Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

Вчити, допомагати, перемагати: про роботу та волонтерство освітян із Дніпра

Освітні виклики через пандемію, а згодом і через повномасштабне російське вторгнення, навчили педагогів швидко реагувати на зміни. Здавалося, усі тільки адаптувалися до онлайн-уроків та дистанційних випускних, як довелося пристосовуватися до навчання в укриттях, часом, без світла.

Вчителів на тимчасово окупованих територіях росіяни використовують для насадження “правильної історії”, звичайно, російською. Попри це, за інформацією МОН, лише 1 % українських освітян погоджується на співпрацю з ворогом. Тим часом вчителі на підконтрольних Україні територіях і собі тримають освітній фронт та не лише вчать, а й активно допомагають ЗСУ.

У спецпроєкті “Нової української школи” та дніпровської газети “Наше місто” ми зібрали історії звичайних вчителів – жінок, які щодня, попри обстріли, блекаути та напругу, навчають та допомагають.

“ЧОЛОВІК І ОНУК НА ФРОНТІ, А МИ ІЗ СИНОМ – ВОЛОНТЕРИМО”

Знайомтеся, це Алла Крячко, вчителька історії однієї зі шкіл Дніпра. Досвід роботи – понад 40 років. З перших днів повномасштабного вторгнення жінка почала волонтерити.

Мій чоловік воює на сході України, а онук Євген – на півдні. Син Артем – волонтер, як і я. Ми допомагаємо з перших днів війни. Якби не поміч волонтерів, хлопцям та дівчатам на передку було б дуже складно”, – розповідає Алла.

Згадуючи, як усе почалося, вчителька ледь стримує сльози. “З перших днів мій чоловік на війні. Коли відбувся один великий бій, хлопці з нашої дніпровської бригади залишилися без нічого через великий “приліт”. Усі речі, які в них були, накрило землею. На жаль, були тоді й “трьохсоті”, і “двохсоті”, – пригадує Алла Крячко.

Чоловік Алли зателефонував та розповів про те, що сталося: хлопці на гарячому напрямку втратили всі речі. Ускладнювала ситуацію і логістика – захисники перебували на “нулі” і привезти їм щось було вкрай складно.

Тоді, порадившись із сином та двома доньками, ухвалили рішення про те, що попри все допоможуть бійцям. Згодом до родини вчительки приєднались і рідні інших воїнів, допомогли колеги та батьки учнів. Тоді їм вдалося передати на передову продукти, одяг, устаткування, бронежилети.

Тільки почалася повномасштабна війна, наші вчителі й батьки учнів почали волонтерити. Перше, що ми почали робити – так звані, “Бандерівські смузі”. Смузі колотили й вчителі, і діти, і батьки. Потім сказали, що треба сітки – ми зразу підхопили цю справу. Що наші вчителі тільки не робили – пекли пиріжки, готували тушкованку, ковбаси”, – ділиться спогадами директорка школи № 123 Ірина Агашарифова.

До волонтерства Алли долучилися не тільки колеги та батьки учнів. Дуже допомагали й волонтери з інших міст та країн – Одеси, Миколаєва, Києва, Канади.

Зараз на столі в кабінеті історії окопні свічки, листи до військових та іграшки – усе це передають для захисників учні Алли Крячко. Волонтери зазначають, що для бійців це найцінніше, що підбадьорює в найважчі моменти.

Коли ми їдемо туди, спочатку страшно. Але те, у яких умовах наші герої перебувають – ще страшніше. Наш страх кудись дівається. Їдеш і знаєш – тебе там чекають, ти потрібен.

Ми бачили й окопи, і чули вибухи. Біля нас прилітало, нас накривали з літаків, але порівнюючи з тим, що доводиться переживати нашим хлопцям, це ніщо”, – каже Алла.

КОЖЕН ФІНІШ – НОВИЙ СТАРТ

Найцінніша реліквія у її кабінеті зараз – державний прапор із передової. На ньому підписи бійців і побажання найскорішої Перемоги над безжальним та жорстоким ворогом.

Тетяна Шевченко – вчителька української мови та літератури. До війни вона мешкала в Луганській області, а в Дніпро приїхала влітку. Жінці пощастило – вона одразу влаштувалася на роботу в одну з дніпровських шкіл.

Про минуле згадувати не хоче, проте з оптимізмом розповідає про перші дні після евакуації: “Зрозуміла, що кожен фініш – новий старт. Почала шукати роботу, дізналася, що у 21-ій школі є вакансія. Вирішили не зволікати та одразу прийти на співбесіду. Дуже хвилювалась”.

