Напишіть нам

Всі теми

“Не зупиняю учнів, якщо їм треба публічно проявити страх чи злість” – британська вчителька-волонтерка про приховану частину роботи освітян

До Дня вчителя українські педагоги могли прочитати сотні захопливих постів удячності за те, що вони продовжують навчати дітей, не зважаючи на війну. У школах, укриттях, удома; дистанційно та онлайн.

Деякі іноземні вчителі солідарні з українськими колегами. Хоч і перебуваючи в безпеці, вони прагнуть навчати наших дітей і подарувати їм острівці безпеки.

Одна з таких учительок – Анна Летовт-Ворбек із Британії, яка на початку березня долучилася до проведення англомовних онлайн-уроків від ГО “Смарт освіта”.

Історію волонтерства Анни читайте нижче.

Читайте також:

ПРО ШЛЯХ ДО ПРОФЕСІЇ

Анна Летовт-Ворбек можна сказати випадково й у зрілому віці прийшла до вибору професії вчительки.

“На той час я вже мала математичну освіту, – розповідає Анна, – мені було більше 30 років, коли моя співробітниця абсолютно неочікувано запитала, чи я ніколи не думала про зміну кар’єри. Час від часу звертаючись до мене по допомогу з перекладом, вона дійшла висновку, що я дуже добре і зрозуміло пояснюю. Я навіть не мислила, що зможу бути хорошою вчителькою, бо з дитинства не маю особливо приємних спогадів про школу”.

Тим не менше, слова подруги засіли Анні в голові. Вона почала дізнаватися про доступні можливості й урешті потрапила на інтенсивну програму в Манчестері (Великобританія), після чого пройшла практичний тренінг у Загребі (Польща).

“Я була в захопленні від цього курсу й отримала нову кваліфікацію 1998 року, а на початку 99-го почала викладати англійську мову в Польщі, – продовжує співрозмовниця. – Викладала й  у початковій, і в середній, і в старшій школах, у коледжі та університеті, а також на приватних курсах. Вік моїх учнів – від 6 до 60 років, і жодного разу я не пошкодувала про те, як зі зміною професії змінилося моє життя”.

Фото надано Анною Ворбек

Протягом останніх шести років учителька живе і працює в Омані, викладаючи в Університеті технологій та прикладних наук міста Мускат. Співрозмовниця говорить, що в Омані вчителі отримують доволі високу зарплату, тож вона обрала цю країну не лише через сонячну погоду й гостинних мешканців. Але наступного року Анна планує повернутися до Європи.

“Я все кажу собі: ще рік, ще один рік – і я остаточно переїду до Польщі, де маю будинок. Та через Брекзит отримання польського громадянства дещо ускладнилось”.

ПРО МОТИВАЦІЮ Й ВОЛОНТЕРСТВО

Анна Ворбек давно слідкувала за загостренням ситуації в Україні. Говорить, що для неї особисто тема війни дуже болюча, бо резонує з минулим її родини.

Вона – донька польського біженця під час Другої світової війни. Розповідає, як її предки воювали під час Варшавського повстання 1944 року, а дідусь служив пілотом у Британських військово-повітряних силах. Як тато все життя згадував брата й сестру, яких утратив на тій війні: їх посмертно нагородили орденами за героїзм та мужність.

Невдовзі після повномасштабного вторгнення росії перші українські біженці почали прибувати до Польщі. Анна Ворбек розуміла, що якийсь час вони не зможуть повернутися додому, багато хто втратить роботу, діти відстануть у навчанні.

Як викладачка я хотіла стати частиною проєкту, який гарантував би, що учні не припинять навчання в цей критичний період свого життя, на етапі формування їхньої особистості”.

Окрім сімейної історії, до педагогічного волонтерства Анну підштовхнув ще однин момент: свого часу вона була глибоко зворушена відеозаписами про сирійських біженців, які застрягли в зонах конфлікту. На відео діти різного віку розмовляють арабською.

Ворбек говорить, що ніколи не забуде виразу обличчя дітей, які під час інтерв’ю дуже хотіли показати, що вони освічені, але не могли навіть прочитати ім’я “Аллах” рідною мовою. Дехто з них ніколи не ходив до школи, інші втратили 3–4 роки навчання.

Освітяни не повинні допустити, щоби діти втратили можливість навчатися, – переконана співрозмовниця. – Я вирішила, що колись обов’язково приділю час і досвід дітям, які опинилися в подібній ситуації. Наприкінці лютого я зрозуміла, що настав час виконати свою обіцянку”.

Через Facebook Анна запитала у своїх колег, чи організовує хтось онлайн-уроки в її рідному місті Ополе, що розташоване між Вроцлавом та Катовіце. У відповідь вона отримала лінк на гугл-форму для реєстрації, підготовлену ГО “Смарт освіта”.

Цікавлюся, чи волонтерство включає також професійну мету, окрім особистої.

“Навіть не знаю, що відповісти, – каже Анна. – Моєю головною метою було надати послуги дітям, які страждають через війну. Я можу запропонувати їм свій багаторічний досвід і хоч на деякий час відволікти від жахливої реальності. Але як для вчительки мені також важливо змінювати і вдосконалювати стиль викладання, розробляти нові стратегії, опановувати необхідні технології та платформи, створювати контент для онлайн-роботи.

Завдяки обмеженням, які наклала пандемія COVID-19, я навчилася це робити й не хочу втратити нові навички. Мені подобається викладати онлайн, коли одним кліком я можу надавати послуги в будь-якому куточку земної кулі, і я відчуваю, що хочу бути частиною цього. Ба більше, тепер я знаю, як розвʼязувати технічні проблеми, завжди маю запасний план. Це щось нове і свіже для мене. Я не очікувала, що мені колись доведеться так викладати”.

Скриншот під час інтервʼю

Найцікавішим аспектом Ворбек називає те, що вона сама багато чого дізнається, готуючи кожну наступну презентацію.

“Недостатньо надати уривчасті чи загальні факти протягом 60-хвилинної сесії, не можна просто говорити весь час. Потрібно вмикати щось цікаве, аби залучити дітей до навчання. Підготовка вимагає ретельного планування, усі матеріали мають перевірятися на фактаж, а також оцінюватися на відповідність рівню знань учнів.

В одному з перших імейлів, який я отримала від Смарт освіти, було прохання не показувати певні зображення або не торкатися певних тем, які можуть боляче зачепити дітей (наприклад, фото літаків чи зруйнованих будинків, – ред.). Тож я не могла просто вставити відео в презентацію, потрібно було спершу переглянути кожну його секунду, аби переконатися у відсутності будь-яких тригерів”.

Найважчим викликом для вчительки залишається завершити заняття за 60 хвилин. Вона говорить, що завжди має приблизно 20 слайдів, кілька відео й коротких тестових завдань, які може використати під час уроку. При цьому Анна намагається дати дітям можливість поговорити, розказати про свій досвід, тому вкластися у відведений час складно.

ЧОМУ ДІТИ ХОЧУТЬ ВІДВІДУВАТИ УРОКИ

Анна Ворбек почала проводити онлайн-заняття для українських дітей у березні. Протягом усього часу її уроки були дуже популярними серед учнів, тож питаю, у чому секрет успіху.

“Я не маю універсального рецепту, – відповідає вчителька. – Я просто заходжу в клас (офлайн або онлайн) і починається магія. Кожен день учительства приносить щось нове й цікаве, тому я дуже люблю свою роботу.

Здебільшого мої заняття стосуються культури та щоденних справ. Зазвичай я створюю серію уроків, пов’язаних між собою. До прикладу, цикл “Навколо світу” містить теми про гроші в різних країнах, про відмінність алфавітів та мов, про національні свята. На одному з тижнів діти дізналися, коли і як довго тривають шкільні канікули в різних країнах. Їхні очі світилися, а отже – це було цікаво!”

Вчителька каже, що, можливо, саме серії уроків і є ключем до зацікавлення дітей Адже це заохочує учнів прийти наступного разу, а вчительку – продовжувати працювати.

“Мої уроки відрізняються тим, що я не прошу учнів відкрити підручник на такій-то сторінці й виконати вправу, – це було б занадто нудно. Дітей треба дивувати, їм подобаються несподівані елементи. Іноді я запрошую на урок спікерів, які розповідають щось цікаве. Іноді ми граємо в ігри, сміємося, робимо щось неочікуване, веселе…”

Анна розповідає, що смішні моменти трапляються чи не щотижня. Наприклад, на одному з уроків діти мали розповісти про важливу для них річ або тварину. Один хлопчик захотів розказати й показати своїх кіз на сімейній фермі. Інші учні були в захваті.

“А коли в мене був день народження, я пообіцяла організувати щось цікаве для онлайн-вечірки. Ми грали у версію Pictionary: діти тримали папір на лобі й намагалися намалювати те, що я просила: будинок або собаку… Мушу сказати, що це було нереально весело!”

А ще часто пес Анни вривається на урок, щоби привернути увагу, – і це також позитивно впливає на загальний настрій.

Відволікатися і сміятися дуже важливо. Я вважаю, що якщо я зробила так, щоби хоча б одна дитина засміялася – цей день прожитий не дарма. Це моя філософія. Я не можу одночасно бачити всі обличчя учнів, але ті, кого я бачу, зазвичай усміхаються й мають вигляд людей, які проводять чудово свій час. Після уроку вони завжди дякують, говорять, що їм дуже сподобалося. Іноді наприкінці занять також долучаються батьки, щоби подякувати”.

Оскільки вік учнів, які відвідують онлайн-уроки Анни Ворбек, – від 10 до 18 років, то й рівень знань англійської в них суттєво різниться. Запитую, як учителька справляється з таким викликом.

“У разі необхідності мені допомагали модератори. Але я зі свого боку намагаюся всіляко підлаштовуватися, використовуючи різні можливості. Оскільки польська мова дуже близька до української, часом я могла сказати щось польською, і діти розуміли. Звісно, мені важкувато друкувати українською в загальний чат, бо алфавіт сильно відрізняється, але за ці місяці я навчилася краще розпізнавати літери.

А ще в кожному класі є сильніші учні, зазвичай їм подобається допомагати іншим за необхідності. Вважаю, що вчителям надзвичайно важливо у своїй методології давати учням можливість проводити урок, така відповідальність їх сильно мотивує”.

НЕВИХОВАНІ, РОЗЛЮЧЕНІ ЧИ НАЛЯКАНІ?

Однією з найбільших перешкод у проведенні онлайн-уроків для великої кількості учнів є те, що за посиланням підключитися до зустрічі може будь-хто, і передбачити поведінку учасників практично неможливо. У березні, коли на одному уроці було по 200–250 учнів, модераторам доводилося бути напоготові виключити когось з учасників, якщо він чи вона говоритиме або писатиме в чат щось образливе.

“Дехто використовував загальний чат для того, аби злити свою злість, – розповідає Анна. – Вони писали англійською, що насправді чудово, також вони писали українською. Але зазвичай це були образливі повідомлення мені особисто. У таких випадках я просто не відповідала. І хоча модератори говорили мені, що це “хакери”, – я бачила звичайних дітей і мені краяло серце спостерігати за ними.

Я не психолог, але знаю, що аспект, коли учні потребують привернути увагу, публічно зняти свій стрес, зменшити тривогу і страх, – дуже важливий. І якщо це для них необхідно, то я не зупинятиму їх до моменту, поки це не зачіпає інших дітей. Наприклад, вони могли написати, куди потрібно піти путіну. Але це те саме, що відбувається на звичайному уроці, коли одна дитина створює проблеми, заважає й перешкоджає проводенню заняття”.

Анна каже, що зазвичай за такою поведінкою стоять інші проблеми. Діти зривають уроки не просто так. На поверхні здається, що вони грубі чи невиховані. Та якщо вчитель захоче і зможе копнути глибше, він чи вона побачить, що за цією поведінкою криється щось серйозніше, на що варто звернути увагу. Не насварити, а поговорити особисто, можливо, залучити ментора чи шкільного психолога, бо це – необхідна частина роботи вчителя.

Ми повинні не лише навчати, але створювати безпечний простір, у якому дітям дозволено проявити свої почуття, страх, злість. Бо їм болить”.

Анна говорить, що після багатьох років викладання в Польщі вона розуміла, якого рівня знань і поведінки чекати від українських дітей. Але при цьому була готова чутливо реагувати на раптову експресію чи навпаки замкнутість, неуважність та відстороненість.

“Мене не здивувало, що українські учні уважні та виховані. Але я очікувала, що вони будуть дещо тихішими і тривожнішими з огляду те, через що їм доводиться проходити зараз. Попри надскладний досвід, який змінює життя цих дітей, мене вразили їхні стійкість та оптимізм, бажання долучатися, і що найголовніше – говорити. На початку вони соромилися, але з часом їхня впевненість стрімко зросла. Вони захоплено сприймають будь-яку тему, я поки не натрапила на щось, що було би їм не цікаво”.

Наостанок питаю, чи вважає співрозмовниця досягнутою мету своєї волонтерської роботи.

“Не вважаю. Оскільки війна триває, й українські діти все ще потребують підтримки. Мене попросили продовжити заняття на невизначений термін, і я погодилась. Бо позитивні відгуки учасників, чудова атмосфера на заняттях для мене означають, що я роблю щось правильне, хороше. Навчати – моє покликання, тому це навіть важко пояснити словами: всередині себе я знаю, що це те, що просто повинна робити стільки, скільки буде необхідно”.

Анна Ворбек мріє про те, що колись зможе особисто зустрітися зі своїми учнями з України, нехай і не найближчим часом.

Працювати з ними – чудовий досвід для мене. Я бажала би, аби він стався за кращих умов. Наразі ми можемо лише сподіватися й терпляче чекати, коли зможемо повернутися до звичайного життя”.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – HayDmitriyDepositphoto

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.

Матеріали за темою

Обговорення