“Вчителі й учні відчули себе потрібними”. Як улітку 1000 дітей навчалися онлайн

Діти з Херсонщини, Київщини, Маріуполя, Харкова, Енергодара та інших міст і регіонів долучилися до онлайн-навчання влітку, що ГО “Смарт освіта” проводила для школярів 5–11 класів. Загалом 1000 учнів із різних областей відвідали заняття.

Дехто з учителів, з якими ми спілкувалися, зі сльозами на очах пригадували знайомство з дітьми. Дехто ж зізнався, що це були чи не найважчі уроки в їхньому житті.

Пʼятитижневі онлайн-табори були орієнтовані на школярів, які потребували додаткових занять, аби опанувати матеріал з основних предметів та надолужити те, що вони пропустили через війну. Заняття відбувалися тричі на тиждень.

Однак учителі та діти зауважують ще одну важливу мету – потребу в комунікації. Вона була важливою після півріччя війни та пандемії.

“Нова українська школа” поспілкувалася з трьома вчителями української мови, які викладали в онлайн-таборі, про те, як відбувалися онлайн-заняття, який формат вони обрали, що для них стало відкриттям і що було найважче.

Далі – пряма мова.

Читайте також: “Тут я не боялася вчителів”. Унікальний досвід організації очного навчання влітку

Артур Пройдаков, переможець премії Global Teacher Prize Ukraine 2021 і керівник методичного та соціального напряму в “MIDGARD – освітня територія”

З 24 лютого деякі учні не мали стабільного зв’язку з учителями й зі школами, оскільки їхні міста та села опинилися в тимчасовій окупації. Пізніше деякі школи відновили навчання, але вчителі не завжди мали змогу долучитися. В учнів були серйозні труднощі з навчанням, адже стабільного й налагодженого процесу не було. У них виникла потреба надолужити та повторити матеріал.

Тож в онлайн-таборі я викладав українську мову для майбутніх одинадцятикласників, групи з 9 дітей. Ми повторювали матеріал за 10 клас. У нас не було прив’язаності до академічного рівня чи суто викладання. Натомість ми багато спілкувалися, а також був момент психоемоційного супроводу.

З’ясувалося, що деякі учні виїхали з тимчасово окупованого Мелітополя в Запоріжжя, були учні зі Сєвєродонецька, деякі навчалися за кордоном і виїхали з України в перші тижні війни… Учні розповідали, що залишили багато чого цінного вдома й дуже хочуть повернутися. Мене це зачіпляє, адже я й сам такий. У 2014 році я виїхав із Луганщини. Тож наші історії перегукуються, я їх розумію.

Водночас їх об’єднує те, що вони – старшого шкільного віку, а тому більш усвідомлено сприймають те, що відбувається. Під час розмови діти раціонально та реалістично оцінювали ситуацію, розуміли, що перебуватимуть за межами дому, можливо, триваліший час, ніж очікували.

А також – що освіта й навчання в 11 класі – актуальні, попри все. Вони хотіли систематизувати знання для ЗНО чи НМТ. Це були справді вмотивовані діти, які були готові наполегливо опрацьовувати матеріал.

У межах уроку ми працювали злагодженою групою. Наприклад, складали есеї. Так, у темі “Орфографія” треба було скласти спільний есей, використовуючи фразеологізми. До того ж діти взаємодіяли між собою, коли виконували пошукові роботи. Наприклад, коли досліджували тему “Лексика та лексичні помилки”, я просив, аби вони проаналізували, які лексичні помилки трапляються в житті, як-от зовнішня реклама, написи в магазині абощо.

Я не задавав учням багато домашніх завдань. Натомість ми створили чат у телеграмі й там я лише пропонував домашні завдання, залишав корисні посилання, документи в електронній версії, презентації, таблиці, конспекти тощо.

Я намагався максимально візуалізувати матеріал, про який розповідаю: демонстрував презентації, відео, пояснення, ілюстрації, поширюючи екран у Zoom. Ми проходили тести, використовували платформи Classtime та Kahoot.

