Напишіть нам

Всі теми

“Ти ж у Польщі, що ти знаєш про війну?”. Як пояснювати дітям, що засуджувати не можна

Ти ж виїхав до Польщі, що ти знаєш про війну?”, “Ти навіть вибухів не чув”, “Та ти біля моря сидиш, можеш спокійно гуляти берегом, а я тут живу в сховищі” – так звинувачувати одне одного можуть дорослі та діти. Це – наслідок злості, відчуття небезпеки, страху та відчаю.

Журналістка “Нової української школи” поговорила з дитячою психологинею, головою відділення дитячої психології Київського Гештальт Університету, головою Школи гуманістичної психології “Humanity” Оленою Ратінською про те:

  • чому виникає відчуття нерівності та заздрості до тих, хто в безпеці;
  • що робити дорослим, якщо дитина засуджує інших;
  • що робити, якщо дитина відчуває сором за те, що вона в безпеці, а інші – ні;
  • механізм, який можуть використовувати діти, які зіштовхнулися з булінгом;
  • які можуть бути наслідки такого булінгу;
  • як припинити засуджувати.

ЧОМУ ЛЮДИ ЗЛЯТЬСЯ НА ТИХ, ХТО В БЕЗПЕЦІ

Психологиня пояснює, що люди, які перебувають у небезпеці, насамперед відчувають страх і злість. Ця злість обов’язково має кудись скеровуватися. Тому, якщо є хтось, хто перебуває у вигіднішому становищі, у людини підсвідомо виникає заздрість. Тому що “я сиджу й мені погано, а в тебе чомусь усе добре”. Це неконтрольоване відчуття.

Таке відчуття виникатиме завжди – не тільки в умовах війни, а й, наприклад, через різні класові рівні чи рівень зарплати в мирний час. Головна відмінність полягає в тому, що в мирний час ми можемо спиратися на свій ресурс і переробляти заздрість у конкуренцію. Коли виникає конкуренція, ми думаємо: “Ага, у тебе краще! Ну, тоді в мене буде ще краще”. І тоді ми більше й наполегливіше працюємо, займаємося спортом абощо. Це нормально”, – пояснює Олена Ратінська.

Натомість під час війни ресурсу обмаль або немає взагалі. Тому на зміну заздрості приходить відчай. До відчаю додається злість, яку людина накопичувала впродовж небезпеки. Тоді людина виплескує весь вирій емоцій на тих, хто зміг влаштуватися в безпечному середовищі.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДОРОСЛІ БАЧАТЬ, ЩО ДИТИНА ЗАСУДЖУЄ ІНШИХ

Психологиня розповідає про 4 кроки, які треба зробити, якщо ви бачите, що дитина засуджує інших, що ті в безпеці:

  1. Легалізувати злість дитини. Це загалом треба робити під час війни. Батькам треба сказати: “Я розумію тебе. Ти маєш право злитися, що ти тут (чуєш вибухи, сидиш у підвалі), а інші там, у безпеці, що в тебе так склалися обставини, а в інших людей – інакше, краще”.
  2. Далі треба ввімкнути так зване соціалізоване “але”. Тоді кажемо дитині: “Але тобі потрібно мати людянішу поведінку, маєш із розумінням ставитися до інших людей. Ти можеш злитися, що в тебе все по-іншому чи злитися на ситуацію, що склалася, але не можеш засуджувати людей, яким безпечніше. Люди, які обрали інший шлях і кому вдалося виїхати, не винні в цьому”.
  3. Важливі слова підтримки. Дітям стає легше, коли їхню злість легалізують дорослі. Зазвичай вони визнають: “Так, я злюся! Так, мені недобре. Так, мені не подобається те, що сталося”. Діти можуть запитувати, чому так сталося. Треба пояснювати, що ця ситуація вимушена й тимчасова, треба перетерпіти. А далі підтримати, кажучи: “Ми стаємо стійкішими, коли стикаємося зі складнощами. Ми впораємося, переможемо, повернемося додому (якщо ви не вдома), усе буде гаразд!”.

“Це, з одного боку, легалізація агресії та злості, а з іншого – приведення цієї злості до соціальної норми, співчуття, розуміння”, – говорить психологиня.

  1. На дитину може погано вплинути, якщо батьки матимуть велике відчуття провини. Мовляв, ми не встигли, не змогли абощо. За словами фахівчині, так у дитини руйнуються світ та опора.

