Уроки із зав’язаними очима. Як працюють з інклюзією у 8-й школі Хмельницького

Ольга Мазур мала мрію – аби її син навчався в загальноосвітній школі.

Ілля, який зараз закінчує 11 клас, раніше не ходив. У 2008-му київські школи відмовляли йому в навчанні, натомість пропонуючи спеціальну, де навчаються лише діти з певними порушеннями. Хоча в хлопця повністю збережений інтелект.

У той час чоловік пані Ольги навчався у Хмельницькому і почув про тутешню 8-му школу. Хлопця прийняли, і сім’я з Києва перебралася в це місто. Мама ж буквально оселилася у школі – волонтерила, а з цього навчального року працює помічницею вихователя (допомагає дітям з ООП у побутових питаннях; посада оплачується з місцевого бюджету).

“Для сина школа була великим поштовхом. Він дуже хотів тут бути, відразу гарно навчався. Коли перша вчителька мені сказала, що він молодець, я думала, йому хочуть завищити оцінки. А вона сказала, що дійсно молодець”.

Ольга Мазур

Перед 5-м класом жінка стала хвилюватись: якщо початкова школа була обладнана для людей з порушенням опорно-рухового апарату, то в базовій, яка розташована в іншій будівлі, не було анічогісінько. Зазвичай діти з ООП у цій школі вчилися до 4 класу, а потім переходили на домашнє навчання або йшли у спеціальну школу.

Ілля став першим, хто перейшов у 5-й клас. А згодом з’явилося і облаштування.

“Взагалі мій син найбільше переживав – а мене так само там будуть любити, як у початковій школі?”, – усміхається мати.

“І як, любили?”

“Любили і люблять, звісно. Він навіть з дітьми став грати у футбол – його взяли воротарем. Він не міг відбивати м’яч ногами, тому відбивав усім тілом і руками”.

Хлопець і досі захоплюється футболом. У телепрограмі “Здійсни мрію” його бажанням було познайомитися з українською збірною. Потиснути руки майже кожному вдалося, а от воротар Олександр Шовковський, якого не було на зустрічі, згодом надіслав підписані рукавиці.

Футболом Ілля, може б, і продовжував займатись, але в Хмельницькому немає команди для людей з інвалідністю.

“Позашкільна робота поки що відстає. Є плавання, якісь творчі гуртки. А от спортивних ігор – нема”, – резюмує директор Сергій Коріньовський.

УСЕ ЗАРАДИ ДИТЯЧИХ УСМІШОК

Перша вчителька Іллі – Ірина Бігус – зараз викладає в 3 класі. Загалом же працює у школі 18 років. Тож інклюзія тут розпочиналась прямо на її очах.

“Коли все починалося, я не працювала в інклюзивному класі. Але, звичайно, була задіяна, тому що інклюзія неможлива без роботи команди”, – згадує вчителька.

Вона не може сказати, що тоді всі одностайно сприйняли інклюзію – бо не знали, як бути, ніколи не бачили дітей з ООП і не розуміли, що з ними робити.

“Це була ще не інклюзія (такого терміну не було), а інтеграція, – пояснює пані Ірина. – Діти, які до нас приходили, повинні були підлаштуватись під загальну масу. Тому ми намагалися через самоосвіту, спілкування з колегами з інших шкіл зробити так, щоб не діти підлаштовувались, а ми освітнє середовище підлаштували під них”.

Найголовнішими мотиваторами, каже Ірина Миколаївна, були усмішки дітей і вдячні очі батьків.

Вчителька початкових класів Ірина Бігус

Тепер у роботі дуже допомагає 10-річний досвід інклюзії, хоча вчителька зізнається, що часом ще бракує знань. На спеціальних курсах, звісно, отримує загальну базу, але в роботі однаково з’являються нюанси. Тож жінка відчуває брак корекційної освіти.

Асистентка вчителя Іванна Горбатюк, яка тільки-но отримала педосвіту, знає про все, що відбуватиметься на уроці. Це важливо для злагодженої роботи. Вона долучена до команди фахівців, які розробляють індивідуальну програму розвитку та індивідуальний навчальний план за тижнями.

“У нас у класі є три хлопці з ООП. У двох – порушення опорно-рухового апарату, в третього – затримка психічного розвитку, – розповідає пані Іванна. – Хлопці з порушенням опорно-рухового апарату навчаються за загальноосвітньою програмою. А от хлопчику із ЗПР, Дімі, трішки важче концентрувати увагу. Тому я його зосереджую на завданні, пояснюю щось детальніше. Якщо йому важко сприймати матеріал, то готую додаткові карточки, таблиці, схеми”.