Головним у цьому навчанні було не нашкодити. Я не хотів перевантажувати дітей влітку шаленими конспектами та лекціями. Тут був формат такий: один урок – одна тема, трішки поговорили, пограли, порухалися – і йдемо далі.

Фото: Тетяна Петренко

Ще один виклик – тримати баланс, аби діти трішки відволіклися від суворої реальності, щоби за 45 хвилин вони відчули атмосферу навчання, кайфу. Водночас – аби не сильно абстрагуватися й закриватися стіною від реалій.

До того ж у групі були діти, які пережили травматичні події, з ними треба було обережно працювати. А ще діти не були знайомі ані зі мною, ані між собою. Можливо, варто було організовувати щось на кшталт “тімбілдінгів” в онлайн-форматі, щоби діти краще пізнали одне одного.

Зрештою, ми повторили матеріал 10 класу в контексті майбутнього 11 класу та ЗНО. Дійшли висновку, що не такий страшний вовк, як його малюють. Адже можна повторити матеріал і впевнено вийти на фінішну пряму. Діти відчули в собі сили й розуміння, що відбуватиметься наступного року, налаштувалися позитивно досягати всіх навчальних цілей.

Найголовніше, що відчувалося наприкінці навчання, – це вдячність. Адже те, про що я розповідаю, – лише крапля в океані. Я – лише один з учителів, і це лише один із проєктів для дітей. Попри це, вони були вдячні, що “Смарт освіта” організувала такі заняття, що є така безплатна ініціатива, до якої можна долучатися, де б вони не були. Вони дякували за позитив, атмосферу на заняттях, за жарти. Усі вчителі намагалися оточити цих дітей підтримкою, комфортом і приязно до них ставитися.

Важливо, що про дітей не забувають, що в них є опція долучитися до таких занять. Це те, чого бракувало 2014 року. Щодо мене – це дуже важливий досвід співпраці, спілкування з дітьми, які не є моїми учнями ані офлайн, ані онлайн, встановлення комфортної атмосфери та співпраці, партнерства.

Окрім цього, важлива навичка для сучасного вчителя – вміння виходити зі зони комфорту. Тобто навчати не тільки у своєму класі, де він знає всі дошки, крейди та маркери, а здобувати новий досвід.

Ірина Калітовська, вчителька української мови та літератури, ОЗЗСО l–lll ст. № 1, м. Кам’янка-Бузька, Школа вільних і небайдужих м. Львів

Я працювала з двома групами дітей, які закінчили 8 клас. Коли ми почали знайомитися, з’ясувалося, що здебільшого вони з окупованих територій: Сєвєродонецьк, Маріуполь, Краматорськ, Херсон… На той час ці діти, на щастя, виїхали на підконтрольні Україні території, але відповіді про те, де рідний дім цих дітей, були для мене чи не найболючішими. По пів року в них не було жодного навчання. Росіяни вкрали пів року навчання, розвитку, знань і дитинства в наших дітей.

8 клас – це складна програма, початок “синтаксису”. У дітей “вилетів” не лише другий семестр (у багатьох не було жодного уроку), а й перший – через карантинні обмеження. Куратори проєкту уклали орієнтовну програму й запропонували нам, а ми її адаптовували. Мені пощастило, бо, окрім усього, я мала розроблений курс для 8 класу, над яким працювала для однієї з київських приватних шкіл. Тож деякі уроки з цього курсу я використовувала.

Ми вибрали найбільш прийнятний на той час формат – повторювали чи вчили теоретичний матеріал, а потім виконували багато різноманітних практичних завдань, тестів.

Фото: Вікторія Смирнова

У групі були діти, яким важко давалося навчання, які не спілкувалися надто добре українською, але вони надзвичайно старалися, просили виправляти, якщо припускаються помилок. Окрім цього, для них дуже важливим було спілкування українською. Часом вони чули слова невідомого для них значення, перепитували й досліджували нові слова. Щоуроку я казала всім дітям, що вони – герої. Хлопці воюють на фронті, а вони – тут! Адже вони влітку вмотивовано навчаються.

