Як і чому молодь їде вчителювати в села й містечка. Три історії педагогів

Набратися педагогічного досвіду, реалізувати дитячу мрію, змінити щось в українській освіті. Така мотивація молоді вчителювати в селах і маленьких містах. Так, за програмою “Навчай для України” люди без досвіду мають можливість спробувати себе в ролі педагогів. А школи в регіонах можуть узяти участь у програмі.

Аби працювати в школі, майбутні учасники мають пройти кілька етапів добору, навчання з предмету, який хочуть викладати, ЗНО, провести пробний урок, пройти підготовку щодо методик викладання, системи освіти, законодавчої бази, інструментів, навчання лідерського розвитку, розкриття гнучких навичок. Опісля програма розподіляє учасників між регіонами, де вони 2 роки вчителюють.

Ця програма започаткована в США майже 30 років тому. Нині в “Teach For All” беруть участь понад 50 країн, а майже 60–70% випускників залишаються працювати у сфері освіти.

“Нова українська школа” поговорила з Ярославом Височанським, Інною Рахмістрюк і Анастасією Беляєвою про те, як вони вчителювали в маленьких містах і селах, чого навчилися й чого навчили інших, як налагоджували зв’язки з дітьми.

Далі – пряма мова.

Ярослав Височанський у 23 роки поїхав працювати в село Нові Петрівці (Київщина)

“РОБОТОДАВЦІ ШУКАЮТЬ МОЛОДОГО ІНІЦІАТИВНОГО ПЕДАГОГА З 25 РОКАМИ СТАЖУ”

Після закінчення університету мені постійно відмовляли в роботі. Найбільша проблема, що всі хочуть “молодого ініціативного з 25 роками стажу”. Так, у школах мені пропонували почекати 5–10 років.

У 2016 році я почав шукати інші можливості, щоби стати вчителем. Знайомі порадили взяти участь у програмі “Навчай для України”. Після добору ми додатково навчалися в літньому інституті. Це було особливо корисно для тих, хто не мали педосвіти.

Я потрапив у невелику ЗОШ №3 в селі Нові Петрівці на Київщині. Перше, що мені сказали: “Ми дуже раді вас бачити, але з житлом допомогти не можемо”. Оскільки село недалеко від Києва, ціна дорівнювала зарплаті вчителя. Тому я знайшов прибудову, де вода й туалет були на вулиці, узимку було трохи холодно, але стерпно. Там і прожив 2 роки. Я викладав у 1–9 класах історію й заміняв інформатику в молодшій школі.

“ДІТИ МАЮТЬ БАЧИТИ, ЩО ВЧИТЕЛЬ – ТАКА САМА ЛЮДИНА”

Школа – це про взаємини, у яких ти не розказуєш, яка в тебе освіта, а розповідаєш те, що цікавить дітей. Наприклад, звідки приїхав, чому тут опинився, як тебе знайти в Instagram. Я зрозумів, що діти мають бачити, що вчитель – така сама людина, як і вони, а не робот, який прийшов “засунути в голову” історію чи математику.

У закордонній педагогіці є поняття “friendly, but not friend”. Такі взаємини встановлюються, коли учні бачать, що ти не кричиш, не принижуєш, не свариш, а допомагаєш. Згодом їм стає цікаво. А зрештою з’являється результат.

Перші пів року, коли не було очевидного результату, було важко. Бо ти приходиш і хочеш усіх урятувати. А декому плювати на твою історію й те, що ти знаєш стільки методик, використовуєш кольорові папірці і проєктор.

З часом робота починає давати плоди. Круто, коли помічаєш, що цей учень тепер і запитання ставить, і на перерві до тебе підходить, і в проєкті бере участь. А інший не полюбив історію, але залюбки ходить до тебе на екологічний гурток і спрямував свою енергію не на вибивання вікон, а на садіння дерев.

На уроках я намагався здебільшого зацікавити дітей проєктною діяльністю. Учні обирали тему, опрацьовували, а я виконував функцію куратора чи коуча, підтримував і казав, де можна знайти інформацію. Так нам усім було цікаво.

Фраза “О, тепер я полюбив історію” наприкінці другого року роботи звучала часто. Так, у районі ми взяли перше місце з олімпіади з історії.

Але я вважаю, що олімпіади – це пережиток. А от те, що учень почав у мене брати книжки для читання історії, хоча до того не дуже нею цікавився – це успіх.

