Напишіть нам

Всі теми

Відновні практики. Як зробити школу без конфліктів

Чи знаєте ви, що таке відновні практики? А як за допомогою них працювати з конфліктами? Які 5 запитань поставити собі для рефлексії? І які 5 кроків відновних зустрічей для вирішення будь-яких спірних питань?

“Нова українська школа” послухала конференцію “Мирна школа в новій реальності” від ГО “Інститут миру та порозуміння” та прочитали посібник директорки британської організації “Трансформуючи конфлікт” Белінди Гопкінс “Відновні практики в класі”, аби поділитися з вами.

ПРО ШКОЛУ ТА ЇЇ СИСТЕМУ

Психологиня вищої категорії та авторка моделі “Партнерство в дії” Олена Мельник працює на посаді практичного психолога в Одеському ліцеї “Ланжеронівський” та практикує медіацію з 2008 року.

Вона пояснює, що школа – це система, яка має кілька складників: батьки, вчителі, адміністрація, учні, технічний персонал. У цієї системи є показники єдності:

  • Організація. Як побудовані зв’язки між усіма учасниками освітнього процесу;
  • Структура. Як учасники освітнього процесу комунікують між собою.

Під час карантину ми побачили, що школа – це про людей і взаємини. Тобто про те, як люди налагоджують організацію і структуру. Школа не має прив’язки до місця. Бо всі цінності, які асоціюються в нас зі школою, створюємо ми самі”, – говорить Олена Мельник.

Психологиня ділиться порадами, як зробити школу без конфліктів:

1. Уявляйте, що за партами сидять удвічі більше людей – ще батьки. Отже, приймаючи дитину до школи, ми радше приймаємо всю родину, а також дитину з її історією. Про це треба пам’ятати вчителям.

2. У школі всі учасники освітнього процесу комунікують на кількох рівнях:

  • Людина – людина. Щоденні привітання штибу “Доброго дня! Як ваші справи?”;
  • Рольовий. У кожного є різні ролі. Наприклад, я – мама і я – вчителька;
  • Системний. Батьки як система і школа як система. Треба зрозуміти, що звернення батьків до вчителів можуть бути як особистими, так і рольовими чи системними.

Так легше зрозуміти, які конфлікти виникають і чому. Можливо, ви з опонентом розмовляєте на різних рівнях?

3. Будь-який процес взаємодії виховання й навчання – це порушення рівноваги. Коли вчителі викладають предмет чи демонструють свої переконання, то не знають, як це може відгукнутися в іншій людині. Інколи може бути збіг. Тоді ми кажемо, що розуміємо одне одного й поділяємо думку та цінності. А може бути так, що нова інформація спричинятиме страх, конфліктну думку або захисну реакцію. Треба розуміти, що кожна родина має свою карту реальності.

4. Батьки складають своє бачення про те, що відбувається в школі, зі свого дитячого досвіду. Усе залежить, які взаємини з першим вчителем та з однокласниками були в батьків ваших учнів, коли ті були школярами. Саме тому вони часто хочуть дізнатися, як відбуватимуться навчання і спілкування в школі, у яку йдуть їхні діти, – аби порівняти його зі своїм і зрозуміти, чи це їм підходить.

5. Батьки приходять до вчителя, аби комунікувати з ним. Учитель робить це з трьох позицій: людина, вчитель, представник освітнього закладу. Важливо, аби вчителі розділяли, з якої позиції говорять у тій чи іншій ситуації, це допоможе дібрати правильні слова.

6. Зберіть представників адміністрації, батьків, вчителів та дітей. Спочатку кожній людині треба обрати, що важливо для ролі, у якій вона є в системі школи. Потім – треба об’єднатися в групи й обрати 3–4 найважливіші потреби для кожної категорії та озвучити це всім. Також цікаво слідкувати, у яку позицію кожна категорія розміщує себе на дошці. Наприклад, вчителі ставлять себе між батькам і учнями чи відсувають батьків?

7. Конфлікт – важлива частина взаємин. Він виникає тоді, коли карти світу різних людей не збігаються.

Наприклад, у нас у школі був випадок, коли мама повідомила, що взимку в дівчачому туалеті прохолодно. Спочатку це звучало як претензія, але коли ми прослідкували за цим, то зрозуміли, що це правда, і утеплили вікна.

Або було таке, що мама першокласника каже: “Я помітила, що в школі не зачиняються ворота. А раптом дитина вийде?”. Ми подивилися на цю ситуацію з боку матері – вона турбується про безпеку дитини. Водночас ми знаємо, що є камера, охоронці, що ворота зачиняють, коли діти виходять на прогулянку, а без дорослих діти надвір не йдуть. Тоді ми просто пояснили ситуацію мамі – і все стало гаразд”, – пригадує Олена.

8. Відновні практики пропонують спосіб вирішення конфліктів. Перший крок – зрозуміти, що мені треба в цій ситуації, а другий – зробити емпатійну здогадку, що може стояти за такою поведінкою іншої людини.

