Як навчала без зв’язку вдома та захищала звання методиста в окупації: історія освітянки з Харківщини

Український прапор у Липцях військові ЗСУ встановили 13 вересня. Понад пів року село, що за 20 км від Харкова й за 10 км від російського кордону, прожило в окупації. Частину населення загарбники примусово вивезли до росії. Декому вдалося виїхати в більш безпечні регіони України або Європу.

Зараз мешканці Липців час від часу навідуються додому. Чекають на відновлення всіх комунікацій та зв’язку. Жити повноцінно в селі ще бояться через близькість до кордону з рф.

Вчителька початкових класів Липецького ліцею ім. П.В. Щепкіна Ольга Істоцька під час таких поїздок до рідного села намагається потрапити й додому, і до школи. Перед новорічними святами освітянка вирішила перевірити, чи не впало часом щось цінне за шафу, адже окупанти повиносили зі школи та приміщень усе, що бачили. І на власний подив вона знайшла два українські прапори!

“Вижили, рідненькі!”, – каже Ольга.

Разом зі знахідками вчителька повернулася до Харкова, де тимчасово мешкає з родиною. Ще місяць тому жінка з дітьми була в Латвії. Та після звільнення села вирішила, що краще бути вдома.

“Новій українській школі” Ольга Істоцька розповіла:

• як захищала звання вчителя-методиста в окупації;
• які цінні речі вдалося забрати з класу в супроводі російських військових;
• про виїзд до Латвії через росію;
• про навчання дітей в окупації, а потім – на відстані.

“КОЛИ ПРИХОДИЛА ДО ШКОЛИ, МЕНЕ СУПРОВОДЖУВАЛИ ДВОЄ ВІЙСЬКОВИХ З АВТОМАТАМИ”

Російські війська зайшли в Липці зранку 24 лютого. Мешканцям не було як виїхати, хіба що через росію. А на підконтрольні Україні території шлях був відрізаний лінією фронту.

Ольга Істоцька пригадує, що в перші дні окупації спробувала забрати з класу цінні для неї та учнів речі. А там були подарунки від німецьких та канадських школярів, лист від королеви Єлизавети II, яйце пінгвіна з Антарктиди. На щастя, це не цікавило загарбників. Вчителька додає, що їхню увагу привернув прапор, підписаний членами 25-ї української антарктичної експедиції. Саме через нього окупанти розшукували Ольгу Істоцьку, бо їм здалося, що то прапор з АТО.

“Коли я приходила до класу, мене супроводжували двоє військових з автоматами. Один запитав:

– Скажите, как местные к нам относятся?

– Ви сидите біля мене з автоматом і про щось питаєте? Яку відповідь ви хочете почути? Правду я не скажу, бо ви з автоматом.

– Почему, скажите правду?

– Правду? Учора в мене все було: я ходила на роботу, у мене є клас, який я дуже люблю, є родина, було все для щастя. А сьогодні є ви – і більше нічого немає”, – пригадує ту розмову Ольга Істоцька.

В окупації вона провела 4 місяці. Щоби далі вчити дітей, Ольга Істоцька запропонувала ходити додому до учнів, для супроводу брала із собою чоловіка. Спочатку ходила до школярів із написаним від руки поясненням уроку, а батьки його фотографували. Згодом діти приходили до вчительки, якщо дозволяла безпекова ситуація. Вчили лише два предмети – математику та українську мову.

Коли ж починалися обстріли, вчителька з дітьми ховалася в підвалі. Ходити до школи не наважувався ніхто, адже там жили росіяни.

“Я не знаю, що вони робили в школі. Бачила каремати, де вони, мабуть, спали. Перші росіяни ще намагалися навіть квіти поливати. Я говорила їм, що тут має бути чисто, квіти политі й провітрено, – розповідає пані Ольга.

Коли була в класі вже після звільнення, на дошці бачила напис від “освободитилей”. Я поставила біля дошки наші прапори й сфотографувала – це моя відповідь окупантам”.

ЯК ЗАХИЩАЛА ЗВАННЯ МЕТОДИСТА В ОКУПАЦІЇ ТА БЕЗ ЗВ’ЯЗКУ

Попри окупацію, Ольга Істоцька вирішила, що буде захищати звання вчителя-методиста, що планувалося в березні. Переносити на інші дати не захотіла. Каже, що таке рішення ухвалила в перервах між депресією, оптимізмом та злістю на росіян. Подумала, чому має змінювати свої плани через русню?

“На той час додзвонитися кудись можна було тільки з городу біля сусідського паркану, якщо підняти високо телефон. Я подзвонила в Харківську академію неперервної освіти й запитала, як відбувається захист цього року. Виявилося, що працюють дистанційно, але треба надіслати файл із презентацією свого досвіду. Про запис відео мова не йшла. Я попросила колегу, щоби під час мого дзвінка їй записала нашу розмову та надіслала запис у ХАНО.

Перед зідзвоном усі свої нотатки я розвісила на паркані, щоби бачити перед очима доповідь. Чоловік сміявся, мовляв, це щоб точно влучили… Зрештою, досвід мій затвердили, а звання мають дати наступної весни, коли буде засідання атестаційної комісії. Але з таким успіхом я могла спокійно захищатися й у 2023-му, без надзусиль і пошуку зв’язку. Для мене важливо було зробити це у визначений час, незважаючи ні на що. Я сприймала це як свою перемогу“, – додає вчителька.