Учні Ярослава

ПРО ВЗАЄМИНИ З БАТЬКАМИ Й КОЛЕГАМИ

Колеги на мене чекали, бо школи також проходили добір. З ними склалися теплі взаємини. Ми досі час від час спілкуємося і працюємо над проєктами.

Найважче було з батьками. Бо в них є переконання, що можна віддати дитину в школу й отримати “готовий продукт”. Вони ж у кращому випадку можуть прийти на батьківські збори й посварити за погані оцінки. А наступного дня дитина прийде на урок і буде плювати в стелю, щоби зробити вчителю гірше. Бо вчора її сварили за те, що батьки побачили оцінки. І це ніяк не стимулює навчатись.

А ще вчителі можуть у школі говорити дітям, що оцінки – не на першому місці, на першому місці – знання. А тоді вони приходять додому й чують перше запитання від батьків: “Що отримав?”. Тому, якщо немає комунікації “вчитель–учень–батьки”, то про досягнення результату не йдеться.

Доводилося з батьками говорити про це. Знаєте, спочатку батьки вибивають ногою двері, бо думають, що якщо їх викликають у школу, отже треба захищати свою дитину. А потім вітаються з тобою на вулиці. Це – результати наших розмов.

ЩО БУЛО НАЙВАЖЧЕ Й ЧОГО НАВЧИВ ПЕРШИЙ ДОСВІД

Учительська професія загалом важка. За кожними 45 хвилинами уроку, особливо в молодого вчителя, стоять 2–3 години або й ціла ніч підготовки. Коли маєш напрацьовані матеріали, стає легше.

Працюючи в Нових Петрівцях, я зрозумів, що функція передавання знань від учителя до дітей не актуальна. Адже знання може передавати через YouTube. Функція вчителя – бути коучем, людиною, яка спрямовує, підказує можливості, підтримує й допомагає.

Також відкрив для себе істину: що очевидно тобі – не очевидно іншому. Коли ми говоримо “дерево”, я уявляю ялинку, а хтось – дуб. І в педагогіці треба пам’ятати, що учням не очевидні, наприклад, причини Другої світової війни. Але це те, до чого вони мають прагнути – щоби були очевидні причинно-наслідкові зв’язки, як і вчителеві.

Після Нових Петрівців я й далі працюю вчителем історії, мистецтва й частково педагогом-організатором у Львові в ліцеї “Просвіта”.

Інна Рахмістрюк у 23 роки поїхала працювати в Боярку (Київська обл.)

ПРО БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ З ДІТЬМИ, ДОВГІ ТЕКСТИ Й ГУРТКИ

2017-го я закінчувала магістерську програму в Могилянській школі журналістики. Тоді розпочався перший набір “Навчай для України”. Я подумала, що це класна можливість, бо колись хотіла бути вчителькою. Але, з огляду на невелику престижність професії, яку мені транслювали, не обрала цей фах.

Утім, бажання викладати і працювати з дітьми нікуди не ділося. Тому розуміла, що програма може дати мені досвід, про який я мріяла. Так потрапила в гімназію в Боярці й викладала зарубіжну літературу в 5–11 класів.

Спочатку в колег було очікування, що я робитиму щось кардинально інше й нове. Але я викладала в межах програми й використовувала інструменти, доступні всім. Оскільки викладала зарубіжну літературу, відразу зіштовхнулася з проблемою, що не всі готові читати великі тексти й не всі люблять читати загалом. Тому поставила собі завдання, щоби в дітей з’явилася хоча б якась зацікавленість предметом, якщо її не було. А в тих, у кого була зацікавленість, аби вона поглиблювалася.

Я часто робила акцент на рольових розігруваннях тексту, бо це дає можливість навіть тим, хто не прочитали, подивитися, що відбувалося у творі. Ми аналізували історії, думали, чи можна було вчинити по-іншому. Я хотіла зробити предмет максимально наближеним до дітей.

Також ми розвивали навички креативного письма. Адже твір ЗНО треба писати всім, і всім доступна структура есе. Але висловлювання своєї думки й пошук прикладів у своєму житті треба розвивати.