Асистентка вчителя Іванна Горбатюк поруч з хлопцем із ЗПР

Щоб зробити навчання різноманітнішим, вчителька і її асистентка іноді міняються ролями. Та перетворюється на вчительку, а пані Ірина стає асистенткою.

“Завдяки спільновикладанню, я можу подивитись на клас з іншого боку, проаналізувати результат своєї роботи, – зауважує вчителька. – Бо коли сама проводжу урок, бачу все по-іншому”.

“На жаль, у старшій школі ми не можемо зробити спільновикладання, – додає заступниця директора з навчально-виховної роботи Валентина Маланчій. – Асистентами працюють зовсім інші спеціалісти, а не вчителі хімії чи фізики, наприклад”.

Заступниця директора з виховної роботи Валентина Маланчій (праворуч)

Проте зазначає, що асистенти вчителів у старшій школі мають знати всі предмети – навіть повторно проходять курс середньої школи.

“Такі собі універсальні солдати”.

АНТИБУЛІНГ З ПЕРШОГО КЛАСУ

В одному з 7-х класів деякі учні надягли пов’язки на очі. Сьогодні в них виховна година, присвячена людям із порушенням зору.

“Я вам казала, що діти, які не бачать, відчувають предмети як?”, – розпочинає асистентка вчителя Світлана Багрій.

“На дотик”, – одночасно лунають кілька голосів

“Тепер спробуймо на дотик визначити, який це фрукт”.

На партах перед дітьми із зав’язаними очима лежать спеціальні альбоми з тканинними аплікаціями фруктів. Діти водять по них пальцями, намагаючись визначити лимони, груші і яблука.

Потім асистентка дістає тростину і пропонує дітям пройтися з її допомогою в усе тих же масках. У відповідь на “хто хоче?” звучать безліч “я”.

Перший із тростиною – Діма. Він намагається пересуватися вздовж дошки та випадково натрапляє на першу парту. Потім таки знаходить правильний напрямок, але вчасно не зупиняється перед стіною біля дверей.

Під час вправи ніхто не постраждав, натомість діти з ще більшим ентузіазмом хотіли опинитися в цій ролі.

Діма з асистенткою вчителя Світланою

“Ми обов’язково таким людям що?”

“До-по-ма-гаємо”.

“Якщо вони цього потребують. Тому треба запитати”, – додає асистентка.

Діма в цій школі нещодавно, проте вже встиг здружитися з Андрієм. В Андрія – ДЦП, йому важко пересуватися, він має порушення мовлення і дрібної моторики. Хлопці сидять за однією партою, час від часу перешіптуються і сміються.

Андрій і Діма

“Андрій взагалі дуже розумний. І він не хоче, щоб поруч завжди був асистент – хоче бути самостійним”, – розповідає Валентина Маланчій.

Хлопця знає добре, адже була керівницею цього класу в початковій школі. Пригадує, як діти спілкувались:

“Урок трудового навчання. Дівчата бігають по класу: шукають, у кого кращі ножиці, аби дати їх Олегу (ще один хлопець з ООП у цьому класі; під час візиту журналістки його не було – ред.) і Андрію, бо їм важко вирізати. Ніхто не просив, діти робили це самі”.

На переконання пані Валентини, те, що діти навчалися разом з 1 класу, відіграло ключову роль у формуванні доброзичливих стосунків і відсутності булінгу.

“Діти з ООП можуть піддаватися булінгу, якщо потрапляють у клас у більш дорослому віці – тобто не спочатку навчання. Просто не всі їх можуть сприйняти. Особливо, якщо це підлітковий вік”.

До того ж, тут заздалегідь попереджають батьків усіх дітей, що клас буде інклюзивним, пояснюють, що це таке. Тож ще до початку навчання і батьки, і їхня дитина знають, що в класі буде хлопець чи дівчина з ООП.

Ірина Бігус додає, що й під час навчання учням постійно пояснюють, що всі люди рівні. Не на прикладах однокласників – а через навчальні відео, ігри тощо.

Також на сприйняття дитини з ООП впливає те, як побудована робота з асистентом вчителя.

“Треба не акцентувати на тому, що це асистент, який прив’язаний до якоїсь дитини, – пояснює вчителька. – І так, у принципі, і не має бути, тому що асистент вчителя допомагає всьому класу. Учні нашого класу знають, що є ще одна людина, до якої можна звернутись з будь-яким запитанням”.

БАТЬКИ – РУШІЇ ЗМІН

Зараз що корпус початкової, що старшої шкіл пристосовані для навчання дітей з інвалідністю. Початкову школу вдалося облаштувати ще в 2003 році завдяки гранту Світового банку.