ДОРОГА ДО ЛАТВІЇ ЧЕРЕЗ БЄЛГОРОД І ДОПИТИ В ПОЛІЦІЇ

Чим далі, тим злішими ставали в селі росіяни. Як і всюди на окупованих територіях, вони викрадали людей, катували, приходили додому з обшуками. Після кількох таких візитів до будинку Ольги Істоцької, погроз чоловікові, що відправлять на розмінування доріг, жінка вирішила виїжджати.

“Виїхати довелося через цю кляту країну. Я досі не вірю, що цю дорогу взагалі пройшла. Виїжджали з дітьми з другого разу, а чоловіка не випустили. Першого разу доїхали до прикордонного села, але звідти не було евакуаційного автобуса.

Другого разу вдалося виїхати до Бєлгорода. Нас забрала поліція до відділку, щоби зняти відбитки пальців та провести допити. Ми казали, що їдемо до родичів. Потім нас забрали волонтери та допомогли доїхати до Латвії”, – розповідає Ольга.

У Латвії вчителька провела 4 місяці. Коли вдалося облаштуватися в тимчасовому житлі, почала розшукувати своїх учнів, яким теж вдалося виїхати з Липців на вільну Україну та за кордон.

“А ще я запропонувала в серпні повчити українських дітей, які не змогли завершити навчальний рік – було двоє таких дівчат. Потім латиші захотіли вчити українську мову – і діти, і дорослі, – то проводила окремі заняття з української. Наприклад, із жінками варили борщ та вчили назви овочів, – додає Ольга Істоцька.

Насправді за кордоном теж не так легко. Поки в нас було де жити, ми залишалися. А коли треба було сплачувати за житло, а грошей нема, бо одержали зарплату за лютий у листопаді, то вирішила, що краще орендувати помешкання вдома. Бо додому однаково ж хочеться”.

ПІЖАМНІ ВЕЧІРКИ, ЧАЮВАННЯ ТА ВАРЕНИКИ З ДОВОЄННОГО ЖИТТЯ КЛАСУ

Понад місяць тому Ольга Істоцька повернулася до України та далі дистанційно навчає своїх третьокласників. До війни в її класі вчилися 23 учні, а зараз на зв’язок виходить 12.

“Звісно, це не те дистанційне навчання, яке було на карантині. Раніше ми знали, що за тижнів два-три неодмінно зустрінемося. Або ж проводили з дітьми якісь заходи на вулиці. Зараз цього немає. Також важче і з навчанням, бо на онлайн-уроках ми встигаємо зробити тільки третину того, що робили в класі“, – розповідає освітянка.

Щоби нинішнє навчання бодай трохи нагадувало довоєнне, Ольга Істоцька збирає дітей на піжамну вечірку, ліплення вареників, чаювання чи урок фізкультури на свіжому повітрі. Звісно, усе це відбувається дистанційно.

У мирні часи учні Ольги долучалися до багатьох проєктів, які часто самі ж і вигадували. Вчителька пригадує, як діти захотіли привітати полярників, дізнавшись про 200 років із дня відкриття Антарктиди. Тоді вона знайшла контакти учасників експедиції, яка якраз мала вирушати на південний полюс. Так познайомилася із полярником, який жив у Харкові, запросила його на урок, а також видрукувала дитячі листи на прапорі, який і поїхав в Антарктиду. Звідти учні отримали світлину свого прапора з полярниками та пінгвінами.

Згодом учні подружилися зі школою української діаспори в Канаді та Німеччини, надсилали одне одному листи та подарунки. Зараз така діяльність на паузі, хіба що набуті за роки знайомства допомагають запрошувати на онлайн-уроки цікавих гостей – науковців з Антарктиди, закордонних друзів і наших військових.

“Свою роботу з дітьми я будувала на основі розвивального навчання ДРіМ. Її принципи поширювала на всі аспекти навчання та виховання. А проєктна діяльність у класі – це моя власна система, яку я представляла в проєкті “На урок” та захищала її, щоб отримати звання методиста.

Усе починається з маленького, поступово рухаючись до міжнародних проєктів, та відбувається системно. Я виховую дітей із думкою, що все навколо нас – наше, і все можна змінити, якщо захотіти та працювати разом. Ми постійно комусь допомагаємо, на щось збираємо гроші, створюємо парки там, де їх не було. У класі в нас було багато чого завдяки міжнародним проєктам”, – ділиться досвідом вчителька.

На жаль, прапор зі станції “Академік Вернадський” забрали окупанти. Немає більше в класі й маленьких стягів, якими користувалися учні під час святкових заходів.

“Від цього сумно, бо вкладено стільки душі й себе. Та однаково витримаємо все це!

Зараз у школі канікули, за цей час я дуже хочу навести в класі лад і поставити парти. Знаю, що нікого з учнів там не буде. Але це частинка життя, яке має в нас бути”, – додає Ольга Істоцька.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Фото: Ольга Істоцька