Натомість, якщо батьки кажуть: “Так, ми у важкій ситуації, але ми впораємося, не хвилюйся. Це треба пережити – бігати в бомбосховище, ділити їжу на маленькі порції. Це наш теперішній побут, наше випробування”, дитина не втрачатиме віру, бо батьки стійкі. Батьки можуть бути в паніці, плакати чи не розуміти, що робити, коли діти їх не бачитимуть.

“Ти можеш злитися, що в тебе все по-іншому чи злитися на ситуацію, що склалася, але не можеш засуджувати людей, яким безпечніше. Люди, які обрали інший шлях і кому вдалося виїхати, не винні в цьому”. Фото: автор – macniak, Depositphotos

Так, психологиня радить подивитися фільм “Життя прекрасне” про Голокост. Батько у фільмі був опорою для свого сина, він був стійким. На це діти зараз мають спиратися. І чим менші діти, тим більше вони мають спиратися на стійких батьків.

Зі свого боку, батьки мають потурбуватися про себе, своє тіло, виконуючи практики. Якщо тіло розслабляти хоча б на кілька хвилин, мозок не так стрімко “генеруватиме паніку” й гормон стресу кортизол. Навіть якщо ситуація дуже складна, однаково треба виділяти 1–2 хвилини, заплющити очі й розслабити тіло, щоби воно стало м’яким. Так мозок перезавантажується”, – радить Олена.

ЯКЩО ДИТИНА “БУЛИТЬ” ІНШИХ ЧЕРЕЗ НЕРІВНІСТЬ І ЦЕ БАЧИТЬ УЧИТЕЛЬ

Психологиня радить учителям сказати при всіх: “Я розумію, що ти зараз злишся, що ви в нерівних умовах”. Далі в групі добре працює узагальнення: “Діти, ви маєте право злитися на світ, що інші живуть інакше”. Адже, каже Олена, кожна дитина на щось злиться.

Наприклад, дитина може бути в безпеці, але тато залишився в небезпечному місці, вона покинула свій дім і улюблені речі, а тому злиться. Ми з моєю донькою в безпеці за кордоном, але вона три тижні не має бажання виходити на вулицю – їй усе не так. Вона закуталася у своїй ковдрі й малює – це її зона комфорту зараз. Для неї це – дім.

Саме тому, коли ми узагальнюємо, кожна дитина замислюватиметься про себе, свою поведінку та ситуацію. Кожен сумуватиме про своє – і тоді не буде булінгу”, – розповідає психологиня.

Єдине, каже фахівчиня, не варто проговорювати в слух, хто та про що сумує. Тому що одна дитина казатиме: “Я сумую за татом”, а інша, наприклад, говоритиме, що в неї нема чого їсти. Ці категорії, переживання та потреби неможливо порівняти. Але феномен у тому, що психологічно всі вони – рівні. Й одна, й інша дитина за такої умови можуть бути в дуже поганому психологічному стані.

Зараз я консультую дітей, які мусять вживати заспокійливі. Вони сидять у безпечному місці, але в них постійні істерики, вони не сплять, втікають із дому в невідомій країні та кричать: “Я побіжу до тата”. Кожен переживає війну по-своєму, але коли ми ці переживання ставимо на один щабель, інші переживання здаються смішними, якщо порівняти з моїм. Тому не треба ділитися своїми переживаннями, коли діти в нерівних умовах”, – пояснює Олена Ратінська.

Коли діти в рівних умовах, їм, навпаки, треба ділитися своїми переживаннями та ресурсами про те “що я роблю, щоби це пережити”.

Якщо булінгу в класі немає, профілактично вчитель може говорити з дітьми: “Попри те, що ви зараз у різних умовах, усім вам однаково важко, тому що всі ми – українці, й у всіх нас війна. Усі ми багато втратили”. Учителеві варто передати ідею тотальної втрати – усі втрачають щось через війну. Хтось втратив дуже багато, хтось – не дуже, але втратили всі.

