. Спочатку дісталися до Харкова, а далі – до Києва. У столиці Марія Миколаївна влаштувалася на роботу в школу № 275, щоб далі займатися улюбленою справою.

“УВЕЧЕРІ ЗУСТРІВ У ШКОЛІ ПЕРШУ РОДИНУ, У ЧИЙ БУДИНОК ВЛУЧИВ “ГРАД””

Олександр Трейтяк, директор Трисвятськослобідського ліцею Киїнської сільської ради (Чернігівщина), як чимало українців, прокинувся від вибухів близько п’ятої ранку: “Зазвичай у цей час я вже збираюся на роботу. Дружина розгублено вийшла зі спальні та знайшла мене в сусідній кімнаті. Я стояв одягнений. “Що сталося”? – схвильовано запитала дружина. “Це війна!”, – відповів я”.

Олександр почав обдзвонювати вчителів та збиратися в ліцей. “Я приїхав першим близько шостої ранку, – розповідає далі директор. – Наодинці пробув недовго – один за одним приходили працівники закладу. У цей час у всіх районах Чернігова був хаос: перелякані люди займали довгі черги до банкоматів, заправок, вишиковувалися перед продуктовими магазинами й аптеками. Десь о 7:30 до мене в кабінет зайшли мої заступники, ми подзвонили голові сільради, щоб обговорити подальший режим роботи закладу”.

Через годину після розмови із сільським головою в ліцеї провели педраду, на якій вирішили перейти на дистанційну форму навчання. Та уроки так і не розпочалися, оскільки росіяни активно обстрілювали Чернігівщину артилерією та ракетами. Педагогічний колектив розійшовся по домівках, а директор увечері зустрів у школі першу родину, у чий будинок влучив “Град”.

“Це була перша із кількох десятків сімей, які знайшли свій острівець безпеки в підвальному приміщенні нашого закладу. Того ж дня я зрозумів, що не зможу залишити людей, яким потрібна допомога в ночівлі, харчуванні та обігріві”, – описує Олександр.

У шкільному укритті директор провів із мешканцями села 40 днів. На відео, які директор надіслав редакції, видно, що люди приносили в сховище ковдри, воду, продукти. Тут проводив службу священник, діти спали на лавах, а зовсім маленькі вчилися ходити в підвалі, доки русня гатила по Чернігівщині.

Як розповідає освітянин, разом із людьми, які ховалися в укритті, допомагали постраждалим мешканцям громади, розвозили необхідні речі військовим, вивозили сім’ї в безпечні місця, відвозили поранених та померлих у чернігівські лікарні. Під час однієї з таких поїздок Олександр Трейтяк потрапив під обстріл та отримав поранення. А доки був на лікуванні, російські війська, на щастя, відійшли від Чернігова.

“ПІШЛА ПО НОУТБУК У ШКОЛУ, ЩОБ ДОПИСАТИ ХАРАКТЕРИСТИКИ ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ”

Звуки від вибухів Валентина Антоненко сплутала з будильником. Вчителька та заступниця директора з навчально-виховної роботи Ірпінського ліцею № 3 прокинулася вранці 24 лютого, нічого не підозрюючи. Пішла готувати сніданок для родини, розбудила сина, який і прочитав у шкільному чаті про скасовані уроки.

“Я здивувалася, а потім узяла телефон до рук, щоби перевірити свої чати. У групі вчителів одна з колег поширила звернення президента, а директор просив класних керівників оголосити відміну навчання. А в кого є можливість прийти до школи, щоби відправляти додому дітей, які, можливо, прийдуть на уроки. Разом із чоловіком вирішили, що потрібно заправити машину й забрати мій ноутбук зі школи. Я тоді подумала, що маю ж закінчити написання характеристик для вчителів до 1 березня, а тому не можу просто сидіти вдома”, – описує Валентина перші рефлексії на початку війни.

Разом із чоловіком таки пішли в місто: він на заправку, а освітянка – до школи за ноутбуком. Дорогою до ліцею вчителька бачила людей із валізами та каністрами для пального. Забравши ноутбук та отримавши повідомлення від чоловіка, що за пальним буде стояти ще довго, вчителька вирішила зняти з найближчого банкомата готівку.

“Біля банкомата стояла черга на осіб 200, а в сусідньому супермаркеті натовп згрібав товари, полиці порожніли на очах, – розповідає освітянка. – По обіді ми із чоловіком повернулися додому, де нас чекали діти та мама. Ми бадьорилися, ніяк не могли повірити, що все це відбувається насправді”.

У родині Антоненків були певні, що це не надовго. Валентина пригадує, що лише ввечері, коли над Ірпенем знову залунали вибухи, усвідомили, що це справжня війна.

“БУЛО ВІДЧУТТЯ ПЕРЕСТОРОГИ І НАПРУЖЕННЯ ЩЕ ДО НАПАДУ”

Свою історію коротко переповіла Тетяна Коркош, заступниця директора з виховної роботи Висоцького ліцею (Рівненщина). Це невеличка школа, де вчиться 200 учнів. А село Висоцьк розташоване за 20 км від кордону з Білоруссю, тож тривожні відчуття супроводжували Тетяну ще до повномасштабного нападу на територію України.

“Було відчуття перестороги й напруження. Прокинувшись о 5 ранку і прочитавши новини, збагнула, що на території нашої держави почалася справжня війна, – пригадує освітянка. – Найбільше переживала в той час за свою сестру, до якої лихо війни увірвалося в перші хвилини нападу на Україну. Мій чоловік, не вагаючись, одним із перших пішов захищати нас. І не шкодує про це нітрохи”.

Редакція вдячна кожному, хто наважився пригадати пережиті події 24 лютого минулого року. Це справді не просто, щемливо й болісно. Утім, це події 2022-го. Року, який зробив нас сильнішими та впевненішими. Як акцентує дитяча та сімейна психологиня Світлана Ройз, зараз на календарі інша дата – 24 лютого 2023 року, а це зовсім інша реальність, інші завдання та виклики. Тож ми продовжуємо боротьбу й неодмінно зустрінемо перемогу.

Також дякуємо кожному, хто продовжує боротися з ворогом – на фронті, у волонтерстві та в школі. Адже вчителі докладають максимум зусиль, аби нинішні школярі здобували знання в надзвичайних умовах. А це наша протиотрута від ворожої пропаганди та засилля “русского мира”.

Часом вчителям доводиться робити те, чого не вчили в університеті, але що вимагають реалії, приміром, дбати про психологічне здоров’я учнів, які пережили обстріли, окупацію чи втрату рідних. Це теж виклик, на який треба реагувати.

До речі, щоб відволікати дітей від негативних думок в укритті чи навіть під час уроків, можна користуватися серією патріотичних розмальовок. Їх ГО “Смарт освіта” готувала для проєкту “Скриня в укриття”. Безплатно завантажити розмальовки можна за посиланням.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Фото: Олександр Трейтяк, Валентина Антоненко, Тетяна Коркош