Вправа. Пригадайте конфліктну ситуацію між батьками і вчителями. Зробіть два стовпчики: в одному напишіть потреби, які тоді були для вас важливі й не задоволені; в іншому зробіть здогадку, що ця людина думала й що для неї було важливо, які потреби були в неї. Якщо практикувати цю вправу, то з часом це стане легше і швидше робити це подумки, аби вирішити конфлікт.

ПРО ВІДНОВНІ ПРАКТИКИ

Модель відновної практики (Transforming Conflicts) ґрунтується на 5 ключових переконаннях, які є основою щоденного спілкування, а не лише можливістю відреагувати на виклики або проблеми. У посібнику йдеться про те, що вони мають стати елементом культури “в нас так прийнято”.

З ключових переконань випливають 5 типів запитань для рефлексії, відновного спілкування та слухання, роботи зі школярами. П’ять ключових переконань також лежать в основі п’ятикрокової структури всіх відновних процесів та зустрічей за участі неупередженого фасилітатора.

Переконання відновних практик:

1. Кожен має унікальне бачення ситуації або події та потребує можливості висловитися й бути почутим.

2. Думки людей у конкретний момент впливають на те, що вони в цей момент відчувають. Водночас ці почуття формують їхню поведінку.

3. Наші дії та вчинки впливають на людей навколо, тому корисно думати про непрямий вплив будь-якої дії або ситуації.

4. Коли наші потреби задоволені, ми можемо працювати якнайкраще. Наші дії – це стратегії, які ми обрали для задоволення своїх потреб на той момент.

5. Люди, на яких вплинула певна проблема, здатні змінити ситуацію на краще, співпрацюючи одне з одним.

Відновні підходи ґрунтуються на 5 ключових переконаннях або принципах щоденної взаємодії в будь-якій установі або організації, яка прийняла цей стиль роботи:

1. Кожен по-своєму бачить ситуацію, потребує можливості висловити свою думку та бути почутим. Недоречно нав’язувати свої погляди іншим. Важливо, аби кожен мав нагоду сказати своє слово. Повага, з якою ставляться до індивідуального бачення кожного, має також бути там, де одні люди мають більше влади чи повноважень, ніж інші.

2. Думки та почуття важливі. Думки та почуття часто ховаються “під поверхнею”, але водночас є ключовими для розуміння поведінки людей. Якщо “спуститися глибше” й поділитися тим, що відбувається всередині, можна досягти кращого взаєморозуміння та налагодити міцніший зв’язок.

3. Наші дії та вчинки впливають на людей навколо. Це допомагає осмислювати “ефект метелика” будь-якої події. Щоби зберегти хороші стосунки з іншими, важливо спробувати передбачити наслідки наших дій та заздалегідь мінімізувати шкоду від них. Результатом конфліктів або суперечок можуть бути як негативні емоції (злість, образа, фрустрація і збентеження), так і зруйновані стосунки та зв’язки між людьми. Час, присвячений роздумам про ширші наслідк пиевних дій, може допомогти змінити ситуацію на краще.

4. Наші дії – це стратегії, спрямовані на задоволення потреб. Для того, щоб ухвалити рішення або розв’язати проблему, варто спершу визначити потреби всіх, кого це стосується. Тоді буде легше обрати стратегії для задоволення цих потреб.

5. Найкраще знаходять рішення проблеми ті, кого вона стосується, у співпраці одне з одним. Люди цінують, коли до них звертаються за порадою та залучають їх до ухвалення рішень. І навпаки: люди зазвичай опираються і зневажають рішення, які їм нав’язують. Участь в ухваленні рішень і розв’язанні проблем демонструє повагу й довіру, розвиває соціальні навички та впевненість, а також зміцнює зв’язки.

КОЛО ОДНОГО ЗАПИТАННЯ ТА ЗУСТРІЧІ В КОЛІ

На початку роботи в колі фасилітатор нагадує п’ять ключових відновних переконань. Учасники на їхній основі мають можливість висловлюватися про свої досвід, погляди, думки та почуття, ділитися своїми потребами та обговорювати шляхи їх задоволення.

Інструмент “коло” можна використовувати для розгляду ситуацій, які вплинули на всіх присутніх. Або з фокусом на майбутнє, щоби стимулювати учасників брати більшу відповідальність за своє навчання або планувати події та проєкти.

Правила кола:

  • Усі учасники сидять у колі на стільцях однакової висоти. Приміщення має бути просторим, без відволікальних чинників чи людей, які не беруть участь у процесі. Тоді кожен відчуватиме себе включеним, а увага зосереджена на колі.
  • Фасилітатор заохочує всіх узяти на себе відповідальність за безперешкодний перебіг сесії і просить визначити кілька простих правил, яких вони дотримуватимуться. Їх можна записати на аркуші паперу й повісити на стіні.
  • Для визначення, чия черга говорити, використовується так званий мовник, себто предмет, що надає право говорити. “Мовник” передають за годинниковою стрілкою й ніяк інакше. Право говорити має лише той, у кого в руках “мовник”.
  • Останнє правило може порушувати лише фасилітатор або так званий хранитель кола у виняткових обставинах. Наприклад, якщо фасилітатор пише щось на дошці, а інші розмовляють або переривають і потребують ненав’язливого нагадування про базові правила. “Хранителю кола” корисно мати запасний мовник, який використовуватиметься у виняткових випадках.
  • Кожен має право пропустити свою чергу в колі або грі. Ніхто не має відчувати, що висловлюється під тиском. З часом більшість людей відчуватимуть, що говорити безпечно.
  • Кола можуть бути безтурботними й веселими. Це шанс посміятися разом і познайомитися з людьми в легкий спосіб. Іноді це – сходини для розв’язання проблем, що впливають на школу або клас. Іноді їх проводять, щоб ухвалити рішення. Їх також використовують для обговорення важливого для учасників питання.