Зайшовши до школи, поговоривши з директоркою, жінка одразу заспокоїлась. Тетяна каже, вразило те, що директорка насамперед поцікавилася, як влаштувалась її родина, чи почуваються вони зараз у безпеці.

З того часу Тетяна Шевченко, за її словами, повернулася до життя. Улюблена робота додає впевненості та наснаги працювати й жити далі.

Останнім часом пригадуються улюблені рядки поезії Ліни Костенко: “А треба жити, якось треба жити. Це зветься досвід, витримка й гарт. І наперед не треба ворожити й за минулим плакати не варто”, – каже Тетяна.

Через неможливість проводити уроки в приміщенні школи, зі своїми новими учнями Тетяна познайомилася вже через монітор комп’ютера. Жінка каже, головне правило для неї – проводити уроки в умовах доброзичливості. Завжди вона та учні починають заняття з усмішок.

Дистанційне навчання, а особливо для нового вчителя – це завжди виклик. Живого спілкування не вистачає. Окрім викладання уроків, пані Тетяна ще й класний керівник 5 класу. З батьками теж доводиться спілкуватись у месенджерах та телефоном. Це не завжди зручно, проте ці незручності тимчасові.

Заходиш у школу, а там – тиша. Це дуже незвично. Я вірю, що скоро в Україні настане мир, і порожні класи заповняться дітьми”, – з оптимізмом розповідає Тетяна Шевченко.

АВТО ДЛЯ КОХАНОГО ЗАХИСНИКА

Лілія Черниш – вчителька польської мови дніпровського ліцею № 97. Жінка народилася в родині, де всі любили читати, тож змалечку вирішила, що своє життя пов’яже з книгами.

Лілія вступила на філологічний факультет, на 3-му курсі пішла на практику й так зацікавилася, що залишилася працювати в школі.

У лютому 2022, у перші дні повномасштабного вторгнення, чоловік Лілії вирішив піти на фронт захищати країну. На початку березня він уже був на “нулі”.

Перші тижні взагалі не було з ним зв’язку. Вдалося поговорити лише наприкінці березня. Вдень вела уроки, а після роботи плела сітки, збирала допомогу. Особливо хлопці тоді потребували ліків”, – згадує ті часи Лілія.

Декілька родин військових згуртувалися, знайшли людей, які їздили на передову, як волонтери. Раз на два-три тижні родини могли передати особисті речі, смаколики своїм рідним.

У серпні чоловіку випав шанс приїхати на декілька днів додому. Коли ми почали спілкуватися, він сказав, що підрозділам дуже не вистачає автомобілів. Ті, що є в наявності, часто потрапляють під обстріли, ламаються, бо дороги там взагалі майже немає. Саме тоді я вирішила зібрати кошти на придбання автівки. Це було важкувато. Уявіть – серпень, усі вже майже фінансово виснажились.

Ми звернулися до компанії, де працював чоловік. Вони теж долучилися. Зверталися до знайомих. Дуже допомогли дружини бійців, які знаходяться поруч із моїм чоловіком на фронті”, – розповідає Лілія.

Збір тривав із кінця серпня до кінця жовтня. Лілії вдалося зібрати 3 тисячі доларів та 20 тисяч гривень.

Нам пощастило – знайомий допоміг знайти потрібне авто. Ми його трохи підремонтували й воно поїхало до хлопців. Це невеликий мікроавтобус, який уже 3–4 тижні стає в пригоді нашим захисникам”, – каже Лілія.

Звичайно, хочеться допомогти коханому всім, чим можеш, зізнається жінка. Коли є можливість, вона намагається передати якісь домашні страви, хоче потішити хлопців смачненьким.

Це для них дуже важливо – бачити, що вдома чекають, підтримують, допомагають. Наша донечка, якій 7 років, передає татові власноруч зроблені вироби, малюнки, пише листи. Це дуже зворушливо та підтримує його в найскладніші часи”, – зі сльозами на очах розповідає Лілія.

Українці та українки вже не раз доводили, що вони непереможні. Військові, вчителі, лікарі чи слюсарі – усі можуть робити щось вагоме та корисне для своєї країни.

Олена Бурцева, Аліна Рудич, журналістки газети “Наше місто”, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: “Наше місто”

Матеріали за темою

Обговорення