ЯКЩО ДОРОСЛІ БАЧАТЬ, ЩО ДИТИНІ СОРОМНО, ЩО ВОНА В БІЛЬШІЙ БЕЗПЕЦІ, НІЖ ІНШІ

Психологиня пояснює:

  1. Під час війни й після неї такий сором був завжди в усіх поколіннях. Завжди будуть люди, які вважають себе недостатньо відважними та відданими країні, вважають себе везучими, якщо порівняти з іншими – і через це відчувають сильний сором. Батькам треба говорити: “Тобі пощастило, і це круто, що ти впорався”.
  2. Хтось вірить у долю, хтось у Бога, хтось – у вищі сили. Тому, якщо в родині так заведено, можна сказати, що ця вища сила дала можливість втекти від небезпеки, жити по-іншому й головне – допомагати іншим із безпечного місця. Адже в підвалі тільки бояться й допомагають собі та тим, хто поруч.
  3. Далі говоримо: “Ми живемо в безпечному місці, тож спробуймо допомагати тим, кому менше пощастило”. Тоді можна організувати дітям якусь соціальну роботу – наприклад, волонтерити, відстежувати інформацію в інтернеті абощо. Так вони відчуватимуть себе дотичними до допомоги й не будуть відчувати тотальний сором. Це дасть дітям опору.
  4. Також батьки можуть пояснювати дитині, наприклад, що вони працюють, а тому платять податки – і так підтримують свою країну.

ПОРАДИ ДІТЯМ, ЯКІ ЗІШТОВХНУЛИСЯ З БУЛІНГОМ, БО ВОНИ В БЕЗПЕЦІ

За словами психологині, опорні фрази, які можна навчити казати дитину, коли її булять: “У кожного своє горе”, “Я знаю, що ти злишся, але мені також погано”, “Я тебе розумію – ти зараз дуже злий”.

“Найважливіше – пояснити дитині, що зляться не на неї, вона – лише тригер для дитини, яка “булить”. Дитина просто трапилася, як кажуть, під гарячу руку. Також треба пояснити, що дитина має вміти зупиняти булінг, кажучи: “Не треба так зі мною”, “Не кажи мені такого”. Далі дитина має знати, до кого звернутися. Наприклад, попросити захисту в батьків чи вчителя. Вона це має зробити обов’язково, щоби дорослі розібралися із ситуацією”, – розказує Олена.

Якщо дитина не звернеться до дорослих і переживатиме булінг сама, у неї може бути тотальне відчуття провини, співпереживання, відкидання. Це – наслідки синдрому того, хто врятувався.

Коли відчуття провини захоплює, діти, особливо підлітки, можуть робити найрізноманітніші вчинки, як-от суїцид. Дитина може думати: “Я буду спокутувати провину таким методом”. Також підлітки можуть різати тіло як покарання й доказ того, що “я також страждаю, мені також боляче”.

Це дуже небезпечно. З такими “дзвіночками”, з будь-якою руйнівною, деструктивною поведінкою треба звертатися до фахівців. Йдеться про самопорізи, тяжіння до небезпеки (наприклад, стрибки з висоти чи походи в небезпечні місця)”, – каже Олена.

До того ж, пояснює психологиня, у булерів злість поступово зміщується. Спочатку її зриватимуть на тих, хто в іншій ситуації. Потім злість переміститься на батьків – що не створили їм безпечні умови, потім – на світ, війну та росію. А потім – на себе: мовляв, “я не гідний цього”. Це – замкнене коло: злість та сама, але різні адресати. Якщо вчасно не зупинити, то це продовжуватиметься колом нескінченно.

З усіма адресатами працює: “Я знаю, що ти злишся, але треба потерпіти, інші люди не винні”. Коли дитина злиться на себе, треба пояснювати: “Це не тому, що ти не гідний цього, так склалося. Багато гідних людей опинилися в такій самій небезпечній ситуації”.

ЯК ДОРОСЛИМ ПРИПИНИТИ ЗАСУДЖУВАТИ ІНШИХ

Ми зараз працюємо з клієнтами, обговорюємо ситуацію з колегами й пояснюємо це так: “Адресати інші. Ваші адресати – це зовсім не люди, які виїхали з небезпечних місць”. Звісно, дратує, що хтось зараз живе в теплій країні, не чує вибухів і сирен. Але не на них треба злитися, а на ситуацію й робити щось для цього”, – говорить психологиня.

Якщо є така можливість, психологиня радить волонтерити, це працює як терапія, що знімає відчуття провини й озлобленості. У дорослих, окрім усього, спрацьовує механізм: “Коли я допомагаю іншим, я сильніший, у мене з’являється впевненість у собі та своїй силі”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – alebloshka, Depositphotos

Публікація підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Матеріали за темою

Обговорення