Зараз тут немає порогоів, є пандус і поручні у коридорі, щоб діти могли триматись, ідучи. Зробити ліфт приміщення не дозволило, тому заняття для дітей з порушенням опорно-рухового апарату проводять тільки на 1 поверсі.

З самим пандусом спочатку була проблема, яку згодом виправили:

“Він хороший, нахил невеликий. Але коли його будували, припустилися помилки – покрили плиткою, – каже Валентина Маланчій. – Та через кілька років місцеві депутати виділили кошти, і плитку покрили спеціальною гумою, щоб не було слизько”.

У початковій школі є кімната лікувальної фізкультури і кімната для асистентів учителів (щось на кшталт ресурсної), де є різноманітні ігри, куточок усамітнення і кульковий басейн.

Куточок усамітнення, в якій дитина може піти, щоб заспокоїтись і побути наодиці з собою

Лікувальною фізкульторою діти з ООП займаються замість звичайної. Тут є тренажери для розвитку координації рухів.

У планах у початковій школі – запустити басейн. Його відновили на початку 2000-х, але тепер потріскалася стеля. Басейн не працює вже третій рік, а міська рада, за словами Валентини, обіцяє, що цього року гроші точно виділять.

Тренажер для розвитку координації рухів

Для дітей з порушенням опорно-рухового апарату в школі є транспорт – придбаний і перебудований на міські гроші мікроавтобус. Завдяки цьому, в школі навчаються діти не тільки з цього мікрорайону.

Загалом тут 17 інклюзивних класів, в яких навчаються 33 учні з особливими освітніми потребами. 17 – діти з порушеннями опорно-рухового апарату, одна дитина – з порушенням слуху, ще одна – з тяжкими порушеннями мовлення, 6 – із затримкою психічного розвитку, решта – діти з інтелектуальними порушеннями. Тут працюють два психологи, логопед, дефектолог, два реабілітологи.

Оскільки діти з ООП в цій школі навчаються віддавна, інклюзивні тут не тільки початкові, а й старші класи. А саму старшу школу вже обладнали ліфтом (у 2012 році), в який можна заходити прямо з вулиці, пандусом, кабінетами ЛФК і для асистентів учителів.

Найбільше директор Сергій Коріньовський пишається саме кабінетом ЛФК у старшій школі – бо тут є хороший тренажер для рук і ніг. На ньому дитина може працювати, не встаючи з візка. А можуть займатися навіть дві одночасно – одна руками, друга з іншого боку ногами.

“Батьки нам розповідали, що бачили такі тренажери в санаторіях”, – ділиться директор.

Тренажер, яким хвалиться директор

Також тут є столик з навантаженням, шведська стінка, різноманітні тренажери для ніг, сходинки, щоб учитися ходити по справжніх.

Важливо, зазначає директор, що учні зазвичай ще відвідують реабілітаційні центри. Разом зі шкільними заняттями це дає результат.

“Проте дитина може зробити крок уперед, а потім два назад. Ми налаштовуємо батьків, що в дитини може бути як прогрес, так, на жаль, і регрес”.

Директор школи Сергій Коріньовський

“Інколи батьки дітей з ООП ставлять завищені вимоги до них, – додає пані Валентина. – Особливо, якщо це діти з інтелектуальними порушеннями. Батьки не можуть прийняти, що дитина не рахує в такому темпі, як інші, не читає. Тут потрібен час, щоб батьки це прийняли і зрозуміли. Зазвичай до 5-го класу вони вже все розуміють”.

Ще інколи батьки не розуміють посадові обов’язки працівників, вимагають те, що певні люди не зобов’язані робити. Наприклад, хочуть, щоб асистент учителя супроводжував дитину весь час, поки вона в школі. Проте дитина перебуває у школі 7 годин, а асистент учителя працює тільки 5 (згідно з законодавством).

“Але ми цю проблему вирішуємо таким чином: крім асистента, є ще реабілітолог, логопед, психолог, соціальний педагог, – каже заступниця директора. – У нас є розклад, і всі знають, хто, кого, куди і в яку перерву переводить”.

Через розмови і пояснення з батьками вдається ладнати. Зрештою, саме з їхньої подачі у 8-й школі розпочалася інклюзії. Тоді, у 2003-му, батьки однієї дитини запитали, чи можна її навчати не вдома, а в школі, пригадує Валентина Маланчій.

Та й зараз батьки – це рушійна сила для школи, додає директор.

“Перемога в будь-якому проекті була за їхньої участі. Ми, буває, кажемо: це неможливо. А батьки приходять – ми знайшли шлях. Домовились там, і там, приносять лист з департаменту освіти, що буде фінансування.

Словом, вони нам поставили дуже високу планку”.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Усі фото: Андрій Попик