Поза класом організовували кіноклуб, де переглядали фільми, також був гурток юного журналіста “Медіаморж”. А ще я організувала профорієнтаційні зустрічі для дітей старшої школи, куди запрошувала молодих спеціалістів. Мені було важливо, щоби діти побачили реальних людей, які на своєму шляху помилялися, змінювали професії, довго вирішували, куди хочуть вступати.

Учні Інни

ПРО НАЙВАЖЧЕ І ВЗАЄМИНИ З УЧНЯМИ, БАТЬКАМИ ТА ВЧИТЕЛЯМИ

Спочатку найважчими були банальні речі: немає напрацьованої бази, яку можна використовувати на уроках, тож готувати урок треба дуже довго. До того ж викладання – це емоційно затратна робота. Ти спілкуєшся з людьми різного віку, починаючи від наймолодших учнів і закінчуючи старшими колегами й батьками. А ще в мене було дуже багато учнів, тож спочатку було важко навіть запам’ятати їх.

Адміністрація школи допомогла зрозуміти шкільні процеси і як вони влаштовані, до кого звертатися, якщо в мене є питання. Найбільше я працювала з класними керівниками класів, у яких викладала. Співпраця з ними була цінною. Адже коли ти вчителька, яка викладає один предмет раз на тиждень, то важко стати на той самий рівень, за яким діти сприймають учителів, які працюють довго.

Минулого тижня я була на випускному в 11 класу, у якому працювала, коли вони були у 8–9 класі. Ми з ними були раді зустрітися. Я побачила батьків, з якими не була знайома, і вони про мене чули. Це про щось говорить. Коли я припинила працювати в школі, з багатьма учнями ми й далі спілкувалися в соцмережах, з кимось просто підтримували контакт, а з кимось говорили про книжки й події.

Уже наприкінці я відчувала величезну вдячність, бо ця школа мене прийняла й повірила, що людина, яка до цього не навчалася й не збиралася бути вчителькою, все-таки може це робити. Мої навички не ставили під сумнів і перевірку, їх підтримували.

Школа також була вдячна, бо я запустила процеси, які вони були готові підтримувати далі, наприклад, позакласні активності.

Ці 2 роки були стартом, аби далі кудись рухатися й загалом зрозуміти, чи це мені подобається. Після програми я поїхала на рік на волонтерство в Іспанію, де займалася асистуванням на уроках англійської в невеличкому містечку. Коли повернулася, ще рік працювала в приватній школі на посаді менторки класу. Нині я менторка для нових учасників “Навчай для України”.

Анастасія Беляєва у 22 поїхала працювати в містечко Теплодар (Одеська обл.)

Анастасія з учнями

“МОЯ ШКОЛА НЕ ЗМІНИЛАСЯ ВІДТОДІ, ЯК Я ТАМ НАВЧАЛАСЯ”

Коли я навчалася на магістерській програмі з культурології в КНУ, допомагала з дитячими програмами в “ПінчукАртЦентрі” та в Мистецькому арсеналі. Так, я надихнулася роботою з дітьми.

А якось приїхала в рідне містечко – Нова Каховка, що на Херсонщині. Тоді моя подруга працювала в школі й ділилася зі мною реаліями. Я запитала в неї, чи учні в курсі, що в них є стільки різних можливостей. Вона сказала: “Думаю, ні”.

Ми домовилися, що вона організує мені зустріч зі старшокласниками в моїй школі, а я розкажу їм, які є шляхи, що можна знайти, що вивчити.

Коли я прийшла, то помітила, що школа ніяк не змінилася з того часу, як я навчалася: старі стільці, багато вчителів, яким байдуже.

Пам’ятаю, їду в потязі й думаю, як це сумно. У Facebook мені трапилася програма “Навчай для України”, і я подумала, що можу скільки завгодно говорити, що все погано, і ніколи не спробувати щось змінити.

Так, я потрапила в містечко Теплодар в Одеській області. Це місто, у якому колись мала бути атомна станція. Але після вибуху в Чорнобилі будівництво зупинилося. Так і залишилося супермаленьке місто посеред степу з 30-ма багатоповерхівками.

Я викладала українську літературу в 5–6 і 10–11 класах. Вирішила, що можна спробувати класно подавати її – не так, як було в мене в школі. Наприклад, ми влаштовували “суд” над Лисом Микитою з “Фарбованого лиса” з п’ятикласниками. Діти зраділи, що до них прийшла людина, яка може зрозуміти їхні жарти, знає меми, може пояснити щось у контексті культури.

