Як почати працювати з першачками й батьками. 18 порад і активностей від вчительки початкових класів

Навчальні програми трактують адаптаційний період не так, як це може бути. Бо вже з вересня дитина “має робити те й те”, рахувати, писати, розуміти й розповідати. Так вважає вчителька початкових класів першої категорії СЗОШ №44 Кам’янської міської ради Ольга Букрєєва.

“Натомість було б чудово, якби принаймні місяць відбувалася справжня адаптація: знайомство, прогулянки, спільні походи. Усе – щоби діти познайомилися, заспокоїлися і їм було цікаво. Треба зрозуміти, що всі діти до 4 класу будуть читати. Але й усі будуть із різним настроєм ходити до школи”, – пояснює Ольга.

“Нова українська школа” поговорила з педагогинею про таке:

• з чого почати роботу з першачками;
• які активності можна робити;
• як вибудувати роботу з батьками;
• як зробити так, щоби діти потоваришували, і налагодити довірливі взаємини.

З ЧОГО ПОЧАТИ РОБОТУ З БАТЬКАМИ

• За словами Ольги, учителі зазвичай найбільше хвилюються не через спілкування з дітьми, а через спілкування з батьками. Наприклад, що справлять не те враження, не знайдуть спільну мову.

“Практика показує, що в початкових класах батьки більш зацікавлені в співпраці. Потім вони вважають, що діти дорослі. І що старші діти, то менше батьки приходять на батьківські збори. Тому треба ловити момент”.

У будь-якому разі перед 1 вересня вчителька радить організувати спільну зустріч із батьками. Так, на першій зустрічі батьки першачків Кам’янської школи мали бейджики з іменами, щоби до них можна було звертатися на ім’я, стали в коло й познайомилися ближче.

Потім учителька об’єднала їх у 4 групи: перша малювала ідеального вчителя й розповідала про нього, друга розповідали про ідеальну школу, третя – про ідеальних батьків і четверта – про ідеальних учнів. Так батьки зрозуміли, що таке групова робота, що для цього потрібні додаткові матеріали, як важливо вміти висловити свою думку, почути інших, не боятися говорити й не погоджуватися з кимось.

• І тоді, і нині Ольга нагадує батькам, що вони – на одному рівні. А над ними – лише дитина. Тоді виходить трикутник: зверху – дитина, знизу – батьки і вчителі. Педагогиня переконана, що вчителі з батьками мають співпрацювати і знаходити спільну мову, щоби дитині було зручно. Якщо батькам і дитині щось не подобається, краще змінити клас або школу на початку.
• Учителька з батьками домовилися про те, що спільні рішення вони ухвалюють, голосуючи. Вона пояснила батькам: “Навіть якщо ви не згодні, то буду дуже вдячна, якщо не говоритимете дітям: “Це через тих батьків ви сьогодні не пішли туди-то”. А казатимете: “Сьогодні буде так, бо вирішила більшість”.
• Також із батьками й дітьми домовилися, що в їхніх взаєминах немає категоричного “ні”. Замість “ні” можна запропонувати альтернативу.
• А ще на першій зустрічі педагогиня з батьками дійшли згоди, що дітям треба замовити білі футболки і зробити написи й малюнки на них.

Справа в тому, що в Кам’янській школі навчаються приблизно 1200 дітей, й аби першокласники виділялися серед інших учнів і не боялися загубитися, їх треба “позначити”. Якщо вони матимуть однаковий одяг, то в разі чогось знайдуть одне одного.

“Так, ми з батьками закупили білі футболки. У серпні діти з батьками приходили ввечері до школи, і кожен на футболці малював свою долоню, переробляючи її на якусь тварину чи річ. Далі діти підписували свої імена на футболках. Це – ідея моєї колеги, яка робила так на випускний 4 класу.

Під час роботи над дизайном футболок батьки й діти спілкувалися між собою й зі мною. Це об’єднує. Згодом діти приходять на 1 вересня не до “якоїсь учительки”, а до більш-менш знайомої людини, з якою, окрім усього, добре спілкуються їхні батьки”, – розповідає Ольга.

Дітям сподобалася ідея, і вони цілий вересень ходили у футболках, які самі розфарбували. А вчителька знала, що якщо біла футболка з долонькою – це дитина з її класу. Це, зокрема, допомогло швидко запам’ятати імена 32 учнів.

Лайфхак: якщо ви приходите на заміну й не знаєте дітей або ще не запам’ятали їхні імена, можна попросити учнів покласти щоденники чи підписані зошити зверху підручників на парті. Тоді ви бачитимете, кого як звати.

“Я не можу звертатися до дітей, не знаючи їхніх імен. Мені було б неприємно, якби вчитель звернувся до мене: “Ей, дівчино в червоній футболці” чи “Поклич свого сусіда”, – каже вчителька.

ЯК ПОЧАТИ ПРАЦЮВАТИ З ПЕРШАЧКАМИ

• Ольга каже, що підготовку до 1 класу треба почати до навчального року. Адже 1 вересня діти мають бути впевнені й не залякані.

“Пам’ятаю, коли вони зайшли в клас уперше, то були дуже тихенькі. Я сказала їм: “Ви можете ходити класом, роздивлятися і брати все, що вам подобається” й дала на це 15 хвилин. Треба дати дітям час освоїтися. Потім вони ділилися, що їх вразило в класі. Нині ці діти закінчили 2 клас, але досі пам’ятають, хто що знайшов у той день і що їх вразило”.

• Ольга каже, що інколи колеги використовують підготовчі заняття, щоби зрозуміти, що діти вміють: читати, писати. Коли Ольга готувала дітей до 1 класу, то протягом 6 занять звертала увагу здебільшого на те, щоби діти познайомилися одне з одним, аби спільно щось робили. Наприклад, діти об’єднувалися в групи й малювали клас своєї мрії.
• Наприкінці підготовки діти отримали листи, які мали відкрити 1 вересня. У них учителька вітає першачків із тим, що вони тепер – школярі, а також пише, що за рік вони зможуть прочитати лист самотужки.

Завантажити PDF

• По завершенні підготовки влаштували спільне чаювання з випускниками 4 класу й майбутніми першачками.

“Я хотіла, щоби діти познайомилися. Випускники й досі приходять, спілкуються з новим набором, майже всіх знають поіменно. Я помітила, що їм особливо цікаво спостерігати, як вчиться дитина зі схожим іменем. Наприклад, Дарина із 6 класу завжди приходить до Дарини з 2-го. Дівчата приносять одна одній цукерки”.

• Гарно об’єднують спільні челенджі. Наприклад, у групі класу у Viber під час підготовки діти з учителькою вітали випускників дитячого садка, які в майбутньому навчатимуться в 1 класі разом (випускні у всіх були в різний час). Вони надсилали фото, а решта дітей писали привітання. Коли у всіх відбулися випускні, вчителька привітала дітей із народженням 1 класу. І група змінила назву з “Підготовка” на “1-В клас”.

Згодом, на Новий рік, діти ділилися фото, у кого яка ялинка. Після канікул учителька надрукувала їх і розвісила в класі. Каже, дітям ще на місяць вистачило спогадів.

• Також у класі повісили спільну з батьками світлину з 1 вересня. Ольга каже, що діти часто розглядають її. До того ж гарно працює, коли учні приносять у клас спільне фото з родиною. У класі Ольги для цього виділений куточок. Діти часом підходять туди й заспокоюються, що батьки поруч.

• Ольга з класом напрацювали спільні правила. Каже, діти й самі бачать, як можна і як не можна. Головне – пояснювати, чому важливо робити так, а не інакше.

“Наприклад, я пояснювала, чому важливо, щоби діти ходили парами. У нас був випадок, коли школу замінували, і ми мусили швидко вийти. [Я не згадувала при дітях цю ситуацію, але] розповіла, що мені зручно, коли я бачу учнів, а вони бачать ще когось поруч.

Правила ростуть разом із дітьми. Як на мене, не можна давати багато правил одразу. Діти стають дорослішими, й обговорюють нові правила самі. Наприклад, у 3–4 класах говорять, що їм некомфортно разом переодягатися на фізкультуру – краще аби хлопчики й дівчатка переодягалися окремо чи за порядком”, – впевнена Ольга.

• Під час спілкування з дітьми вчителька намагається показати, що з повагою ставиться до них і сподівається на повагу до себе.

“Повага має бути не через те, що я в кілька разів старша від дітей, а просто тому, що ми – люди. І щоби спілкуватися, ми маємо поважати одне одного. Якщо щось не подобається, чесно і ввічливо скажи про це”.

• Також пояснює дітям, що вони – команда й навчатимуться в цій школі принаймні 9 років. Мовляв, ви не маєте дружити з усіма, але варто налагодити нормальні взаємини з іншими дітьми, допомагати іншим, підтримувати.

“Також я уникаю слова “повинен”. Натомість кажу: “Було б чудово, якби…”. Це працює”.

• Коли діти щось роблять, Ольга часом вмикає дитячі пісні, щоби ті підспівували разом. Наприклад, коли вони пишуть прописом. Це й об’єднує, і розслабляє, і піднімає настрій.
• Класно працюють позакласні активності, як-от спільні чаювання, які Ольга влаштовує з учнями наприкінці кожного семестру перед канікулами. Наприклад, перед Новим роком вони дивилися мультфільм “Клаус”, на перегляд принесли пледи, соки, солодкі палички. А коли йшли до 2 класу, замість лінійки й сидіння в класі разом із батьками влаштували пікнік у лісі.
• Можна проводити вправу на об’єднання. Так, учителька починає зі стрічкою в руках. Викликає когось із дітей і пояснює, чому саме цю дитину (обирає того, кого хоче підтримати: довго хворів, нарешті впорався із завданням або сьогодні День народження).

“Якщо не пояснити, чому я обираю цю людину, то хтось із дітей може подумати, що я більше її люблю. Далі дитина, яку я обираю, викликає свого однокласника й каже, чому саме цю людину. Зрештою, коло замикається. Гарний приклад показати правило “один – за всіх, і всі – за одного”.

• Але, каже вчителька, важливо мати межі.

“Я не можу бути завжди доброю, люблячою й позитивною. Наприклад, якось ми планували поїхати в контактний зоопарк наприкінці травня. Але вийшли на подвір’я, діти не чули мене, негарно поводилися. Я кілька разів пояснила їм, що так бути не може. А потім сказала, що якщо вони зараз не зупиняться, то я не зможу поїхати з ними на екскурсію, бо боюся, що в зоопарку з ними щось трапиться.

Вони продовжили – і ми нікуди не поїхали. Я за них відповідальна: якщо вони мене не чують, треба дати їм час, аби вони заспокоїлися й засвоїли урок”.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ХТОСЬ З УЧНІВ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ І ДІТИ ДУЖЕ СУМУЮТЬ ЗА БАТЬКАМИ

“Я завжди собі повторюю, що всі діти – різні. Так само комусь із них буде легше з іншими вчителями, ніж зі мною. Але не буває поганих дітей. Бувають ті, з кими легко, і ті, з ким треба більше часу, щоби щось обговорити чи донести свою думку.

У мене зараз навчається дуже впертий хлопчик. То я собі кажу, що він у моєму житті з’явився для того, щоби я тренувала навичку вмовляння й діалогу. А ще один – дуже повільний, немов лінивець із “Зоотрополісу”. Але якщо я гримну на нього, він не стане іншим. Отже, мені треба тренувати в собі спокій і витримку, вміння не “заводитися” від дрібниць”, – каже Ольга.

А буває й таке, що дитина поводиться інакше і провокує антипатію вчителя, бо просто психологічно не готова до школи. Тому Ольга пояснювала батькам, що було би добре, якби вони дослухалися до вчителів ще під час підготовки.

“Адже яким би вчитель не був класним, коли дитина сидітиме в класі сумна і плакатиме, їй у будь-якому разі буде некомфортно. Тому краще почекати”, – розказує Ольга.

Учителька каже, що в неї були такі випадки, коли дитина тільки й чекала, коли закінчаться уроки і прийдуть батьки. Він аж спалахував, коли бачив маму. Але у вчительки з батьками була домовленість, що вона не телефонує в таких випадках, аби дитина вчилася бути без них, заспокоюватися. Також просила батьків робити вдома все, що вчителька розповідає в класі.

Буває й навпаки – коли батьки не готові до того, що дитина піде в школу.

“З однією мамою була серйозна бесіда. Вона хотіла постійно бути поруч (ще і працювала в школі). Вона слідкувала, як я спілкуюся з дитиною, що він робить, щоби я його не загубила. Я чесно сказала їй, що я бачу її хвилювання, але не можу із собою нічого зробити і трактую для її поведінку як недовіру до себе. Так, вчителі й батьки мають бути чесними й довіряти одне одному.

Знаєте, я тут подумала, що вчитель не працює, а проживає життя разом з учнями…”, – завершує Ольга Букрєєва.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Фото з архіву Ольги Букрєєвої