Аби влаштувати коло, треба:

1. Роздрукувати картки основних потреб.

Скріншот із посібника “Відновні практики в класі”, Белінда Гопкінз

2. Обрати тему для обговорення.

3. Обрати тему для знайомства. Наприклад, із запитаннями, що кожен учасник кола любить робити ввечері або який улюблений фільм.

4. Обрати гру для перемішування учасників. Наприклад, гра “Підведіться та змініть місця всі, хто…”. Треба обрати категорії, які найвірогідніше змусять більшість людей рухатися. Наприклад, хто має домашніх тварин, грає у футбол або має велосипед.

5. Обрати метод проведення основної вправи. Наприклад, вправа “Завмерла картинка”. Система така:

  • об’єднайте групу в малі групи по 3, 4 або 5 осіб (вирішіть, наскільки великими мають бути групи, та самі розмістіть їх колом);
  • запропонуйте групам створити застиглу картинку / скульптуру на певну тему (наприклад, “Який вигляд має повага?”);
  • запропонуйте кожній малій групі показати свою скульптуру іншим;
  • обговоріть, як вони планували скульптуру – можливо, тема підказувала, яким шляхом іти та що і як робити.

Для цієї вправи добре підходять такі теми як повага, включення, дружба, співпраця, доброта тощо. Адже головне тут – не результат, а спосіб, яким його досягнуто.

6. Оберіть руханку. Наприклад, “Розв’яжіть вузол”:

  • об’єднайте учасників у малі групи по 8–10 осіб. Має бути парне число осіб;
  • попросіть кожну групу стати в коло та заплющити очі;
  • запросіть кожного простягнути праву руку вперед та схопити руку, яку вони знайдуть. Тренери можуть ходити й допомагати, щоби кожен знайшов ту руку, що потрібно;
  • попросіть простягнути вперед ліві руки і знайти вільну руку, щоб ухопитися;
  • тепер очі можна розплющити;
  • завдання полягає в тому, щоби розплутати вузол із людей, не відпускаючи жодної руки;
  • часто таке можливо, що група розплутується та знову опиняється в колі;
  • іноді комбінація така, що розплутати її неможливо. Тоді тренери мають підбадьорювати та бути терплячими, коли група сама розв’язує завдання. Спокуса давати вказівки або рятувати – дуже велика. Намагайтеся дати групі самій знайти рішення, інакше ви перебиратимете на себе відповідальність за проблему та її розв’язання;
  • наприкінці групи можуть обговорити, що спрацювало, а що не спрацювало як стратегій співробітництва.

7. Оберіть завдання на завершення. Наприклад, учні можуть продовжити такі речення: “Одна нова ідея, яку я виніс із цього кола…”, “Щось важливе, про що я дізнався…”, “Щось одне, що я візьму із собою…”.

Більше варіантів вправ, руханок і тем можна знайти за посиланням.

ЯК РОЗМОВЛЯТИ ЗА ДОПОМОГОЮ “Я-ПОВІДОМЛЕНЬ”

Ця техніка допоможе сформувати свою думку під час конфліктів так, аби опонент вас зрозумів і не відчував, що його в чомусь звинувачують. Також так можна вчити дітей у класі працювати з конфліктами.

Техніка передбачає 5 ключових відновних трансформацій конфлікту:

  1. Поділіться своїм унікальним баченням: “Коли я бачу або чую…”.
  2. Поясніть свої думки та почуття: “… я відчуваю…”.
  3. Проявіть співчуття та увагу: “Ось так це на мене вплинуло…”.
  4. Поясніть свої незадоволені потреби: “Просто зараз мені потрібно…”.
  5. Запитайте про допомогу в задоволенні вашої потреби: “Чи готовий ти…”.

У посібнику пояснюють, що почуття не можна змішувати ні з чим. Треба намагатися уникати дієприкметників, бо люди часто чують у них звинувачення. Наприклад, “Я почуваюся розчарованим” можуть почути як “Ти мене розчарував”; “Я почуваюся зніяковілим” можуть почути як “Ти мене змусив зніяковіти”; “Я почуваюся збентеженим” можуть почути як “Ти мене збентежив”.

Висловлюючи потреби, переконайтеся, що говорите саме про “потреби”. Краще скористайтеся фразою “Я потребую / моя потреба полягає в / мені важливо…” замість нав’язування стратегій поведінки такими висловами як “Мені потрібно, щоби ти…” і “Тобі треба…”.

Більше про “я-повідомлення” можна дізнатися тут.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – racorn, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення