Про важливе під час війни і після. Психологині відповідають на запитання вчительства

Складні ситуації в роботі вчителя чи вчительки – це майже правило, а війна загострила емоції та поглибила проблеми. Проте з проблемами потрібно давати собі раду й допомогти з цим можуть психологи. Зокрема, під час Національного EdCamp для радості “Тримай п’ять, освіто!” три психологині відповідали на запитання вчителів і радили, як краще вийти з тої чи іншої ситуації.

Якісь із цих запитань актуальні прямо зараз. Деякі можуть стати нагальними зовсім скоро, після закінчення війни.

“Нова українська школа” пропонує добірку відповідей із виступів психологинь.

ВІДПОВІДІ ОКСАНИ ФІЛІПЕНКО

– У родині є втрата. Як допомогти рідним пережити втрату родичів? Що можна зробити?

Аби допомогти близькій людині, ми маємо насамперед усвідомлювати, що з нею відбувається. У період горювання людина проходить пʼять стадій.

Перша стадія – шоку. Спочатку людина не усвідомлює, що відбувається, але ця стадія зазвичай довго не триває.

Далі приходить стадія заперечення. Психіка виявляє таку здібність самозбереження, і людина не усвідомлює, не приймає, що когось близького більше немає. На цій стадії людина може потребувати нашої допомоги. Вона може забувати про свої фізіологічні або біологічні потреби – сон, їжу, турботу про своє тіло. Тож на початку цього періоду важливо звертати на цей момент увагу.

Далі йде стадія провини, за якої людина починає звинувачувати себе в тому, що відбулося – я недостатньо зробив. На цій стадії важливо підтримати людину, наприклад, настановами, що ти зробив/-ла все, що було у твоїх силах. Тобто підтримка словами.

Наступна стадія – агресія. Агресія, навіть як би це парадоксально не звучало, до померлої людини. Людина може сердитися на те, що та померла чи померлий не зробив усе, що йому радили. Або, наприклад, бувають випадки, коли жінка сердиться на свого чоловіка за те, що той залишив її. Але ми маємо розуміти, що це природна захисна реакція психіки. І, знову таки, потрібно бути поруч із цією людиною, надавати їй необхідну підтримку, не лякатися, якщо виникають такі емоції.

Після цих етапів настає етап прийняття. Прийняття – це коли людина усвідомлює, розуміє і приймає смерть близької людини й потім уже вчиться жити з цією думкою.

Період горювання в нормі триває приблизно рік. Але буває так, що людина застрягає на якійсь зі стадій, ці стадії можуть повторюватися. Якщо є застрягання, потрібно звернутися до психолога або психотерапевта.

Взагалі, яка перша допомога? Це підтримка, співчуття, налагодження зв’язку з реальністю, бо людина, особливо в перші години, може бути не з нами, не поруч, у своїх думках і емоціях.

І важливо говорити та пригадувати приємні ситуації про померлу людину, тому що з кожним словом, з кожною сльозою настає полегшення.

Є думка, що не можна говорити про померлу людину, тому що ми так провокуємо негативні відчуття. Насправді ж це діє навпаки: чим більше ми проговорюємо, тим легше стане людині.

– Діти повернулися після дистанційного навчання, і вчителька зафіксувала булінг відносно одного з учнів. Що їй робити? Як їй припинити розвиток цієї негативної ситуації?

Тема булінгу доволі часто звучить, але є багато спекуляцій навколо цього поняття. Спекулюють частіше діти та батьки. Булінг часто плутають із конфліктом або непорозумінням. Тож тут насамперед треба з’ясувати, чи дійсно є булінг у цьому класному колективі, чи, можливо, це конфлікт або непорозуміння.

Булінг має три головні ознаки:

1. Наявність трьох ролей: булер, або кривдник чи кривдники, потерпіла дитина й обов’язково спостерігачі.
2. Ознаки насилля, психологічного чи фізичного, відбуваються системно, тобто постійно, а не одноразово.
3. Наслідки. Тобто потерпіла дитина має якісь наслідки для свого психічного або фізичного здоров’я. Тривожність, підвищені страхи, невроз – будь-які.

Якщо є всі ці ознаки, що робити? У кожному навчальному закладі мають бути протоколи, що робити класному керівнику чи керівниці та адміністрації в навчальному закладі в ситуаціях, коли є булінг. Зокрема, створюється спеціальна комісія, куди входять шкільний психолог, соціальний педагог, класний керівник чи керівниця, адміністрація, і ця ситуація вивчається методом опитування, діагностики. Якщо підтвердується булінг, тоді настає відповідальність, яка повинна бути, я вважаю, обов’язково.

А вчителю або вчительці, крім того, щоби з’ясувати, чи є булінг, потрібно робити все, аби розвʼязати ситуацію, з’ясувати причину, чому до цієї дитини є таке ставлення.

Також потрібно проговорювати дітям, що таке булінг і насилля, що таке конфлікти, як із них виходити, які наслідки можуть бути для дітей, надати їм рекомендації. І потрібно робити активності на об’єднання колективу.

– Вчителька, яка принесла ковід до своєї родини, почуває себе винною. Як їй позбутися цього відчуття?

Почуття провини – це руйнівна емоція, яка забирає наш внутрішній ресурс. Я б на місці цієї вчительки насамперед поставила собі запитання: “А що я б могла зробити інакше в цій ситуації?”.

Ми маємо розуміти, що провина може бути реальною, а може бути й вигаданою. Часто вигадану реакцію ми плутаємо з реальною. Я б радила поставити собі кілька запитань. Перше – “За що я відчуваю провину?”. Думаю, тут могла би бути відповідь про те, що захворіли рідні. І друге – “Що я повинна була зробити?”. У цій відповіді людина побачить для себе якесь рішення. Можливо, вона зрозуміє, що це все-таки вигадана провина, адже ми не з вмозі проконтролювати вірус

Потрібно проговорити й обдумати ці моменти і спробувати хоча б перевести почуття провини в почуття подяки. Наприклад, я відчуваю провину, тому що захворіли мої близькі. Я відчуваю подяку, тому що мої близькі залишаються разом зі мною.

– Під час дистанційного навчання вчителька зовсім нічого не встигає, почувається роздратованою та втомленою. Вдома почалися конфлікти. Що робити?

Це питання про особисті кордони. Що це взагалі? Це особистий простір? Це мої уподобання, мої бажання, інтереси? І якщо мої кордони хтось порушує, я відчуваю дискомфорт?

У кожній родині, особливо в таких ситуаціях, члени родини мають це розуміти і вислуховувати одне одного, проговорювати те, що їм комфортно або ні.

У цій ситуації я б радила складати план на день, чим будемо займатися, у яких кімнатах хто буде сидіти, наприклад під час занять, що ми будемо робити впродовж дня. Це збирає людей докупи, і ми знаємо, що буде відбуватися, це зменшує рівень напруження.

І цій учительці потрібно піклуватися про себе. Що це означає? Робити спортивні вправи, хоча б зарядку. Щодня прогулювати на свіжому повітрі хоча б пів години. Не забувати про своє улюблене заняття, хобі. Хай це буде хоча б пів години, 15 хвилин на день, але нам треба десь брати ресурси. Ресурс ми беремо з позитивних емоцій. Тому чим більше позитивних емоцій, тим більше ресурсу, і тим краще самопочуття. Але ще раз наголошую: не забувати про особисті кордони та не дозволяти їх порушувати, турбуватися про себе і, можливо, делегувати іншим членам родини якісь зобов’язання.

ВІДПОВІДІ ОЛЬГИ КАСУМОВОЇ

– У класі є учень, який веде себе невиховано, зневажливо, і тим самим зриває урок та підбурює інших учнів до такої ж поведінки. Як діяти?

Трошки не вистачає інформації для відповіді, тому я буду відповідати на це запитання так, як зрозуміла.

Чому не вистачає? Тому що в кожної вікової категорії є свої невихованості і зневажливості. Те, що може зробити першокласник, для старшокласника буде невихованістю. Але я знаю на власному досвіді, що за цими критеріями невихованості ховається маленька дитина, яка потребує особистої уваги та любові від дорослих поряд. І тут можна додумувати різні причини.

Я би хотіла запропонувати для вчительства, яке ставить собі це запитання, поставити ще два:

1. Що такого зробили дорослі поряд, щоби цей учень так себе поводив?
2. Що ще не зробили ці дорослі, щоби ця дитина так себе не поводила?

Інколи ми застрягаємо на певному учні або певній учениці чи на ситуації, яка склалася, і це стає “печаткою”. Можливо, варто подивитися на ситуацію з різних сторін. Може, обговорити її з кимось і підійти з різними ідеями. Наприклад, ви підвищували тон на цю дитину. Можливо, для неї буде достатньо, щоби ви звернулися ласкаво і з повагою та попросили не заважати, тому що інші беруть приклад, і для них може бути великою честю взяти приклад із цієї дитини. І все ж таки я б рекомендувала, щоби сім’я цієї дитини звернулася до психолога. Не обов’язково до шкільного.

– Які методи боротьби з надмірною тривожністю?

У більшості людей почуття тривоги триває недовго, від декількох хвилин до кількох днів. Але для людей зараз почуття тривоги – це більш ніж просто тимчасове переживання й занепокоєння. Вони тривають протягом багатьох днів, тижнів, місяців, а в деяких випадках можуть перерости в тривожний розлад.

Насамперед реагує тіло. Воно переходить у так званий стан бойової готовності, починає вишукувати небезпеку, активуючи реакцію боротьби або втечі. Хочу запропонувати маленьку вправу. Ви можете записувати, а можете відповідати собі усно на такі запитання:

• Що для вас ваше тіло?
• Коли востаннє ви дякували своєму тілу за те, що воно вас носить, що воно у вас є?
• Чи є у вас досвід дякувати тілу?
• Пригадайте, як ваше тіло реагує на стрес. Це підняті плечі, стиснуті щелепи, затриманий подих або прискорене серцебиття?
• Як часто ви це зауважуєте?
• А який ваш сон? Скільки годин ви залишаєте на нього? Інколи уві сні ми вирішуємо свої проблеми, і чим старшими стаємо, тим частішає така практика.
• Ми вирішуємо емоційні задачі, і наше тіло, як маркер, одразу показує, хто ми. Згадайте, як ви відпочиваєте після робочого дня. Лежачи на дивані й розмовляючи телефоном – не рахується, це не відпочинок.

Симптоми тривожності бувають різні. Це роздратування, прискорене серцебиття, почуття провини, часте дихання, слабкість і втома. З нових симптомів – туман у голові, порушення сну. Тривожність часто може спричинити занепокоєння, що з вашим тілом щось не так. Сьогодні дуже актуально хвилюватися за своє здоров’я. Але якраз фізичні симптоми і спричиняють тривожні розлади. Фізичні симптоми, які почали турбувати вас, також можуть бути схожими на тривожність – як наприклад, прискорене серцебиття.

Так ми потрапляємо в зачароване коло під назвою “тривога за власне здоров’я”. Можна рекомендувати, знову ж таки, менше часу приділяти соцмережам і розмовам телефоном. На жаль, це стає нашими наркотиками. Деяким людям підходить медитація під музику чи просто в тиші, деяким – заняття спортом. А інколи – полежати в теплій ванній теж допомагає.

Якщо ви це все спробували і вам не допомагає, я знову вам рекомендую звернутися до лікаря або до психолога чи психотерапевта. Бо наше тіло – це наш дім, і воно потребує турботи.

– Вчителька пише: “Я дуже люблю дітей, люблю свою роботу. Але чим далі, тим більше втомлююсь. Адже навіть ввечері не можу переключитися, бо батьки, хвилюючись за дітей, телефонують навіть уночі. Як мені зберегти баланс між роботою та особистим життям?”

Після локдауну наші особисті кордони стерлися і таємні куточки нашої оселі знають не лише наші колеги, а й батьки учнів і самі учні. Обличчя вчителя завжди поруч, і можна поставити будь-яке запитання, коли бачиш це обличчя. Тому треба навчатися по-новому обстоювати свої межі, а можна просто їх зміцнити.

Бажано навчитися роль учителя або вчительки залишати на робот, а додому приходити вільним / вільною від своєї роботи. Це важко, але важливо спробувати. І в цьому може допомогти дія-ритуал. Наприклад, професія лікаря. Закінчуючи робочий день, людина знімає білий халат. Треба подумати, що ви можете залишити на роботі, який образ халата.

Також я раджу задуматися: якщо пізно ввечері ви берете слухавку, яку свою потребу ви реалізовуєте? Що це про вас? Можливо, у вас є внутрішня тривога або невпевненість у чомусь? Може, це про Бетмена, який рятує Всесвіт?

– Вчителька відчуває провину перед своєю дитиною, адже дуже багато уваги приділяє іншим дітям, а на свою в неї не вистачає ні сил, ні часу. Як розібратися в цій ситуації?

Я часто прошу в такі моменти, приходячи додому, будь-кому з членів сім’ї придумати правило переключатися й усвідомити, що ви прийшли саме додому. Можливо, допоможе правило тиші. Для будь-якого члена вашої сім’ї, коли він заходить додому, повертається, є 30 хвилин (або інший час), коли його чи її не чіпають ні з питаннями, ні пропозиціями. Цей час людина дарує собі. У цей час можна прийняти душ, випити чаю з травами, прослухати улюблену мелодію або посидіти в тиші.

Спілкуючись із дитиною, не думайте, скільки часу сьогодні ви їй приділили, а подумайте, як ви його приділяли. Може, це була гра, може – теплі обійми.

Спілкуючись із дитиною, намагайтеся уникати закритих запитань, відповіді на які будуть короткими – “так” або “ні”. Також намагайтеся використовувати Я-повідомлення, тобто починати розповідь про прожитий день зі себе, зі своїх емоцій та почуттів.

Часто ми, вмикаючи роль мами, починаємо розказувати, як усе повинно бути в житті. Провести з дитиною час якісно – це знайти якийсь компроміс. Коли дитина почує, що вона важливіша за зошити й журнали, вона відповідатиме своїй матусі, їй буде приємно, що її чують і бачать у цій родині.

Інколи приходять до мене підлітки й розповідають про якийсь фільм або ще щось. Я, вмикаючи маму, розумію, що цей фільм не для мене, це щось далеке. Але я бачу дитячі очі, які про це розповідають, і хоч мені дуже хочеться висловити свою думку, я підтримую дитину. Можна долучитися до своєї дитини в перегляді, щоби вона не сиділа сама в телефоні.

Можна проводити ритуали. Наприклад, у деяких родинах або в п’ятницю, або в суботу готують піцу. А потім із цією піцою можна влаштувати домашній кінотеатр.

ВІДПОВІДІ ТЕТЯНИ ПЛОТНІКОВОЇ

– У класі є дитина, яка з якихось причин постійно асоціює себе з чимось або з кимось поганим. Коли говориш про негативних героїв і героїнь, чуєш: “О, це я”. Дитина свідомо наражає себе на небезпеку та проявляє агресію. Що робити для того, щоби допомогти дитині й собі?

Дитина оцінює свою поведінку з реакції дорослих – чи це позитивна реакція, чи негативна. Причини такої поведінки можуть бути різні. Наприклад, це постійна негативна оцінка поведінки дитини з боку дорослих. Ще одна із причин – постійне порівняння дитини з якимось негативним персонажем, тому в неї випрацювалася така звичка.

Це може бути також бажання легально проявляти свою агресивну поведінку, тому що часто є заборони прояву агресивності.

Також може бути, що дитина хоче привернути до себе увагу. Чому? Тому що коли дитина робить щось добре, вона чує тільки скупу похвалу “молодець”, а коли поводиться негативно, то бачить яскраві емоції, усі звертають увагу, всі про неї і з нею говорять, і вона цим задоволена.

Отже, важливо зрозуміти, що це – агресивна поведінка чи бажання звернути на себе увагу. Якщо це агресивна поведінка, то вона буде спрямована не тільки на себе, це буде відслідковуватися в спілкуванні з іншими дітьми й у загальній поведінці дитини. Якщо це бажання привернути увагу, то, мабуть, дитина очікує, що її похвалять: “Ні, ти добріший, розумніший, красивіший за цього негативного героя”.

– Після всіх перерв в очному навчанні клас розвалився. Діти незгуртовані, відбуваються суперечки та є нездорова атмосфера. Як класна керівниця, я хвилююся, адже до цього все було інакше. Що робити? Як згуртувати дитячий колектив?