Ми створили групу в телеграмі, де діти мали змогу контактувати, уточнювати чи спілкуватися між собою. Кожен хотів чимось збагатитися, усі толерантно ставилися одне до одного, навіть коли хтось помилявся, чемно виправляли, не було конкуренції, натомість була взаємодія. Вони стали справжнім класом за такий короткий проміжок часу.

Цей проєкт для мене – геройський проєкт наших дітей, які влітку, у не дуже зручних для себе умовах, навчалися. Вони самотужки, своєю наполегливою працею, повертали собі те, що вкрала в них війна.

До того ж у мене вперше був такий досвід, що діти практично не вмикали камери на уроці. Я вчилася вловлювати їхню інтонацію і впізнавати її. Я розуміла, що наполягати на тому, щоби вони ввімкнули камери, не можна. Адже невідомо, у яких умовах перебувають діти.

Можливо, їм дискомфортно від того, що вони не у своїй кімнаті, можливо, поруч із ними ще хтось є, може, їм соромно, а може, вони настільки травмовані війною, що не довіряють учителям. Я орієнтувалася на їхній голос, тренувала свій слух, намагалася вгадувати настрій, бажання чи небажання відповідати. Це був унікальний досвід для мене.

Бувало таке, що під час уроку була повітряна тривога. Тоді я уточнювала в дітей, чи вони мають можливість працювати. На своїй безпечній Львівщині мені було тривожно не за себе, а за тих дітей. Але було зрозуміло, що, переїхавши з Маріуполя, Херсона чи Сєвєродонецька, ці діти відчували себе безпечно на підконтрольній Україні території.

Для мене було важливо створити атмосферу навчання, спілкування, захисту, потрібності та важливості того, що вони роблять. Так, потрохи ми пройшли всю програму, і діти були задоволені та вдячні. Ми мали навчатися 45 хвилин, але деколи урок тривав і годину. Ми не обмежували себе в часі, якщо я бачила, що діти не втомлені.

Фото: Оксана Пінскер

Упродовж літнього навчання вони повторили, цементували те, що знали. Діти дуже гарно досягали цілей уроку й наприкінці добре виконували короткі тести. Діти були надзвичайно здібні, тому не було теми, яку б вони не зрозуміли й не опанувли. І тут я низько схиляю голову перед усіма вчителями української мови в Україні. Через цей проєкт я пізнала своїх колег, попри те, що учні були й із маленьких сіл, і з великих міст.

Усе, що робить “Смарт освіта” під час війни, – це особливо та важливо. Коли розпочався проєкт пізнавальних зустрічей на початку війни, мене також залучили до нього. Я провела своє перше заняття, на яке прийшли 100 дітей. Це був найскладніший урок у моєму житті. Коли на фоні лунала канонада пострілів, а поруч біля деяких дітей сиділи батьки й казали: “Як добре, що ви це робите”, то мене вистачило тільки на один урок.

Коли розпочалося навчання влітку, я мала більше сил долучитися. Хоча цей проєкт був для мене одним із найважчим у сенсі комунікації. Я наче йшла дуже хиткою кладкою через бурхливу річку й поруч вела цих дітей. Знаючи, що перед тобою діти дуже вражені війною, було складно створити мегакомфортні умови для них, найперше, огорнути їх любов’ю, а решта – потім. Я хвилювалася, чи все добре, попри те, що маю 26 років стажу за плечима.

Окрім цього, для вчителів також важливо бути потрібними. І “Смарт освіта” надала нам це. Адже це літо, відпустка, я не можу відпочивати, коли в моїй країна війна, я не можу йти на фронт… А тут ти можеш бути потрібним, працювати для країни так, як можеш. Гадаю, що багатьох учителів цей проєкт витягнув зі стану заціпеніння.

Наталія Вінницька, заступниця директора в школі № 5 Печерського району міста Києва

Я викладала дітям, які перейшли в 8 клас. Напруження в групах зникло з перших хвилин, коли ми почали знайомитися й розказувати, хто звідки. Географія була дуже різноманітна. Було боляче, коли дитина казала: “Я з Маріуполя” (плаче, – ред). Були діти з Енергодара, Бучі, Ірпеня, Києва… На щастя, натоді діти вже були в безпеці. Окрім навчання, ми намагалися створити таку атмосферу, щоби діти забули про всі труднощі, що їх спіткали.

Для комунікації з учнями я обрала Classroom. Усі матеріали, які ми використовували на уроці, я завантажувала туди: відео, презентації, тести, ігри. Адже в деяких дітей був нестабільний інтернет або з якихось причин дитина не змогла бути на занятті. Доступ до цього курсу, якщо треба буде щось повторити абощо, у дітей є й досі. До того ж на уроках ми використовували Padlet, Canva, Classtime, LearningApps, WordWall, Jamboard.

Програма була побудована в такий спосіб, аби учні могли повторити матеріал за попередній навчальний рік, але з акцентом на другий семестр. Адже деякі діти або припинили навчання на початку війни, або нерегулярно навчалися. У нас була програма, але вчителі коригували її, відштовхуючись від потреб групи.

Фото: Вікторія Смирнова

Також ми старалися робити акцент на темах, пов’язаних з Україною. Наприклад, була тема про Євробачення й перемогу “Kalush Orchestra”, говорили про борщ та інші страви української кухні, про символи – наприклад, Патрона, півника з Бородянки як символ нескореності та стійкості. Тобто був ще патріотичний складник. Ми старалися не торкатися теми війни, але робили це м’яко та опосередковано.

Я не ставила амбітних цілей, що ми стовідсотково маємо все вивчити. Але акцентувала на головних моментах, знання з яких знадобляться, коли діти підуть у 8 клас. Наприклад, їм треба було повторити морфологію, адже у 8 класі вони починають тему синтаксису.

До слова, часом на уроках були батьки, бувало, навіть перепитували, як правильно. А ще в одній групі з дитиною завжди був кіт. Тож вчилися всією родиною. У групі діти добре спілкувалися під час групової роботи, не було жодних бар’єрів, складалося враження, наче вони з одного класу й навчаються разом не перший рік.

Під час онлайн-навчання я зрозуміла, що підтримка була потрібна й дітям, і вчителям. Адже вчителі відчули себе потрібними, а діти потребували нашої допомоги. Це був такий собі пазл. Ми всі дуже чекали на ці уроки. Коли в нас був останній урок, ми з дітьми не могли розпрощатися, дякували, спілкувалися. Це було дуже класно.

ВІДГУКИ БАТЬКІВ

Олена Махонькіна, мама Артема, Нова Каховка: “Ми ВПО, мабуть, як і багато хто з тих, хто навчався в цьому проєкті. Наше навчання з деяких предметів закінчилося з початком війни, бо вчителі виїхали з Херсонщини. Я випадково записала свого сина в цю літню школу й ані трохи не пошкодувала. І вчителі, й адміністрація – на високому рівні. А головне – усі дуже людяні й доброзичливі. А це зараз так само важливо, як і знання. Дякуємо вчителям за підхід до кожного учня, донесення матеріалу, усе було без “напрягу”. Проєкт – супер!”.

Тетяна Петренко, мама Єлизавети, село Підгірне: “Моя донька навчається в невеликій сільській школі. І, на превеликий жаль, я не можу сказати нічого хорошого про ставлення наших учителів до своєї роботи – рутина, безвідповідальність, професійна млявість. Я вдячна, що дитина взяла участь у цьому чудовому проєкті, що вона мала нагоду побачити роботу вчителів з іншого погляду.

Ліза з нетерпінням чекала занять, з цікавістю виконувала завдання. Ви би бачили її оченята, коли вона розповідала про нових учителів, цей вогник багато чого вартий. Прикро, що час спілкування вичерпано. Дякуємо за відмінну роботу, чуйність до дітей, за те, що надихаєте, даруєте надію та турбуєтеся про майбутнє наших дітей”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: Аліна Вертиленко

Усі фото надали батьки