Мені допомогли запал, незамилене око й розуміння, що можна організовувати гуртки і працювати в групі не тільки на відкритих уроках. Я знаю, що одна вчителька, після того, як побувала в мене на уроках, у своєму класі на постійній основі зробила розстановку парт тільки для групової роботи.

ВЗАЄМИНИ З ДІТЬМИ, БАТЬКАМИ, ПЕДАГОГАМИ

З дітьми відразу вдалося подружитися. Але було нелегко. Бо через те, що я молода й відносно недавно сама була в школі, важко тримати кордони. Мовляв, я вас розумію, жартую вашими жартами, але я вчителька – і моє завдання навчати.

І часто, коли ти на дітей не кричиш, а намагаєшся пояснити, вони це сприймають, ніби ти слабка й не можеш дати відсіч. Тому максимально довго випробовують кордони. Хтось починає ходити класом, хтось – жбурляти щось. І допоможуть тільки правила, послідовна робота й терпіння.

Учителі також думали: “Людина збоку, її сюди спрямували, а що вона вміє, що знає?”. Спочатку було упередження, що я маю прийти й навчити когось щось робити. Хоча це мій перший досвід роботи в школі. А на другому тижні роботи мене поставили на конкурс “Вчитель року”, і до мене на урок прийшли з міськради.

Але переважно мені всі допомагали. Не без проблем, звісно. Наприклад, я хотіла робити кіноклуб, а мені почали говорити: “Ой, а проєктор зламається, багато світла вночі треба”. Але загалом ініціативи підтримували.

Коли в мене були проблеми з учнями чи я відчувала, що щось не так, то ходила на батьківські збори, розповідала про дітей, чим вони класні, як можна було б покращити ситуацію. Водночас показувала графіки, де відмічала, хто відповідає, де порушується дисципліна. Батьки прониклися, бо мені не байдуже, тому йшли назустріч.

Коли наступного року я стала класною керівницею й запропонувала вести гурток англійської для батьків і дітей, батьки підтримали ідею й займалися разом. А ще я пишаюся, що в мене були діти, які почали писати книжки. Для мене було дуже важливо, щоби ми навчилися не тільки читати і сприймати, а ще й писати щось цікаве. Бо література – це спосіб комунікувати зі світом.

Якось я навіть організувала гурток для молодших учнів, до мене приходили тільки три людини, але це був кайф. Бо ходили ті, кому це справді потрібно. Ми писали різні історії, вони мені розповідали про своїх персонажів, ми ділилися творами.

Також я познайомилася в із командою “VIDLIKproject“, яка їздила в маленькі містечка викладати там акторську майстерність, написання драми. Так-от, ми домовилися, що вони на 10 днів приїдуть до нас. Нині є дівчинка, яка почала писати драму, бере участь у постановках сучасної п’єси, їздить на резиденції з цією командою.

ЩО БУЛО НАЙВАЖЧЕ Й ЧОГО ЦЕ НАВЧИЛО

Із самого початку ми думали, що в одне місто відправлятимуть двох людей. У декого так і склалося. Я ж поїхала сама. І в якийсь момент зрозуміла, що мені важко рухати щось зсередини. Тому траплялися хвилини відчаю. Але підтримка друзів допомагала. А ще в нас був спільний чат з учасниками програми. Там ми ділилися своїми історіями, підтримували одне одного.

Мені було важко звідти їхати, але водночас я розуміла: якщо немає сторонньої допомоги, то вижити за вчительські гроші складно. Я отримувала 4 тисячі гривень і стипендію… Тоді зрозуміла, чому молоді люди не йдуть викладати, навіть якщо це їм подобається.

Загалом це велетенська школа життя. І після того, як я впоралася з 30 людьми в класі, переїхала в інше місто, з нуля побудувала зв’язки, наприкінці другого року помітила зміни й результати, це додає сил і віри в себе, розуміння, що я все зможу. Ми досі періодично зустрічаємося з моїми тодішніми одинадцятикласниками, у яких я була класною керівницею.

Нині я працюю в приватній школі в Одесі вчителькою української мови й літератури та тьюторкою. Це інший формат, і я мрію, щоби всі школи в Україні були такими: де дітей не треба змушувати сидіти за партами, де класи по 12 людей, де можна спілкуватися з дітьми на рівних.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Фото надані героєм і героїнями цього тексту