Згуртовує загальна мета. Це може бути участь у якомусь проєкті, навіть на міському рівні. Або творча мета – наприклад, зробити відеоролики. Зараз серед дітей також популярні квести на різні теми. Під час проходження вони об’єднуються навколо загального завдання, це їх дуже захоплює.

Також можна організувати прогулянку містом і поєднати це з якоюсь доброю справою. Наприклад, зробити годівнички для пташок та розвісити їх по всьому місту, у парку, лісі тощо.

І я пропоную вчительці нікого не виділяти, тому що можна пропустити щось, а також самій не підійматися над дітьми, а разом із ними робити ті ж годівнички.

Важлива ще особистість учительки – як у Сухомлинського. Коли вчитель або вчителька горить, діти стають іскорками.

І ще хочу привернути увагу на те, що й батькам добре до цього долучитися.

– Ми мало поважаємо своє тіло. У нашій культурі соромно думати та піклуватися про себе, поки не припече. Як навчитися піклуватися про себе?

Для мене піклування про себе – це і про психічне, і про емоційне, і про фізичне здоров’я. Тож якщо ми робимо щось для себе, якщо ми в ресурсі, ми можемо поділитися цим ресурсом, цією енергією зі своєю родиною, близькими, друзями. Людина – як ваза. Якщо ваза наповнена тривогою, страхами, образами, то що ми віддамо іншим? Але якщо ми наповнені позитивними енергіями, радістю, задоволенням, зацікавленням, то ми це даємо іншим.

Що робити? По-перше, піклуватися про фізичне здоров’я. Це харчування, сон, спорт. По друге – про психічне та емоційне задоволення. Це і прогулянки на свіжому повітрі, і спілкування з друзями, і похід у театр, у кіно, і приготування їжі. Для мене це перукар.

Хочу запропонувати практику. Вам знадобиться аркуш паперу, намалюйте на ньому будь-яким олівцем, кольоровим чи ні, вазу. Яка вона, якою ви її бачите, якого вона кольору, якої форми, з чого зроблена, з якого матеріалу? Чи є на ній візерунки, чи взагалі немає нічого? Намалюйте вазу, як вам хочеться.

Намалюйте в ній квітки. Квітки означають, що ви зробили минулого тижня для себе. Що вас порадувало? Чим ви були задоволені, що вас потішило? Намалюйте ці квіти. От скільки було – стільки малюйте. Згадайте ці прекрасні моменти минулого тижня, що ви робили для себе, що вам подобалося, що вас доставило порадувало. Згадайте ці прекрасні моменти й намалюйте квіти. Як ви про себе піклувалися? Що ви робили для себе? Неважлива кількість квітів, це ваші квіти, це ваша турбота про самих себе.

Я пропоную вам це як домашнє завдання. Протягом тижня доповнюйте ці квітки. Щось для себе зробили – домалюйте квіточку, зробили – ще домалюйте. А наприкінці тижня погляньте, скільки у вас квітів і що ви для себе зробили. Це буде дуже приємно.

“Нова українська школа”

EdCamp Joy – це всеукраїнська онлайн-подія для вчительства й батьківства, мета якої – дослідити і практикувати радість із представництвом наукового, психологічного, зіркового, духовного та освітянського кіл. Адже освіта обовʼяково має приносити радість усім учасникам і учасницям освітнього процесу, а ковід і вимушена соціальна ізоляція стали причинами стресу і пригніченого стану багатьох людей. Окрім того, 225 досліджень свідчать, що щасливі люди – продуктивніші на роботі та креативніші, заробляють більше грошей і мають кращу роботу, є кращими лідер(-к)ами і їм краще вдаються перемовини та досягнення домовленостей, з більшою вірогідністю матимуть щасливий шлюб тощо.

Національний EdCamp для радості відбувався на початку грудня 2021 року й обʼєднав десятки українських та іноземних освітян, представників батьківства та наукової спільноти. Серед спікерок і спікерів були Андреас Шляйхер, Шалва Амонашвілі, Лілія Гриневич, Слава Фролова, Сергій Колебошин. Відеозаписи цих та інших експертних сесій доступні у вільному перегляді за покликанням.

Магістральний партнер події: Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні – UNFPA та його проєкт “Трамплін для рівності”, що реалізується за фінансової підтримки Швеції.